Іван Семенович Козловський – це не просто талановитий співак, легенда оперного мистецтва, це особистість, це епоха. Про нього написано, сказано, знято дуже багато і важко сказати щось нове про цю людину. Та це й не є моєю метою. Це мої роздуми про Козловського – людину, чоловіка, українця. Він на відміну від багатьох ніколи не забував «якого він роду» і ніколи «не цурався» свого українства. 24 березня виповнилось 120 років від дня народження великого співака і яскравої особистості.
Народився майбутній співак в березні 1900 року недалеко від Білої Церкви в с. Мар’янівка Київської губернії в багатодітній бідній родині. Батьки хотіли своєму синові кращої долі і в семирічному віці віддали до Михайлівського Золотоверхого монастиря. Вони хотіли бачити його священиком. Іван і його старший брат Федір жили і навчалися при монастирі, співали в Софійському соборі. Козловський співав і в шкільному колективі. Пізніше він згадував: «У школі не тільки співав у хорі, а й отримав право проводити заняття в одній з його груп».
У ці роки відбулася випадкова зустріч зі знаменитим композитором М. Лисенком. Група послушників з монастиря йшла десь в передмісті Києва і незлагодженими хлоп’ячими голосами співала народну пісню «Ой ходила дівчина бережком». В колясці їхав якийсь пан, прислухався, зупинився, покликав до себе хлопчиків і почав пояснювати, як співати правильно. А маленького Іванка покликав до себе і сказав «у тебе, хлопчику, гарний голос, бережи його». Це був знаменитий український композитор Микола Віталійович Лисенко. І. Козловскій запам’ятав цей епізод і дуже тепло згадував М. В. Лисенка.
Уже в 15 років Козловський брав участь в постановках «Товариства українських акторів» як хорист.
У 1917 році молодий чоловік вирішив вступити до Київського музично-драматичного інституту. Іван прийшов в інститут, де сказав: «Послухайте мене, і самі переконаєтесь, що брати треба!». «Подумаєш, Собінов!», – посміхнулися в комісії. Так Козловський вперше почув про Собінова, репертуар якого через 10 років перейняв в Большому театрі. Природна обдарованість хлопця справила враження на приймальну комісію і його зарахували відразу після першого туру іспитів.
У 1917-1920 роках навчався у Вищому музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка на вокальному факультеті (клас О. О. Муравйової). Інститут, заснований великим музикантом, громадянином і педагогом Лисенком дав путівку в життя і мистецтво багатьом талановитим артистам.
Неодмінно треба сказати кілька слів про чудового педагога Олену Муравйову. Олена Олександрівна «поставила на ноги» багатьох видатних співаків. Серед вихованців Муравйової Іван Козловський, Микола Платонов, Оксана Петрусенко, Зоя Гайдай, Белла Руденко. Всього близько 400 співаків. Кажуть, що учень може взяти у педагога стільки, скільки дозволяє йому взяти власний талант. Почувши ліричний тенор Козловського, педагог одразу відзначила його природну постановку голосу.
Так молодий вокаліст став вчитися у Муравйової в Київському музично-драматичному інституті і паралельно часто відвідував спектаклі і концерти. Вперше як оперний співак Козловський вийшов на сцену в театрі Садовського в партії Андрія в «Запорожці за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського.
Один час молодий чоловік співав в знаменитому великому академічному хорі відомого в Україні музиканта і диригента Олександра Кошиця, який почув і відзначив молодого співака на одному з концертів. Це був високопрофесійний український хор з яскраво вираженою патріотичною позицією. У 1919 році очільник Української Директорії Симон Петлюра відправив цей хор в турне по Європі з пропагандистською метою – показати європейцям, що українська держава існує і бореться. Виступи хору мали великий успіх. Але Українська Держава впала, а хор в Україну не повернувся. З хором Кошиця в Європу поїхав старший брат Івана Семеновича Федір, і потім відмовився, як і весь склад хору, повернутися на батьківщину. Проживаючи в Америці Федір Козловський прийняв духовний сан, служив священиком, двічі приїздив до Москви. Помер в кінці 1970-х років.
У Незалежній Україні ім’я Олександра Кошиця стало відомим і шанованим. У Москві Об’єднання українців Росії на початку нинішнього століття проводило Всеросійські конкурси українських хорових колективів ім. О. Кошиця. Пишаюсь тим, що хоровий колектив очолюваної мною української організації «ВЕРБИЧЕНЬКА» тричі брав участь в конкурсах і займав призові місця (сьогодні немає Об’єднання українців Росії, закрите Верховним судом РФ у 2012 р., а створення нової загальноросійської української організації заблоковано).
