Зараз, на другому році російського вторгнення в Україну, заклики до миру лунають із кожним днем усе частіше. Ніхто не хоче миру більше за українців, які вже перенесли 13 місяців геноциду, зґвалтувань, відключень електроенергії та щоденних повітряних атак. Проте, велике значення має те, якого миру буде досягнуто після війни. Як сказав Рональд Рейґан: “Немає суперечок щодо вибору між миром і війною, але є лише один гарантований спосіб досягти миру — і ви можете отримати його в наступну секунду — здатися”. Для українців здатися — просто не варіант
Україна більше ніколи не буде тією країною, якою була до повномасштабного вторгнення. Після 24 лютого 2022 року українці говорили про життя лише термінами “до вторгнення” і “зараз”. Однак, після звільнення Херсона в листопаді 2022 року часто говорять про “після перемоги” — впевнена ознака оптимізму. Справді, найбільша сухопутна війна в Європі після Другої світової змінила б будь-яку країну, але Україні вдається зберегти надію. А точніше — толерантність до російської гегемонії, шовінізму та корупції закінчилася.
Україна здобула незалежність від Совєцького Союзу в 1991 році, але продовжувала жити як “младший брат” Росії. З Помаранчевою революцією 2004 року Україна зробила вибір бути українською, а не “малоросійской”. Під час Євромайдану 2014 року Україна зробила європейський цивілізаційний вибір замість євразійського. Після повномасштабного російського вторгнення в Україну українці остаточно поривають із “рускім міром”.
Хоча Україна повністю пориває з “рускім міром”, решта світу не поспішає це усвідомити. Наприклад, у березні 2023 року колишній президент США Дональд Трамп заявив, що оскільки “є певні території [України — примітка автора, які є російськомовними”, він “міг би домовитися”, щоби Росія “щось захопила”. Такий легковажний релятивізм ігнорує той факт, що якби Мексика висунула територіальні претензії на Каліфорнію, Техас і Флориду, тому що “деякі території є іспаномовними”, обурені республіканці Трампа закликали б до нової Мексикано-американської війни. Спільна мова не виправдовує анексію країни, так само як і спільне релігійне свято, культурна традиція чи інші подібності.
Варто визнати, що заява Трампа розрахована на те, щоби контрастувати з політикою президента Джо Байдена щодо України та, зрештою, повернути колишнього президента в Білий дім у 2024 році. Це також грає на зменшення суспільної підтримки України: опитування Harris X у лютому 2023 року показало, що 53 відсотки американців виступають проти того, щоби надати Україні ще 27 мільярдів доларів допомоги у 2023 році (при цьому 47 відсотків підтримують продовження підтримки).
У Європі уряди Німеччини та Франції продовжують ламати голови, чому б Україні просто не укласти мир із Путіним. Це можна пояснити тим, що німецьке ставлення до Росії все ще сповнене страху після захоплення Берліна Красной армієй у 1945 році та зґвалтувань і поневолення, які сталися після нього. Як наслідок, страх перед Росією, схоже, є частиною німецької ДНК: нещодавнє опитування показало, що 55 відсотків німців виступають за те, щоб Україна розпочала мирні переговори з Росією. Іншим компонентом, який мотивує німецьку позицію, є бажання відновити звичний бізнес із Росією. Просування Німеччиною трубопроводу “Сєвєрний поток–2” для отримання газу з Росії стало ключовим чинником на початку війни, оскільки сповіщало, що торгівля буде більш пріоритетною за суверенітет України. Навіть із урахуванням недобудованого газогону “Сєвєрний поток–2” і санкцій ЄС обсяг торгівлі Німеччини з Росією становив 56 мільярдів доларів у 2022 році, що лише трохи менше порівняно з 65 мільярдами доларів у 2021 році. Франція, яка ніколи не була окупована Росією, капітулювала перед гітлерівською Німеччиною лише через шість тижнів у 1940 році, погодившись на розділення країни та створення режиму Віші як васальної держави Райху. Тому зараз, коли російське вторгнення триває вже другий рік, не дивно, що багато французів не розуміють бажання України боротися.
Тимчасом як адміністрація Байдена продовжує підтримувати Україну, зростає тиск із боку невеликої, але гучної частини республіканців Трампа, які вимагають припинити допомогу під приводом припинення війни. Ця купка бекбенчерів організувала 57 голосів Республіканської партії в Палаті представників і 11 — у Сенаті проти допомоги Україні в травні 2022 року. Голосування відбулися в той час, коли опитування Washington Post/ABC News показало, що 76 відсотків американців підтримують збільшення допомоги Україні. Тепер із меншою громадською підтримкою допомоги Україні та новою республіканською більшістю в Палаті представників після виборів 2022 року, ймовірно, ще більше республіканців наполягатимуть на мирній угоді. Вони часто використовують тези, написані опосередковано через впливових осіб для Крємля, не усвідомлюючи цього (інші насправді тішаться знанням джерела). Фактично російські медіа повідомили про витрати понад 146 мільйонів доларів США на операції зовнішнього впливу та пропаганду в США з 2016 року. Тези, написані для західної авдиторії, включають: загрозу ядерної війни, виснаження американського арсеналу зброї, необхідність зосередитися на Китаї, а не на Росії, звинувачення Зеленського в корупції, необхідність убезпечити південний кордон замість допомоги Україні, війна занадто дорога, гроші треба витрачати в США, українці — нацисти і так далі.
