Про модернізм у літературі і мистецтві української діаспори першої половини ХХ століття розповіла Ольга Слоньовська, письменниця, професор Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника.Про це повідомляє газета Галичина.У радянські часи зі шкільної лави українцям прищеплювалася думка, що начебто наша національна література та різні питомо українські мистецтва протягом століть завжди суттєво відставали у своєму розвитку від російських, а тому нібито постійно їх тільки наслідували, а отже, виявлялися апріорі вторинними. Заводити мову про європейськість української літератури чи живопису в ті часи навіть найсміливішим українським літературознавцям і мистецтвознавцям було просто небезпечним. Все, що відбувалося за «залізною завісою» радянськими ідеологами таврувалося «буржуазним націоналізмом».В СРСР починаючи з середини 30-х років ХХ ст. і практично до 1980–90 рр. силоміць насаджувався соціалістичний реалізм.Всемогутня цензура («Головліт»), легіони «сексотів» (кожен п’ятий–шостий житель СРСР систематично доносив у КДБ на своїх колег по роботі, друзів, сусідів і знайомих, отримуючи за це іудиних 25 крб. в місяць) призвели до того, що для українських перекладачів, поетів, прозаїків, художників створювалися загрозливі умови, інколи митці змушені були самі шукати «цензора в собі» (вислів Ліни Костенко).Багатьох цькували, як Миколу Лукаша й Бориса Тена, примусово поміщали в психлікарні, інших замикали за ґрати, як Василя Стуса чи Опанаса Заливаху, когось вбивали сокирою, як Аллу Горську. Якби не література й живопис української діаспори, наше материкове красне письменство й образотворче мистецтво досі відставали б від європейських на сто років і назавжди, тонучи в позавчорашній калюжі реалізму, по суті, вже без різниці якого і з якими епітетами – критичного чи соціалістичного. За висловом видатного літературознавця Михайла Наєнка “одним із важливих хребців у скелеті літературно-мистецького процесу” стало саме ознайомлення молодого покоління українських митців з початку 1990 рр. з творчими набутками цих зарубіжних за місцем проживання, але генетично українських митців-пасіонаріїв і патріотів. Саме це було грунтом для розквіту сучасного українського літературного мегамодернізму (Ю. Андрухович, О. Забужко, Г. Пагутяк, М. Матіос, С. Жадан, С. Андрухович). Він став питомим паростком діаспорного українського модернізму й розвивається синхронно й на одному високохудожньому рівні з мегамодернізмом європейським.Література української діаспори ХХ ст. була вільною, модерною, митці активно порушували заборонені в СРСР теми голодомору в 1932–1933 рр., і сталінських репресій, а художники й карикатуристи – ще й тему злочинного відшматовування від України значних чорноземних територій Сумської, Харківської і Луганської областей з майже стовідсотковим українським населенням для раптового утворення Росією Бєлгородської області. Саме тоді навзамін Україні «подарували» півострів Крим, який був тоді безлюдний, голодний і кліматично виснажений, бо після війни з нього примусово за півтора доби виселили кримських татар, а російські переселенці просто втекли, тому жити й вирощувати там урожаї стало нікому.“Знати свою історію і літературу повинен кожен українець, причому це стосується не тільки молодого, а й в загалом усіх поколінь. Обізнаність сприяє національній самоідентифікації і самоповазі”, – підкреслює професор Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника Ольга Слоньовська. Модернізм виник ХХ–ХХІ ст. як творча відповідь найталановитіших митців кінця ХІХ ст. насамперед на новітні насущні філософські доктрини (ніцшеанство, фройдизм), які разом із прогресивними мистецькими течіями та радикальними змінами в суспільному укладі спочатку охопили масштабні політично-суспільні рухи (насамперед антидискримінаційні, які виступали за рівність, расову та гендерну). Спершу він виразно постав у живописі, архітектурі й театрі, а через кілька десятиліть – і в кіно. У нашій національній українській літературі модернізм (з відставанням від Європи) активно і особливо прискорено пережив дві з трьох основних сходинок:
початковий етап (декаданс, поява модерністських збірників, вихід друком часописів, залучення письменників старшого покоління й апробація нових віянь І. Франком, Лесею Українкою, О. Кобилянською, Олександром Олесем, М. Вороним, В. Стефаником, а також тоді ще зовсім молодими М. Коцюбинським, В. Винниченком);
етап остаточного становлення (20–30-і роки ХХ ст., бурхлива і яскраво виражена як модерна творчість митців Розстріляного Відродження) ;
завершальний етап розвитку українського модернізму (власне, модернізму в літературі української діаспори – й паралельно зрощення модернізму із соцреалізмом в Україні), тривав ціле ХХ ст. і виявився суттєво відмінним у радянській Україні від модернізму в творчості літературної української діаспори.
