У квітні 2022 року 94 % українців стверджували, що пишаються своїм громадянством. Це найвищий показник за весь час соціологічного моніторингу, який проводили за часи незалежності України. Наші громадяни не просто все більше пишаються громадянством України — ми поступово позбуваємося багаторічних радянських наративів і формуємо натомість свою, українську ідентичність.
Ворог веде війну “за мізки”, атакуючи наш інформаційний простір, витрачаючи шалені кошти на пропаганду. Саме в умовах війни на знищення говорити про нашу ідентичність сьогодні як ніколи на часі — бо це знання робить нас сильнішими.
ГО «Культурний Проект» у межах освітнього проєкту «У пошуках ідентичності» організовує низку відкритих лекцій і дискусій, аби глибше дослідити складні теми національної ідентичності, історичної памʼяті та деколонізації.
Першу лекцію під назвою «Чому важливо говорити про ідентичність в умовах війни? Культурна ідентичність» провела Наталія Кривда — українська філософиня, професорка кафедри української філософії та культури Київського національного університету імені Тараса Шевченка. LB.ua опублікував найголовніше з цієї обширної лекції, ми у цій публікації виокремимо ключові тези.
Всесвітньо відомий вчений Анрі Тешфель (фр. Henri Tajfel), провів низку складних експериментів з психології, досліджував когнітивні упередження, намагаючись знайти відповідь на питання, чому одні люди починають ненавидіти інших через якісь зовнішні ознаки: расові ознаки, мову, релігію, тощо.
Після низки експериментів вчений і його учень Джон Тернер сформували теорію, яка сьогодні відома всьому світові під назвою теорія соціальної ідентичності. Теорія припускає, що люди ідентифікують себе з групами таким чином, щоб максимізувати позитивну відмінність. Групи пропонують як ідентичність (вони кажуть нам, хто ми є), так і самооцінку (вони змушують нас відчувати себе добре).
Крім того, не треба забувати й про експерименти Стенлі Мілґрема — психолога із Єльського університету, що намагався зрозуміти ЧОМУ багато людей підтримало фашистський режим Гітлера. В ході цих експериментів було доведено, що людській природі (незалежно від країни, мови, кольору шкіри…) притаманний конформізм, схильність підкорятись «авторитету» і виконувати накази, навіть якщо вони протирічать їх особистим моральним принципам і переконанням.
Так само багатьма експериментами ( й історичними фактами) було доведено, що людській природі притаманний конформізм, й у форматі схильності підкорятись думці переважаючої масси, пасивне, пристосовницьке прийняття готових стандартів – якщо 9 з 10 людей на зелений колір скажуть що то є синій, то й 10-тий учасник експерименту з ними погодиться.
Обидва ці дослідники мали єврейське походження, вони прагнули науково дослідити жахливий і трагічний досвід Другої світової війни. На жаль, маємо констатувати: історія вчить людство лише тому, що вона нічого його не вчить. Люди мають коротку пам’ять і ними так само легко маніпулювати.
Появу терміна «ідентичність» приписують Еріку Еріксону, він посилається на попередників — Зиґмунда Фройда, Карла Юнга, Чарльза Дарвіна. Категорія стає надзвичайно популярною серед дослідників саме після робіт Еріксона.
Ідентичність — термін латинського походження (identicus), який означає «тотожний» — такий, що збігається з чимось (кимось), зберігає свою цю тотожність, подібність самому собі. Отже, ідентичність не може бути постійною — вона залежить від персональної думки, самоідентифікації, це категорія мінлива.
Якщо ж говорити саме про соціальну або колективну ідентичність, згідно з теорією Анрі Тешфеля: що більше в самосвідомості людини виражена соціальна ідентичність, тим більше її поведінка визначається міжгруповою, а не персональною міжособистісною взаємодією. Бо це найкоротший шлях отримати підтримку, позитивну оцінку своїх дій, можливість знайти свою соціальну нішу та рольові моделі. Група завжди дає нам ці рольові моделі: колектив на роботі, студентська група, гурток за інтересами і, зрештою, нація. Колективна або соціальна ідентичність дуже активно працює як механізм підтвердження значущості самої людини.
Світове дослідження цінностей, у якому Україна продовжує брати участь, демонструє нам цікаві цифри. 2011 рік — близько 60 % українців пишаються своїм громадянством. 2020 рік – близько 80 % відсотків українців пишаються тим, що вони громадяни України.
Згідно зі спільним опитуванням фонду «Демократичні ініціативи» та соціологічної служби Центру Разумкова, у серпні 2022 року понад 90 % українців пишалися своїм громадянством. Це найвищий показник за весь час соціологічного моніторингу, який проводили за часи незалежності України.
Це про те, що ідентичність мінлива, ми можемо її формувати. Ідентичність змінюється — і як науковці, і як свідомі громадяни ми можемо шукати способи впливу на зміни.
