30 років тому, 2 жовтня 1990 року в Києві, на майдані Незалежності (на той час площа Жовтневої революції), розпочалася студентська акція протесту, яка згодом отримала назву «Революція на граніті».
На початку 90-х років акції протесту проходили у багатьох республіках СРСР, проте в Україні рушійною силою стали не політики, а студентська молодь.
Петро Охотін, політолог: “Суттєвим фактором радикалізації молоді у той період був вихід з таборів для ув’язнених представників дисидентської інтелігенції. Серед них: Юрій Шухевич, Зиновій Красовицький, Анатолій Лупоніс. Крім того, перебудова відкрила «залізну завісу», і в Україну ринуло багато діячів діаспори, а разом з ними велика кількість публіцистичної літератури.“
Як згадував активний учасник тих подій Михайло Свистович, міліція не розігнала протест, бо не було наказу:
“Для них це теж був шок. Влада не вірила, що ми витримаємо. Навіть не звертали уваги на нас перші днів десять. Їм важливо, мабуть, було отримати моральну перемогу. Не вірили, що все серйозно. А потім все так швидко пішло вгору, що вже розганяти нас було страшно, міг статися вибух народного недовольства. По суті, влада упустила той момент, коли нас можна було розігнати з меншими втратами. Вони хотіли нас зламати й перемогти, щоб народ зневірився, але не думали, що ми такі затяті, вважали, що це жарти. Там було багато нервів, бо перед цим в Китаї танками подавили голодування студентів на площі Тяньаньминь. До нас приходили КГБісти і казали, що довго терпіти не будуть і подавлять так само танками”.
“Стала відчутна відмінність у сприйнятті ситуації між молоддю та поколінням старшої формації”, – згадував лідер Київської організації УСС Олесь Доній.
Ідея проведення акції зародилася влітку 1990 року серед членів Української студентської спілки в Києві. Замисел підхопило Студентське братство Львова. Співголовами акції, якими стали: Олесь Доній (голова УСС Києва), Маркіян Іващишин (голова Студентського братства Львова), Олег Барков (голова УСС Дніпродзержинська). Хоча дехто з львівських учасників протесту говорить про те, що це задум лідера «Студентського братства» Маркіяна Іващишина.
Маркіян Іващишин був лідером студентського руху в Україні. У Львові в 1989–1990 роках відбувалися акції протесту студентства, яке вимагало звільнення арештованих побратимів за їхню громадянську позицію, поновлення їх у вишах. Львівське братство було активне і дружнє, відповідальне і дисципліноване, згуртоване і цілеспрямоване.
Учасниця студентської Революції на граніті Роксолана Шимчук розповіла, що акція розпочалась не 1-го, а саме 2 жовтня, тому що у неї і Маркіяна Іващишина було весілля 29-30 вересня.
11 вересня Верховна Рада УРСР прийняла рішення про заборону проведення мітингів на відстані одного кілометру довкола будівлі парламенту.
«У суботу було весілля для родини, а вже в неділю – молодіжне. Відповідно, ми не могли 30 вересня виїхати, щоб 1 жовтня бути на майдані в Києві. Рада ухвалила рішення, що дівчата у перший день протесту не їдуть. Ми обурювалися, але у нас була залізна дисципліна. Нам хлопці пояснювали, що невідомо, як буде ситуація розгортатися і їм легше буде втекти, нім ми ще там будемо поруч. Треба було завезти синьо-жовтий прапор на акцію», – зазначає вона.
«3 жовтня Наталка Климовська повезла стяг і звідти подзвонила, що на Майдані є київські студентки, а ми сидимо по хатах. 4 жовтня у свій день народження я ввечері поїхала. Коли приїхала, то перше, що Марек мені сказав, чого я приїхала, що він не зможе робити революцію. Я була кілька днів. Тоді були всі наші дівчата з братства. Було ухвалене рішення, що дівчата не голодують і що я їду у Львів, бо там треба піднімати студентів. А ще Марека виключили з вузу і треба було так зробити, щоб йому дали академку. Отож, я змушена була повертатись у Львів, але приїжджала ще на Майдан. Ніхто не думав, що акція закінчиться через 16 днів. Ідея революції зародилась не в Донія, а в Іващишина у Львові. Львів мав велику студентську підтримку. Ми мали ідею і жодних корисливих цілей. Головне – незалежна Україна», – пригадує Роксолана Шимчук.