Хоча сама війна не демонструє жодних ознак уповільнення, нестача зброї та обладнання через обмеження Конгресу змусить Україну піти на переговори в кращому випадку і капітулювати — в гіршому. На щастя, реального ризику скорочення США військової допомоги Україні на цей час немає. По-перше, адміністрація Байдена рішуче підтримує Україну та зібрала майже всі голоси демократів у Конгресі за майбутню допомогу. По-друге, тимчасом як Трампові республіканці-бекбенчери виступають проти допомоги, керівництво Республіканської партії — рішуче проукраїнське. Рейґанівські республіканці, зокрема сенатор Роджер Вікер — високопоставлений член Комітету Сенату США зі збройних сил, конгресмен від Техасу Майкл Маккол — голова Комітету Палати представників із закордонних справ і, звісно, лідер меншості в Сенаті Мітч Макконнелл, є не лише проукраїнськими, але й критикували адміністрацію Байдена за повільність надання зброї Україні. Іншими словами, чим вищий ранг сенатора чи конгресмена — тим із більшою ймовірністю вони усвідомлюють: більш смертоносна зброя, що швидше постачається на лінію фронту, допомагає Україні перемогти у війні швидше. По-третє, допомога Україні була санкціонована та схвалена під час голосування за бюджет минулого року та розрахована до кінця вересня 2023 року. Це дає Україні час відвоювати територію впродовж літа 2023 року перед наступним голосуванням щодо допомоги. Звільнення більшої частини Харківської області на початку вересня 2022 року зробило включення додаткових 12 мільярдів доларів допомоги того ж місяця легким рішенням для Конгресу. Відтак, будь-які суттєві здобутки України до 30 вересня 2023 року допоможуть приборкати незгоду та змусити замовкнути скептиків перед голосуванням за бюджет на 2024 рік. “Суттєві” в цьому випадку — це в першу чергу перерізання сухопутного мосту до Кримського півострова, а в другу — розгром росіян на українському Донбасі
Шляхи до миру
У певний момент, однак, почнуться серйозні перемовини про припинення вогню та мирні переговори. На сьогодні існують шість основних сценаріїв потенційних мирних угод. Від найгірших до найкращих, це:
Сценарій І “Перемога Росії”: Росія переважає українські збройні сили значною кількістю військ, що дозволяє їй просунутися до Дніпра та повторно здійснити напад на Київ. Нещодавно запропонований Китаєм мирний план реалізується, відділяючи схід України в демілітаризовану васальну державу Росії, і Кримський півострів та український Донбас назавжди переходять до Росії.
Сценарій ІІ “Земля в обмін на мир”: Україна передає Росії окуповані території в обмін на припинення вогню та, можливо, грошову компенсацію. Західні держави надають нечіткі гарантії захисту щодо решти території України, подібно до Будапештського меморандуму. І Україна, і Росія швидко переозброюються, щоби підготуватися до наступного раунду, що завжди настає раніше, ніж очікується.
Сценарій ІІІ “Мінськ–3”: Безвихідь на полі бою призводить до домовленості про припинення вогню. Український Донбас і Кримський півострів залишаються під російською окупацією. Моніторинґова місія ОБСЄ поновлює свою роботу, щоби спробувати зменшити напругу. Росія поповнює запаси та озброєння впродовж кількох років, перш ніж відновити повномасштабне вторгнення, щоби завершити жадані завоювання Києва та Одеси.
Сценарій IV “Заморожений конфлікт”: Безвихідь на полі бою призводить до домовленості про припинення вогню та введення зовнішніх миротворчих сил, можливо, під егідою ООН. Це, у свою чергу, веде до невизначено замороженого конфлікту на десятиріччя, але з потенційною можливістю відновлення російського вторгнення в будь-який момент.
Сценарій V “НАТО зараз”: Україна звільняє частину, але не всю свою територію у 2023 році завдяки контрнаступу, і значні втрати у поєднанні з внутрішніми потрясіннями змушують росіян розпочати мирні переговори. Лінії кордону змінено на ті, що є на час завершення мирних перемовин, але Україну прискорено приймають до НАТО, щоби запобігти повторному вторгненню Росії в майбутньому.
Сценарій VI “Перемога України”: Україна звільняє всю свою територію або на полі бою, або шляхом мирних переговорів із залученням міжнародної спільноти. Україна вступає до НАТО і ЄС, а Росія зазнає внутрішньої зміни режиму, що, ймовірно, призведе до розпаду нинішньої Російської Федерації на десяток або більше автономних республік.
Сценарій I: Перемога Росії
У цьому кошмарному сценарії Росія згуртує своє населення та підніме промислове виробництво до рівня Другої світової війни, щоби перевершити українську армію величезною кількістю військ і озброєння. Прихильники цього сценарію стверджують, що Росія завжди погано воює в перший рік війни (це правда), та коли російська воєнна машина набирає повну силу, її вже не зупинити. Величезна кількість військ просуватиметься на захід до Дніпра, захоплюючи більшу частину Лівобережжя та знову беручи в облогу Київ, посилені російськими військами, що прибудуть із Білорусі на півночі. Почнуться мирні переговори, в яких Китай відіграватиме ключову посередницьку роль, реалізовуючи свою нещодавню “Позицію щодо політичного врегулювання української кризи”. Згідно з цим планом, український Донбас і Кримський півострів назавжди стануть частиною Росії, а територія на схід від Дніпра стане демілітаризованою зоною і de facto васальною державою Росії (aka вішістська Україна). Що ще гірше — лівий берег Києва стане новим “Східним Берліном” під російським контролем, а правий берег буде вільним, як Західний Берлін під час Холодної війни. Росія і Китай зруйнують так званий американський однополярний світовий порядок і почнеться нова жорстока глобальна боротьба за владу.
Цей сценарій є хибним і малоймовірним із кількох причин. По-перше, хоча це правда, що Росія завжди погано воює в перший рік війни, а потім збирається з силами для перемоги, це стосується лише ситуацій, коли Росія захищалася від іноземних агресорів (наприклад, гітлерівської Німеччини, наполеонівської Франції тощо). Такого ніколи не було, коли Росія здійснювала вторгнення. Натомість, нападаючи на інших, Росія завжди ганьбилася, починаючи з Першої світової війни. Не так давно десятирічна війна в Афганістані закінчилася відходом Росії після ганебної втрати 15 000 солдатів. Для порівняння: нинішнє вторгнення в Україну призвело до приголомшливої втрати загиблими 160 000 російських солдатів лише за 13 місяців. Якщо врахувати, що втрати солдатів в Афганістані значною мірою посприяли розпаду Совєцького Союзу, можна простежити траєкторію сьогоднішнього російського уряду.
Наступне: критично важливі постачання для совєтів у Другій світовій війні здійснювали Сполучені Штати через програму ленд-лізу. Ця програма передбачала постачання зброї та гуманітарної допомоги, щоби допомогти совєтам протистояти німецькому нападу. Сьогодні ленд-ліз від США продовжує діяти, але вже для України, а не для Росії. Натомість Росія силкується знайти заміну постачанням зброї, оскільки відчуває посилення впливу західних фінансових санкцій. Однак, у своєму новому статусі парії Росія знайшла тільки держав-вигнанців Північну Корею та Іран, які готові продавати. Єдина потенційна зміна гри щодо зброї та постачань станеться, якщо Китай вирішить продавати Росії. Хоча дві країни взаємно проголосили “дружбу без обмежень”, Китай досі намагався не сердити Сполучені Штати через побоювання американських санкцій щодо своєї торгової та фінансової систем.
