Вшановуючи пам’ять видатного українського громадсько-політичного діяча, останнього президента Української Народної Республіки в екзилі, активного учасника та очільника ряду провідних українських закордонних організацій Миколи Плав’юка, Центральний державний архів зарубіжної україніки (ЦДАЗУ) презентує документальну онлайн виставку «Довгий шлях повернення в Україну».
ЦДАЗУ, ф. 75, на етапі науково-технічного
опрацювання
Микола Плав’юк народився 5 червня 1925 р. (за іншими даними – 1927 р.) у селянській родині у с. Русів (на той час належало до Станіславівського воєводства Польщі, тепер – село Снятинського р-ну Івано-Франківської обл.). У юнацькі роки під час Другої світової війни опинився у Німеччині. У 1949 р. емігрував до Канади.
Попри випробування, які зустрічав кожен українець на чужині, Микола Плав’юк здобув гарну освіту, навчаючись спочатку в Мюнхенському університеті Людвіга-Максиміліана, а згодом в Університеті Конкордія у Монреалі.
Ще перебуваючи у Німеччині, М. Плав’юк долучився до діяльності українських молодіжних та студентських організацій, згодом став учасником громадсько-політичного життя української спільноти в Канаді. Вже на схилі віку, повернувшись після 48-річної розлуки в Україну, діяч згадував: «Був щасливий, коли, живучи у впорядкованих країнах, своєю професійною працею здобував добробут сім’ї, а політичною – допомагав своєму народові. Чужий світ своїм добробутом не зламав мене, як багатьох інших українців. Попри всю складність нашої боротьби був і залишаюся щасливим у ній».
Громадсько-політична активність Миколи Плав’юка вражає. У 1950-х роках він став членом філії Українського національного об’єднання (УНО) Канади в Монреалі, згодом – організаційним референтом Крайової екзекутиви УНО Канади і, зрештою, головою цієї організації. На цій посаді він перебував до 1966 р.
У другій половині 1960-х – початку 1970-х років Микола Плав’юк був членом Президії Комітету українців Канади. Його вважають одним з ініціаторів створення Координаційної ради Ідеологічно споріднених націоналістичних організацій (КР ІСНО), на установчому з’їзді якої влітку 1964 р. його було обрано першим головою ІСНО. Стояв Микола Плав’юк і біля витоків Світового конгресу вільних українців (СКВУ). Тому й не дивно, що делегати ІІІ-го Конгресу СКВУ обрали президентом саме його.
Нью-Йорк, листопад 1978 р.
На ІІІ Конгресі СКВУ Миколу Плав’юка було обрано президентом.
ЦДАЗУ, бібл. ф. № 3, інв. № 64-О
Одночасно із активною роботою у вищезазначених організаціях, він сприяв розвитку Організації українських націоналістів (ОУН). У 1964 р. на V-му Великому зборі українських націоналістів (ВЗУН) М. Плав’юка було обрано членом Проводу українських націоналістів (ПУН), а на ІХ-му ВЗУН (1979) – головою Проводу ОУН. Цю посаду він обіймав до кінця життя (10 березня 2012 р.).
В одному з інтерв’ю Микола Плав’юк підкреслив: «Різниця між патріотами і націоналістам полягає в тому, що патріот любить свою державу, а націоналіст не лише любить, а й цілеспрямовано діє для того, щоб наповнити її реальним змістом. Бо мало любити, а треба закотити рукави і працювати».
Упродовж кількох десятиліть Микола Плав’юк гідно репрезентував українську спільноту за кордоном на міжнародній арені, інформував про ситуацію, що панувала в радянській Україні, акцентуючи «увагу на колоніальному і окупаційному її стані». Цей багаторічний досвід став у пригоді з обранням Миколи Плав’юка у 1989 р. віце-президентом, а за кілька місяців – президентом УНР в екзилі. Із здобуттям Україною незалежності він ініціював прийняття Надзвичайною Сесією Української Національної Ради 14–15 березня 1992 р. постанови про припинення діяльності еміграційних інституцій УНР, визначення змісту та форми історичного акту передачі повноважень Державного центру УНР в екзилі. Рішення, що приймалися упродовж першого року з моменту набуття незалежності України, одразу ж набували особливого значення і назавжди увійшли в історію нашої держави.
Саме тому своєрідним прологом до виставкового проєкту «Довгий шлях повернення в Україну» стала «Грамота про складення повноважень і припинення діяльності Державного центру Української Народної Республіки в екзилі». Ця Грамота – не тільки документальне свідчення сталих традицій української державності. Це документ, що відіграв у житті самого Миколи Плав’юка важливу роль, оскільки він був одним із його творців. І саме він – останній президент УНР в екзилі – на урочистому засіданні Верховної Ради України 22 серпня 1992 р. передав цей документ першому президенту незалежної України Леоніду Кравчуку.
про складення повноважень і припинення діяльності
Державного центру УНР в екзилі, 22 серпня 1992 р.
ЦДАЗУ, ф. 35, оп. 1, спр. 70, арк. 34
Під час цієї історичної події Микола Плав’юк зазначив: «Складаючи свої повноваження, ми заявляємо, що проголошена 24 серпня і утверджена 1 грудня 1991 року народом України Українська Держава продовжує державно-національні традиції УНР і є правонаступницею Української Народньої Республіки».
У 1993 р. за особливі заслуги Микола Плав’юк отримав громадянство України, продовжив свою громадську роботу, зокрема, як голова Проводу ОУН, засновник та голова Фундації імені Олега Ольжича в Києві, президент Видавництва імені Олени Теліги. Його багаторічна громадсько-політична діяльність була неодноразово відзначена державою, громадськими організаціями, ієрархами релігійних конфесій.
Президента України Леонідом Кучмою. Київ, 1997 р.
ЦДАЗУ, ф. 75, на етапі науково-технічного опрацювання
Вікопомні події в житті Миколи Плав’юка, окремі віхи його громадсько-політичної діяльності як в еміграції, так і у вільній Україні, висвітлюють документи виставки «Довгий шлях повернення в Україну». Окрім відомих документів із фондів ЦДАЗУ, на виставці вперше експонуються нові надходження.
Запрошуємо до перегляду повної версії виставки, розміщеної на офіційному сайті архіву, за посиланням https://tsdazu.archives.gov.ua/archives/3805.
Куратор виставки,
начальник відділу використання інформації документів ЦДАЗУ
Галина Горбунова