Софію Федину знають не тільки львів’яни. Вона – українська співачка, політик, громадський діяч, член Президії Світової федерації українських лемківських об’єднань, політолог-міжнародник – доцент кафедри міжнародних зв’язків і дипломатичної служби Львівського національного університету імені Івана Франка, волонтер. А іще – народний депутат України IX скликання від партії «Європейська Солідарність».
Думаю, є про що поговорити з Софією Романівною. Врешті, ви, шановні читачі, після прочитання нашої розмови будете в цьому переконані.
Розмовляємо.
«Якщо не займатись політикою, то політика займеться тобою».
- Пані Софіє! То Ви – хто передусім: співачка, політик, громадська діячка, волонтерка?
- Від 2014 року і до нині – найперше волонтерка.
- Чи можна стверджувати, що в Україні домінантним є духовне життя?
- Для значної частини людей духовне життя надзвичайно важливе. Особливо цьому сприяла робота капеланів. Потрібно наблизити церкву до людей. Слово Боже зробити зрозумілим. А якщо – про державу… Дуже б хотілося, щоб державна влада і церква єднались навколо України.
- Чи багато людей, на Вашу думку, починають свою діяльність з чесного слова самому собі, а тоді – й суспільству, нації.
- Багато. Але багато сходять з цього шляху.
- Розумове і духовне здоров’я в нас, українців, ідуть разом?
- Ні.
- Чи маєте багато недоброзичливців?
- Я їх не рахую.
- Як Вам живеться в онлайн-форматі?
- (Сміється). Інколи весело, інколи – сумно. Але це зараз найбільша можливість достукатися до людей.
- Ви і досі є членом Президії Світової федерації українських лемківських об’єднань?
- Так!
- Як Ви прийшли до себе – до тієї особи, якою Ви є?
- Завдяки мамі. Історія родини просто наперед визначила цей шлях. Це був органічний шлях, в якому я виростала, виховувалася.
- Чи вдалося вам життя?
- Нарікати не можна.
- Чи любите себе?
- Інколи так, інколи – ні.
- Чи замислювались Ви над тим, яка місія у Вас у цьому світі?
- Досить часто. Напевно, з того, що мені хотілося сприяти вирішенню конфліктів мирним шляхом. Передусім – співом. Але зараз моя функція – у єднанні всіх людей, яким не «какая разніца».
- Чи знаєте Ви себе?
- Ні. Кожна людина, яка вважає, що знає себе, – це… Кожен день – це пізнання.
- Якась преса хвалила Вашу діяльність?
- Чесно, навіть не знаю. Найголовніша похвала – «Дякую» від військових на передовій.
- Ваша освіта – таки Ваша, чи Вам би хотілось якось інакше іти?
- Так, моя. Я вибрала шлях міжнародника в 11 років.
- В багатьох країнах вдалось побувати?
- Трохи була. Але хочеться більше.
- Чи маєте щирих друзів?
- (Думає). Найбільше довіряю собакам. Я не криюся: я завжди це кажу. Якщо говорити про вірність, справжність, – то собаки – найщиріші.
- Чи завжди Ви впевнені в собі, в своїх діях?
- Навпаки – дуже часто сумніваюся і дуже ретельно продумую, що роблю. Люблю, щоб все було сплановано.
- Як Вам здається: Ви – самодостатня?
- На даному етапі – так. Але знаю, що можу і мушу більше.
- Чи потребуєте часом самотності?
- Дуже часто. Коли втомлююся після гадючника ВР, – хочеться загубитись серед соснового лісу, в хатині, щоб людей не було.
- Яким є Ваш світ – кольоровим, чи – не зовсім?
- Здебільшого – кольоровий. Я невиправна ідеалістка, і в світі бачу передусім позитивне.
- Чи маєте час для читання?
- Трохи маю. Вигризаю його – щоб було більше.
- Кому більше потрібен інтелект – чоловікові чи жінці?
- Обидвом.
- … письменникові чи художникові?
- Обидвом.
- … науковцеві чи громадському діячеві?
- … Обидвом.
- Ви ненавидите політику, чи навпаки – «навидите»?
- Ні так, ні так. Якщо не займатися політикою, то політика займеться тобою.
