Спогадами про поїздку до Фінляндії та срср поділився 18-річний американець, який має український родовід – Роман Кіналь/Roman Kinal. За природою він полюбляє спорт й займається футболом (гравець команди українського спортового клубу «Черник» з Детройту), хокейом (грав за команду «Little Caesars Hockey Club», гольфом та іншими видами спорту. Також він дуже активний в українській громаді та школі, що допомагає зберігати свої рідні традиції.
Отже, історія така: команда Little Ceasars, виграла національний чемпіонат у своєму класі 1981 року й вирушила у турне до Фінляндії та срср. Роман згадує: «21 квітня 1981 року я покинув своє рідне місто Воррен, штат Мічиган. Міїм пунктом призначення було скандинавське місто Гельсінкі, Фінляндія, а звідти – до країни за залізною завісою, Радянського Союзу. Моєю метою поїздки було грати в хокей, проти найкращих команд світу».
Таку подію не могли оминути місцеві ЗМІ. Тому перед вильотом до Фінляндії команду чекали кореспонденти телеканалу Channel 7 Action, які знімали та спілкувалися з деякими з нашими тренерами та менеджерами.
Далі Роман згадує таке: «Нарешті настав час сісти на літак. Ми дуже хвилювались перелетіючи над безкрайньою Атлантикою, а також від поїздки в чужу країну щоб грати в хокей. До Гельсінкі ми приїхали за вісім годин пізніше, і від неспокійної поїздки на літаку, всі дуже потребували відпочинку. Однак зі зміною часу, замість того, щоб надворі була ніч був денний час. Ми провели решту дня намагаючись виспатися».
Наступні три дні американські хокеїсти грали у хокей. Вони зіграли два матчі й здобули перемоги 7:2 та 10:2. Відмінний результат!
Роман далі ділиться спогадами: «Фінляндія була напрочуд гостинною країною. Від готелю нас відвіз автобус прямо в місто, а потім назад після декількох годин шопінгу. Їжа була завжди готова, коли нам зручно. Звичайно, їжа була не така смачна, як у Сполучених Штатах, але незабаром ми мали пересвідчитися, що наші російські друзі гтували для нас навіть ще більший сюрприз». Тут і далі в інтерв’ю Роман часто згадує росіян, росію. Цьому є пояснення. Бо радянська пропаганда на заході продукувала лише російську національність в срср як домінуючу та панівну. Натомість утискала всі інші національності й не давала їм самоідентифікуватись на міжнародній спортивній арені.
Роман продовжує свої спогади й ділиться сумними враженнями від срср: «24 квітня ми були сіли у поїзд, який відправляється з Гельсінкі прямуючи до Ленінграду. Поїзд ні в яке порівняння з американським, але ми не збиралися сперечатися. Коли ми підїхали до обгородженого колючим дротом російського кордону, 10-15 радянських солдат зайшли у поїзд. Вони ретельно обшукали багаж кожного і навіть відкрутили стелю, щоб перевірити чи ми щось сховали там. Коли солдати розмовляли між собою, я зрозумів деякі речі, які вони сказали. Це в поєднанні з огидними поглядами на їхніх обличчях, викликали у мене відчуття, що вони не дуже любили американців». Молодий американець на власні очі побачив та відчув як зневажливо у радянському союзі ставляться до іноземців. Ба більше до громадян США!
