Шановні читачі! Пропоную вашій увазі інтерв’ю з заслуженим професором Львівського національного університету імені Івана Франка, заслуженим діячем науки і техніки України Олегом Шаблієм. Про що говоримо? Про те, чим живемо, що діється в Україні та світі. Про наші стосунки з Часом. Думаю, навіть переконаний, ви отримаєте задоволення. Адже відомі науковці цікавляться всім, що діється як довкола нас, так і в світі, як в політиці, так і в освіті, науці, літературі.
Розмовляємо.
“Більш русифікаторською щодо України була совєтська політика”
– Пане Олеже! Почнемо, отже, з найголовнішого.Уряд України першою стратегічною ціллю назвав «формування згуртованої держави в соціальному, економічному, екологічному, безпековому та просторовому вимірах». У якому конкретно вимірі найвагоміше формується нині згуртованість української держави?
– Існує так звана функціональна теорія американського ученого Річарда Гартшорна. У ній стверджується, що у кожній державі борються між собою дві сили – центробіжна і протилежна їй – відцентрова. Держава функціонує лише тоді, коли перша з них домінує над другою. Тому головними у кожній державі є зв’язувальні чинники – чинники її цілісності. Для цього державного апарату вже замало. Потрібна упевненість людей – громадян держави у необхідності об’єднання різних груп населення в усіх її частинах як за вертикаллю (особливо соціальних і національних), так і горизонтально, відчуття тотожності громадян з державою. Чинниками цієї об’єднавчої ідеї можуть бути націоналізм, наприклад, економічний, спільність релігії, мови тощо. Її ще називають raison d’être («виправдання існування держави»).
У цьому руслі серед названих Вами стратегічних цілей формування «згуртованої держави» найважливішою я вважаю безпекову стратегію. Не буду пояснювати чому. Але наголошу, що безпековість – це не лише військово-політична, але й економічна, соціальна й екологічна. Та й усі вони тісно між собою пов’язані. У мирний час (а зараз Україна – у нав’язаній їй війні з московським імперіалізмом!) я б на перше місце поставив екологічну безпеку.
– Чи дотримається США діяльності, сформованої Джо Байденом після інавгурації: «Разом ми напишемо американську історію надії, а не страху. Єдності, а не поділу. Світла, а не темряви?»
– Думаю, що цим словам Президента слід вірити. Це три образні і водночас містичні висловлювання, щодо написання американської історії – історії надії (тут інверсія, бо надія – це майбутнє, а не минуле), історії єдності і світла. Таке оптимістичне трактування минулого Президентом проектується і на майбутнє. Україна з позицій власне американських та й стратегічних національних інтересів займає далеко не останнє місце. Надіймося і діймо у цьому напрямку.
– Яку оцінку за 12-бальною системою Ви б виставили Президенту України Зеленському за його діяльність на захист безпеки держави?
– За дванадцятибальною шкалою я б не поставив плюсової оцінки. Навіть деякі з «позитивів», які проявляються останнім часом, не мають реального підтвердження або не призводять до реальних успішних результатів. Хіба що продовжити шкалу від нуля вправо, тобто зі знаком «мінус». Тоді б моя оцінка позначалася би числом «мінус три». Про це свідчить зменшення у бюджеті оборонних статей, переслідування добровольців і волонтерів, поступки нахабній московській політиці в Криму і Донбасі, перманентні невдачі (це ще м’яко!) у зовнішньополітичній діяльності.
– Яка мета Путіна:включити Україну до РФ чи загалом знищити Україну як державу?
– Мета Путіна – знищити Україну як державу і приєднати її території разом з людністю до Московії. А пізніше виселити українців за Урал – у Сибір. Він (Путін) намагатиметься реалізувати сталінсько-жуковський стратегічний план. Але тепер не ті часи. Я знаю і вірю у розпад самої Росії у близькому майбутньому від зростання внутрішніх національно-релігійних суперечностей і під ударами зовнішніх сил – мусульманського фактора і китайської потуги.
– Ігор Смєшко 15 квітня запропонував українському керівництву: «Треба повернутися обличчям до армії і до економіки». Котра справа потребує більше зусиль?
– Одна і друга справа потребує однаково багато зусиль. Зрозуміло, якщо національна безпека є головною, то вона не може здійснюватися без економічної бази. А це: державний бюджет і економічна політика (розподіл статей бюджету, виділення коштів на науку у сфері новітніх видів озброєння, розвиток ВПК, закуплення деяких видів зброї у високорозвинених країнах, розвиток військової інфраструктури тощо). Без всебічно розвиненої економіки годі думати про міцну армію.
– Чому українська влада, по суті, провалила вакцинацію громадян України?