Хоча сценарій “перемоги Росії” порадував би Крємль у короткостроковій перспективі, довгостроковою метою залишається окупація Києва та Одеси — двох міст, важливих для сучасної російської мітології. Сценарій “перемоги Росії” не лише забезпечив би Владіміру Путіну скляний мавзолей на Красной площаді на наступне сторіччя, він також означав би кінець міжнародного порядку, що склався після Другої світової війни, за яким кожна держава має виключний суверенітет над своєю територією (згідно зі статтею 2 Статуту Організації Об’єднаних Націй). Що ще гірше — нездатність Сполучених Штатів запобігти розділенню України була б гіршою, ніж невдалий вивід військ із Афганістану в 2020 році, і призвела б до китайського вторгнення на Тайвань і можливого розпуску НАТО. Іншими словами: ті, хто зараз переймається тим, що американські солдати можуть воювати в Україні, в кінцевому підсумку побачать своїх синів і дочок, які воюють у світових війнах як на Тайвані, так і в Європі.
Сценарій ІІ: Землі в обмін на мир
У Шестиденній війні 1967 року Ізраїль переміг коаліцію з п’яти арабських країн та захопив Західний берег річки Йордан, Синай і Сектор Ґази. Після перемоги ізраїльський уряд запропонував віддати частину земель в обмін на мир. Арабські держави відповіли “трьома “ні”: “ні” миру з Ізраїлем, “ні” визнанню Ізраїлю, “ні” переговорам із ним…”. Четверть сторіччя потому Палестинська адміністрація врешті пристала на цю пропозицію і встановила автономію на Західному березі і в Ґазі. Мета відходу Ізраїлю та передачі землі Палестинській адміністрації полягала в забезпеченні миру та наданні громадянам можливості жити без щоденного страху війни та тероризму. За цим сценарієм, Україна запропонувала б землю (ймовірно, Кримський півострів і український Донбас) в обмін на мир і, можливо, навіть певну грошову компенсацію (або від Росії, або, як заохочення, від Європейського Союзу). Подібно до того, як американська фінансова допомога Ізраїлю та Єгипту (3 мільярди доларів США та 2 мільярди доларів США на рік відповідно) допомогла встановити мир та повернути єгиптянам Синайський півострів, субсидії з боку європейців зменшили б напруженість між Росією та Україною. Росія може навіть сплатити частину рахунку та передати деяких із найгірших воєнних злочинців міжнародному трибуналу.
Багато жителів Заходу бачать таке рішення — “земля в обмін на мир” — як спосіб вгамувати імперські амбіції Росії. Насправді директор Центрального розвідувального управління США Вільям Бернс запропонував росіянам угоду “земля в обмін на мир” у січні 2022 року, за місяць до повномасштабного вторгнення. Подібно до відповіді арабських держав Ізраїлю, росіяни категорично відхилили таку пропозицію, відповівши власними “трьома “ні”: тобто вони не зацікавлені в мирі, не визнають право України на існування та не зацікавлені в реальних переговорах. Чи може це змінитися з часом? Можливо, якщо б Захід погодився скасувати свої санкції, щоби субсидувати Росію, як і Україну, в цьому процесі. Однак, роблячи це, вони визнали б територію України російською і порушили б консенсус, що склався після Другої світової війни, згідно з яким країни є суверенними, а кордони не можуть бути змінені силою. По суті, це було б мовчазним схваленням російської агресії як законного методу отримання землі та визнання. Одне тільки це повинно бути неприпустимим для будь-якого політика, і хоча адміністрація Байдена публічно уникає цього з початку війни, деякі республіканці Трампа в Конгресі відкрито прийняли цю ідею.
“Земля в обмін на мир” і “відступні шляхи” не є чимось новим у війні. Влітку 1918 року, коли перевага у Першій світовій війні була на боці союзників, багато хто в США та Сполученому Королівстві закликав до негайного перемир’я, яке включало територіальні поступки як спосіб стимулювати Німеччину швидше закінчити війну. Іншими словами: відступні для кайзера. Проте, Черчилль стверджував, що не може бути “почесного миру” шляхом земельних поступок, оскільки “це означало б обдурити і осквернити долю людини”.
Окрім схвалення агресії як засобу досягнення мети (в цьому випадку — захоплення земель) і приниження західних держав шляхом зняття санкцій із Росії, чи справді угода “земля в обмін на мир” принесе мир? Саме запитання нагадує саркастичний дотеп: “Але поза тим, місіс Лінкольн, як пройшла вистава?”. Після виявлення масових поховань у Бучі, Лимані та Ізюмі, зґвалтувань жінок і дітей у Київській області, нападів на об’єкти тепло- та електромереж взимку, вбивств беззбройних мирних жителів, викрадення дітей та загибелі десятків тисяч українців — все це від рук російської армії — угода “земля в обмін за мир” була б приниженням пам’яті загиблих, прийняттям етнічних чисток і васальною залежністю найгіршого ґатунку.
Майте на увазі також, що апетит Росії до землі неможливо задовольнити. Це вже найбільша країна в світі за своєю територією, що простягається від Європи майже до Аляски, будь-які земельні поступки лише розпалять бажання більшого. В той час як Кримський півострів і український Донбас є короткостроковими цілями, головна мета Путіна — взяти під контроль Одесу та Київ. Одеса є ключовим об’єктом завоювання, оскільки вона нагадує про імперську епоху Росії за правління Єкатєріни ІІ наприкінці 18 сторіччя. Космополітичне місто приймало всіх: від письменників, як-от Алєксандр Пушкін, до вчених, як-от Дмітрій Мєндєлєєв. Найголовніше, однак, те, що Одеса дала б Росії довгоочікуваний головний тепловодний порт для торгівлі та військових цілей. Київ має вирішальне значення, тому що це є столиця імперії Київської Русі, яку Москва хибно проголошує своєю. До того ж, володіння Києво-Печерською лаврою, Софійським собором, Михайлівським, Видубицьким монастирями та іншими історичними пам’ятками допомогло б легітимізувати переконання Росії в тому, що вона є спадкоємицею Константинополя та Третім Римом. Рим не був би Римом без його мітів, а Росія не може бути Третім Римом без романтизації власної мітології для мас через завоювання Києва та Одеси. У книзі Джорджа Орвелла “Колгосп тварин” (1945) свині переписують сім заповідей ферми, бо важливо було змінити історію, щоби вона відповідала наративу лідерів. Мітологія Росії про Третій Рим, що іронічно, не сильно відрізняється від мітології Німеччини про Третій Райх.
