Експозиція присвячена дітям, батьки яких стали жертвами боротьби за незалежність України в анексованому Криму, зокрема, дітям політв'язнів.

Опубліковано в Світ

Кожна країна, яка турбується майбутнім свого народу, прагне опрацювати національну стратегію суспільного розвитку. Стратегія розвитку України має передбачати побудову національного, духовно-інтелектуального, демократичного, культурно-розмаїтого, креативно-інформаційного модерного суспільства з активними горизонтальними і вертикальними зв’язками, інноваційно-динамічною системою вітчизняної освіти, науки, соціальної економіки тощо. Метою такої стратегії є допомога українському народові забезпечити соборність, історичну суб’єктність як суверенній нації, а окремій особистості – як громадянину держави – зберегти національну ідентичність, уможливити всебічну самореалізацію, соціалізацію та досягнення гідного рівня життя, безпеки, охорони здоров’я, спорту, відпочинку тощо. За час Незалежності чинні українські уряди певною мірою, точніше за залишковим принципом займалися наукою, освітою, культурою, медициною, охороною фізичного здоров’я населення та іншими сферами, які традиційно входять, власне, в сферу так званої гуманітарної політики. Є навіть відповідні урядові структури, відповідальні за цю політику. Свого часу її очолювала Віце-Прем’єр-Міністр Світлана Богатирьова, яка нині з Януковичем “в бігах”.

Отже, останні події в Криму, на Сході України, глобалізація гібридної війни Росією свідчать, що неможливо гарантувати цілісність та суверенітет країни, інтеграцію нації у вільний світ та її безпеку в ньому без належного функціонування вітчизняного інформаційного простору, без забезпечення консолідації українського соціуму на фундаменті національної ідеї як ідеологічної духовно-інтелектуальної основи державотворчих процесів. Не може корінна нація зберегти українськість, мати перспективу розвитку, коли вона є не на чужій, але, за Шевченком, не своїй землі, в її інформаційному, але не національному просторі – далі упосліджується мова, культура, герої народу, що дав назву державі. Її патріоти чи не щодень гинуть, адже їх нація – в смертельній небезпеці. У її вітчизняному просторі не тільки окупант, а й антиукраїнська семіотика, дезінформаційна неправда та гібридна чума ХХІ сторіччя – державно-церковна ідеологія «русского міра». Водночас імператив ідеологічного забезпечення розбудови національної держави Україна – не розроблений і до світу належним чином не доносяться месиджі національної Ідеї.

Усе це актуалізує проблему опрацювання ідеологічних засад державотворення і становлення нації, які ґрунтувалися б на сучасних складових національної ідеї як платформі нової соціогуманістичної політики України, що зайняла б ключове місце у стратегічній візії соціально-економічного, духовно-інтелектуального, етнокультурного розвитку і національної безпеки держави, формування належного мас-медійного і кіберпростору, передавання правдивої інформації, зменшення споживацької психології, корупції, злодійства та інших форм девіальної поведінки. Українська нація має усвідомлювати, що попереду «русского міра» йдуть не «зелені чоловічки» і не танки, а – шовіністична російська Ідея з імперсько-демагогічними, самодержавно-накресленими приписами: «Как обустроить Россию». Звісно, за рахунок «всего міра», але України – насамперед! І від «дез» гібридизації Україні не захиститися ні «стіною Яценюка», ні толерантністю. Вони, якщо не мати національного імунітету імперській русифікації, механізму донесення світові правдивих сенсів Ідеї власного розвитку, далі проникатимуть в соціум на капілярному рівні, одурманюючи його і чи не весь цивілізований світ.

Опубліковано в Власна думка

17 листопада у Києві відбулася конференція «Гідне вшанування пам’яті загиблих воїнів АТО» в рамках всеукраїнської акції, спрямованої на вшанування героїв боротьби українського народу за Незалежність та територіальну цілісність України, «День Гідності».

Опубліковано в Україна у вогні

«Банди Петлюри» – такою довгі десятиліття панування радянської влади з подачі редакційних пропагандистів, істориків і літераторів представлялася пересічним громадянам СРСР армія Української Народної Республіки.

Опубліковано в Видатні українці

10 (23) червня 1917 року Центральна Рада проголосила Перший Універсал, яким було заявлено автономію України у складі тоді ще Російської імперії.

Про цю доленосну подію Радіо Свобода розмовляло із директором Музею Української революції Олександром Кучеруком та співробітником Інституту історії України Віталієм Скальським.

( I ) Універсал Української Центральної Ради

До українського народу, на Україні й по-за Україною сущого

Народе Український! Народе селян, робітників, трудящого люду!

Волею своєю ти поставив нас, Українську Центральну Раду, на сторожі прав і вольностей Української Землі… Твої, народе, виборні люде заявили свою волю так:

Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від всієї Росії, не розриваючи з державою Російською, хай народ український на свої землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські Збори (Сойм). Всі закони, що повинні дати той лад тут у нас, на Вкраїні, мають право видавати тільки наші Українські Збори.

Ті ж закони, що мають лад давати по всій російській державі, повинні видаватися у Всеросійськім Парламенті.

Ніхто краще нас не може знати, чого нам треба і які закони для нас луччі…

ПОВНИЙ ТЕКСТ ІНТЕРВ’Ю

– Що передувало ухваленню Першого Універсалу? Центральна Рада була створена у березні 1917 року, у квітні вона набула легітимності, коли Всеукраїнський національний конгрес затвердив її склад. А що було між квітнем і червнем?

Олександр Кучерук:

Первісне формування Центральної Ради відбувалося революційним способом – інших тоді не було. Як сказав один із депутатів під час засідання: «Революція і є закон». Тому, дійсно, революційна доцільність перемагала.

Які були закони, на підставі яких можна було створити Центральну Раду? Таких не було. А тому й способами це робилося тими, які дозволяла революція. А національний конгрес, про який Ви сказали, легітимізував Центральну Раду, обравши й затвердивши перше ядро, до якого мали приєднатися представники, вибрані на військовому, селянському та робітничому з’їздах.

– Одразу постало питання про те, щоб «не розриваючи з державою Російською, хай народ український на свої землі має право сам порядкувати своїм життям…»?

Питання про державну самостійність ставилося з самого початку. Просто, розуміючи, що не все можна одразу зробити, спершу говорили про культурну автономію, потім про територіальну

Олександр Кучерук:

Питання про державну самостійність ставилося з самого початку. Просто, розуміючи, що не все можна одразу зробити, спершу говорили про культурну автономію, потім про територіальну автономію, а потім вже про державну самостійність.

Різні групи по-різному підходили: самостійники, на кшталт групи Міхновського, наголошували лише на самостійності, інші вимагали йти більш еволюційним шляхом.

Розвиток всіх цих подій – державних, світових і місцевих – призвели до того, що і політикум, і діячі ставили перед собою все вищу планку. На тому етапі планкою була автономія.

АУДІОЗАПИС ІНТЕРВ'Ю

Опубліковано в Цікаво