Ви «не забули дітей у собі й дітей біля себе»? Якщо не забули, – це добре. Якщо ж забули – читайте книжку Марії Титаренко «Комунікація від нуля. Есеї для Мані».
«Ця книжка – спроба віднайти втрачену комунікацію, – розпочинає свою передмову авторка. – Втрачену через нові технології і комунікації, як не парадоксально! Через нові темпоритми життя. Але й через те, що ми перестаємо бути дітьми. Бо саме діти – місточок до цього забутого спілкування, комунікації від нуля.
А це спілкування відтінками, півтонами, дотиками, запахами, смаками, обіймами, цілунками, сміхом, співописом, примітивним письмом, мовчанням, парадоксами, малюнками, помилками, щирістю, вдячністю, мріями, а передовсім – довірою і любов‘ю. Серцем. Ми, дорослі, з різних причин втрачаємо цю вроджену здатність. Ми рухаємось лише в один бік і не вміємо (забуваємо?) відмотувати свої плівки».
Має абсолютну рацію авторка. Ми, дорослі (різного віку), дуже часто забуваємо про наш початок – наше дитинство. Вже не один рік думаю про те. Часом зі знайомими вступаю в дискусію. Але в наш час (чи, точніше, – в наші часи, бо вони інколи досить відрізняються один від одного) не завжди вдається дійти до порозуміння зі співрозмовниками.
І ось – ця книжка, що складається з сорока чотирьох есеїв, про комунікацію. Ви, очевидно, зрозуміли – між ким: між дітьми і дорослими,які швидко про це забувають. Марія Титаренко з допомогою своєї чотирирічної дочки Мані прагне допомогти читачам не забувати про те, що ми, дорослі, – завжди ще й діти. Про це свідчать, зокрема, і заголовки есеїв – «Вага і невагомість слів»,»Говорити не можна мовчати», «Потреба зупинки», «Натюрморти словами», «Стресощирість», «Щоденник брехні», «Відлік до нуля, або про ненароджених».
«У нашій західній традиції, – пояснює Марія Титаренко, сенс терміну «до нуля», – відлік часу народжених вираховують від дня «появи на світ» з утроби матері. Так, ніби в самій утробі до того всі дев‘ять місяців дитини не існувало… Східноазійська традиція інакша: новонародженій дитині одразу нараховують рік життя. Як на мене, цілком справедливо: адже поява дитини на світ відбувається задовго до її появи «на світло» чи то пак – на наші очі. Певно, саме оцей несправедливий або некоректний відлік нашого віку нівелює чимало цінностей у нашому побутовому повсякденні. Руйнує й спотворює розуміння суті самої комунікації – від її зародження ще до «появи на світ». Це мені нагадує ситуацію, коли чимало медійних шкіл у світі пропонують вивчати історію медій від революції Гутенберга…
Те саме маємо з комунікацією від нуля чи навіть до нуля: її наче не існує. Казки починаються зазвичай від двох – ну і там уже скільки випаде на вік, а хоч і до 102, як декларує «А-ба-ба-га-ла-ма-га». Корній Чуковський також починає говорити про дитяче спілкування у своїй легендарній книзі «Від двох до п‘яти». Так, наче до двох – пустка. А чому? А тому, що ми не бачимо, а тому недооцінюємо ненароджених адресатів. Наприклад, прийнято говорити про вагітних. Але не про мам з ненародженими дітками. Про діток, вочевидь, йдеться за замовчуванням, але як про щось другорядне, похідне, нерівнозначно важливе, наче щось іще під знаком питання (до «появи на світ»).
Чимало сторінок присвячено роботі авторки зі студентами (адже ми не забули: головна тема дослідження – комунікації). Цікавий в цьому плані заголовок – «Нікомунікація» – сама назва свідчить про те, що діється в нашому спілкуванні. Адже дуже часто буває так, що співрозмовники не чують одне одного. Яскравий приклад – переконливі кадри із різноманітних засідань народних депутатів. Часом вони взагалі не чують навіть себе.
Багато уваги – і це абсолютно справедливо – авторка приділяє метафоричному мисленню дитини, зокрема розповідає про те. Як воно в неї (в дитини) народжується.
А ось контекст – з приводу метафори.
«Якось перед нашими студентами виступала російська журналістка, популяризаторка науки Ася Казанцева. На одному зі слайдів її виступу була зображена велетенська морська свинка (у масштабі чи не удвічі більша за саму лекторку біля екрана) і над нею напис «Наукова журналістика». Ася запитала зал:хто розуміє жарт? А жарт такий: наукова журналістика немає нічого спільного ані з наукою, ані з журналістикою, як і морська свинка – ані з морем, ані з морем. Зал засміявся: є контакт. Виступ відбувся два роки тому, а ця метафора у пам‘яті живе досі:контакт триває. Вдалі метафори мають ще одну властивість: вони не мають терміну придатності».
Марія Титаренко ще також дивується, чому дорослі не вміють (чи забувають) щиро сміятись. Не посміхатися, не реготати, а якраз – саме сміятись: за зразком малечі, яка робить це часто і щиро. Згадує також і про те, що ми всі чомусь прагнемо бути непомильними. А «без роботи над помилками ми не рухатимемося вперед. Без пам‘яті помилок ми не матимемо власної історії саморозвитку», констатує авторка в есеї «Мистецтво помилятись».
Отже, приємно, як на мене, читати це дослідження доцентки кафедри медіакомунікацій УКУ Марії Титаренко, моєї студентки в минулому (закінчила факультет журналістики ЛНУ ім. Івана Франка). Дякую, Маріє, за цікавий погляд на медіа, на себе і на світ.
член НСПУ і НСЖУ, м. Львів