– Не хочу повторювати тривіальну істину, що це сталося через «велике крадівництво» коштів, виділених на закупівлю засобів вакцинації, що було просто злочином. А також через брехливу пропаганду про шкідливість вакцинації. Негативну позицію щодо вакцинації зіграли деякі засоби масової інформації. Не останнє місце у цьому провалі зайняв «український» (?) олігархат. Подивіться, скільки десятків мільйонів гривень (чи – доларів) виділив для неї п’ятий Президент України Петро Порошенко, а скільки вклали у цю справу інші товстосуми. Відповідь буде зрозуміла.
– Котра політика була більше русифікаційною щодо України: царська чи совєтська?
– Вважаю, що більш русифікаторською щодо України була совєтська політика. Царська політика була на початку (особливо після приєднання т. зв. Правобережжя з 1772 – 1795 рр. і півдня України) поміркованою. Згадаймо хоч би вплив на неї таких учених релігійних і державних діячів як Ф. Прокоповича, С. Яворського, К. Розумовського та інших, які «створили імперію». А також – в останній період існування Російської імперії після революції 1905 – 1906 рр.
А совєтська ленінсько-сталінсько-троцькістська політика стосовно України була глибоко лицемірною і фальшивою. До речі, Україна не ратифікувала договору про створення СССР. З проголошенням культурної революції було докладено багато зусиль для знищення української народної культури (навіть термін, нібито невинний, був кинутий для зубоскальства – «шароварщина»), мови (впровадження у словниковий запас т. зв. росіянізмів, багато слів української мови у словниках (особливо за редакцією П. Білодіда, якого в Інституті мовознавства іменували «Бєлодєд») називала «застарілими» і т. д. і т. п. А масовий відстріл української еліти – письменників, учених, державних керівників тощо. Так загинув у ҐУЛАҐ-ові фундатор національної географії виходець з Надсяння (м. Перемишль) акад. Степан Рудницький, професор Валентин Садовський, відбув десятилітнє ув’язнення наш земляк Володимир Ґеринович та чимало інших. Так від голодомору – геноциду було вимордовано до 8-10 млн. українських селян, а на їхнє місце ввезено кілька мільйонів жителів із Росії, так була здійснена русифікація українських Донбасу і Подніпров’я шляхом міграційної політики. А жорстока розправа з українцями Галичини, Лемківщини, Холмщини і Підляшшя, Брестейщини і північної Чернігівщини та південної Воронежчини чи Кубані (останні шість тепер у складі держав-сусідів, де знищені майже усі знаки нашої присутності, охоплюючи навіть цвинтарі і храми!) Чи різні форми русифікаторської політики – до і після ІІ Світової війни.
– Чия поезія Вам ближча – П. Тичини чи М. Бажана? Чим саме?
– Звичайно, Павла Тичини, бо я вчив поезії Тичини змалку – ще у початковій школі. Вона, я б сказав, ліричніша, м’якша, якась заквітчана, милозвучніша. Згадаймо хоч би дитячий віршик «А я у гай ходила» чи «Гаї шумлять». Відчуваєте, як багато тут алітерацій, асоціацій, яскравості та природної чутливості! Наведу короткий вірш (з пам’яті) П. Тичини «Гаї шумлять»:
Гаї шумлять — я слухаю.
Хмарки біжать — милуюся.
Милуюся-дивуюся,
чого душі моїй так весело.
Щось мріє гай — над річкою.
Ген неба край — як золото.
Мов золото-поколото,
горить-тремтить ріка,
як музика.
Я цим не принижую канчастої, кришталевої і сталевої, і ще щось в цьому роді поезії Миколи Бажана (фрагмент з якогось вірша):
Гарячий Київ розметав квартали,
Старий Чернігів зеленню вчорнів,
Дуби полтавські під снарядом впали
У клекоті, у згарі чорних днів.
Де над полками сонце бунтівниче,
Над танками пожарів ожеред,—
Там битва йде. То Україна кличе,
Умри — а вбий! Вперед, брати, вперед!
Запам’яталась мені фраза М. Бажана «… і осінились ночі й дні // У меланхолійних мряках // Усюди смуток могутнів / гайворонням крякав…».
Звичайно, тут я не беру до уваги такі «поезії», як «Партія веде» чи «Єсть у нас могутні люди» П. Тичини, або квазіпоетичний витвір (за змістом) – «Людина у сірій військовій шинелі» М. Бажана. Розумію, що ці, з дозволу сказати, поезії, були вимушеними і ситуативними, як вірш Максима Рильського «Із-за гір та з-за високих…».
– Література – це модель духовного життя народу чи виразниця мрій людського суспільства, його ідеалів?
– І це, і те. Якщо модель, то це форма як одного з боків всього сущого. Література існує у різних формах – художній, науковій, пропагандистській, довідковій тощо. Тут, очевидно, йдеться про художню літературу. А вона проявляється найпростіше у двох-трьох формах: поетичній і прозовій (ще виділяють перехідну – поетичної прози).
Що ж стосується художньої літератури, як Ви кажете, виразниці людських мрій (чи людського суспільства, його ідеалів), то тут маємо на увазі зміст літературних творінь. Сам зміст залежить від таланту поета (письменника), проблеми, яку він ставить, щоб роз’язати у словесно-художній формі і навіть від сприйняття сюжету і художніх засобів того, хто читає (сприймає) зміст художнього твору.
