Життя — це зустрічі. У школі, у вищих навчальних закладах — запізнаєш друзів, з якими вчилися, планували приємне проведення вільного часу. А вже згодом, коли, скажімо, у Львові, духовній столиці, мабуть, не тільки Галичини, відбуваються розмаїті фестивалі, конгреси — кожен із їх учасників має змогу зустрітися з цікавими людьми як зі своєї країни (найбільшої за територією в Європі), так і з-за кордону.

Так було і цього разу. На вагоме засідання ПЕН-клубу під промовистою назвою „Публічна дискусія: обстоювання правди в часи пропаганди”, що мало розпочатися в актовій залі Львівського національного університету імені Івана Франка, я прийшов другим. Першою була Ніна Славгородська (у шлюбі — Шахін), українка — мешканка США.

Поспілкувалися, послухали виступи закордонних учасників Міжнародного ПЕН-клубу і вирішили наступного дня зустрітися і поговорити. Адже, як виявилось, пані Ніна вже 28 років живе і працює у Сполучених Штатах — тож, вважаю, приверне увагу читачів своїми роздумами. Розмовляємо.

Опубліковано в Скарбниця спогадів

За 12 кілометрів від Сокаля (ред. Львівська область) серед пагорбів та старовинного лісу сховалося мальовниче село Гута, яке складається з двох частин. Північна, до 1951 р. Мошків, за кількістю дворів була більшою від південної частини, яка мала назву Шмитків. Літні селяни й досі вживають старі найменування. Про ці села згадував у XVII ст. німецький дослідник Сакхен. Перша згадка про Мошків у історичних матеріалах, зібраних краєзнавцем Ярославом Книшем, належить до 1449 року, а село Шмитків  ще древніше, перша згадка про нього датується 1423 роком. Про це можна прочитати у книзі Теофіла Коструби "Белз і Белзька земля". Згідно з переказами, село Мошків так називалось тому, що першим поселенцем був селянин Мошко, а за іншою легендою  тут була болотиста місцевість, де водилося багато мошкари. 

Проте нині від минулого залишилися лише два присілки  Шмитків та хутор Домики. Місцеві жителі називають цю місцевість маленьким Парижем, бо вона розкидана на горбочках, звідки відкривається красивий краєвид. А внизу, між Шмитковом і Савчином, є ланцюжок ставків. Над ними велично височіють старовинні розлогі дерева цінних порід та двоповерховий старий млин. Його побудував у XIX столітті граф Зіберг Плятер із Литви. Минуло відтоді чимало часу. Та колишні будівельники були завбачливі й залишили на споруді дату завершення. Її можна побачити над вікном 2-го поверху з боку ставу. Від дороги на стіні великими літерами прочитаєте: "PAULINA. MLYN GOSPODARCZY w Szmitkowie". Цю будівлю (на знімку внизу) розпаювали, як майно колишнього колгоспу, і нині у ньому мешкає родина. Вікна замінили на пластикові, частину замурували. Територію перед входом загородили. Вже й мало що нагадує старовинний млин… 

З архівних джерел, які збирала колишній директор школи Ольга Стасевич дізнаємося, що 1649 року селяни напали на маєток пана Поляновського, вимагаючи збільшення заробітної плати і належних умов праці. На жаль, про ті давні часи залишилося дуже мало документів. У 1748 р. пані Роза, з Ліпських, організувала побудову церкви у батьківському маєтку в Шмиткові. 

1882 року шмитківська церква (на знімку вгорі) була відреставрована, і займалися цією реставрацією майстри Василь Топорівський (поляк), Войціх Міллер (німець), Семен Олійник, Семен Ваврук і Семен Чаус (українці). Тоді дяком був Йосиф Гурак. Особливістю церкви у Шмиткові було те, що її високий восьмерик нави вінчала шоломова баня з ліхтарем і манівкою. В 1901-ому церкву було оновлено і заново перекрито за кошти священика Мосієвича, панів Станіслава і Зіновії Поляновських, жителів села Федора Кохальського, Романа Олійника, Степана Ваврука та Панаса Водоноса. Тоді церкві належало 28 моргів поля. Село Мошків мало 595 моргів поля, 70 моргів лук і городів, 36 моргів пасовищ. 

У 1897 р. у Шмиткові була організована "Просвіта", при ній діяли товариство "Сільський господар", каса "пожиткова" (каса допомоги), в якій було 1670 злотих. Пізніше осередки "Просвіти" були засновані у Савчині та Мошкові. В останньому функціонувало товариство "Луг". Це були національносвідомі села. 

