26 липня в Рудиках, на дачі Івана та Марти Дзюбів, вітали новонародженого з 89-річчям. Кожне привітання було сповнене повагою та щирістю, як з боку сім’ї, від дружини Марти, доньки Олени, онуки Ольги з їхніми чоловіками, так й від гостей — кінорежисера Романа Балаяна, художника Бориса Єгіазаряна, академіка Миколи Жулинського та інших.
Про це розповів Сергій Тримбач, передає День.
Іван Михайлович Дзюба народився в селі Миколаївка Ольгинського району Сталінської (нині Донецької) області. Український літературознавець, літературний критик, громадський діяч, дисидент радянських часів, Герой України (2001), академік НАН України, другий Міністр культури України (1992–1994), голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка (1999–2001), керівник відділу загальних енциклопедичних досліджень Інституту енциклопедичних досліджень НАН України. Співголова Головної редакційної колегії «Енциклопедії сучасної України». Радник Президії Національної академії наук України. Головний редактор журналу «Сучасність» (у 1990-х роках), редактор відділу перекладної літератури видавництва «Дніпро» (у 1969—1972 роках), член редколегій наукових часописів «Київська старовина», «Слово і час», «Євроатлантика» тощо.
Ця поважна людина має неабиякий доробок за всі ці роки. З останнього хочеться зазначити – книжка «Із плину літ» нагадує нам про чималу кількість проблем нашого історико-культурного життя. Пафос багатьох текстів у протистоянні банальності, стереотипним уявлення про те, як можна здолати проблеми.
Також актуальною є стаття «Що за стереотипами?» про інтерпретацію українсько-російських культурних відносин. «Самостійне історичне буття українського народу має бути забезпечене культурно,— наголошує Дзюба,— інакше залишиться ущербним». І це відповідь апологетам «єдіного культурного пространства» з Росією. Одначе далі йде застереження: «ідеться не про витіснення російської культури (це було б драматичним самозбідненням, і в цьому зв’язку я хочу сказати про нерозумність новомодного українського патріотичного стереотипу про російську мову як «мову іноземної держави»: адже це рідна мова багатьох українських громадян…». Остання теза, мабуть, когось шокує, ба навіть викличе обурення. Одначе дочитайте до кінця: Іван Дзюба говорить про необхідність оптимізації взаємин культури російської з українською, збалансування її присутності — присутністю інших культур світу.
Головне завдання, як каже Дзюба: «конкурентоспроможність самої української культури, її здатність задавати тон інтелектуальному і культурному життю свого суспільства, адаптувати для суспільства культурну реальність світу».
Абсолютно небанальним, нестереотипним виглядає і остання поки що книжка, створена за участі Івана Дзюби (у цьому випадку як упорядника),— «Право на сміх. Антологія сатири і гумору української діаспори» (Київ: Либідь, 2020). Це перша з циклу книг, присвячена часопису «Лис Микита», 1948—1985.
Як повідомлялося, серед української літературно-мистецької спадщини досі залишається мало вивченою тема сатири і гумору української діаспори ХХ століття, особливо його другої половини.