Прочитав вагому книжку Маргарити Довгань «Ріка життя». То ж вирішив показати читачам глибину цієї ріки. Переконаний: її треба обов’язково прочитати – передусім молоді, аби юні уми обирали правильний – україноцентричний – шлях.
«Слово, власне, формує людину, якщо воно з великої літери. Тому я все своє життя і віддаю утвердженню українського поетичного Слова. І повторюсь іще. Українське поетичне слово – чи не найвищий прояв людського духу».
І про це свідчить сповідь «Ріка життя» журналістки-шістдесятниці Маргарити Довгань, Слово якої процитовано вище. Та воно й не дивно. Спілкування на життєвих і творчих перегонах з Василем Стусом, Іваном Дзюбою, Ліною Костенко, Євгеном Сверстюком, Іваном Світличним, В’ячеславом Чорноволом, Михайлиною Коцюбинською, Ігорем Калинцем дозволило в етюдах і есеях створити спогади про високодуховних українців. Врешті, Маргарита Довгань порозумілася також з відомим шістдесятником Василем Овсієнком, і розмова між ними й стала основою книжки, читаючи яку дуже просто зрозуміти: українська нація (творчі її представники) працювала, працює і буде в подальшому працювати, щоб Відновлена Україна з кожним роком ставала все вагомішою складовою світового співтовариства. То ж головне – виховання молоді. Цим, передусім, і займалася справжня українська душа.
Ось кілька епізодів.
Епізод перший
«Після того, як забрали Василя (Василя Стуса. – Б.З.), усе моє життя зав‘язалося на пропаганді Василевого слова і всіх великих мужів поезії. Вечорів поезії та музики для дорослих мені було мало. Як онука моя, кохана Стефанка, пішла до школи, я сказала вчительці: «Давайте я у вас у класі вестиму фольклорний гурток». Анна Савеліївна погодилася. Ми скоро повезли клас на могилу Тараса Шевченка. З діточками вивчала народні пісні. Ходили по всьому нашому району – на підприємства, у проектні інститути, в лікарні, виступали з поезією і музикою. Ми, до речі, влаштовували і Різдвяні свята, і колядки, вбрання самі собі робили…
Ми стільки підняли української літератури, особливо поезії. Хто в нас тільки не побував! І хор зі школи, заснованої Козловським у селі Мар’янівка, цілими громадками приїжджали юні кобзарі зі Стрітівської школи, довгі роки приходили до нас із покоління нащадків Тараса по лінії брата Йосипа – Шевченки, Костенки, Бабичі. Постійними гостями були знана в Україні та світі співачка і бандуристка Світлана Мирвода з синами, родина художників Забашт, дружина Василя Стуса Валя. Наші поети, композитори.
У нашій хаті юні парнасівці приймали й екзотичних гостей. Не пригадую вже, хто його запросив до нас на поетично-музичне свято. Та після першого побачення ми стали з Йосінарі Харадою друзями. Це був японський юнак, який колись у Санкт-Петербурзі почув у студентському середовищі українську мову і, закохавшись в неї, приїхав до Києва, вступив до Могилянки (дуже цікавився філософією Сковороди) і подружився з нами. За два роки він ідеально вивчив українську мову».
Словом, можемо. Але потрібно працювати. Пам’ятаю, як якось на факультет одного зі львівських університетів завітав іноземець. Колега почав з ним розмовляти російською. А іноземець щиро розсміявся: «Та можете українською говорити. Я вас зрозумію!»
І – ще одне. Якщо поглянути у рідному Львові на назви певних закладів, – можемо помітити, що певна частина їх – з іноземного правопису.
Друга частина книжки – «Життєві миті» – власне, саме про життєві миті, що, переважно, ґрунтуються на творчих здобутках.
То ж – Епізод другий.
«Ні!» політичному шабашу коло великого імені.
24 лютого 2009 року
«Раби, підніжки, грязь Москви, як казав Шевченко і кажу за ним я: ваш антистусівський шабаш у Донецькому університеті – це бруд на наші ж голови… Він не торкнувся й не торкнеться великого імені, бо ви – ниці, а Стус – велет не лише України, а й цілого світу. Рабам це невтямки, бо темні й підлі. Розумію.
Однак вирішила написати, бо знаю: вас жменька, хоч і лиха, а думаючої, проясненої молоді – море! І Стус, як і Шевченко, – у її серці. До цієї молоді й пишу. А ще – до тих, хто під пресингом п‘ятої колони, з причини боягузтва (воно в пострадянському просторі ще яке сильне) так чи так узяв участь у злому дійстві.
Від дійства цього повіяло димним духом кострищ, на яких гітлерівці палили книжки великих поетів Німеччини. Де ті нацисти? А великі поети і далі живуть з народом. Усі політичні шабаші навколо нашого національного мистецтва, будь-які імперські потуги знищити, принизити геніального поета провалюються, бо під ними – глибока баюра.
А нація живе і житиме, бо у неї є великі донеччани – Василь Стус, Надія та Іван Світличні, Іван Дзюба, Василь Голобородько, Володимир Сосюра…
А нація живе, бо я бачу, як донецькі студенти після пережитого відкривають том поезій Стуса, і багато хто з них молиться:
дай мені, Боже, чесного шляху,
дай мені, Боже, гордого лику.
Ця їхня молитва гаряча і щира. Тому вірю: настане час, згинуть наші воріженьки, а Донецький університет таки матиме ім’я Василя Стуса».
І має це ім’я. То ж маємо завжди добиватися свого. Очевидно, що нам доведеться ще попрацювати, щоб в Україні панувала таки українська духовність, а взагалі – українськість, і в подальшому.
Третій епізод.
Це сонет Івана Світличного, який, як вважає Маргарита Довгань, «може бути епіграфом до нашого життя».
Парнас
И в небесах я вижу Бога
Михаил Лермонтов
І враз ні стін, ні грат, ні стелі.
І хтось невидимий збудив
Світ Калинцевих візій-див,
Драчеві клекоти і хмелі,
Рій Вінграновських інвектив,
Чаклунство Ліни, невеселі
Голобородькові пастелі
І Стусів бас-речитатив.
Парнас! І що ті шмони й допит?
Не вірю в будень, побут, клопіт –
В мізерію, дрібнішу тлі.
Вщухає суєтна тривога.
І в небесах я бачу Бога,
І Боже слово на землі.
Замість післямови.
Третя частина книжки – «Спроби поетичні» містить понад 60 віршів п. Маргарити. Звісно, читачі не зрозуміли б автора цього матеріалу, якби не прочитали б бодай одного вірша п. Маргарити. Ось він:
Болить.
Сама об себе спіткнулася.
Сама собі печаль повіла.
Затужило
Соло
У пустелі.
Цікава книжка – думаю, ви погодитесь, якщо її прочитаєте.