- З ким із шістдесятників контактували?
- З Василем Овсієнком, Миколою Горбалем, із сестрою Василя Стуса. З маминих розповідей чула про Аллу Горську, Ліну Костенко. Мала нагоду спілкуватися з Євгеном Сверстюком.
- Читаю у Ніцше: «Голос краси звучить тихо: він проникає лише в найчудніші вуха». Ваші вуха чули коли-небуть голос краси?
- Напевно, це не мені оцінювати. Хтось може побачити, чи я його ретранслюю. І в музичній сфері, і мистецькій, і військовій.
- Чим для Вас є вуличний простір Львова?
- Зараз – балаганом. Колись це був простір, від якого я набиралась сили. А зараз повертаюся з Києва, і чомусь не впізнаю Львів.
- Одна жінка про іншу каже: «до мене підійшла гарна, елегантна жінка». Як Ви думаєте, вона щиро це повідомила?
- (Зітхає). Це залежить. Якщо жінка серйозно сказала, то так є.
- Німецький філософ Йоганн Гердер якось (у 1709 році) писав: «У майбутньому Україна стане новою Грецією. Прекрасні небеса над цим народом, його весела вдача, його музичний талант, родюча земля… колись прокинуться: так як сталося це з багатьма дикими народами, якими колись були навіть греки, постане культурна нація, чиї межі сягатимуть Чорного моря, а звідти протягнуться на весь світ». Як Ви вважаєте, постала належним чином культурна наша нація?
- Вона – в процесі формування. Б’ється за своє я. Завдяки Ющенку вийшла на поверхню. Дві революції показали, що це наш шлях – відновити і презентувати те, що маємо. За п’ять років Порошенка ми отримали шалений імпульс. Дуже багато пізнали, що таке – культура. А наразі люди вирішили самі себе закопати…
- Олег Ольжич свого часу писав абсолютно справедливо:« Вся історія України – це боротьба двох сил: конструктивної, що скупчує українську потугу, щоб звернути її назовні, і руїнної, що розпорошує її у взаємному самопожиранні та несе розбиття й розклад. А вслід за цим завжди йшло панування чужинців над Україною». Доки ще буде йти боротьба цих двох сил?
- Доки мозок не запрацює.
- Народний депутат Ганна Гопко цілком справедливо вважає, що «Захід не використав ще всі інструменти тиску на Путіна». Хоча мені здається, що Захід таки почав здійснювати інколи певне порозуміння з Росією. Чи не так?
«І добрі, і погані чиновники в нас є…»
- Все залежить від позиції України. Можна тиснути на Путіна ще багато. Але якщо сама Україна цього не потребує, то чого Захід має тиснути?
- Люди нині не вірять владі. Вірять тільки армії, церкві, волонтерам. А Ви – кому вірите?
- Ця трійця залишається. Але так само вірю мамі і собі.
- Пам’ятаєте вислів Жозепа Борреля, високого представника ЄС із закордонних справ і політики безпеки: «Я вже казав президенту: ЄС – не є благодійною організацією або банкоматом…»? А далі – про те, що українці власноруч мають все ж таки втілювати ці реформи. Чи не так?
- Абсолютно підтримую. Петро Порошенко відповів: «Євросоюз – це не банк. А – наш дім!».
- А як Вам така цікава думка американського письменника і громадського діяча Едгара По: «думка більшості завжди помилкова,адже більшість людей – ідіоти!»? То як буде йти Україна після місцевих виборів?
- Зараз на місцевих виборах є шанс виправити помилку 2019 року. А більшості, зазвичай, – все одно.
- Як Ви думаєте, чому 100 років тому не домовилися між собою троє високоінтелектуальних людей – Симон Петлюра, Володимир Винниченко і Михайло Грушевський?
- Амбіції в українців зашкалюють, патріоти розсварюються, а вороги красиво заходять єдиним фронтом.
- Який відсоток виборців, побоюючись пандемії, не візьме участі у місцевих виборах?
- Людям взагалі начхати на епідемію, оскільки влада показала повну зневагу до всіх карантинних заходів, то й люди нехтують безпекою.
- Забудова українського міста (в тому числі – і Львова) когось цікавить?
