Прочитав книгу спогадів Юрія Мушкетика «Дороги, які нас вибирають». Перший розділ – спогади про дитинство, шкільні та студентські роки. Другий – висвітлює роботу Ю. Мушкетика на посаді головного редактора журналу «Дніпро», а згодом – голови Спілки письменників України. В останньому розділі – третьому – містяться окремі описи, міркування про життя, в тому числі – письменницьке.
То ж пропоную уривки з цієї книги спогадів. Сподіваюсь, навіть більше – переконаний, вони вас, шановні читачі, зацікавлять.
***
«У житті літератури більше, ніж в самій літературі. Ніяка вигадка не може бути багатшою за Життя. Адже вигадує людина, а вона тільки частинка Світу, Життя, людський мозок витворений Світом, він не може передати нічого більшого за те, що було або є в Світі. Та й не може вигадка по-справжньому хвилювати людину, бо людина живе тривогами власними, пов’язаними з тривогами інших людей і світу». (Жмут спогадів: принагідні записи з різних років. – С. 259).
***
«Ми, сини, ніколи не виповідаємо матерям своєї любові, ми соромимося свого почуття, губимо його в заскорузлості буднів, і матері сходять у могили із серцями, переповненими власною любов’ю – до нас, не спізнавши того в отвіт. У моєму серці скипаються сльози, коли спогадую матір в останні місяці, останні дні її життя… Довгі осінні дні вона сидить на канапі, підперши сухеньким кулачком своє маленьке поморщене обличчя, дивиться кудись і думає щось. Я знаю, вона думає про мене. Її життя – стражденне, її любов безмірна. Вповні я це зрозумів, лише коли її не стало. І зрозумів якось страшно, не тільки розумом, а всіма своїми почуттями осягнув, яке минуще людське життя, як воно шалено летить, забираючи од нас усе». (Не вернути. – С. 41).
***
«І ось тоді, та, власне від самого початку, на саме вістря боротьби за Рух вийшов Іван Драч, – відважно, сміливо, захищався, нападав, кидався на всі боки, вів за собою тих, що вагалися, сумнівалися. Спілка письменників у ті дні була схожа на військовий штаб, в ній товпилося стільки люду, що, бувало, завгосп прибігав до мене й казав, що можуть не витримати перекриття другого поверху. Мене самого було кликано, й то не раз, до кабінетів секретарів ЦК КПУ, часом мене вмовляли, часом грюкали по столу кулаком: «Прикрий! Введи пропускну систему». Вимагали, аби не давав транспорту, не робив замовлень на друковану продукцію для Руху. Адже в Руху не було нічого, і замовлення на листівки, на друк рухівської газети писали на бланку Спілки, ще й внизу рядок: «Оплату гарантуємо». І мій підпис. Почали вимагати ввести пропускну систему й деякі інші керівники Спілки. Але я тримався, бо попереду були Драч, Павличко…» (Автори. – С. 210).
«Намоталося на людину в двадцятому віці сумнівів, думок, тривог. Втратилася первозданність життя, проста впевненість, що ти від Бога. І все довкола від Бога, й що живеш ти за Його вічними законами. Тепер ми живемо за примхами дезоксирибонуклеїнової кислоти, мутацій, опромінень, збільшеної кількості холестерину в крові, за примхами і дурістю влади, вчених, сусідів, які відвикли робити добро і навчилися робити зло. Світ не став простіший, він став жахливіший, жорстокіший, туманніший, смерть стала невідворотнішою і ближчою, і ні в кого просити співчуття і рятунку. Через те стільки неврозів, дебільства, просто дурості, користолюбства, немає офіри і любові до ближнього, немає звичайності життя. Всі незвичайні. Може, їх раніше було мало, але було погамування власної захланності, хамства, лютості. Що ж буде далі?» (Жмут спогадів: принагідні записи з різних років. – С. 240).
«По ньому вивіряємо своє життя, свої кроки.
Селянський хлопець забутого Богом і людьми села, де єдиною освітньою силою був п’яний дячок, а єдиною книгою – «Четьї Мінеї», він піднісся до просвітителів,енциклопедистів і пішов далі за них. Шевченко не лише виразник народу, всіх сторін його життя, подій,прямувань, часто затаєних, невидимих, він – найбільший українець, втілення того, що запланував Бог нашій нації. Він любив народ серцем, вболіваючи за його помилки, недосконалості (маючи їх і за власні), кидав йому в обличчя гіркі докори, пропікав гарячими словами, розпинав, але тільки в хвилини розпуки, – це був крик серця, а не холодний реєстр розуму… Які далекі нинішні провідники від Шевченкових прозрінь і його заповітів. Як дбають про себе, власне добро і не хочуть бачити народу. Шевченко ж не взяв для себе нічого, у нього не було «зерна неправди за собою». Ох, як нам цього не вистачає сьогодні!
То ж учімося в Шевченка, переймаймося його устремліннями, його думами, його боріннями; в усі часи він був потрібен своєму народові, а сьогодні – особливо. Вірю, що він іще раз, і вже остаточно, врятує свою Україну. Отож черпаймо з Шевченкової криниці, у ній чиста джерельна вода, і вона невичерпна». (Безодня Криниця. – С. 329).