Британський дослідник Ентоні Сміт говорить про те, що людина — це завжди множинність ідентичностей, і їх формуівння залежить від низки факторів.
Робота Ентоні Сміта «Національна ідентичність» перекладена українською мовою і видана в Україні ще в 1994 році. Сміт пропонує дві моделі формування ідентичності — західну й незахідну (або ціннісну й етнічну).
Західна, або ціннісна модель ідентичності — це те, що ви можете вибрати; ідентичність через цінності. Індивід може за народженням належати до певної нації, але може вибрати, до якої саме приєднуватись.
Те місце, яке має закон у західній громадянській моделі, в етнічній моделі посідає народна культура, мова та звичаї. Визначальна риса — наголос на спільності походження й спільності рідної культури.
За незахідною концепцією, людина зоставатиметься у своїй спільноті чи емігрує до іншої, вона завжди неминуче й органічно залишатиметься членом спільноти, у якій народилась, і довіку нестиме на собі її печать (нація — спільнота людей, об’єднаних спільним походженням). Генеалогія та нібито спільне походження, мобілізація народу, рідна мова, звичаї і традиції — елементи етнічної концепції нації.
Важливо, що формування цієї етнічної, або «незахідної» моделі ідентичності, як правило, дуже залежить від ролі інтелектуалів. Мовознавці, поети, письменники, журналісти формують цей стрижень, прописують ідею національної ідентичності, яка формується за етнічним принципом.
Гіпотеза філософині Наталії Кривди полягає в тому, що українська ідентичність формується на перетині цих двох — ціннісній та етнічній ідентичностях: “Нація, яка винищувалася, розпорошувалася, свідомо висміювалася, потребує того, щоб право на її унікальність було визнано, тому нам дуже важлива спільність походження, спільна етнічна традиція. Але також нам важливі цінності. Ми сьогодні точно знаємо, що представники української нації — це не завжди представники одного етносу, українського етносу.
Чи примиряться ці конкурентні моделі? Ми з вами точно знаємо, що вони примиряються, уміють співіснувати. Зараз на фронті воюють люди різних національностей, але вони свідомо вибирають — навіть як представники інших етносів, націй, країн — битися за українські цінності, які складають кістяк національної ідентичності”.
При цьому пані Кривда зауважує, що у стосунках між державою та громадянином важливо ставати суб’єктом. Не об’єктом, до якого держава має прикладати свої зусилля, але свідомим громадянином, який бере на себе обов’язки: наприклад, захищати батьківщину, ходити на вибори, дотримуватися законів України, платити податки, паркуватися в правильному місці тощо.
В Україні в грудні 2022 року прийняли Закон України «Про основні засади державної політики у сфері утвердження української національної та громадянської ідентичності». На думку професорки Наталії Кривди, з часом він буде потребувати доопрацювання, але є важливою точкою зростання для України. Ми маємо розвивати далі наше розуміння національної та громадянської ідентичності. Наприкінці грудня 2023 року Кабінет Міністрів України прийняв і затвердив стратегію, яка розгортає цей закон в певну логіку послідовних дій. До повномасштабного вторгнення такого закону в нас, на жаль, не було.
Подивимося на те, що нам пропонує світовий досвід. Іспанська дослідниця Монсеррат Гібернау говорить про те, що немає жодної єдиної стратегії формування національної ідентичності. Усе залежить від міжнародних/внутрішньополітичних умов, конфліктів історичного розвитку громади. Пані Гібернау виділяє п’ять успішних стратегій, до яких вдаються більшість країн, зберігаючи/формуючи колективну національну ідентичність.
Українська дійсність демонструє нам, що стратегій формування національної ідентичності може бути більше.
Культурна ідентичність усе ще є предметом дискусії серед різних дослідників, активно обговорюється, але це завжди про цінності, про можливість співіснування й протиставлення, завжди маркер своїх і чужих, маркер своєї присутності у світі.
Перспективу культурної ідентичності правильно бачити в тому, що людина може формувати й випрацьовувати свою культурну ідентичність. Вона може свідомо приймати рішення щодо самовизначення як член різних культурних спільнот.
Усвідомлення культурної ідентичності, єдності забезпечується насамперед спільною мовою і спільною історією. Це не єдині, але найбільш активні агенти формування культурної ідентичності.
Як констатує професорка Наталія Кривда, те, що культурна ідентичність є основою національної, на жаль, нам усе ще треба доводити: “Культуру в Україні фінансують за залишковим принципом. У свідомості значної кількості людей (і частина з них є державними службовцями, політичними діячами, публічними спікерами) культура — це щось, що «відбувається після фуршету»; те, що не є обов’язковим”.
Умовами консолідації українського суспільства має стати розбудова громадянського суспільства, яке знівелює значення лінійних етнічних наративів.