Не варто забувати чи заперечувати, що модернізм повноцінно існує й зараз, але вже в новій своїй стадії як мегамодернізм. Він оптимально й успішно подолав короткий в часі проміжний етап постмодернізму, який виявився, як сказав Олесь Гончар, “отрутохімікатом” для висміювання і повного винищення прогнилих постулатів соцреалізму:
обов’язкового класового підходу в літературі,
сповідування теорії безконфліктності соціалістичного суспільного укладу, а отже, й змалювання «райського» життя громадян СРСР,
верховенства правлячої партії,
ідеалізації комуністів, провладних чиновників та керівників держави,
а також патологічної ненависті до «буржуазних націоналістів» усього світу.
Роль і місце модернізму в світовій та нашій національній культурах, неможливо осягнути без належного світового контексту. Для кращого розуміння досліджуваного літературного напряму варто повернутись до моменту його становлення та визначити його головні риси.Суттєво, що модернізм уже з перших кроків своєї появи категорично відкинув усі народницькі тенденції просвітництва й слинявого співчуття до убогих духом та людей нижчого соціального становища, а також набридливу типовість персонажів як одну із найголовніших рис реалізму. “Митцям цього надзвичайно потужного літературно-мистецького напряму, на відміну від їхніх колег-реалістів, уже йшлося аж ніяк не про сірі народні маси, численних жертв невблаганних суспільних процесів – самовбивць і «викинутих за борт життя» безапеляційним буржуазним світом новоявлених жебраків і паріїв. Модерністи здебільшого вели мову про яскраві особистості, «сіль землі», духовні й моральні «вершки суспільства», незламних патріотів і пасіонаріїв. Якщо й появлялися завідомо негативні образи, особливо, якщо саме вони займали ключові місця в художніх текстах чи образотворчих полотнах, то це також були непересічні особистості (наприклад, Врубелів демон). А в цілому, врешті, модерністами бралася до уваги зовсім не спрощена й аж ніяк не зумисно вузька мета літератури як настанови, повчання, просвітництва й виховання мас, розглядалися навіть не горезвісні проблеми хліба насущного й страждання невдах, ледацюг і здеградованих, спустошених і зламаних слабодухів, що було дуже притаманно для реалізму, а завжди, без жодних винятків, йшлося виключно про сильну особистість, яка й у гранично непосильних випробуваннях не втрачає своєї божественної (чи диявольської) суті, власне, про персону незламну й самодостатню”, – підкреслює професор Ольга Слоньовська. Модернізм, як висловилася Оксана Забужко, фактично, здійснив «коперниканський переворот»: замість гасла «служити народові» нарешті на повну силу зазвучало гасло «служити мистецтву».Саме з приходом модернізму термін «мистецтво для мистецтва» перестав вважатися хибним чи ворожим людській природі та суспільним устоям, оскільки продукти творчості, адресовані саме інтелектуальній еліті (футуризм, імажизм, абстракціонізм, сюрреалізм) не зобов’язували всіх і вся митців-сучасників і потенційних реципієнтів навперебій саме їх сповідувати чи й просто розуміти.Закономірно, що вже модернізм в літературі й мистецтві неодноразово викликав шок у письменників та художників-традиціоністів. Відхід від «фотографування» життя, якщо так умовно можна окреслити суть реалізму, виявився неминучим. “Більше того, модерністи практикували певне, так би мовити, «зумисне викривлення дійсності й суті», акцентуючи на тому, чого в принципі й не могла переживати або особисто відчувати пересічна типова людина, а також узялися за «копирсання», як це явище називали противники модернізму, в душах своїх художніх персонажів, досліджуючи найпотаємніші закутки людської психіки”, – розказує професор Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника. Врешті, й масовий читач низького інтелектуального рівня також далеко не завжди був готовий до «перетравлювання» модерністських живописних полотен чи літературних текстів (прикладом цього явища можна вважати романи «Улісс» (1922) Джеймса Джойса чи «Сто років самотності» (1967) Ґабрієля Ґарсія Маркеса).Наголошуємо, що модернізм дотримувався демократичних принципів і його апологети однозначно визнавали той беззаперечний факт, що різні мистецькі й літературні напрями можуть десятиліттями існувати й успішно розвиватися паралельно. Врешті, навіть один і той же письменник в окремих творах здатний проявляти себе як реаліст (І. Франко «Захар Беркут», «Добрий заробок», «Каменярі», «Украдене щастя»), а в інших – як модерніст (І. Франко «Зів’яле листя», «Сойчине крило», «Легенда про вічне життя», поема «Мойсей», зокрема виразно модерний «Пролог» до цього твору). “Інша річ, що в такому випадку читацька (й літературознавча, на жаль, – теж!) публіка митця-експериментатора могли не зрозуміти, подібно до того, як Василь Щурат не сприйняв за геніальну річ драматичну поему «Зів’яле листя» свого чи не найкращого друга, чи як львівські письменники молодшого покоління не збагнули, що роман Ліни Костенко «Записки українського самашедшого» – найяскравіше літературне явище постмодернізму, оскільки привикли до високої, власне, рафінованої філософсько-інтелектуальної творчої продукції цієї авторки”, – зазначає Ольга Слоньовська.