Наведу один ліричний вірш М. Рильського (теж з пам’яті):
Яблука доспіли, яблука червоні!
Ми з тобою йдемо стежкою в саду,
Ти мене, кохана, проведеш до поля,
Я піду — і може більше не прийду.
Вже й любов доспіла під промінням теплим,
І її зірвали радісні уста, —
А тепер у серці щось тремтить і грає,
Як тремтить на сонці гілка золота.
Гей, поля жовтіють, і синіє небо,
Плугатар у полі ледве маячить…
Поцілуй востаннє, обніми востаннє;
Вміє розставатись той, хто вмів любить.
Цей вірш надзвичайно багатий змістом і художніми засобами: тут і мораль («вміє розлучатись той, хто вмів любить»), і паралелі станів і процесів природи (цивілізованої, бо тут вже «працює» яблуневий садок) і людини (точніше, взаємозакоханих двох людей), бо там і тут «доспіли» – яблука і любов. І символічна остання строфа із поєднанням синьожовтих кольорів (і як тільки совєтська цензура могла таке пропустити). Та й проведення цивілізаційного простору поза межами саду (це поля). А поєднання доспілих (червоних) яблук з плугатарем на жовтому полі – це художнє вираження осені. Як «осіннього» стосунку між двома закоханими. Отже, зміст цього поетичного шедевру фіксує мрії закоханого «я піду і може більше не прийду». А може, прийду? Поет дає можливості цим самим подумати, як діяли б ми, коли б були на місці цього етичного твору.
У 2014 р. у руслі відзначення роковин Тараса Шевченка я почав вивчати геопоетичну – нову наукову дисципліну на перетині літературознавства, психології і географії. «Винайшов» десять головних понять цього міждисципланрного наукового напрямку і серед них таке поняття як «геопоетичний симплекс» (елементарний трикутник). В нього входить три елементи: а) поет з його художніми засобами; б) реальність (вона може бути навіть концептуальною та віртуальною); в) той, хто «читає» поезію, «користувач», який як і поет має свої засоби сприймання тексту і реальності. Ту саму реальність один поет може відобразити по-своєму, а інший – то-іншому. Наприклад, невільницький сюжет у поезії Т. Шевченка «Зоре моя вечірняя // Зійди над горою // Поговорим тихесенько // В неволі з тобою». Або вірш Павла Грабовського: «Зелений гай, пахуче поле // В тюрмі приснилися мені».
Виявляється, що геотопосам дуже властиві ознаки поетичних творів. Так, у національному гімні України їх аж 12, у поезії Т. Шевченка «За байраком байрак» – 16, у вірші П. Грабовського – дев’ять. При цьому геотопосом позначають не лише місця дії, але й образи, пов’язані з цими місцями.
Висновок: модель і мрії – це як форма і зміст.
“Національна свідомість – це складне явище…”
– Чи існує довіра в політиці? Де, в якій країні?
– Думаю, що ні. Передовсім не довіряють одні політичні організації іншим. Наприклад, лівоцентричні партії із «п’ятої колони» – «Опозиційний блок За життя» виливає інсинуації, брехню і бруд не так на партію «Слуга народу», як на «Європейську солідарність». Існує велика недовіра між т. зв. «низами» і «верхами» суспільства. Верхи, як правило, борються за владу і її утримання, часто при цьому користуються не правовими засобами – підкупами виборців, купівлею голосів з допомогою хабарів, підробкою голосів на виборах тощо. Ця недовіра найменша у багатих країнах Європи. Але останні вибори Президента США показали, що у такій державі вона існує повною мірою. Думаю, що недовіра навіть потрібна. Вона є засобом активізації політичного життя держави. Лиш би не призводила до зростання деструкції економічної, соціальної й екологічної сфер суспільства.
– Хто з українських поетів найповніше зреалізував у своїх творах душу українського народу: Т. Шевченко, І. Франко чи Леся Українка?
– Насамперед, що таке душа? Філософські словники відповідають, що це нематеріальна, духовна сутність живих істот, насамперед людини. Вона має багато значень і розумінь. Візьмемо для прикладу кілька поетичних творів, що образно відображають душевний стан людини. Насамперед, текст державного гімну України (друга стофа):
«Душу й тіло ми положим
За нашу свободу
І покажем, що ми браття
Козацького роду.»
Тут духовне (душа) об’єднане з матеріальним. Тобто і «душу», і «тіло» разом взяті, а не окремо – самі по собі. В І. Франка у «Вічному революціонері» звучить фраза «дух, що тіло рве (спочатку у поета було слово «пре») до бою». Тут душа («дух) є первинною основою у значенні волі, свідомості. Ще один приклад: вірш К. Лебедєвої «Соколи, соколи!», музику до якого написав композитор Я. Вінцковський (Ярославенко). Там є такі слова: «В здоровому тілі здорова душа». Отже, і тут душа і тіло існують і функціонують разом.