- Цим переймаються дуже багато мешканців кожного міста. З іншого боку, це питання безпеки – як таке. В нас немає генерального плану. Львів мав би показати приклад.
- У «СН» вважають, що місцеві вибори 2020 – це вагомий шанс побудувати нову Україну: не перебудовувати, а будувати її фундамент з нуля». То що: буде нова Україна?
- А ще слуги вважають (Д.Арахамія), що добре, якщо вони програють, тоді не доведеться брати на себе відповідальність за проблеми.
- Часто доводиться чути тезу: «віку у жінок немає». А Ви що скажете?
- (Задумалась). Нам дуже багато нав’язують умовностей. Жінка має бути собою. Має бути професіоналом своєї справи.
- З’явився прогноз: до кінця ХХІ століття в Україні буде 17 мільйонів осіб. То що: збираються для когось звільнити від українських громадян місце на «планеті Україна»?
- Не дочекаються.
- Багато хто з львів’ян, зокрема й Ярослав Рущишин, вважає,що «наше місто недооцінене». Справді?
- Погоджуюся. І ще скажу, що діючим керівництвом міста воно знецінене.
- Коли в Україні з’явиться для майбутньої реалізації загальна стратегія розвитку держави?
- Коли українці перестануть сваритися між собою. Мені здавалося, що мала би бути зараз.
- Якби Левко Лук’яненко не запропонував 23 серпня 1991 року для встановлення до порядку денного проголосити Україну незалежною державою, що було б з нами далі?
- Тоді був час і була можливість створити свою державу. Тоді більшість українців не зрозуміли ціни незалежності. А почали усвідомлювати лише у 2014 році.
- Як би Ви схарактеризували українську політику історичної пам’яті?
- Минулі п’ять років, скажемо так, влада з часткового неусвідомленого процесу перевела його до дуже чіткого усвідомлення. Але зараз, зі зміною влади, нам її намагаються писати зайди.
- Євгеній Ходаківський у червні висловився так: «у відчинену душу дуже легко потрапляють отрута, сміття і бруд…». Ваша душа відчинена? Щось до неї потрапляє?
- Так відчинена! І бруд намагається лізти. То ж чинимо опір.
- «Гірше ніж московські воші можуть бути тільки українські гниди». Мав рацію Симон Петлюра?
- Згодна.
- Сьогодні експерти стверджують, що у олігархів немає довіри ні один до одного, ні до влади. Чи можливо якось змінити ситуацію?
- Вони довіряли один одному тільки тоді, коли знищували Петра Порошенка. Порошенка я олігархом не вважаю.
- Отто Бісмарк свого часу сказав: «З поганими законами і хорошими чиновниками можна правити країною. Але якщо чиновники погані, не допоможуть і найкращі закони». Що у нас: добрі закони і, буває, погані чиновники?
- І добрі, і погані чиновники в нас є, є досить хороші закони. Проблема така: ані влада, ані більшість людей не збираються ці закони виконувати. Словом, так: всі мають бути чесними, а от “я маю право на хабар, бо мені дуже треба”.
- Чого більше в Україні – крайнього панікерства чи легковажності, якщо говоримо про пандемію?
- Байдужості.
«Я вмію бачити причини для радості…»
- Чого бракувало найбільше українській владі та еліті в 90-х роках: брак стратегічного мислення чи відсутність повна національних інтересів?
- На першому рівні – єдність і стратегічне бачення. Якби ми були єдині, то могли би сформувати цю стратегію. Маючи стратегію, ми б усвідомлювали роль єдності.
- Чому українці за кордоном досягають значних успіхів у своєму житті (і своїй діяльності), а вдома, в Україні – не завжди?
- Українці їдуть за кордон і приймають правила життя успішної держави. А держава ця конкретно віддячує сприятливими обставинами життя і розвитку. Українці, повертаючись, часто зневажають свою державу, нехтують законами, а потім кажуть: “що мені держава дала?”
- У своїх «Спогадах» гетьман Скоропадський писав: «В українців є жахлива риса – нетерпимість й бажання досягти всього одразу». Доки це в нас пануватиме така риса?
- Є таке. Питання виховання. І питання – освіти. У ВР я бачу, що слуги пропонують для складних проблем прості рішення. А так не буває, так думають неуки.
