Україна знаходиться на порозі масової приватизації, яка здатна на довгі роки прописати сценарій розвитку, або ж занепаду держави. Понад 500 підприємств у 2020 році може перейти з державної власності у приватну.
Свою думку стосовно прогнозів у цій сфері висловив НВ Денис Дроздов, спеціаліст з продажу активів неплатоспроможних банків.
Мала приватизація вже триває, а заплановану велику приватизацію поставив на паузу карантин. За словами президента Володимира Зеленського, її буде розпочато після зняття обмежень. Прем’єр-міністр Денис Шмигаль пізніше уточнив, що ситуація буде аналізуватися, аби обрати найбільш вдалий час для торгів.
У лютому голова Фонду держмайна Дмитро Сенниченко повідомив, що у 2020 році планується продати понад 500 підприємств. Їхня приватизація, як очікується, принесе державному бюджету України близько 12 млрд грн. Із них 6 млрд від малої приватизації та 6 млрд грн — від великої.
“Але великі гроші – велика відповідальність. І найскладніше у приватизації не продати, і навіть не продати вигідно для держави. А використати цей шанс для інвестування у стабільний розвиток замість латання дірок у бюджеті, підтримання курсу гривні чи до болю знайомого українцям передвиборчого популізму”, – міркує пан Дроздов.
За інформацією Фонду держмайна, в Україні налічується найбільша кількість державних підприємств у світі – 3 733. Із них 1 261 підприємство потребує ліквідації, а 1 006 підпадають під приватизацію.
Такий стан речей — наслідки невдалої першої хвилі приватизації у 90-ті, після здобуття Україною незалежності. Через це пройшли всі колишні країни СРСР, але результати здебільшого були невтішними.
Приватизація відбувалася в умовах політичної невизначеності, відсутності експертизи у такому процесі, неналежної роботи правоохоронних органів та судів, високого рівня корупції, несприятливого інвестиційного клімату та відсутності капіталу у населення.
В результаті власниками підприємств могли стати лише ті, хто був близький до влади. Або ті, хто вже ними керував, так звані «червоні директори». Промислові гіганти нерідко банкрутувались і продавались за безцінь — щоб потім бути «порізаними на метал».
“Саме тому зараз на Донбасі буває нелегко розрізнити, що саме сталося із якимось заводом — снаряд чи «ефективний власник» у 90-ті”, – зазначає Роман Дроздов.
Перша хвиля роздержавлення не принесла країні практично ніяких здобутків, натомість породила явище олігархії та велику недовіру населення як до тієї приватизації зокрема, так і до цього явища загалом.
За словами пана Дениса, «переграли» відтоді лише приватизацію Криворіжсталі. Однак це єдиний вдалий випадок реприватизації – який є виключенням, що наразі лише підтверджує правило. Але легітимація приватизації, як то кажуть, уже зовсім інша історія.
“Попереду ж у нас нова хвиля масової приватизації. Протягом останніх 15 років ФДМУ передав на приватизацію 93 підприємства, і лише за останні 5 місяців — понад 600. Після карантину почнеться велика приватизація, і рахунок швидко піде на мільярди”, – зауважує спеціаліст з продажу активів неплатоспроможних банків, Денис Дроздов.
Тож перед владою і всіма нами стоїть надважливе завдання цього разу зробити все правильно.
Варто зазначити, що приватизація державних підприємств є необхідною умовою для успішного економічного розвитку. Вона підвищує ефективність економіки та забезпечує стабільний розвиток у середньо та довгостроковій перспективі.
Випробування приватизацією пройшла більшість країн Старого Світу у 80-ті роки минулого століття. І жодна з них не була ідеальною.
“Масштабну приватизацію почав уряд Маргарет Тетчер наприкінці 80-х. Держава продала такі компанії, як British Telecom, Rolls-Royce, British Petroleum, British Airways та British Gas. Приватизація збагатила казну на близько 80 млрд фунтів, державна частка в економіці скоротилася на дві третини, мільйони британських підданих стали співвласниками підприємств через купівлю акцій.
При цьому результати приватизації було частково переглянуто наприкінці 90-х. Ревізію ініціювали лейбористи, які вважали, що держава недоотримала прибутки під час продажу. Не через корупцію, а оскільки на момент приватизації не вдалось прорахувати справжню вартість певних інфраструктурних активів, серед яких компанії-постачальники електроенергії та води”, – робить історичний екскурс пан Дроздов.
Врешті було запроваджено windfall tax — податок на «безпідставні доходи, зумовлені обмеженням конкуренції або винятково сприятливою ринковою кон’юнктурою». Та попри це, британський досвід приватизації вважається одним з найуспішніших у світі.
Якщо ж розглянути приклад Польщі, яка, як і Україна, отримала у спадок від СРСР безліч проблем, в тому числі і планову економіку з усіма наслідками, – то у Польщі був Лєшек Бальцерович і його «шокова терапія». Так, приватизація коригувалася, були різні програми приватизації, а серед поляків дуже неоднозначне сприйняття як приватизації, так і реформ Бальцеровича. Однак факт лишається фактом: на початку 90-х ВВП на душу населення у Польщі було нижче, ніж в Україні.