Правда, большевицька цензура не признавала душі як такої, і де могла, там «душу» підміняла на «дух». У принципі, це те саме. Та слово душа має і релігійний зміст. І, очевидно, це було причиною того, що комуністична влада відкидала існування душі як ознаки сутності індивіда.
Очевидно, душа може мати своє буття лише в окремих індивідах. А душа народу – це все-таки певна абстракція. Або – це те спільне, головне, що притаманне окремим індивідам. Зокрема, членам національного організму. Найповніше душа знаходить свій прояв в поезії і в мелодіях до них – це у піснях. Кажуть, що душа українців проявляється у народній пісні. Або у піснях композиторів-професіоналів – таких, як М. Скорик, В. Івасюк, І. Білозір та ін.
Щодо корифеїв серед українських поетів – Т. Шевченка, І. Франка та Лесі Українки, то кожний з цих поетів реалізував тему української душі по-своєму залежно від індивідуальних здібностей (кожен з них був геніальним), епохи творчості, парадигм у мистецтві та ін.. Так, Т. Шевченко творив в епоху романтизму, де панувала народницька парадигма в історичній науці і в поезії (від часів І. Котляревського, а може, й раніше); Іван Франко – з кінця ХІХ ст.. до середини десятих років ХХ ст. – коли панувала індустріальна епоха з її реалістичною парадигмою і тематика, пов’язана з індустріалізмом. Обидва вони мали сільське походження, хоч І. Франко походив з сім’ї ремісника (коваля). Пригадайте його поезію: «У долині село лежить, // Понад селом туман дрижить, // А на горбі край села // Стоїть кузня немала» (до речі, описано чудові геотопоси: долина, село, горб, кузня. А з кузнею пов’язана доля людей («тут кується ваша доля» – як вістка, що саме з промислами і промисловістю пов’язане майбутнє людей).
Нарешті, Леся Українка – виходець з інтелігентної сім’ї: батько – етнограф, мати – поетеса, дядько – Михайло Драгоманов, учений і громадський діяч. Зрозуміло, що їй вдалося найглибше відобразити душу інтелігентської верстви і службовців українського суспільства. Часами Леся Українка поетично проникала в душу міфологічних істот, зокрема Мавки, як це має місце у драмі-феєрії «Лісова пісня». Правда, Мавка наділена усіма рисами людських істот. А герой драми «Камінний господар» – це лицар із високих прошарків суспільства з європейським бойовим вишколом.
– Що вище за напругою її реалізації:свобода політична чи свобода внутрішня конкретного громадського діяча?
– Думаю, що за напругою вища внутрішня свобода громадського діяча. Бо вона різноманітніша і реалізується як багатоваріантна – залежно від різноманітніших комбінацій суспільних обставин. Політична свобода більш регламентована і цим звужена для реалізації. Хоча …
– Чим поясните дзвінок Джо Байдена до Путіна?
– Гадаю, що Джо Байден діяв наввипередки з умовою, що Путін (і його радники) не готові до певної атаки на них. А це полягало в тому, що Дж. Байден без попереджень назвав Путіна вбивцею. Таке звинувачення очевидно: війна з Грузією, анексія частини території України, створення тут псевдореспублік, нищення сирійських міст, особливо Алеппо, отруєння російських опозиціонерів чи перебіжчиків – Литвиненка. Скрипалів, Навального, вбивство Нємцова… За усім цим стоять смерть і кров, які на совісті «президента» Московії.
– Котрі миті вагоміші: творчого самозвершення чи політичної зреалізації подій?
– Вважаю, що миті творчого самозвершення вагоміші, ніж зреалізації політичних подій. Пов’язане це з тим, що творче самозвершення буває підготовлене довготривалими міркуваннями і підготовкою. Можливі і миттєві самозвершення, якась ідея раптово з’являється у свідомості ученого, проектувальника, мистця. Часом доводиться відмовлятися від цієї раптовості. Це тоді, коли з’являються нові факти в науковій творчості. Це у філософії отримало назву верифікації (перевірки на істинність) чи фальсифікації ідеї (появи факторів, що її знецінюють або трактують її неістинність).
– Хто переконливіше формує національну свідомість – письменник чи вчитель?
– Важко однозначно відповісти на це, здавалося б, просте запитання. Національна свідомість – це складне явище. За письменником стоїть художній твір, за учителем – щоденна копітка праця, яка охоплює вивчення художніх творів письменників. Але не лише вона. Більше того, письменник у своїх творах може нерідко відображати цю працю. Отже, вони працюють в одному напрямку.
Я пам’ятаю, як на нас – студентів університету, діяли вірші Дмитра Павличка у другій половині 50-х років минулого століття. Із книги «Правда кличе», такі як: «Ти зрікся мови рідної», «Коли помер кривавий Торквемада», «Я так як бачу космонавта» чи поза цією книгою: «О, геніальний Олександре». Так впливає на свідомість молоді останній з опублікованих у фейсбуці віршів «До Ніни Матвієнко», яка свого сина віддала у монахи до УПЦ московського патріархату.
