Цю цікаву й повчальну історію було надруковано у часопису «Ukrainian Weekly» у 1960 році. Стаття мала назву «SOCCER IN TORONTO WHAT HAPPENED WHEN…».
У цій статті значну увагу було приділено дискусії на тему футболу і не тільки. Центральне місце займало обговорення одного незвичайного факту в історії футболу Канади.
Отже, передісторія така. Канадська футбольна асоціація запросила команду «Зеніт» з ленінграду відвідати країну і зіграти декілька матчів (було зіграно 4 матчі зі збірною провінції Манітоба, збірною провінції Альберта, збірною провінції Британська Колумбія, збірною провінції Онтаріо).
Чому ж виникла дискусія запитаєте? Адже матчі зіграно!
Відповім так. У ці роки одними з найсильніших футбольних команд у Канаді були українські клуби. Зокрема футбольні команди спортових товариств «Україна» з Монреалю та Торонто. Більше того, розвиток футболу в Канаді завдячує саме українцям, які емігрували до цієї країни. Серед них були справжні майстри шкіряного м’яча. До речі багато українців запрошувались до складу національної збірної Канади з футболу (Остап Стецьків, Володимир Закалюжний, Мирон Береза й інші достойники).
Тож коли українці відмовились (зрозуміло з яких причин?!) виступати проти «Зеніту», то в організаторів виникли значні труднощі. Бо ж треба було залучити найкращих футболістів, а вони відмовляються.
Саме з цього приводу в канадських засобах масової інформації розгорілася неабияка гаряча дискусія. Одні підтримували таке рішення українців, а інші відверто критикували їх за це.
Наведу декілька прикладів обох сторін. Спортивний редактор часопису «Toronto Globe and Mail» Джим Віпонд (Jim Vipond) рішуче критикував ставлення українців до радянської команди та відверто висміював думку Мирона Цвіренка (Myron Cwirenkо) секретаря футбольної секції Української асоціації в Торонто. Віпонд писав таке: «Цим меншинам не слід дозволяти використовувати проблеми своєї батьківщини в ролі нових канадців. Можливо, вони настільки звикли до утисків на власній батьківщині, що не можуть забути, хоча багато хто є канадцями другого та третього поколінь. Або, можливо, вони неправомірно використовують це чудове право на свободу на своїй новій батьківщині для використання старої ненависті і ревнощі.Українська футбольна група повинна пам’ятати, що спочатку і завжди вони зараз канадці і повинні грати у футбол по-канадськи. Оскільки вони лише роблять речі незручними для переважної більшості етнічного населення».
Звісно у мультикультурній Канаді та у місті Торонто не могло залишитись без уваги вислови Віпонда. Одразу ж до редакції газети надійшло чимало листів на підтримку українців, а також і ті, що підтримували журналіста.
Заровський Б. (B. Zarowsky) з Торонто писав: «містер Джим Віпонд взяв на себе роль і тон всезнаючої людини, готової давати поради та вказівки всім… Він продовжує читати лекції про Канадський спосіб життя, і на тому самому подиху заперечує це право на тих людей, які повинні отримати користь від його поради.Не будемо забувати,що цей футбол був піднятий до свого теперішнього статусу головним чином завдяки постійним зусиллям, наполегливій роботі та, насамперед, ініціативі окремих українських клубів».
Джек Аллен Гладун (Jack Allen Hladun)писав наступне: «Містер Віпонд мав би молитися до Всевишнього за те, що вінне мав такої долі як нові канадці… Цікаво, яке б невдоволення у нього було, якби його батьки, брати, сестри чи діти були вбиті росіянами або змушені були тікати і шукати притулку в чужих краях».
Пані Клаудія Шкляр (Claudia Szklar) у своєму листі також підтримала українців: «Скільки громадян українського походження шукали та отримували притулок? Чи не є більш точним фактом, що ці українці приїжджали за звичайними каналами імміграції точно так само, як, ймовірно, ваші предки іммігрували до Канади? Будь ласка, тримайте окремо, спорт та власні особисті почуття, які, здається, так сильно затьмарені тим, що я назвала би расовою дискримінацією».
Протилежна реакція була у Джона Вайлі (John Wyliе) з Торонто, який грав у футбол понад 16 років: «Говорите, що ці футболісти з Росії є людьми, що ненавидять, а як же ось ці екс-фашистські українці. Ми, англомовні люди, вітаємо російських футболістів».
Тож Ваша думка – чи правильне рішення прийняли українці?