Львівянка Устина Стефанчук – дослідниця, мандрівниця, власниця приватної колекції стародавнього українського одягу, досліджує українські церкви та цвинтарі в канадських преріях. За кілька років їй вдалося дізнатися та відвідати близько двох сотень церков: у різних місцевостях, у різному стані та приналежних до різноманітних конфесій.
“Я різностороння людина, маю багато захоплень. Не можу сидіти на місці, є якась внутрішня потреба весь час рухатися: мандрувати, звідувати, досліджувати. Зрештою, саме так я опинилася в Канаді після Мюнхена, Праги, Кракова, Ґродзіска під Варшавою, Львова. До Едмонтона мене закинуло дослідження в межах докторської дисертації. І тут з перших днів забажалося не менш активного життя. Насправді, я не розподіляю час на вільний і робочий, тому в мене катання на сноуборді чи тайквандо перетікають у написання наукових статей, мандри – у нові абзаци дисертації, а дослідження історії українських іммігрантів у Канаді – в доповнення колекції давніх українських строїв. Одне без іншого неможливе”.
“Почала з того, що їздила довкола Едмонтона, в якому живу, і шукала якісь ознаки буття українців там. Два роки я їздила постійно. Якщо не щовихідних, то кілька разів на місяць намагалась поїхати щось познімати”.
Дослідниця вважає, що церкви і цвинтарі є неймовірним джерелом для вивчення історії українців в Канаді, кожен віднайдений клаптик стає фрагментом для кращого розуміння.
“Особливо багато інформації на могилах перших поселенців, там переважно написано звідки і коли приїхали, чим займалися”, – розповідає Устина, вказуючи на могили, які її особливо вразили – дітей, що одне за одним помирали під час епідемії дифтерії, і зрештою померла їх молода матір.
Українські піонери канадських прерій були доволі малограмотними селянами з Галичини і Буковини. Щоб добратися до Канади їм доводилося продавати усі статки. Землі, які їм давав уряд для обробітку, часто були поганими і вимагали неймовірних зусиль та праці, щоб стати придатними для сільського господарства. Проте вже через кілька років після оселення українці починали будувати церкви: по пам’яті, такі, які були у їхніх селах в Старому Краю, доволі прості. Землю під церкву віддавали зі свого наділу, тому більшість церков є на старих фермах.
У Едмонтоні кожен п’ятий житель – українець, а кожен дев’ятий розмовляє українською. В цій місцевості близько 20 українських церков. Є одна і московського патріархату. Там 90% парафіян – українці. Службу править там український священик.
На прикладі перших поселенців з Галичини – Василя Єленяка та Івана Пилипіва, які приїхали до Канади 1891 року, дослідниця показала доволі складну канву конфесійної приналежності українських церков в Канаді. Приїхали вони разом, і громада разом будувала церкву, але згодом від греко-католиків відділилися православні. І потім довго судилися, кому церква має належати,витрачаючи гроші, за які можна було побудувати новий храм. Суд в Лондоні віддав церкву православній, меншій, громаді, яку очолював Іван Пилипів, а греко-католики зрештою побудували нову церкву за кілька кілометрів від старої.
За період 1891-1914 рр. до Канади приїхало близько 170 тисяч українців, емігрантів за землею з перелюднених Галичини й Буковини, які в основному поселились у кордонах сьогоднішніх Альберти, Саскачевану та Манітоби. А тому на цих землях є велика кількість церков, заснованих ще першими переселенцями. Малограмотність, низька самосвідомість та економічні чинники призвели до того, що деякі церкви, збудовані українськими переселенцями, тепер належать до Російської Православної Церкви.
З часом українці почали виїжджати з цих земель, а церкви занепадати. «Це нормальний процес», – вважає Устина Стефанчук – «Хоча дуже сумно дивитися на церкви-пустки. У деяких церквах богослужіння відбуваються раз чи кілька разів на рік».
“Давні українські храми часто перетворюють на приватне житло. Була в одній із таких церков. Там на місці престолу – диван, а на хорах влаштована спальня. Буває, що священик проводить спеціальний обряд десакралізації і церкву спалюють. Одного разу я вирішила подивитись на давню українську церкву 1911 року. Коли приїхала, то застала тільки згарище”.
Устина розповідає, що часто українські канадійці мають стереотипне уявлення про Україну, як країну вареників, борщу і дівчат у віночках.
“Це також пропагували впродовж радянського періоду. Люди, які ніколи не були в Україні, мають оце поверхневе уявлення за основу. Я борюся з цим. Намагаюсь всіляко розповідати, що Україна це значно більше. Навіть повертаючись до вінка: український стрій у різних регіонах настільки багатющий і настільки різний. І вінок це лише малесенька частинка розуміння строю”.
У Канаду забрала з собою найцінніше: два рюкзаки з вишиванками і комп’ютер.
“Коли почала жити серед тих людей, зрозуміла, чого справді для них коштує бути українцем. Жити у цілком чужому і не завжди сприятливому середовищі. Це ілюзія, казати, що українцям в Канаді медом помазано. Це все одно чуже середовище, чужі впливи і чужі правила. Як і в будь-якій інші країні. Приїжджаєш в діаспору і мусиш бути готовий до того, що тобі диктуватимуть умови”.
Свій фоторепортаж церков з українських прерій західної Канади Устина показала у львівській “Тюрмі на Лонцького”. “Мені дуже довго після того писали різні бабусі, родичі яких поїхали до Канади й загубились. Я отримала сотні листів від людей, які хотіли знайти своїх родичів. Старалася на кожен із таких листів відповідати і скерувати їх до когось, хто зможе їм допомогти”.