Президент Українського Католицького Університету (УКУ), Митрополит Філядельфійський Борис Ґудзяк провів онлайн-зустріч з працівниками університету на тему „Що відкрили мені пандемія, карантин та ізоляція”. Він поділився настановами про те, як зберігати душевний спокій та віднаходити сили до продовження шляху. Нижче вміщено тези виступу владики, як подав УКУ.
Час карантину і загалом цей рік для мене є переосмисленням багатьох речей. Карантин, який є відокремленням, я переживаю гостро і глибоко. Це новий досвід. Я вже сім тижнів не був у машині, кортіло поїхати на візитацію до сусідньої церкви в неділю, але залишатися вдома – означає залишатись вдома, дотримуватися правил. Багато часу проводжу на самоті, трохи їжджу велосипедом, знайомлюся з Філядельфією. Бачу, що чимало завдань треба починати наново, і, думаю, що ми всі зараз покликані робити це. Вірус відділяє те, що було, від того, що буде. Важливо зуміти зберегти добрі традиції, духовний зв’язок і саме життя.
Церква мене покликала до служіння в інших країнах, але досвід з УКУ залишається особливим. Цей період не завершується, не залежить від географії, він глибокий і тривалий. Я став студентом УКУ в Римі в 1980-их роках – відтоді спільнота є моїм домом. УКУ мені допомагав в Парижі, підтримує і в Філядельфії. У розмовах з різними людьми в Америці тема УКУ звучить постійно. Я хотів би підкреслити: для мене ваше буття є джерелом надії.
Протягом цьогорічного Великого Посту я мав нагоду пережити реколекції з особливим реколектантом, правдивим старцем; він звернув увагу на питання, яке досі залишається відкритим, не тільки в мене. Це є питання батьківства. Люди настільки зранені неналежним батьківством, у школі, на роботі, в церкві, чи суспільстві, що це стає перепоною у досягненнях. Я відчуваю, що цього бракує і в церкві, і Америці загалом.
На нещодавньому сенаті ми говорили про те, як впоратися університетові з сучасними викликами. У світі є кілька тисяч католицьких університетів. Після цієї кризи чимало з них, релігійних чи світських, можуть закритися, інші втратять десятки мільйонів зі свого бюджету. Є проблема з тим, як забезпечити університет, який не має державного фінансування, як спонукати жертводавців відгукнутись і на цю кризу. Я вражений, наскільки команда сенату УКУ бере до уваги різні речі і як намагається з усіх боків впоратися, шукати шляхів до збереження і розвитку. Це має бути прорив для університету, і це залежить від його працівників.
Мені здається, що наша спільнота має дуже важливе покликання. Є багато таких, які дивляться на нас, які стежать за нашими діями. Абітурієнти та їх батьки рівняються на наші здобутки: архітектурні, іконографічні, програмні, навчальні тощо. Є багато людей, які мають на вас, працівників, велику надію, не кажучи вже про студентів. А за тим всім стоїть велика праця, комунікація кожного відділу, кожного працівника. Так, здалека моя картина неповна, я бачу лише деякі відблиски, але запевняю вас: при зустрічах ви згадуватимете цей період викликів – усі контакти, дзвінки, розмови – з великою вдячністю. Хтось буде зокрема згадувати і вас, бо саме в цей час ви простягали одне одному руку допомоги. Здалека, я бачу велику благодать, автентику життя і мені здається, що ось це треба передавати далі.
Перше, що я би радив, – мати графік у цей час та дотримуватись його. Визначити: ось тут праця, тут фізичні вправи, тут молитва, а тут відпочинок. Свідоме управління часом є сьогодні дуже допоміжні. Друге, що провадить до глибокого спокою – молитва. Кажу так, бо перше на людському рівні, а друге – на боголюдському. Коли, як не тепер, ми маємо потребу і нагоду, щоб бути з Богом? Очевидно, будуть вилізати проблемні думки, але коли ми знаємо, звідки йдемо і куди прямуємо – не лише в тактично-стратегічному сенсі, а від початку життя до кінця, – тоді віднаходимо спокій. Саме цього я б хотів вам бажати, щоб і ви могли поділитися зі студентами.
Ми кожного дня чуємо про смерть. Про неї чуємо у новинах і статистиці тисячі разів на день, і видається, що смерть єднає інформаційно весь світ. Багато хто з нас не вміє давати собі раду з фактом смерти та боїться, але від неї втекти неможливо. Останніми роками на орієнтаційній сесії зі студентами я дозволяв собі говорити: ви молоді, 16-, 17-, 18-річні студенти, і я надіюсь, що УКУ допоможе вам бути готовим до смерти. Коли ми можемо зрозуміти смерть у контексті всього життя і життя вічного, коли знаємо початок і ціль життя, тоді є і довіра, і спокій.
Модерний світ думає: „А чи я вірю в Бога?” Це другорядне питання. Найперше, Бог вірить у нас. Ми думаємо, що є початком духовного життя, але ні, це Бог нам його дає, вірить у нас і довіряє.