Відповідаючи на початкове питання, варто зазначити, що “земля в обмін на мир” не принесла миру Ізраїлю. Терористична організація ХАМАС контролює Сектор Ґази і продовжує регулярні ракетні обстріли Ізраїлю. Палестинські збройні угруповання продовжують терористичні атаки на Західному березі Йордану, а підтримувана Іраном Хезболла все ще проголошує “Смерть Ізраїлю”. Припинення вогню — це лише можливість поповнити запаси зброї. Якщо ізраїльська армія, яка посідає десяте місце у світі, не може досягти миру з сусідами, віддаючи “землю в обмін на мир”, то які шанси має Україна проти росіян, які вважаються (вважалися) другою армією в світі? Земельні поступки не є реалістичним рішенням для досягненням тривалого миру в Україні, так само, як не були вони в Ізраїлі. Простіше кажучи, успішна угода quid pro quo вимагає від обох сторін не відступати від букви і духу торгу.
Сценарій III: Мінськ–3
Сценарій передбачає нову Мінську угоду, щоби домовитися про припинення вогню на фронті. Первісну Мінську угоду було підписано у вересні 2014 року, а п’ятьма місяцями пізніше — у лютому 2015 року — Мінськ–2. Мінськ–1 закликав до відведення важкого озброєння, децентралізації та місцевих виборів у Донецькій і Луганській областях після війни 2014 року, доручав Україні покращити гуманітарну та економічну ситуацію в регіоні, амністував учасників війни та залучав ОБСЄ (Організацію з безпеки та співробітництва в Європі) до моніторинґу припинення вогню за допомогою неозброєних цивільних спостерігачів. Не дивно, що угода не мала успіху в завершенні війни на українському Донбасі, оскільки бої все ще тривали, найбільш пам’ятні — під час оборони українськими “кіборгами” Донецького аеропорту. Мінськ–2 з’явився п’ять місяців потому як спроба, по суті, повторити первісний план Мінська, але більш детально. Хоча цього разу угоду підписали після того, як Росія загарбала більше території і захоплювала перехрестя Дебальцевого. Мінськ–2 залишався основою для регулювання російсько-української війни аж до початку повномасштабного російського вторгнення в лютому 2022 року, але в реальності мало чого досягнув. Важливо, що обидві угоди були, по суті, угодами про припинення вогню без конкретних рішень. Не дивно, що місію ОБСЄ, якій доручили моніторинґ виконання угод, іноді називали “Організацією бездіяльного сидіння в Європі”.
А втім, проповідники того, що “поганий мир кращий за хорошу війну”, тепер наполягають на припиненні вогню, щоб ослабити бойові дії, але знову ж таки без конкретного рішення. У сценарії “Мінськ–3” втрати на полі бою призводять до безвиході, в якій жодна сторона не може суттєво зрушити поточну лінію фронту. Міжнародний тиск призводить до припинення вогню на фронті та заходів щодо деескалації (зокрема відведення важкої артилерії). У цьому випадку Кримський півострів і український Донбас залишаються окупованими Росією, як і південна частина Херсонської та більша частина Запорізької областей. Основні бойові операції припиняються або послаблюються, принаймні на короткий термін. Моніторинґова місія ОБСЄ відновить роботу, щоби спробувати розрядити потенційні конфлікти вздовж лінії зіткнення, подібно до того, як вони робили з 2014 року. З подальшими переговорами встановиться хиткий мир.
Мінськ–3 може стати наступним кроком у війні, але навряд чи це хороший варіант для України з кількох причин. По-перше, попередня моніторинґова місія ОБСЄ включала російських спостерігачів і, ймовірно, будь-яка нова місія також включатиме їх. Як можуть російські спостерігачі незалежно оцінювати дії власних солдатів і чи зможуть вони неупереджено виконувати свої обов’язки? Це дуже сумнівно, якщо попередня моніторинґова місія ОБСЄ є хоч якимось показником. Спостерігачі ОБСЄ постійно скаржилися на саботаж і диверсію з боку російських спостерігачів у місії. Навіть якби місію можна було створити без російських спостерігачів, інший разючий недолік полягає в тому, що спостерігачам ОБСЄ не дозволено мати зброю для самозахисту. Служити неозброєним спостерігачем на лінії зіткнення між Україною та Росією після війни, у якій загинуло щонайменше 200 000 людей, — це справжнє самогубство і безпрецедентно.
Будь-яка варіація сценарію “Мінськ–3” фактично дозволить Росії поповнити запаси і поновити постачання зброї, обходячи санкції на міжнародному ринку для придбання нового озброєння. Одним із чинників, які зараз працюють на користь України, є виснаження російських запасів боєприпасів, ракет та іншої зброї. Битви виграються завдяки багатьом чинникам, таким як вогнева міць, ландшафт, командування, хоробрість, вчасність, удача тощо. Однак, війни виграються завдяки ланцюгам постачання та логістиці. В умовах економічних та технологічних санкцій нинішня здатність Росії своєчасно поповнювати запаси, щоби вплинути на війну, — обмежена. Час і запаси для Росії закінчуються. Але припинення вогню дозволило б Росії швидко поповнити свої запаси зброї, щоби відновити новий наступ через пару років (або раніше). Той факт, що Росія знову вторгається на українську територію, на яку вона вторглася в 2014 році, є свідченням марності нового перемир’я. Угода “Мінськ–3” може принести короткі оплески та Нобелівську премію для іноземного лідера (лідерів), які ведуть переговори про неї, але це лише стусання бляшанки війни дорогою вниз, а не фактичне вирішення проблем у справедливий і довготривалий спосіб. Справді, для десятків тисяч українців, які втратили близьких, це не дасть нічого для відшкодування збитків чи спокутування воєнних злочинів, скоєних росіянами.