2 жовтня, у перший день студентської Революції на граніті, за різними даними її учасників, було від 100 до близько 200 осіб. А це студенти переважно зі Львова, Києва, Івано-Франківська, поодинокі молоді люди з Луганська, Дніпра, Запоріжжя. Йшли невеликими групами на площу, розкладали намети і оголосили голодування. Міліція і влада були розгублені, оскільки очікували студентів біля Маріїнського парку. Молодь зуміла конспіративно змінити місце протесту.
Вимоги виконали не всі
Щодня до голодуючих доєднувалися люди з різних міст України. Кияни допомагали всім необхідним. Влада вдавала, що не помічає голодування студентів. Їхні вимоги були політичні: дострокове припинення повноваження Верховної Ради, призначення нових виборів у 1991 році, відставка голови Ради міністрів України Віталія Масола, ухвалення закону про націоналізацію майна КПУ та ЛКСМУ, недопущення підписання нового Союзного договору, повернення в Україну солдатів, які проходять строкову службу за межами держави, і в подальшому проходження військової служби українськими чоловіками мало бути лише на території України.
8 жовтня 1990 року на ІІ сесії Верховної Ради виступив народний депутат України Ігор Юхновський. Він зачитав вимоги і заяву студентів, а також проєкт Комісії з питань народної освіти та науки. У цьому документі, зокрема, була інформація про те, що, окрім голодування, студенти попереджають про масове самоспалення, що двоє осіб перебуває в реанімації, що на площі перебуває 250 осіб, а голодує 158. Ці слова викликали сміх у залі.
«Немає з чого сміятись. Серед голодуючих представники із 24 міст України. Голодуючі не вживають жодної їжі, п’ють тільки переварену воду. З голодування виведено 4 дівчат і 1 одного хлопця, в якого впав тиск, двох чоловіків взято в реанімаційне відділення. У цілому становище студентів драматичне. Вони тримаються мужньо. У таборі порядок», – сказав тоді парламентар, академік Ігор Юхновський.
У своєму виступі Юхновський також розповів, що у перші дні протесту працівники парткому політехнічного інституту принесли студентам розкладні ліжка і матраци. Допомогу надали і студенти медінституту Києва.
Переломним у боротьбі студентів було 15 жовтня. У цей день у Києві оголосили загальний студентський страйк, студенти почали захоплювати приміщення вишів, на Майдані зібралося близько ста тисяч людей і учасники акції пішли вулицею Грушевського до приміщення Верховної Ради, прорвавши кордон міліції. Там влаштували друге наметове містечко. Влада не наважилася розігнати акцію спротиву.
Після гарячих суперечок 17 жовтня Верховна Рада 314 голосами «за» частково задовольнила вимоги студентів. Голову Ради міністрів УРСР Віталія Масола відправили у відставку, українські чоловіки мали проходити військову службу лише в Україні, відмовитись від підписання Союзного договору з Росією. Вимога студентів про розпуск Верховної Ради і призначення дострокових виборів на 1991 рік була знята.
«Моя відставка була не заслуженою… Я глибоко переконаний, що ніякого справжнього студентського голодування тоді не було, а вся акція була оплачена з Заходу, в тому числі з діаспори. Загалом, студентська акція не була такою значною, як це хочуть показати сьогодні, і, якби ми не бавилися в демократію, її можна було б розігнати за п’ять хвилин. (…) але такого наказу я не віддав – не хотів брати на себе відповідальність. Оскільки не бажав відповідати за це і Гуренко (тодішній секретар КПУ, – ред.), то акцію було доведено до кінця» — Віталій Масол, газета «Експрес», 6 жовтня 2000 року
«Якби тоді була виконана вимога про проведення дострокових виборів, як того спершу вимагали студенти, країна могла б піти по іншому. Тому що все ж таки люди, які були на Майдані у той час, вони були не совками, мали інше мислення, попри те, що родились в СРСР. Вони хотіли нормального розвитку України, без ворога Росії, бо це розуміли. Був би чітко сформований вектор розвитку, не було б «нашим-вашим». Якби така була ситуація, був би інший склад парламенту, більше молодих людей. Чому боялися перевиборів? Боялися, що втратять те, що мали в руках – засоби виробництва, владу, а тут треба було би змінювати, змінювався би устрій», – зауважує Микола Богославець.
Сподівання і очікування Миколи Богославця щодо студентського спротиву, його участі у ньому справдились.
«Ми маємо свою країну і поступово реформується суспільство. Інакше не може бути після того, як знищили все найкраще і кращих під час совітів. Має пройти тривалий час, щоб відновилася нова генерація і зараз вона формується. З одиниць людей, які були готові до дій 30 років тому, зараз уже сотні тисяч і мільйони. Це – багато», – зазначає учасник студентської Революції на граніті Микола Богославець.