– Чи Макрон і Меркель певною мірою намагалися переконати Зеленського йти назустріч деяким вимогам Путіна?
– Звичайно, намагалися. Кожен – сам по собі, виходячи із своїх державницьких інтересів. Меркель, щоб не заперечувати будівництва з Росії газогону «Північ – ІІ» (відомо, що реалізація проєкту повністю перекреслить значення українських газопроводів, спрямованих у Європу). А Макрон міг би продати Росії військові судна «Містралі», від чого б поповнилася французька казна приблизно на один мільярд доларів. Та й історично складені «дружні» стосунки Франції з Росією істотно поліпшилася б.
“Люди вірять у того Бога, якого знають”
– Чи готові США воювати за Україну з Росією?
– Не готові. Бо війна може перерости у термоядерну. Крім того, втягуватися США у цю війну означає істотно посилити головного американського конкурента – Китаю. А якщо Китай ще об’єднається (звичайно, тимчасово) з Росією, то американцям буде сутужно. Тому Джо Байден, як й інші американські президенти, не поспішає кардинально допомагати Україні у війні з Росією. Помагає кредитами, багатомільйонними позиками (чи мільярдними), чи нелетальною зброєю. Найкращим у наш час було б надати Україні ПДЧ щодо НАТО, перевести її на особливе партнерство як з Південною Кореєю, деякими країнами, що не мають членства в НАТО у Європі.
– Євген Чикаленко в 1906 р. висловився переконливо: «Я ж не можу собі уявити тепер Україну без газети». А Ви – нині?
– І я нині також. Особливо без такої, як щоденна газета «День», яку я передплачую (рідко купую). Це зразок газети для інтелектуалів. Вона не лише об’єктивний інформатор. Проблеми, які порушує газета, особливо п’ятничне-суботнє число, актуальні, розмаїті і просто цікаві. Це проблеми політичного, економічного, соціального, науково-технічного, природоохоронного характеру. Тут висвітлюються естетичні аспекти літератури – української і світової, театральногоо і кіномистецтва. Особливо – історичні статті, зокрема з українознавства. Для мене найцікавіші публікації Сергія Грабовського, Б. Данилишина, І. Яковенка, А. Плахоніна, І. Лосєва, Бориса Соколова та ін. Газета проводить тонко «жіночу лінію». І це добре. Тут мудрі рисунки, есеї І. Гаврилюк, Л. Засєди, журналістські розвідки Лариси Івшиної та ін.
У газеті часто публікує статті геополітичного характеру мій колега – професор Степан Трохимчук, з яким ми найчастіше обмінюємося думками на ту чи іншу порушену газетою тезу.
На жаль, багато газет є прісними за змістом і за формою. Необхідно не забувати про проблеми молодіжної тематики. Молодь черпає тепер інформацію та знання із Фейсбуку, Інстаграму. Вайберу та ін. платформ. У всіх них багато непотребу або просто фейків, самовихваляння авторів, пустослів’я, лайок (крім лайків!).
– Багато хто з українських публіцистів, як Остап Дроздов, вважає: «Ми є східний бастіон західної безпеки. Ми – частина колективної безпеки світу…»
– Почну з кінця: Україна є частиною колективної безпеки світу. А в світі центром агресії і небезпеки були і є Росія чи Совєтський Союз до 1991 р. Згадаймо Комуністичний інтернаціонал, що був формально розпущений з дозволу Сталіна у 1943 р. До цієї дати він проголошував перманентну світову пролетарську революцію. У руслі цієї доктрини СССР допомагав комуністичним партіям грішми, зброєю, кадрами, особливо європейським (Італія, Франція, Німеччина). Усі спроби здійснити такі, з дозволу сказати, революції зазнали поразки, а їхні генеральні лідери або були знищені (у т, ч. і в СССР) або пропали без сліду.
Після ІІ Світової війни настала ціла епоха комуністичного тероризму в постколоніальних державах Африки та Азії. Хто стимулював ці процеси? Зрозуміло, що СССР. А тепер вже після розпаду т. зв. Союзу ССР цю функцію взяла на себе Росія. Зокрема, у суміжних з нею державах – Грузії, Молдові, Україні, Азербайджані. Отже, ми автоматично стали частиною світової колективної безпеки. Щоб посилити цю функцію, нам необхідно терміново увійти у систему НАТО. При цьому ми станемо автоматично східним бастіоном західної безпеки.
Остап Дроздов мав рацію.
– Петро Порошенко 8 квітня сконстатував: «Влада зараз кинула людей напризволяще. А вакцинування треба всім і негайно». Як Ви вважаєте, чому діюча влада в цьому плані була тривалий час бездіяльною?