Сценарій IV: Заморожений конфлікт
“Заморожений конфлікт” — це термін, який зазвичай застосовують до війн за землю та міжнародне визнання, часто за участю етносів колишнього Совєцького Союзу, які просто ніколи не вирішуються. Активна фаза війни, як правило, коротка, але без міжнародного визнання жодних урядів і нових сухопутних кордонів. На цьому конфлікт просто заморожується. Перелік заморожених конфліктів у регіоні включає Нагірний Карабах (зараз називається Арцах в Азербайджані), Південну Осетію та Абхазію (обидва в Грузії) і Придністров’я (в Молдові). У всіх згаданих випадках заморожених конфліктів вони тривають понад 30 років і в усіх них Росія має або миротворців, або військові сили на місцях. Заморожені конфлікти грають на користь твердження Росії про те, що нинішній світовий порядок порушений і потребує заміни. Для Росії вторгнення в Україну означає зміну нинішнього світового порядку суверенних держав і перекроювання кордонів. Незаконно анексувавши Кримський півострів у березні 2014 року, Росія посилила свій виклик нинішньому порядку, використовуючи проксі-сили та маріонеткових правителів у сепаратистських регіонах (тобто заморожених конфліктах), щоби змінити наявні міжнародно визнані кордони. Це був перший крок у поверненні світу до порядку, що існував до Другої світової війни, коли Німеччина Гітлера, Італія Муссоліні чи Японія Хірохіто могли безкарно вторгатися та анексувати країни, оскільки кордони не були міжнародно визнані. Іншими словами: закон джунглів.
За сценарієм замороженого конфлікту, безвихідь настане після того, як Росія не зможе повністю витіснити Україну з українського Донбасу, а запланований контрнаступ України не зможе відвоювати території. Оскільки еквівалент окопної війни спричиняє великі втрати без особливого сенсу або вигоди, переговори за міжнародної підтримки призвели б до припинення вогню. Воно ж може навіть мати результатом введення миротворчих сил Організації Об’єднаних Націй, що сприятиме деескалації ситуації. За такого сценарію, велика миротворча місія ООН забезпечила б стабільність і дотримання режиму демілітаризованої зони вздовж нинішньої лінії фронту. Найбільшою миротворчою місією в Європі були Сили ООН із охорони (СООНО) на Балканах у 1992–1995 роках. До цієї місії входило майже 39 000 солдатів із 42 країн (включно з Сполученими Штатами, Україною, Сполученим Королівством, Францією та Росією), які працювали над деескалацією Хорватської та Боснійської війн і забезпеченням стабільності для мирних переговорів. Коли СООНО знадобилися наступальні можливості, вони звернулися до НАТО за санкцією ООН (відповідно до Статуту ООН, Розділ VII, статті 52 і 53 із посиланням на регіональні домовленості), щоби завдати повітряних ударів по агресорах (у цьому випадку — сербах). Після інтенсивних тритижневих бомбардувань у вересні 1995 року серйозні мирні переговори вилилися в Дейтонські угоди в листопаді 1995 року.
На жаль, миротворчі сили ООН для України дуже малоймовірні через правила, за якими Організація Об’єднаних Націй створена та діє. По-перше, згідно зі Статутом ООН, будь-який із п’яти постійних членів Ради Безпеки ООН (РБ ООН) може накласти вето на угоду, а Росія є однією з цих п’яти. Очевидно, що вона не зробить нічого собі на шкоду. Китай також є членом РБ ООН і міг би тиснути на Росію, щоби вона погодилася на резолюцію, але історично Китай обережно використовує свою позицію в ООН.
Припустімо, задля підтримання дискусії, що Росія та Китай погодилися на миротворчу місію в Україні, наступне питання: хто забезпечуватиме мир? Навряд чи хтось із п’яти постійних членів РБ ООН надасть миротворців. Сполучені Штати (як одні з п’ятірки) завжди неохоче віддавали своїх солдатів під командування ООН, і з огляду на гучну критику поточної допомоги США Україні немає шансів, що США зроблять свій внесок у таку миротворчу місію. Сполучене Королівство дуже підтримує Україну, це виключило б його як неупереджену сторону, коли дійде до миротворчої місії. Можливо, лише Франція, останній член п’ятірки РБ ООН, може бути прийнятною для всіх сторін, щоби надати миротворців. При цьому неясно, чи є у Франції політична воля для такого рішення, яке наражало б французьких солдатів на смертельну небезпеку. Однак, навіть якщо французи погодяться, вони не зможуть виконати всю місію самотужки. Тож звідки візьмуться інші миротворці? Якщо поглянути на зведення ООН щодо країн, які надали найбільше миротворців для місій до 2018 року, до п’ятірки лідерів належать Ефіопія, Банґладеш, Руанда, Індія та Пакистан. Відкидаючи будь-які питання щодо професійної кваліфікації та досвіду миротворців із цих країн, варто зазначити, що чотири з п’яти країн у цьому списку утрималися від закликів до припинення війни зовсім нещодавно, 23 лютого 2023 року. Це попри той факт, що відповідну резолюцію було ухвалено Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй 141 голосом “за”, при семи “проти” (включно з Росією) і 32 “утрималися” (включно з Китаєм). Серед десяти непостійних членів РБ ООН (обраних на дворічний термін) Ґабон і Мозамбік також утрималися від заклику припинити війну в Україні. Зважаючи на це, чи взагалі буде достатньо неупереджених миротворців, щоби забезпечити припинення вогню?
Наступне питання, пов’язане з миротворчими силами ООН: чи матимуть вони згідно з Розділом VII Статуту дозвіл на застосування сили в разі необхідності? Після провалів миротворчої діяльності ООН, що призвели до геноциду в Руанді в 1994 році, а також у Сребрениці, що в Боснії, в липні 1995 року (де сили СООНО здалися силам, які підтримувалися офіційним Белґрадом, а не захищали цивільне населення), місія майже напевно мала б отримати дозвіл відповідно до Розділу VII, оскільки простого дозволу на самооборону (Розділ VI) буде недостатньо, враховуючи історичну зневагу Росії до міжнародних договорів і конвенцій. Проте, право на застосування сили не позбавлене наслідків, навіть для миротворців ООН. Наприклад, що сталося б, якби французькому миротворцю погрожували, а потім він вистрілив би і вбив би російського солдата? Чи скасувала б Росія всю миротворчу місію в РБ ООН? Чи відкрили б російські війська вогонь у відповідь по французьких миротворцях? Або ж якими були б дії України, якби індійські, китайські чи навіть сербські миротворці стріляли б і вбили б українських солдатів чи мирних жителів або стояли осторонь, поки Росія обстрілювала ракетами українські цивільні цілі? Таким чином, миротворча місія ООН потребуватиме надзвичайного терпіння, розсудливості та великої удачі для ефективного забезпечення правопорядку.
