Минулого тижня світ відзначив 110 років від дня народження відомої чернівецької актриси та співачки єврейського походження Сіді Таль. Чернівці і Бухарест, Ташкент і Нью-Йорк, Тель-Авів і Відень – цю видатну чернівчанку пам’ятають і цінують усюди.
… У незаможній єврейській сім’ї чернівецького пекаря Лейби Біркенталя 8 вересня 1912 року народилася дівчинка, яку назвали Сореле. Бог нагородив її великим акторським і співацьким талантом, який проявився ще в дитинстві.
“У темному підвалі, де палав вогонь у печі, пекарі зачаровано слухали пісні маленької Сореле. Дівчинка бігала босоніж чернівецькими двориками, розносячи пиріжки, співала, танцювала, показувала комедійні сценки… “
В сім років Сореле створила у своєму дворі такий собі “театр”, де була і драматургом, і режисером, і виконавицею головних ролей. Сценою для майбутньої зірки слугувала велика скриня для борошна.
У 12 років Сореле вже співала в синагозі та єврейському театрі. Якось її побачив заїжджий режисер і попросив замінити відому на той час актрису Сару Канер, яка захворіла. І вона блискуче зіграла роль дівчинки-сироти. А згодом у Бухаресті замінила у виставі примадонну Марію-Санду Аберман.
І саме з того часу Сореле Біркенталь стає провідною акторкою місцевого єврейського театру, відомою усьому світу як Сіді Таль.
Усе, що талановита акторка створювала на сцені, усе, в що вона вкладала душу, було красивим і ніжним. Кожен її образ – від хлопчика до бабусі – сприймався глядачами як справжній.
“Бути артистом дуже важко, – зізнавалася Сіді. – Це дуже складна професія. Вона вимагає постійної праці над собою, багато практики, навичок, майстерності. А якого терпіння!”
Цікаво, що Сіді Таль – єдина у світі жінка, яка виступила в образі Чарлі Чапліна. І цей номер приніс їй перше місце на конкурсі артистів естради. Завдяки йому актрису почали називати “Чапліним у спідниці”.
Після війни, у 1946 році, Сіді Таль повернулася до рідних Чернівців. Вона працювала в єврейському ансамблі філармонії, співала в оперетах, виконувала естрадні номери. Протягом одного вечора Сіді могла перевтілитися у кілька різних образів.
Коли співачка виходила на сцену, зал завжди вибухав гучними оваціями. На її концерти кожен глядач обов’язково приносив квіти улюбленій артистці. Вона не грала, а жила на сцені. До речі, Сіді Таль ніколи не використовувала мікрофон, оскільки вважала, що він спотворює звучання голосу, його тембр.
Вірним супутником акторки був її чоловік Пінхас (або Пінкус) Фалік. Уперше він побачив Сіді під час гастролей у Чернівцях румунського єврейського театру. Чоловік закохався в неї з першого погляду і поїхав за своєю зіркою до Бухареста. Більше ніколи вони не розлучалися. Пінхас Фалік з того моменту став організатором і режисером усіх постановок дружини.
Коли 1983 року Сіді Таль не стало, чоловік дуже важко пережив цю втрату: схуд, постарів. Провести улюблену артистку в останню путь прийшли тисячі чернівчан із букетами квітів…
Фалік зробив для коханої жінки пам’ятник із білого мармуру. Вона зображена на ньому у повний зріст у білосніжній сукні з квітами в руках, ніби вийшла на уклін до глядачів після вистави.
Через два роки після смерті дружини Пінхас Фалік помер від інфаркту. Його поховали поряд із Сіді Таль на центральній алеї чернівецького цвинтаря…
До 110-річчя від народження Сіді Таль у Чернівцях презентували виставу Чернівецького обласного драматичного театру ім. Ольги Кобилянської під назвою “Аідіше нешуме”, що в перекладі означає “Єврейська душа”. Вистава викликала велику цікавість сред шанувальників театрального мистецтва. Про це читайте на нашому сайті вже найближчими днями.
Зі спогадів про Сіді Таль.
“Заворожувала публіку”
Йосип Бург, письменник: “Її пісні звучали вітанням, пахли травами й квітами. В них оживали єврейські вулички, де животіла сіра бідність і барвиста мрія… Сіді Таль поетично вплітала у своє мистецтво ніжну гру туги й любові. Праця й життя шліфували її виняткові природні здібності, об’єднували з досвідом і навичками, але не зменшували її чарівності… Сіді Таль не пішла від нас. Вона стала нашою пам’яттю”.
Дмитро Гнатюк, народний артист України: “Уперше я побачив Сіді Львівну на сцені в моїх рідних Чернівцях 1946 року. З першого поклону вона буквально заворожувала публіку. В неї було таке одухотворене, сяюче добротою обличчя, що здавалося, вона скаже нам, своїм глядачам, щось надзвичайно гарне, тепле, заспокійливе”.