- Чи почнеться колись в Україні спільна праця різних політичних і неполітичних сил над розбудовою власної держави?
- Останній рік ми активно намагалися це розпочати – маю на увазі «Європейська солідарність». Однак закликами до єдності на загальнонаціональному рівні поки що не виходить. В нас багато політичних сил люблять цькувати і руйнувати – замість того, щоб будувати.
- Нещодавно Андрій Парубій сказав: «Завдяки Львову, Майдану ми отримали незалежну державу». Якби не Львів…
- (Думає). Львівський майдан став одним з локомотивів Революції Гідності. Але якби не вийшов Київ, вся Україна, такого би не було.
- Я абсолютно погоджуюся з керівником львівської обласної організації партії «Європейська солідарність» Олегом Синюткою, який вважає: «Нам потрібен турист, який проводить наукові конференції…». Про це вже говорили у Львові останнім часом. Правда ж?
- Я вважаю, що Львівщина заслужила на інтелектуального туриста. Наразі маємо в більшості випадків – поїсти, напитися і погуляти.
- Вікторія Пташник, народний депутат, якось запитала: «Чому Президент України не відстоює українські інтереси?» Як Ви думаєте – чому?
- Тому, що він – потерпілий. Коли людина добровільно себе записала потерпілим, то вона не здатна на боротьбу. А ще цій особі, так виглядає, все українське чуже.
- Нині 26 найбагатших людей Землі володіють прибутками половини населення планети, – повідомив був Генсек ООН Антоніу Гутерріш. До чого йдемо-дійдемо в планетарному вимірі?
- Треба дивитись, як вони розпоряджаються тими коштами. Гейтс, наприклад, допомагає, кажучи «мені не шкода статків». Порошенко теж має вагомі статки. Але його доброчинна діяльність йде на армію, мову, віру, безпеку, медицину. Врешті, головне пам’ятати: всі статки «туди» з собою не заберуть.
- Ситуація в Україні виглядає нині так: на 100 померлих – 48 народжених. Чому так?
- Питання в стабільності і безпеці. Якщо люди матимуть впевненість у майбутньому, достойне життя, – то і дітей буде більше. У нас дітей люблять.
- У нашому парламенті – і всі про це знають – працює «п‘ята колона». Як, коли і хто змінить ситуацію?
- Правовий шлях: прийняти закон про колаборацію. Про відповідальність за публічне забезпечення московської агресії, зневагу до військових героїв Небесної сотні. Але цього не приймають, бо за це не проголосують ОПЗЖ, частина «За майбутнє», добра третина «СН». Також потрібно було б забезпечити реалізацію інформаційної політики держави.
- Згадаймо Конфуція, який констатував:»Гроші сприяють розвитку прогресу, для розвитку моралі потрібні Вчителі».
- Питання в тому, коли вчителі перестануть вірити в “4 тисячі доларів”. Я керуюсь правилом: не кожен тобі друг, не кожен тобі ворог, але кожен тобі вчитель.
- Чи відбувається в українських школах і ВНЗ виховання особистості, що конче потрібно для нормального життя країни?
- За всіх розповісти не можу. Я намагаюся. Пам‘ятаю, як на перших курсах у студентів очі горять – хто перший відповість, хто – краще. То ж завдання вчителя – не гасити запал.
- Література для Вас – це …
- Органічне. В мене хата завалена книжками.
- Ви – системна людина?
- Десь – так, десь – ні. Є речі для мене аксіоматичні. А, з іншого боку, я – творча особистість.
- Село українське виживе? Як Ви вважаєте?
- Карантин показав, що – так. Під час карантину люди залишились з найбільшими можливостями. Село зберігає найбільший спокій, стабільність, впевненість.
- Радість до Вас приходить раптово, чи – внаслідок певних роздумів?
- Зазвичай – раптово. Я вмію бачити причини для радості.
- Чи скаржитесь колись на себе?
- Якщо скаржуся, то тільки собі.
- Пані Софіє, дуже дякую Вам за змістовну і цікаву розмову..
Спілкувався
Богдан Залізняк,
член НСПУ і НСЖУ,
м. Львів