“Наведу нещодавній приклад. Кілька років тому один знайомий, який займається експортом зерна до Європи, шукав у Польщі зерносховище. Знайшов — у невеличкому містечку, державне і дуже занедбане. Зустрілися з мером, домовились про ціну, нижчу від українських на подібну нерухомість. Більше того, за рахунок місцевого бюджету було проведено передпродажну підготовку — вивезли сміття, відновили паркан, облагородили територію, зробили косметичний ремонт. Бо замість збиткового активу місто отримало додаткові робочі місця та податки. Таку ситуацію важко, якщо не неможливо, уявити в Україні. І це теж про те, чому у Польщі приватизація є успішною”, – розмірковує пан Дроздов.
Успішна, хоч і так само не безпроблемна приватизація була здійснена в країнах Балтії, набагато пізніше в Грузії, але з другої спроби теж успішно — завдяки Касі Бендукідзе.
Однак так чи інакше досвід усіх без виключення розвинених країн (США, Канада, Австралія історично ніколи не мали значних державних активів) від Польщі і Латвії до Британії і Франції, від Чилі до Малайзії і Сінгапуру свідчить про одне: правильна передача державнихй активів у приватні руки є вірним шляхом до економічного процвітання.
“Бо приватний сектор — це, врешті-решт, про бізнес і якісну конкуренцію. Підприємства передусім мають приносити прибуток, а це неможливо без інвестицій, без запровадження нових технологій, без високої продуктивності праці”, – аргументує свою думку Дроздов.
Відповідно, завдяки приватизації держава:
- Перестане витрачати гроші на порятунок збиткових та неефективних (у державному управлінні) підприємств;
- Отримає мільярдні прибутки своїх, а не кредитних чи інфляційних гривень;
- Отримає зростання ВВП, нові робочі місця, податкові надходження до бюджету та додану вартість виробленої продукції завдяки залученню прямих іноземних інвестицій та ефективних приватних власників.
Приватизація — це паливо для економіки та можливості для розвитку саме тоді, коли вона найбільше цього потребує. Наприклад, як зараз — у період коронавірусної кризи. Отже, приватизація однозначно потрібна Україні.
Денис Дроздов виділяє такі ключові моменти «правильної» приватизації:
- прозора та відкрита система торгів;
- ринкова ціна активів;
- дотримання принципу недоторканності приватної власності;
- чіткі інвестиційні зобов’язання покупців та контроль за їхнім виконанням;
- неупередженість судів;
- неупередженість правоохоронних органів;
- вкладення отриманих державою коштів у розвиток, а не на проїдання.
З торгами проблема вирішена завдяки Prozorro, в даному випадку — Prozorro. Продажі, на якому реалізовується все державне майно і через який буде здійснено також велику приватизацію. Це дійсно досягнення на шляху подолання корупції до відкритості. Система постійно оновлюється та покращується, не дарма її франшизу вже купують за кордоном, зокрема, Грузія.
“Тож будь-які питання до аукціонів, якщо вони виникають чи виникнуть, треба адресовувати продавцям, покупцям та компетентним органам, або ж йти до суду. З останніми двома пунктами, щоправда, ситуація лишається складною. Так само, як і зі священним для розвинених країн інститутом приватної власності”, – зауважує Дроздов.
На його думку, хоча репутація України для інвесторів неабияк постраждала через ситуацію з виплатами за «зеленим» тарифом, тим не менш, інвестори прийдуть, бо наша країна багата на цікаві і перспективні активи.
“Тож наразі головна загроза — що мільярди надходжень не підуть на розвиток. Що вони розчиняться у кишенях посадовців і згодом виринуть на офшорних рахунках. Що будуть використані для утримання курсу гривні і заразом рейтингів та втілення популістичних обіцянок, таких як низькі тарифи на комунальні послуги, збільшення пенсій та зарплат бюджетникам”, – констатує невтішні українські реалії Дроздов.
Так, у такому разі економіка імітуватиме зростання через збільшення купівельної спроможності населення, проте це безперспективних шлях, адже через певний час гроші банально закінчаться і продавати державі буде вже нічого.
Тому приватизаційні гроші обов’язково мають бути вкладені у розвиток, у створення доданої вартості наших підприємств, у модернізацію інфраструктури.
“Найкращий варіант — створити державний спецфонд, куди йтимуть всі гроші від продажу підприємств. Окремо законом мають бути прописані принципи його функціонування і заборона нецільового використання. Як цільові можуть бути визначені кілька напрямів: інфраструктурні проєкти, інкубатори для підприємців, грантові програми для втілення інновацій, гранти для студентів, створення нашої версії Кремнієвої долини тощо. Керування фондом варто доручити громадській раді, обраній на відкритому та прозорому конкурсі. Адже приватизаційні гроші – це гроші від продажу державного, а отже народного майна”, – пропонує спеціаліст з продажу активів неплатоспроможних банків, Денис Дроздов.
Ця приватизація, що вже почалась — наш справжній шанс створити українське економічне диво, і ми не можемо його проґавити.
Нагадаємо, ринок Латвії – гарний майданчик для виходу українських компаній на ринки ЄС.