– Влада не просто кинула людей напризволяще. Вакцинація – це процес, починаючи із закупівлі (виробництва) вакцини і закінчуючи її використанням за призначенням, організації медичної інфраструктури і особливо підготовки лікарів та обслуговуючого персоналу, які лежать на совісті (якщо така існує) влади. У цій сфері вже діє кримінал. Заміна одного міністра медицини на іншого – начебто кращого не змінює нічого у цій справі по суті.
– Чи має рацію Віталій Портников, який нещодавно сказав («День». 16-17.04.21): «Ми маємо аморального виборця в аморальній державі?»
– Так, має. Держава неморальна тому, що велика частина її людності має постсовкову психологію, вірить у доброго царя (президента), живе за принципом «не вкрадеш – не будеш мати», сповідує патріоналізм і т. д. і т. п. А головне – у ній назбиралося багато українофобів, «працюють» антиукраїнські партії і політичні діячі. Хіба такі аморальні громадяни можуть створити «моральну державу» (за висловом п. В. Портникова?)
– Для чого ми, люди, з’являємось у цьому світі?
– Для чого? Це питання для мене заскладне. Але спробую дати свою версію відповіді. Є декілька гіпотез появи людства і людини взагалі. Перша –креативна: людину – Адама і Єву створив Бог і поселив їх у Раю. Але диявол спокусив їх, вони згрішили. За це «милосердний» прогнав їх із Раю, сказавши: «Йдіть у світ, тяжко працюйте (про інтелектуальну працю ще не було мови – О. Ш.) і розмножуйтесь». Іншими словами, Бог скерував людей у світ широкий, щоб там поєднати тяжку працю і насолоду від родинного життя. Так воно і здійснилося, ставши водночас метою існування людини – продовження її роду.
Друга гіпотеза (чи навіть – теорія) – еволюційна: поява людини – це результат саморозвитку живої природи від нижчих форм існування до вищих. Генетично людина стоїть на найвищому ступені розвитку біосфери, яка переходить у ноосферу (сферу розуму – за В. Вернадським). Це, очевидно, «кінцева мета» розвитку людства, якщо людина є органічним поєднанням матеріального (тіло) і духовного (психологічного). Але в людини глибоко «сидять» гени з давніх істот (у т. ч. і крокодилів – гнів, лють, м’ясоїдство).
Є ще третя гіпотеза появи людства на Землі: воно (людство) прибуло на Землю з інших світів. Думаю, що це теоретично слабка гіпотеза, бо тілесно і навіть духовно людина є стовідсотково земною (див. статтю філософа Е. Канта про земність людини).
Отже, відповідаючи без каламбуру на Ваше запитання, можу стверджувати: ми – люди – з’явилися у цьому світі, щоб жити. Недарма ще латиняни закріпили цю істину у відомій сентенції: «вік живи – вік учись». Навчання – це не лише праця, але й саме життя.
– Блаженніший Святослав сконстатував: «Люди хочуть знати того Бога, у якого вони вірять і шукають відповіді на дуже конкретні питання» (ЗВУ – 15.04.21). Що він мав на увазі?
– Але люди водночас вірять у того Бога, якого знають. Я почав вірити в єдиного Бога, Творця неба і Землі, коли пізнавав його через молитву, вивчав у школі «Катехизис» (десь з ІІ класу під час війни), сповідався і причащався десь з 1942 р.
– Як часто приходить до Вас натхнення?
– Не часто. Натхнення – це своєрідний стан нірвани – найвищого блаженства, відчуття піднесення духовних і фізичних сил, організованості, коли самі ці духовні (і навіть фізичні) сили сукупно (і синергетично!) без напруження призводять до прояснення багатьох істин, які при звичайному психічному стані знаходяться поза свідомістю людини.
– Яку книжку цього місяця прочитали? Що взяли з неї?
– Не повірите, але це не була художня книга, а глибоко наукова (я читав її у машинописі). Мене попросив автор книги, професор, проректор Львівського торговельно-економічного університету Степан Гелей написати на неї своєрідну статтю-рецензію. Нині книга вже вийшла друком. Називається вона «Роман Зубик: учений і громадянин». Має 400 сторінок.
Отже, два дні Великодніх свят (неділя і понеділок) я читав книгу, у вівторок (на третій день свят) – відпочивав, а в середу писав статтю «Фундаментальна монографія про Романа Зубика – ученого і громадянина». Не забував я і про свята.
Додам. Роман Зубик – вчений-історик, статистик, економіст-географ, дійсний член НТШ, був розстріляний у 1941 р. большевицьким режимом за те, що 14 січня 1940 р. єдиний відмовився голосувати за ліквідацію цієї некоронованої української світової Академії наук.
Книга проф. С. Гелея є справді фундаментальною монографією про життя і наукову працю цього вченого. Із доповіддю про нього я виступив 21 травня 2021 р. на науковій конференції, приуроченій до 80-ліття проф. Степана Дмитровича Гелея.
– Котре життя людини справжніше – у дитинстві чи в дорослому віці?