Підкреслимо, модернізм загалом виявився відкритою системою і апробував та використовував різні художні стилі й традиції, успадковуючи все краще з уже існуючих раніше літературних та мистецьких процесів, по-новому перетрансформовуючи їх. “Більше того, й у період апофеозу модернізму деякі письменники навіть вільної від прокрустового ложа соцреалізму української діаспори упродовж усієї своєї творчості залишалися явними реалістами, як, наприклад, представник української діаспори в Австралії Дмитро Чуб (Нитченко) з усією його творчою спадщиною, зокрема есеєм «Живий Шевченко» та збіркою оповідань «На гадючому острові»). Більше тяжів до реалізму, ніж до модернізму практично в усіх своїх романах і Улас Самчук, автор геніальної «Марії», що, безперечно, виявилася ключовим твором українського модернізму, який, творчо успадковуючи набутки минулого, рясно породжував і власні течії, зокрема символізм, імпресіонізм, експресіонізм”, – оповідає професор Слоньовська.Когорта письменників української діаспори першої половини ХХ ст. була питомими вихідцями з України в першому поколінні, адже всі вони, без жодного винятку, були народжені на рідній землі, де, власне світоглядно сформувалися та національно самоідентифікувалися. Еміграція дозволила українським митцям творити за велінням серця і власної уяви, орієнтуватися на кращі європейські зразки, які їм завжди були доступними, на відміну від письменників радянських, яким «залізна завіса» взагалі унеможливила навіть побіжне знайомство з кращими творами світового модернізму.Серед факторів, що формували модернізм 30-х рр. у світі обов’язково також варто брати до уваги насамперед разючі зміни в психіці націй, розвиток сучасних індустріальних структур, динамічне зростання чисельності жителів урбаністичних центрів, а також феномен філософської течії екзистенціалізму як захисної реакції психіки на особисто людиною пережите непосильне переживання в роки Першої, а згодом – і Другої світових воєн.Модернізм у всьому світі відіграв роль лакмусового папірця самодостатності талановитої людини ХХ ст. Найсміливіші письменники світу взялися активно відстоювати право митців на своє індивідуальне бачення і художнє змалювання світу. Варто пам’ятати, силовими прийомами запроваджений на теренах СРСР соціалістичний реалізм як догматичний метод, по суті, з причини невпокореності українських талантів виявився симбіозом соцреалізму з модернізмом (М. Стельмах «Щедрий вечір», «Гуси-лебеді летять», «Правда і кривда»; О. Гончар «Прапороносці»). Тільки в рідкісних випадках в українській літературі модернізм набував притаманного йому питомого вигляду (М. Стельмах «Дума про тебе», «Чотири броди», О. Гончар «Людина і зброя», П. Загребельний «Дума про невмирущого», «Диво»).Варто зазначити, що саме «батькові модернізму» Езрі Паунду належать два відомі афоризми, які безпосередньо стосуються модернізму в цілому: йдеться про мистецьку настанову «Зробити це новим!», яку ще в далекому 1934 р. поет висловив як суть нового літературно-мистецького напрямку, та феноменальну поетову фразу в інтерв’ю американській журналістці: «Людина має бути готова померти за свої переконання». Власне, цей крилатий вислів, хоч не вичитали його з тогочасної преси, проте твердо сповідували письменники української діаспори: Іван Багряний, Василь Барка, Євген Маланюк, Олег Ольжич, Тодось Осьмачка, Улас Самчук, Олена Теліга та літературні герої їхніх творів, зокрема Андрій Чумак у романі «Сад Гетсиманський» та Григорій Многогрішний у «Тигроловах».Переслідування в СРСР літераторів і митців за модерністські ухили й судові процеси над європейськими поетами-модерністами, які мали необачність підтримувати Гітлера й Муссоліні, були, так би мовити, лише одним боком медалі, адже українських митців-біженців із СРСР за кордоном чекали значно страшніші випробування.