«Ми приїхали на вокзал Ленінграду. Коли я дивився у вікно, я бачив багато старих будівель, більшість з яких були будівлі уряду чи парламенту. Нашим гідом була Люба, дуже мила леді, перед якою стоїть важке завдання: намагатися зробити Радянський Союз красивою країною, якщо дивитись очима американців. З вокзалу вона повела нас до автобуса. Це був холодний день з подекуди пролітаючим снігом. Всі люди були одягнені тепло, в чоботях і довгих пальто. Там на вулицях було багато молодих людей старшого й шкільного вік. Також були старші люди, десь 40 років і старші. Більшість чоловіків курили сигарети і були одягнені в обірваний одяг. Жінки мали довгі пальта, зазвичай чорний, і чоботи, які досягали їхніх колін. Загальний настрій в Ленінграді був пригніченим. Коли ми їхали до нашого готелю, люди дивилися на нас з порожніми обличчями. Здавалося, що нема від чого посміхнутися. Бо наближалось 1 травня. Наче День жалоби з транспарантами із зображенням Леніна заповнили вулиці. На них були написані короткі підписи, зазвичай які повідомляють про те, що комуністична партія і російський народ об’єднані як «одне ціле».
Далі було таке: «Під час нашого перебування в Ленінграді ми відвідали багато історичних музеїв, визначних місць, включно з фортецею Петра Великого. Ми були присутні на знаменитому російському балеті, вистава якого виправдала наші сподівання, як найкращого балету у світі».
Якщо б Роман відвідав Україну, то звісно він би змінив своє враження від ленінграду. Його б вразили українські краєвиди та визначні місця.
«Харчування в Росії залишало думку, що мало бути кращим. На сніданок у нас була яєчня, але молока ніколи не подавали. Ми пили або пепсі, або воду. На обід у нас була риба чи фрикадельки, і вечеря зазвичай була легшою за обід. Ми були не дуже задоволені нашою їжею, але коли ти так багато миль від дому й немає поряд мами, щоб побалувати своїми смаколиками.
Тривалі екскурсії викликали занепокоєння юних американських гравців, бо їм хотілося грати. Ось емоції Романа: «Вивчати Ленінград було цікаво, але ми ставали неспокійними, сподіваючись, що ми вже могли грати з росіянами. Нарешті настав час гри. Матч відбувся на арені де тренування проводить російська збірна. Спочатку ми обмінялися подарунками, за традицією, коли дві команди з різних країни грають між собою. Незабаром гра почалася, і у часі перших 10 хвилин вони вигравали з рахунком 2:1. Приблизно в цей час наш менеджер призначив ще одну гру після розмови з російськими чиновниками. В останньому періоді гри рахунок був 5:4 на нашу користь. Ми наполегливо домагалися закінчити гру перемогою і забили ще п’ять голів». Відповідно остаточний результат матчу 10:4! Уявляєте таке? Далі події розгорталися не очікувано для американських хокеїстів.
Роман про це розповідає: «Наступного ранку ми встали рано, готові грати знову. Якраз тоді наш тренер повідомив нас, що гру скасовано. Ми не знали причини цього, і ми ніколи не дізналися чому. Ми могли лише здогадуватися про страх радянських чиновників знову програти нам».
Ось так буває, коли спорт використовують у політичних та антидемократичних цілях. Гру скасували, бо направду побоялися чергового гучного програшу. Тому й інформації про цей приїзд американських хокеїстів я не знайшов у радянській пресі.
«Пізніше того ж дня ми робили покупки і купували російські сувеніри і вироби з дерева. 28 квітня ми сіли в поїзд, який повернув нас до Фінляндії. Після виїзду з Росії, митники один раз знову перевірили наш багаж. Ми гравці, а також батьки, з якими подорожували, говорили про те, яке полегшення було залишити цю пригноблену комуністами країну. Поїзд повільно проминув колючий дріт, паркани і радянську охорону. Нарешті ми приїхали до Фінляндії, яка тепер виглядала для нас як рай. Ми витратили цілий день для шопінгу на східньому ринку, де продавалася риба з Балтійського моря. 29 квітня ми прилетіли в аеропорт Джона Ф. Кеннеді в Нью-Йорку. Ми були щасливі повернутися на американський землю. В аеропорту нас зустріли батьки та журналісти Channel 7 Action News. Ця поїздка була досвідом, якого я ніколи не забуду. Я зрозумів, що Америка з усіма її проблемами є найкращою країною в світі».
Такі живі спогади та справжні емоції направду є дуже цінними.