– Думаю, що і в дитинстві, і в дорослому віці життя людини є справжнім. Але усвідомлення змісту цього життя, його сенсу, призводить до справжності все-таки дорослого життя. Доросле життя людини багатогранніше, тут ясніше проступає мета життя – здобути знання, професію, народити і виховати дітей, «побачити» світ і себе знайти у цьому світі. Одним словом, доросле життя багатше.
– Хто кого більше ненавидить: Час – нас, чи ми – Час?
– Це образне питання, бо ми суб’єктивізуємо час у житті і в знанні. Та й виникає питання: про який тип часу йдеться? Людство пережило (і до певної міри переживає) такі типи часу: циклічний, лінійний і мозаїчний. Циклічний час характерний для аграрного суспільства. Зокрема тут реалізовується (і сприймається) сезонний поділ року відповідними фазами (періодами) – вирощування с.г. культур – весна, літо, осінь, зима. За цими фазами навіть працює навчальний процес.
Другий тип часу – лінійний, властивий для індустріального суспільства. Тут сезонність мало виражена, а якщо й проявляється, то для виробництва і сфери послуг, пов’язаних з аграрною сферою. Нарешті, третій тип – це мозаїчний час – характерний для постіндустріального суспільства, де людина вписана у діяльність, особливо у широко трактованої сфери послуг. Наприклад, у мене як освітянина вищої школи і, водночас, ученого час «рветься» впродовж доби: читання лекцій, семінарські заняття із студентами, засідання кафедри, деканату, учених рад факультету чи університету, звіти про наукову роботу – свою і кафедральну, консультації аспірантів і студентів тощо.
Мені, наприклад, завжди бракує часу, хоч я витримую високі темпи праці. За 66 років навчання і праці у Львівському університеті ім. І. Франка я написав понад 800 наукових і науково-публіцистичних творів – статей, близько 60 монографій, підручників та атласів, у т. ч. фундаментальних, серед останніх «Львів. Комплексний атлас» (2012 р.). Увів у географію приблизно сотню ідей. Гіпотез, термінів, понять, концептів та ін. Обґрунтував декілька закономірностей і концепцій. У мене нема сенсу ненавидіти час: він так був до мене поблажливий і насичений подіями.
“Кожен солідний письменник і поет належить і своєму народові, і світові”
– Чи часто згадуєте про місцевість, в якій перебували ще в дитинстві?
– Згадую часто. Хоч я вийшов із села (біля Тернополя), але село не повністю вийшло з мене. І слава Богу. У селі я пізнав корені свого народу. Почерпнув ази і фундаменти народної культури. А в містах – Бережанах та у Львові я широко вріс у свій фах та професійну культуру – музикальну й образотворчого мистецтва. Я художник – (маю серію пейзажів, портретів, плакатів і дружніх шаржів, часом і карикатур) і музикант (граю на багатьох струнних та клавішних інструментах: виступав у симфонічному оркестрі університету та в ансамблі «Черемош».
– Чи довелось Вам підніматися на Говерлу? Може – не на гору, а на якусь іншу вагомішу високість?
– Так, я декілька разів піднімався на г. Говерлу в Українських Карпатах. Але тут йдеться і про якусь іншу високість, на яку я також піднімався. І ця високість – головно духовна. Я пройшов соціальний ліфт – піднявся на вершину наукової географічної сфери. Серед суспільних географів України я займаю за кількістю цитувань (понад 170) перше – друге місця разом з проф. з Одеси О. Топчієвим. Мені присвоєно міжнародну премію імені Івана Франка – другому в Україні (першим у 2016 р. був Кардинал Любомир Гузар).
Нічого більшого я собі не бажаю.
– Чи легко Вам із самим собою?
– Легко. Я психічно не зациклений на собі. Швидко забуваю образи недругів і заздрісників. Не ховаю каменів за пазухою. Не злопам’ятний. Радо ділюся знаннями і порадами. Маю багатьох друзів як в університеті, так і поза ним. Утримую зв’язки з близькими і також з віддаленими родичами (навіть у третьому-четвертому поколіннях) у поселеннях в околицях мого рідного села.
– Що таке правда і звідки взялася кривда?
– Правда – це істина, а кривда – це зло, яке пов’язане із нанесенням певним індивідумом іншій людині психічної і (або) фізичної травми чи шкоди. Часом під личиною правди ховається постправда або, як тепер кажуть, фейки. Зокрема, у засобах масової інформації. Особливо постравда і фейки поширені у російських ЗМІ щодо України. Великим майстром постправди є російська агенція «Раша Тудей».
Михайло Стельмах створив роман «Правда і кривда», у якому відображено у ключі антагоністичних суперечностей життя повоєнного села, де добро (правда) перемагає зло (кривду).
– Іван Дзюба вважає: «Шевченко належить не лише Україні – а всьому людству, хоч кожне його слово про Україну». Має рацію Іван Михайлович?