У Новому Ульмі на Дунаї, тобто у повоєнній Німеччині, письменника Івана Багряного за його «комуністичний» літературний псевдонім жорстоко переслідували навіть тогочасні українські біженці-земляки, вважаючи комуністом і скандуючи під вікнами смертельно хворого письменника «Комуняку – на гілляку!». “Саме Іван Багряний багаторазово звертався до політичних діячів усіх тодішніх держав світу, щоб хоч якась країна прийняла на постійне місце проживання мирних українських утікачів із СРСР. Проте в Європі та Америці після Другої світової війни почалося страшне безробіття. Зайві трудові емігранти, а з ними купа-купезна проблем, нікому з державних політиків не були потрібні, якщо навіть із працевлаштуванням власних громадян існували тоді дуже великі труднощі. Врешті, зголосилася далека Австралія, яка потребувала робочої сили на прокладанні залізниць у пустелі та на вирубці цукрової тростини, а тому апріорі погодилася дати українським біженцям своє громадянство і навіть прислала в 1949 р. в італійський порт за українськими переселенцями з Німеччини, з так званих таборів переміщених осіб («Ді-Пі») два пасажирські кораблі. Вимордовані невизначеністю, небезпекою і напівголодним існуванням люди, які погодилися на єдино реальну пропозицію І. Багряного емігрувати за океан, були в дуже депресивному стані, боялися підступу, обману, примусового повернення у підвали НКВД, підступного потрапляння в лапи чекістів. Щоб збагнути, чому біженцями опановував жах, досить прочитати «Щоденник» Олександра Довженка, де кіномитець розповідає про два написи, видряпані на стіні вокзалу українською дівчиною на початку війни і після її закінчення: «Прощай, Україно, мене везуть у Німеччину!» та «Прощай, Україно, мене везуть у Сибір!”, – оповідає професор Слоньовська, заглиблюючись в історичний контекст.У публіцистичній статті «Чому я не хочу вертатися до СРСР?» Іван Багряний виклав незаперечні факти про те, як представники Сталіна примусово заставляли українських біженців повертатися додому, шантажували, Викрадали їхніх близьких, погрожували, вбивали, а коли результатів не домоглися, починали перед усім світом виставляти цих мирних представників українського народу поплічниками фашистів, убивцями, паліями, кримінальними злочинцями. Письменник у відповідь на такі дії звертався до європейської громадськості: «Нехай нам влаштують суд. Нехай нас судять, але в Європі, перед лицем цілого світу… Але на такий суд Сталін не піде! Ми того суду не боїмося, але він його боїться.., боїться такого суду, бо то був би суд над ним і над цілим більшовизмом…». Врешті, сам Іван Багряний постійно тримав при собі зашиту в комірі сорочки ампулу з ціанистим калієм на випадок арешту чекістами, а дружину благав не спускати очей із їхнього малолітнього сина Назара, щоб дитину не викрали енкаведисти з метою таким чином заманити в свої руки й батька.Не краще від Івана Багряного почувався й діаспорний модерніст-імпресіоніст Тодось Осьмачка. Коротке перебування в київській психіатричній клініці, звідки письменникові під час нападу гітлерівської Німеччини на СРСР вдалося втекти, як тільки перші німецькі бомби впали на Київ, наклало відпечаток на все життя письменника: він боявся бути поневоленим сталінськими посіпаками навіть у Америці, ніколи ні в кого в гостях нічого не їв, хіба що тільки пив воду з-під крана, ретельно вимивши перед цим посудину, оскільки панічно боявся бути отруєним радянськими шпигунами за кордоном.Приблизно так само незатишно й тривожно почувалися й рядові українські біженці. Все це ілюструє, у яких нелюдських умовах приходилося жити й творити поколінню митців-модерністів української діаспори. Саме з таких життєвих реалій література української діаспори ХХ ст. черпала сюжети, колізії і знаходила прототипів для своїх літературних творів, залишаючись і за кордоном у чужомовному середовищі питомо національним (!!!) українським красним письменством.Серед вражаючих унікальних здобутків українського діаспорного модернізму можемо виокремити наступні:
Тематика й проблематика творів, заборонена в українських радянських літературі та мистецтві.
Проблема людини й Бога, яка вирішується як синівство українців Богові.
Прискіплива увага до назв художніх творів («Сад Гетсиманський», «Тигролови», «Огненне коло» Івана Багряного; «На твердій землі» Уласа Самчука; «Ротонда душогубців» і ключова роль імені персонажа.
Витворення на сторінках книг вітаїстичного консолідуючого міфу України майбутнього.
Вкраплення сюрреалізму, риси екзистенціалізму для показу багатогранності світу й людських можливостей.
Інтелектуалізм як провідна риса літератури діаспорних письменників.
Врешті, не лише красне українське письменство діаспори, а й діаспорні художники ХХ ст. також творили в дусі модернізму, розробляючи суто національну українську тематику й порушуючи таку животрепетну й важливу проблематику, яка й сьогодні не втратила своєї актуальності.
Як повідомлялося, 19 березня відома українська письменниця-шістдесятниця і поетеса Ліна Костенко відсвяткувала своє 90-річчя.