Виклик для миротворців ООН, навіть із дозволом на застосування сили відповідно до Розділу VII Статуту, полягає в тому, що іноді їхньої присутності недостатньо для припинення агресії. Під час Боснійської та Хорватської воєн на початку 1990-х років ООН уклала регіональну угоду з НАТО про завдання повітряних ударів по агресорах (тобто по сербах). Це сталося тому, що СООНО не мали достатніх наступальних можливостей як миротворча місія. Оскільки Росія стверджує, що вторглася в Україну, щоби запобігти розширенню НАТО, залучення НАТО до забезпечення миротворчої місії не є життєздатним варіантом, оскільки Росія явно заперечуватиме. Без НАТО для забезпечення миру, які є інші варіанти? Навіть якби Європейський Союз зміг раптово створити свій широко обговорюваний Європейський оборонний союз, незрозуміло, чи стане він достатнім стримувальним чинником для російської агресії, оскільки йому не вистачає військово-повітряних сил, і навряд чи росіяни погодяться на це за правилами ООН, оскільки більшість країн ЄС запровадили санкції проти Росії. За відсутності сили для покарання агресорів, сама миротворча місія ООН не буде безпечною та ефективною. Цитуючи колишнього держсекретаря США Лоуренса Іґлберґера, “іноді бувають проблеми, для яких немає негайного вирішення, а іноді є проблеми, для яких немає вирішення”. Таким чином, у випадку безвиході та замороженого конфлікту миротворча місія ООН просто не є рішенням.
Сценарій V: НАТО зараз
Очевидно, що росіяни вкладають величезні ресурси в захоплення українського Донбасу. Натомість Україна готує контрнаступ зі своїми новими танками Leopard, ймовірно, на початку літа 2023 року. Однак, у певний момент обидві сторони оцінять лінію фронту і зіставлять втрати та здобутки. Втрати російських військових перевищують 160 000 осіб, і хоча втрати України засекречені, історично захисники втрачають третину солдатів порівняно з нападниками, тому Україна має приблизно 53 000 загиблих солдатів (не враховуючи цивільних). Навіть якщо співвідношення 6:1, це все одно означає втрату майже 27 000 українців. Коротше кажучи: з огляду на сучасне озброєння втрати зростають із обох сторін, що може змусити до припинення вогню.
Але простого припинення вогню недостатньо для збереження миру на довгострокову перспективу, оскільки Росія використає цей час для поповнення своїх запасів зброї і відновить війну пізніше з сильнішої позиції. Як тоді вирішити питання територіальної цілісності, адже Росія все ще окуповує більшу частину українського Донбасу та Кримський півострів?
Відповідь — експрес-вступ України до НАТО. Це могло б спрацювати, лише якби Україна віддала території, які зараз окуповані Росією, оскільки членство в НАТО можливе тільки для країн, які не мають територіальних суперечок. Іншими словами: Україна мала б відмовитися від своїх прав власності на Кримський півострів та Донбас. В обмін на це Україна отримала б експрес-вступ до НАТО. Опинившись в НАТО, Україна була б у безпеці від російської агресії, оскільки напад на одного члена Альянсу — це напад на всіх членів Альянсу. Враховуючи посередні результати Росії проти зброї часів “Бурі в пустелі”, яку США надали Україні, у неї не буде жодних шансів на полі бою проти сучасного арсеналу НАТО, який складається з високотехнологічних смертоносних машин. Таким чином, Україна потрапляє до НАТО і отримує гарантії захисту, які вона сподівалася отримати від Будапештського меморандуму, цього разу — з реальним механізмом забезпечення виконання.
Сценарій “НАТО зараз” є суперечливим, оскільки будь-яка здача території неодмінно викличе гнів серед українського населення. З іншого боку, гарантії безпеки НАТО і можливість жити без зазіхань з боку росіян — це справжні спокуси. НАТО є військовим альянсом, але також і політичним. Україна довела на полі бою з першого дня вторгнення свою військову готовність до НАТО. Фактично українські військові зараз мають більше сучасного воєнного досвіду, ніж багато країн-членів НАТО. Що стосується політичної волі, то рішення про те, що Україна одного дня приєднається до Альянсу, було ухвалене ще на Бухарестському саміті НАТО 2008 року. Тоді президент США Джордж Буш наполегливо просував надання Україні Плану дій щодо членства в НАТО, але, зрештою, його заблокували Німеччина, Франція та Італія. Сьогодні прем’єр-міністерка Італії Джорджія Мелоні — рішуче проукраїнська, тому головними бар’єрами залишаються лише канцлер Німеччини Олаф Шольц та президент Франції Еммануель Макрон. Туреччина та Угорщина, ймовірно, спробують домовитися про поступки в обмін на підтримку, але це переборні і незначні подразники.
Як переконати Францію та Німеччину прийняти Україну до НАТО? 28 лютого 2023 року у Вашинґтоні, під час щорічного безпекового діалогу Центру американсько-українських відносин, американський генерал Веслі Кларк висловився про це якнайкраще: “Якщо Франція і Німеччина хочуть закінчити війну, нехай приймуть Україну до НАТО”. Мудрість цього висловлювання ґрунтується на тому, про що говорив Вінстон Черчилль у своїй знаменитій промові про “залізну завісу” в 1946 році: “Немає нічого, чим [росіяни — примітка автора] захоплюються більше, ніж силою, і немає нічого, що вони поважають менше, ніж слабкість, особливо військову слабкість”. Зрештою, експрес-вступ України до НАТО — це найкращий спосіб закінчити війну.
Знайдуться ті, хто заперечить, що Україна все ще далека від Європейського Союзу, тож як вона може навіть думати про НАТО? Цей аргумент — надуманий, оскільки Туреччина, Чорногорія, Північна Македонія та Албанія є членами НАТО, не будучи при цьому членами Європейського Союзу. Чи хтось серйозно стверджує, що армія України зараз менш потужна, ніж армія Чорногорії чи Албанії? Якщо буде політична воля, Україну можна швидко прийняти до НАТО ще до того, як вона вступить до Європейського Союзу.