Великий вплив на розвиток у Козловського як драматичного артиста справила провідна актриса театру Садовського Марія Заньковецька. У цієї великої актриси молодий Козловський отримав перші уроки акторської майстерності. Заньковецька була великою актрисою і чудовим педагогом, дочка поміщика, дружина царського полковника і сестра генерала першою отримала почесне звання народної артистки України. Козловський ставився до неї з незмінною шанобливістю. Вже проживаючи у Москві і будучи відомим артистом, Іван Семенович, приїжджаючи до Києва, відвідував стареньку актрису. Вона називала його Івасиком. Козловський брав її сухеньке тіло на руки, садив до фортепіано. Вона грала, і вони співали. Марії Костянтинівни не стало в 1934 році. Уже в 50-ті роки після концерту в Києві Іван Семенович на свої гроші найняв автобус, оплатив музикантів, привіз їх в село Заньки, на батьківщину Марії Костянтинівни і в цій глушині, в маленькому клубі перед очманілими від несподіванки колгоспниками виступали столичні знаменитості.
Навчання в музично – драматичному інституті закінчилася в 1920 році. Як же складалася у І.С.Козловского кар’єра оперного співака?
1) У 1920-1922 роках молодий чоловік служив у Червоній Армії. Командир частини розумів, який скарб є під його командою і стройовою службою не дошкуляв. Іван Козловський керував в частині художньою самодіяльністю і брав участь в спектаклях Полтавського пересувного музично-драматичного театру (з 1922 р.). Саме тут зіграв свою першу велику роль Фауста. В театр Козловський приїздив на коні, і городяни знали – якщо біля театру прив’язана кобила, то Козловський співатиме, і варто йти в театр, а якщо кобили немає, то і глядачів було мало.
2) У 1923 році один сезон співав у Тифліському театрі опери та балету
3) У 1924 році співав у трупі Російської державної опери в Харкові (нині Харківський театр опери та балету імені М. В. Лисенка)
3). У 1925 -1926 роках соліст Державного оперного театру ім. А. В. Луначарського в Свердловську (нині Єкатеринбурзький театр опери та балету). В цей час на гастролі до Свердловська приїхала трупа Московського Художнього театру. Її артисти часто бували на виставах за участю Козловського і розповіли про нього Володимиру Немировичу-Данченку.
4) У 1926 році був запрошений в Большой театр (Москва). В Большой театр Козловський прийшов уже сформованим майстром. Леонід Собінов, почувши, як Іван брав верхнє «сі», передав йому в подарунок власні сценічні костюми. Сталося так, що Собінов покинув сцену – посеред вистави він зірвав голос – і закінчувати партію довелося Козловському. Багато років потому Іван Семенович згадував свій страх перед виходом до «собіновської» публіки. Але глядачі зустріли його дуже добре. І з тих пір статус тенора номер один закріпився за Іваном Козловським. З перших років служби в театрі, він виконував головні партії, здобув популярність і масу шанувальників.
5) У 1936 році репертуар Івана Семеновича розширюється. Крім оперних арій, артист починає співати джазові композиції, написані спеціально для нього. Залишилося кілька записів, на яких Іван Семенович виконав з Держджазом спеціально для нього написані твори: танго «Альтанка», блюз «Ранок і вечір».
6) Незабаром виконання сольних партій перестає задовольняти артиста. Щоб співати ті партії, які йому хотілося, в 1938 році Козловський організовує Державний ансамбль опери СРСР.
У 1954 році, перебуваючи на піку популярності, назавжди покинув Большой театр.
Козловський – співак.
Я не є музикознавцем і говорити про особливості співу І. Козловського можу тільки зі слів професіоналів.
Природа дала Козловському унікальний голос і абсолютний музичний слух. Голос Козловського мав великий динамічний діапазон – від 75 до 150 децибел. Педагоги до блиску відшліфували техніку співу і розвинули драматичні здібності. Всім цим Іван Семенович успішно користувався і створював яскраві вокально сценічні образи. Сам Шаляпін, який вважав тенор «фізичною вадою», почувши цей унікальний голос, вигукнув: «добре співає, сволота». Чого в цій фразі було більше – захоплення чи заздрості – важко зрозуміти. Але Козловський цим відгуком пишався.
Людиною Іван Семенович був непростою. Його звинувачували в прискіпливості, нелагідності. Він сам прагнув до досконалості і не терпів непрофесіоналізму.