– Має рацію Іван Дзюба. Кожен солідний письменник і поет належить і своєму народові, і світові. Тим паче, такі генії, як Тарас Шевченко. Бо він відобразив у поетичній формі сокровенні мрії передовсім українців як нації і сподівання людства у їх прагненні добра, краси й щастя. Тому й так багато пам’ятників у світі нашому генієві, тому так знають у світі творчість Т. Шевченка, тому такими популярними стали його слова: «Борітеся – поборете», «Ну що б, здавалося, слова… // Слова та голос — більш нічого. // А серце б’ється, ожива, як їх почує!.. // Знать, од Бога // І голос той, і ті слова».
– Як нині справи із залученням іноземних інвестицій в економіку України?
– Справи із залученням в Україну іноземних капіталів погані. Тут недорозвинені правові основи цього залучення. Також місцеві олігархи не витримують конкуренції з передовими технологіями, які привносить в Україну іноземний капітал. І вони роблять усе, щоб не допустити його в Україну. Перепоною є і високий рівень корупції серед дозвільних чинників. Якщо цей капітал і надходить в Україну, то він у прихованій формі йде від тих самих олігархів, що мають засоби в офшорних зонах, передовсім на Кіпрі та Вірґінських островах. Існують регіональні особливості сприйняття іноземних капіталів. Наприклад, у Галичині осідають головно польські, німецькі та нідерландські капітали. Капіталізують тут свої євро і заробітчани з Італії Іспанії, Греції та інших країн.
– Якою Ви бачите співпрацю США і ЄС?
– Між США і ЄС існують і будуть існувати різні види співпраці, починаючи з військово-стратегічної (входження у НАТО) і закінчуючи розв’язанням проблем освоєння ближнього і віддаленого космосу. Правда, космічна співпраця великою мірою збігається із взаємовідносинами у військово-стратегічній. Перспективною інтеграцією (разом з поділом) є праця в галузі вивчення та освоєння Світового океану і в поліпшенні глобальних кліматичних умов (хоч президент Д. Трамп вийшов з договору про умови збереження сучасного стану світового клімату, проте теперішній президент США Джо Байден усунув цю постанову Трампа).
– Чи відчуваєте, що у Вас є достатньо інтелектуальної енергії?
– Відчуваю. За останні п’ять років я підготував і видав чотири книги із п’ятитомника «Суспільна географія», книгу моїх мистецьких праць «У пошуках краси», понад 50 статей і тез доповідей. Готую зараз п’ятий том з підзаголовком «На важелях долі». У плані в найближчий час (два – три роки) підготувати і видати «Геополітично-військовий атлас України» (концепція атласу вже створена і схвалена, як і його подрібнена структура з приблизно 250 карт і картосхем).
– Чи порівнювали Ви коли-небудь своє життя із життям іншої людини?
– Ні, не порівнював. Просто нема потреби, та й нема сенсу. Мені мало відомо про життєдіяльність (як позитиви, так і негативи) інших особистостей.
– У 45 країнах світу – 1167 пам’ятників Т. Г. Шевченку, в тому числі 99 – у 44 іноземних країнах, а 1068 – в Україні (Газ. «День» 12-13.03.21). Якщо говорити про письменників, це – рекорд?
– Це рекорд, але його можна поліпшити. Виходить, що ще приблизно 150 країн світу не мають таких пам’ятників. Думаю, що українці у цих країнах (а нашого цвіту – по усьому світу) постараються у зведенні бюстів нашому генію.
– Георгій Філіпчук цілком виправдано констатує: «Ми видаємо 0,5 книги на одну людину, а наші сусіди по Центральній Європі – по 10-12 книжок, тобто у 20-25 разів більше». Чому ми так відстали?
– Відстали ми у сфері видання книжок у розрахунку на одну людину порівняно з сусідніми країнами у Центральній Європі тому що, по-перше, у нас нема ґрунтовної традиції і культури читання (та й видання) книжок, особливо художньої літератури. По-друге, колоніальні режими (польський і особливо російський) знищували видання книжок українською мовою; по-третє, до цього часу до середньоєвропейського показника не піднялася поліграфічна база книгодрукування; по-четверте, видавничі процеси книговидання ще й тепер розділені за етапами на власне видавництво, друкування книг, торгівлю книжковою продукцією. І ще можна назвати декілька моментів, що стримують процес від виробника книжок до їх споживача.
Я надрукував майже шістдесят власних книжок і у співавторстві у приблизно десяти видавництвах України, починаючи зі Львова і закінчуючи в Києві. Книги обходяться для видавництва, особливо тепер, дуже дорого. Тому покупець задумується, чи купувати дорогу книгу, чи почекати поки вона подешевшає. Торгівля книжками є, можливо, найслабшим місцем у видавництві книжок в Україні.
– Дякую, пане Олеже, за ґрунтовну бесіду.
Спілкувався Богдан Залізняк,
керівник прес-центру наукової журналістики
ЗНЦ НАН України і МОН України,
член НСПУ і НСЖУ,
м. Львів