У сценарії “НАТО зараз” важливо, щоби контрнаступ України був успішним і повернув якомога більше території. Це не лише єдиний спосіб змусити росіян до серйозних переговорів, але й посилить аргументи на користь експрес-вступу України до НАТО. Найпереконливішим досягненням було б передусім відрізання сухопутного мосту до Кримського півострова з Росії шляхом звільнення Мелітополя (через який проходить 90 відсотків усіх потягів до Кримського півострова) і знищення Керченського мосту, щоби запобігти поповненню запасів через Азовське море. Без військового тиску на Кримський півострів у Путіна мало мотивації для переговорів. Оскільки малоймовірно, що український контрнаступ зможе звільнити всю територію України у 2023 році, утримання оливкової гілки випаленого українського Донбасу та майже неушкодженого Кримського півострова може бути достатнім, аби дозволити росіянам заявити про свою перемогу для внутрішньої авдиторії. Звичайно, це нісенітниця і в кращому випадку — просто піррова перемога, але, найімовірніше, достатній успіх для російського населення, яке потім може зробити НАТО цапом-відбувайлом за крадіжку решти України.
Сценарій VI: Українська перемога
Найкращий сценарій — “Перемога України”, за яким Україна звільнить всю свою територію від Росії (включно з Кримським півостровом), Росія відповідатиме за воєнні злочини та виплатить репарації, а Путіна буде усунуто від влади, що призведе до розпаду та балканізації Російської Федерації. Для цього потрібна подальша стійкість України, подальша єдність Заходу, велика кількість зброї НАТО, а також трохи удачі. В такому разі вступ до НАТО не був би необхідністю для України, оскільки Росія перестала б бути головною загрозою, але, найімовірніше, Україна все одно приєднається до Альянсу. Остання тисяча років історії навчила українців, що те, що Росія не становить загрози сьогодні, не означає, що вона не становитиме загрози пізніше. Тимчасом Україна приєднається до Європейського Союзу з відносною швидкістю, якщо буде забезпечено боротьбу з корупцією, незалежність судової системи та подолано інші історичні перепони. Репарації від Росії профінансують реконструкцію України та модернізацію всієї країни і створять європейський рівень життя для всіх. Російські генерали і політики постануть перед судом у Гаазі і буде створено механізм, подібний до Міжнародного трибуналу щодо колишньої Югославії (МТКЮ) (можливо, Міжнародний кримінальний трибунал щодо Російської Федерації або МТР). Подібно до колишнього президента Югославії Слободана Мілошевича та командира боснійських сербів Ратко Младича (відомого як “боснійський м’ясник”), які постали перед судом (а у випадку з останнім — і перед обвинувальним вироком) у МТКЮ, російських лідерів буде притягнуто до відповідальності. Як перший крок у цьому напрямку, Європейська комісія оголосила про створення Міжнародного центру з переслідування злочинів агресії в Гаазі в березні 2023 року. Без сильної руки, яка б утримала Російську Федерацію разом, країна балканізується на дюжину або більше незалежних республік, насамперед на Кавказі та в Середній Азії. Хоча це може здатися фантастичним і навіть неймовірним, пам’ятайте, що до розпаду Совєцького Союзу ніхто не міг передбачити, що країна розпадеться на 15 незалежних республік.
Виклик цього сценарію полягає в тому, щоб Україна мала достатньо зброї і людських ресурсів для звільнення всієї своєї території. Звільнення Харкова та Херсона минулого року показало, що з належною зброєю Україна може ефективно перейти в наступ. За майбутнім контрнаступом уважно спостерігатиме Захід, щоби вирішити, чи варто надати Україні ще більш досконалі системи озброєнь у майбутньому, включно з літаками F16, які вже мають підтримку обох партій у Конгресі, але очікують на схвалення Білого дому. Всім подобається інвестувати в потенційного переможця, але якщо в результаті контрнаступу не вдасться відвоювати значну територію, посилиться хор закликів до припинення вогню (що, ймовірно, призведе до реалізації сценаріїв III, IV або V). Знову ж таки: багато що залежить від того, чи зможе Україна відвоювати території пізніше цього року.
Репарації теж є складним питанням. Одна справа — домогтися голосування Генеральної Асамблеї ООН (ГА ООН) за репарації, як це зробила Україна 14 листопада 2022 року; інша справа — реально отримати гроші. Найбільш пам’ятний випадок воєнних репарацій був після Першої світової війни, коли Німеччина виплачувала 200 мільярдів золотих марок протягом багатьох десятиріч. Не так давно, після вторгнення Саддама Хусейна в Кувейт у 1990 році, яке призвело до операції під керівництвом США “Буря в пустелі” для звільнення території Кувейту та відновлення його суверенітету, Ірак був змушений заплатити Кувейту 52 мільярди доларів репарацій. До більшості атак на енергетичну інфраструктуру восени 2022 року та після голосування в ГА ООН за репарації Україна висунула претензії на 350 мільярдів доларів російських активів. Використання російських активів на Заході для виплати репарацій буде ключовим, особливо враховуючи, що витрати на реконструкцію вже оцінюються в один трильйон доларів США. Такі активи на Заході потрібно буде конфіскувати, тому що Росія не виплачуватиме репарації самостійно.
Натепер триває розслідування майже 70 000 воєнних злочинів, пов’язаних із російським вторгненням. Ця приголомшлива цифра говорить про те, що багатьох ніколи не буде притягнуто до відповідальності навіть з перемогою України. А втім, це крок у правильному напрямку і такий рух має сильну міжнародну підтримку на Заході. Те саме опитування Harris X, яке показало спад підтримки нової допомоги Україні з боку США, водночас показало, що 79 відсотків американців вважають, що Росія скоїла воєнні злочини, а 72 відсотки виступають за проведення Нюрнберзького або Міжнародного кримінального трибуналу, як для колишньої Югославії, щоби притягнути до відповідальності осіб, які приймають рішення[14]. Однак, звинувачення у воєнних злочинах — це одна справа, а от засудити посадовців за воєнні злочини — набагато складніше. Інше критичне питання полягає в тому, “як хтось може бути засудженим за воєнний злочин?”. Відповідь: потрібно програти війну. Засудження за воєнні злочини, безумовно, більш поширені серед країн, які програвали війни. Країнам, які перемагають у війнах, не потрібно передавати посадовців міжнародним органам для притягнення до відповідальності. Таким чином, якщо Росія не програє війну, не буде реальної можливості для засудження воєнних злочинців та/або репарацій.