Навіть залишивши сцену Большого театру, Іван Семенович залишався великим і затребуваним артистом, Козловський до останніх років не розгубив професійних навичок, він продовжував давати сольні концерти до 87 років!
А яким Іван Козловський був поза сценою? Відгуки про Козловського вкрай суперечливі і неоднозначні.
Бог нагородив його унікальними вокальними даними, і Козловський свято беріг цей дар. Козловський говорив, що спів – це надлишок здоров’я. Він займався спортом, був завзятим волейболістом, прекрасно грав в теніс, любив плавати в морі. Співак залишався в прекрасній фізичній формі, він в 70 років робив гімнастичний хрест на кільцях і не пив ліків.
Крім природного таланту оперного співака Івана Козловського відрізняв життєрадісний характер. Артист частенько жартував над колегами, допомагав друзям, які потрапили в біду, і здійснював божевільні вчинки заради коханих. Щоб справити враження на другу дружину, Козловський виліз на другий поверх по водостічній трубі.
Іван Семенович до жінок ставився з особливою увагою. Козловський, роз’їжджаючи по Москві на власній «Емці», любив пригальмувати, щоб розглянути інтересну пані, а подеколи свистів услід. При цьому Іван Семенович відрізнявся вродженою галантністю: він завжди цілував дамам ручки, обсипав компліментами навіть дев’яносторічнмх жінок, не кажучи про молоденьких шанувальниць. Він не бачив у тому великого гріха.
Іван Семенович дуже любив коней. Він був завсідником на бігах. Вже, будучи солістом Большого театру, Козловський на спір вирішив взяти участь в перегонах. Друзі вважали, що він просто жартує, але Іван Семенович на коні «Горислава» взяв в заїзді перший приз і все життя потім цим пишався.
На грунті любові до коней співак познайомився з іншим великим любителем кінного спорту маршалом Семеном Михайловичем Будьонним. Знаменитий маршал бував удома у співака і, прийнявши на груди горілочки, брав в руки гармонь і співав пісеньки далеко не революційного змісту: «Ах милашка, скинь рубашку! На тя голу погляжу».
Сучасники артиста часто відзначали прикметну рису в характері Козловського – готовність прийти на допомогу людям. У найважчі роки не боявся допомагати нужденним, в тому числі і репресованим. Козловський передавав гроші відомій піаністці і православній подвижниці Марії Юдіній для допомоги репресованим і бідуючим, посилав засланим теплі речі, ліки і гроші. У Козловського шукала захисту і людського тепла перша дружина Федора Шаляпіна з дочкою, які залишились в Росії після еміграції великого співака до Франції і переслідувались як родичі «ворога народу». Іван Семенович допомагав їм матеріально, як тільки міг.
Єдиний з московської інтелігенції він підтримав Наталю Рикову, дочку другого після Леніна керівника Радянського Союзу, голови Раднаркому СРСР А. Рикова, яка відсиділа в сталінських таборах 18 років.
Козловському приходили пачки листів з проханнями про допомогу. І він намагався допомогти. Так артист розумів відповідальність людини перед людиною. Не випадково сучасники Івана Семеновича називали його «золотим серцем».
Живучи скромно, Козловський багато допомагав людям. Він визнавав любов тільки жертовну, в найвищому розумінні цього слова. Він неодноразово говорив: «У чому щастя? Віддавай, що маєш, і віддавай скоріше. Ось у віддачі, мабуть, і є взаємне збагачення … »
Скажу чесно, саме ці слова великого артиста вразили мене до глибини душі. Про Івана Семеновича без перебільшення можна сказати, що у нього не тільки золотий голос, а й золоте серце. У нашому світі це, на жаль, вкрай рідкий випадок.
Козловський любив розіграші і часто жартував над своїми колегами в театрі, прибивав цвяхами до підлоги калоші, зав’язував морським вузлом концертні штани. Міг відкотити машину приятеля в сусідній двір або підкласти в кишеню власному акомпаніатору срібні виделки зі столу на урядовому бенкеті. Розігрувані тільки руками розводили: яке хлоп’яцтво, але ж народний артист.
Співак писав: «Ах, ці милі розіграші! Часто вони згадуються з посмішкою і смутком ».
У своїх жартах Козловський був невичерпний. На одному зі святкових концертів виступала відома в той час балерина Лепешинська. Партнером у неї був невідомий танцюрист. Вони танцювали, він виконав підтримки, потім підійшов до краю сцени і заспівав голосом Козловського. Публіка була в захваті, а адміністрація – ні. Козловському дорікали, що він танцюючи може підірвати своє дорогоцінне здоров’я. Прекрасна фізична підготовка дозволила йому бути на висоті і в співі і в балеті.