Як Росія програє війну? Звільнення Україною своєї території було б величезною перемогою, але це не обов’язково гарантує будь-які внутрішні зміни в Росії. Доки Путін президент, Росія продовжуватиме агресію проти України та загрожуватиме Європі. Звісно, конфуз через те, що Росія була змушена вийти з України, зробить Путіна слабким у очах його оточення і, можливо, призведе до державного перевороту (як у серпні 1991 року, коли прихильники жорсткої лінії виступили проти Ґорбачьова). Економічні наслідки західних санкцій також можуть спонукати олігархів до змови проти Путіна. Хоча дилема із заміною російських лідерів завжди полягає в тому, “хто наступний?”. Наприклад, якщо шеф російських шпигунів Ніколай Патрушев змінить Путіна, це може призвести до більш агресивної війни проти України та самого НАТО. Хоча дехто покладає надії на опозиціонера Алєксєя Навального, він дотримується російських націоналістичних поглядів щодо Кримського півострова (“Крим астанєца част’ю Расіі і нікаґда в абазрімам будущєм нє станєт част’ю Украіни”) і виступає проти вступу України до НАТО. Таким чином, наступник Путіна може бути, як у закінченні книги “Колгосп тварин”, коли тварини розуміють, що їх все ще недогодовують і змушують перепрацьовувати, але тепер ними керують свині, а не люди. Іншими словами: нічого не змінилося, крім того, що свині тепер ходять на двох ногах замість чотирьох.
Усі шість сценаріїв та їхні варіації можливі залежно від того, що відбувається з війною. Втім, ми можемо зробити кілька висновків.
По-перше, немає жодного сценарію, за якого Росія відступить і добросовісно вестиме переговори, за винятком випадків зміни режиму (усунення Путіна) та/або принизливої поразки на полі бою. Якби Росія хотіла просто землі в обмін на мир, вони могли б отримати їх до війни. Їхня мета — не просто земля, а підкорення України, русифікація українського народу, контроль над Центральною та Східною Європою. Як сказав Владімір Путін у своєму виступі в російській Думє 21 лютого 2022 року, “Украіна нікаґда нє імєла подлінной ґасударствєнності… Соврємєнная Украіна била целіком і полност’ю создана Росієй…”. Росія просто не сприймає Україну як легітимну країну, а натомість — як васальну державу чи свій придаток.
Тимчасом як президент Франції Макрон заявляє, що “ми не повинні принижувати Росію”, історія демонструє, що тільки через приниження Росії може настати мир і Росія перестане загрожувати своїм сусідам. Наприклад, потоплення російського флоту Японією у війні 1904–1905 років звільнило Тихий океан від російської загрози на 40 років. Страшні втрати Росії в Першій світовій війні призвели до її виходу з війни в 1917 році. Вторгнення Росії до Польщі в 1920 році призвело до нищівної поразки, убезпечивши Польщу від рук комуністів ще на 19 років. Російська безвихідь в Афганістані призвела до виведення їхніх військ через десять років і сприяла розпаду Совєцького Союзу. Росія піде на переговори лише тоді, коли реалії бойових дій змусять її до цього, а це означає приниження російської національної психіки. Жодні заохочення чи видавання бажаного за дійсне з боку Заходу не змінять цього простого факту. Щоби нікому не здалося, що приниження — це надто жорстко, згадаймо слова Черчилля про німців, сказані ним 4 липня 1918 року, коли союзники наближалися до кінця війни. Він сказав: “Німеччина повинна бути побита. Німеччина повинна знати, що вона переможена, повинна відчувати, що вона переможена. Її поразка повинна бути виражена в термінах і фактах, які назавжди утримають інших від наслідування її злочинів і які унеможливлять їх поновлення”. Цей рецепт цілком справедливий і для Росії через 105 років.
По-друге, будь-яка мирна угода має забезпечити справедливість для України. Україна є жертвою російської агресії. Репарації та засудження воєнних злочинців є ключовими елементами здійснення правосуддя. Гроші та рішення суду ніколи не повернуть чоловіка, дружину, матір, батька, друга чи дитину. Єдиним виходом є помста, але можливості українців здійснити її на території Росії зараз обмежені навіть за найсприятливіших умов. Єдина можлива втіха — міжнародно визнане правосуддя та виплата репарацій. Без такого врегулювання міжнародний порядок стрімко погіршиться, а Україна натомість може шукати радикальної відплати. Забезпечення українцям правосуддя є ключовим для розв’язання війни, зробити це якнайшвидше — критично важливо. Як сказав британський прем’єр-міністр 19 сторіччя Вільям Ґладстон, “відкладене правосуддя — це відмова в правосудді”. Щодня триває війна, все більше українських життів втрачається назавжди, все більше сімей руйнуються, все більше дітей зазнають травм, а майбутнє людей безповоротно пограбоване. Навіть якби війна закінчилася сьогодні, Україна буде обтяжена спадщиною війни ще десятиріччями. Швидке здійснення правосуддя необхідне, щоби завершити війну та зберегти мир.
Врешті, не існує сценарію довготривалого стримування російської агресії без членства України в НАТО. Розмови про статус “основного союзника поза НАТО” (ОСП НАТО) від Сполучених Штатів зараз є нісенітницею, оскільки це вимагатиме від США вступу у війну з військами на місцях. Такий статус мав і Афганістан, але це не завадило талібам повернутися до влади і скинути демократично обраного президента. Що ще важливіше: незважаючи на підтримку України Вашинґтоном, ОСП НАТО стане каменем спотикання для американської громадськості. Україні потрібен не ще один марний Будапештський меморандум, а реальні гарантії безпеки, підкріплені надійною силою. Єдиною силою, яка може підтримати таку угоду, є колективна безпекова парасолька НАТО, де європейці платять свою справедливу частку за оборону континенту. Не існує іншого сценарію, за якого припинення вогню виявиться чимось більшим, ніж перервою перед наступною фазою війни. Отже, НАТО є ключем до майбутнього України, її територіальної цілісності та незалежності, а також єдиним способом для Заходу зупинити путінську Росію.