Як у кожної великої людини, у Козловського були свої дивацтва – він тремтливо ставився до старих речей, в яких виступав, беріг їх.
До його дорогоцінних раритетів: старих концертних сорочок, черевиків і портфеля для нот додався ще один, біла пілотка Джевахарлала Неру. Колись той подарував її сестрі Чехова, а Марія Павлівна віддала Козловському. Іван Семенович чомусь вважав, що носити цю пілотку – до здоров’я і довголіття. У цій пілотці він і з’явився в останній раз на людях в Московській консерваторії в грудні 1993 року. Йому було тоді 93 роки.
Особисте життя співака. Тема дуже делікатна, я не хочу на ній зупинятися детально і смакувати подробиці. Все вже опубліковано, і його життя давно вже перестало бути власне особистим.
Був двічі одружений. Перша дружина – актриса Олександра Олексіївна Герцик (1886-1964). Молодий співак працював в Полтаві, де Олександра була провідною актрисою. Олександра була старше Івана на 13 років. Тоді говорили: «це Козловський, чоловік Герцик». Вона залишила сцену і присвятила своє життя чоловікові та його творчості. Але шлюб це не врятувало.
Другою дружиною співака стала артистка Г. Є. Сергєєва (1914-2000). Вона була в той час справжньою «зіркою» і наймолодшою заслуженою артисткою РРФСР. У шлюбі народилися дочки: Анна Іванівна Козловська (1938-2007) та Анастасія Іванівна Козловська (1940). Згодом і цей шлюб розпався. Зараз в Москві живуть: дочка Анастасія Іванівна, внучка Анна Юріївна Козловська-Тельнова (1966), правнучка Софія Проскурякова. Софія вибрала справою життя для себе вокальне мистецтво. Зараз вона вчиться в ГІТІС на факультеті музичного театру (майстерня режисера М.С. Кіслярова). Її життя в музиці тільки починається і щиро хочеться побажати успіхів на цьому складному шляху, творчої удачі, світлих доріг і світлих людей на цих дорогах. З Богом, Софія!
Говорячи про І. С. Козловском не можливо не сказати ще про одну сторінку життя великого співака. Іван Семенович був кумиром свого покоління. Екзальтовані жінки від його голосу буквально втрачали розум. Вони тримали в облозі будинок, в якому жив артист, чекали біля виходу з театру. Їх обожнювання часто було настирливим і безумовно дратувало сім’ю і самого співака. Про випадки неадекватних вчинків фанаток існує маса видуманих і справжніх історій. До речі, оперні фанатки тих часів були поділені на дві партії:
– шанувальниці І. С. Козловського – «козловітянки»
– шанувальниці Лемешева «лемешістки»
Ці дві партії були непримиренними ворогами, чого не можна сказати про взаємини самих артистів – Козловського та Лемешева. Вони співали в один час в одному театрі, навіть одні й ті ж партії і були, можна сказати, «конкурентами», але жоден з них не сказав про іншого жодного поганого слова. Іван Семенович навіть сприяв тому, щоб Лемешев був прийнятий в Большой театр в 1931 році. Вони навіть співали разом в 1948 році.
Місця на музичному олімпі вистачило обом. Таке мирне співіснування викликає повагу; говорить про розум, порядність і високу культуру обох артистів.
Відносини з владою в ті часи для артиста значили дуже багато. У Козловського вони були дуже непростими. Одного разу Козловський поскаржився Сталіну, що його не відпускають за кордон. А далі відбувся знаменитий діалог:
«- А раптом ви візьмете і втечете!
– Та ви що, Йосип Віссаріонович, – кажу йому обурено. Для мене красивіше рідної Мар’янівки немає нічого в світі!
– Як ви чудово сказали про свою Мар’янівку! Ось і їдьте туди і не морочтеся дурнею. Ні до чого вам цей …… закордон!
Ну, що я міг йому заперечити! »
А Козловський мріяв послухати оперу в «Ла Скала»!
Безумовно Козловському багато дозволялося. Але він залишався провідним співаком, не забруднивши себе захопленим обожнюванням, ні поступками перед совістю, ні непорядними вчинками, за які потім було б соромно самому і нащадкам. Звичайно, було вимушене пристосування до існуючого порядку речей у житті і країні. Але «червоної лінії» ніде і ніколи не переступив. Пам’ять про себе залишив добру, репутацію чисту.
Залишається питання, чому досить незалежного в судженнях і вчинках артиста обійшли сталінські репресії. Сам співак з цього приводу не розповсюджувався. Тільки одного разу вже на схилі віку зронив: «Ось якби журналісти платили мені в валюті, я б їм таке розповів, чого ніхто й ніколи не дізнається». Що мав на увазі співак, ми не дізнаємось, цю таємницю він забрав з собою.
Іван Семенович з 1926 року жив в Москві, але зв’язків з Україною не втрачав.
– Часто приїздив в Україну з концертами. Під час своїх концертів завжди виконував українські пісні.
– Брав участь у відкритті Київського будинку-музею поета М. Рильського (тоді Козловському чомусь заборонили виконувати пісню «Ой, у полi криниченька»).
– Щорічно співав у Каневі під час святкових заходів на могилі Т. Шевченка.
– Підготував і записав програму, що складається з українських різдвяних колядок. Колядки були записані і виконані зі сцени. Але 400 платівок із записами колядок у Львові чиновники знищили в магазині.
Коли слухаю його колядку «Добрий вечiр тобi, пане господарю …» серце починає битися частіше. Вона хвилює до глибини душі. Згадую своє дитинство: маленьке селище Ольховатка, вулицю Базарну 60; родичів; колядки у сусідки баби Каті, і цукерки, які наколядував у неї, довгі, кручені і надзвичайно смачні. Мимоволі на пам’ять приходять слова молитви: «Отче наш ….»
– Іван Семенович в 1970 році на власні кошти побудував у рідному селі музичну школу, яку мріяв перетворити в інтернат для обдарованих дітей. Козловський сам підбирав викладачів для цього навчального закладу і закуповував обладнання. Кілька разів співак виступав з хором Мар’янівської музичної школи.
– У Мар’янівці діє будинок-музей Івана Семеновича Козловського, де до сторіччя співака споруджено пам’ятник, який символізує палаючу свічку (Пам’ятник роботи Ігнащенка А. Н.)
– Знявся в художньому фільмі «Поема про море» в ролі кобзаря.
Україна не забула свого сина. У 2013 році створено Художньо-концертний центр імені І. Козловського Київського національного академічного театру оперети. Адреса: Київ, вул. Хрещатик, 50-б.
Івана Семеновича Козловського не стало в грудні 1993 року. Народився в Російській Імперії, творив в Радянському Союзі, помер в Російській Федерації. Як вигадливо доля тасує колоду життя. А про своє життя Іван Семенович написав книгу «Музика – радість і біль моя».
Післямова
Пішли зі сцени, а потім з життя Сергій Лемешев, Іван Козловський. Не стало Анатолія Солов’яненка. На сучасному театральному небосхилі я не чую тенорів подібного масштабу. Це не означає, що їх немає. Їх місце в народній любові і обожнюванні зайняли «розкручені» естрадні співаки з теноровими голосами. Я не дорікаю артистам, просто змінилися часи. Тенори йдуть на естраду і співають «попсу». Безумовно саме «попсова» естрада дає безмежні фінансові можливості і шалену популярність. З повною підставою можна сказати, що «попса» в значній мірі витіснила і підмінила в широких масах любов до оперного мистецтва. Дуже шкода! Не беруся судити про всіх, але мене проникають гарні пісні у виконанні гарних голосів. Взявся нагадати «нині сущим» на землі про видатні голоси минулого, аби нитка високого мистецтва не переривалась в щоденній дріб’язковій суєті.
Коли писав цю статтю, прочитав в інтернеті масу статей інших авторів. Абсолютна більшість – доброзичливі. Авторство вказано вкрай рідко. Я особисто Івана Семеновича не знав. Матеріали для статті взяв у інших. Прошу мене вибачити. Цю статтю я написав не для того, щоб вписати своє ім’я в мистецтвознавство золотими літерами, хотів лише нагадати, що з нами жив і творив великий співак і велика людина.
Втім, я все сказав в цій статті.
P.S. У підготовці статті неоціненну допомогу і підтримку надала родина Козловського в особі внучки Анни і правнучки Софії. Анна Юріївна переглянула текст і зробила критичні зауваження. Дуже допомогла солістка Большого театру, нині викладач музичного училища Російської академії музики імені Гнєсіних, Галина Чорноба. Галина Йосипівна особисто знала і багато раз виступала з Козловським. Її емоціональні спогади про Івана Семеновича дали великий позитивний посил при написанні статті. Дякую їм від щирого серця.
Голова Нижньокамської національно – культурної автономії «Українське товариство« Вербиченька»
Євген Савенко
Москва, Нижньокамськ
Лютий 2020 р.
Джерело: Об’єднання українців Росії