Історія цих населених пунктів тісно переплетена з життям родини графа Полянського. На горбочку над ставками стоїть сторожівка колишнього панського палацу, як єдиний свідок з позаминулого століття. Про ті часи збереглися спомини старожилів, які записала і люб’язно поділилася ними завідувач народного дому с. Гута Галина Гофрик. Зокрема, пані Галині старожилка Катерина Дячишин (нині вже покійна) розповідала: "Ще до радянської влади, біля кладовища був родинний склеп. Перед цвинтарем стояв хрест, який спорудив за власні кошти пан Герус, він був на той час у селі війтом. Біля хреста священик завжди на Зелені свята перед обходом полів відправляв Службу Божу". Хрест відновили лише через 50 років. Біля ставка збереглася старовинна криниця, де тричі на рік відправляли Службу Божу: на Зелені свята, на Йордан, і ще раз влітку. На останню збиралося дуже багато людей, у вишитих сорочках, співали українських пісень. На це свято після відправи біля криниці всі йшли до фігури Матері Божої, де також священик відправляв Службу Божу.

Біля ставка стояла ще одна фігура, яку поставив котрийсь з володарів Гути і назвав Яном. Не так давно місцеві жителі її відновили. 

За словами пані Катерини, Мошків та Шмитків належали панові Поляновському. Якось він тяжко занедужав. А в цей час при сільській захоронці у Мошкові працювала бідна дівчина. Пан Поляновський вподобав її і сказав, що коли вона його виходить, то ожениться з нею. Пан одужав і забрав дівчину в покої. Невдовзі маєток дістався панові графу: селяни називали його граб'є.

Граф мав трьох братів і сестру. Один мешкав у маєтку в Савчині, другий  в Острові. Сестра пана жила біля нього, бо була незаміжня. Коли пан з панею померли, то їх поховали у тому ж склепі, де й панів Поляновських. Господарем фільварку став син пана  Ян, або, як його у селі називали, Ясьо. Ясьо мав четверо дітей  двоє синів і дві доньки. Він був дуже добрий і побожний. Коли поляки проводили акцію проти українського населення, пан Ясьо не впустив їх у село. Сказав, що в його селі люди всі чесні, роботящі, і не дозволив над ними знущатися. За згодою пана селяни проводили так звані чайні вечори, де після тяжкої праці, збиралися молоді і старі, щоб поспівати українських пісень, потанцювати, просто побалакати. Пан також приходив на ці вечори, бо хоч і був поляком, дуже любив українську пісню й музику.

Пан Ясьо був добрим і його дружина, яку він привіз з Росії, також. Катерина Дячишин пригадала випадок: коли її батько посварився з паном, то пан Ясьо сам прийшов до них додому, щоб перепросити його. Ось такий був пан. Старожилка пригадала, що коли помер старий пан граф, батько Яся, то все село ходило на парастас. А потім їздили на Службу Божу до Сокаля в кляштор, де гарно грав орган. 

Жителька села Ганна Кохальська (нині вже покійна), згадуючи про минуле, розповідала, що там, де зараз кузня, була капличка. Сюди селяни ходили на відправи. Пан дав матеріал на будівництво хорів, де мали виступати співаки.

Ще, як говорила старожилка, в Гуті колись була захоронка (щось на зразок сучасного медпункту). Там працювали сестриці, які лікували (тільки травами) хворих зі всього села. Захоронка існувала панським коштом. Сестрицям ще допомагав кляштор, де тоді при ньому була лікарня. Ця лікарня була центром, а по селах його відділення функціонували захоронки. У селі Шмитків працювало два млини: Семенів і Попівський. Старенька також розповіла, що за Польщі в будинку, де зараз живе сім'я Пастернаків, була поліція, тоді казали поліційний постерунок. Її обов'язком було охороняти пана, вивідувати, чи ніхто не замислює нічого проти нього та влади. У цьому будинку ще й досі збереглися підвали, де мордували людей, які в чомусь провинилися. Особливо часто туди потрапляла молодь.

Жителька села Стефанія Олійник (нині вже покійна), розповідала, що колись за Гутою був невеликий хутір. Називався він Семени. Було там дві чи три хати і добротний панський водяний млин. "Моя бабця прожила дев'яносто вісім років і розповідала, що пан хотів, аби з кожної хати селянин працював у нього три дні на тиждень. Пан добре платив, але тих, хто не хотів працювати, карав. Панщина для селян була не такою вже й легкою. Одного разу люди зрізали дуба, посадили верхівкою в землю, а вгорі на корені зробили хрест і сказали, як той дуб прийметься, то панщина пропаде. Так воно і сталося. Дуб прийнявся, а через деякий час панщину скасували",  оповідала старенька Галині Гофрик. 

У Шмиткові та Мошкові встановили хрести з нагоди скасування панщини 3 травня 1848 року (за старим стилем). Про що свідчать написи на них. 

Стефанія Олійник пам'ятала й пана Полянського, який збудував у селі капличкугробницю. Люди не дуже хотіли тої каплиці, бо пан був поляком. Вони боялися, що він схоче будувати костел. 

Панські палати стояли там, де зараз тік. Ріс чудовий сад, обгороджений парканом, а навколо нього  зелений живопліт. Біля палацу були теплиці, де цілий рік цвіли квіти. Десь в 1916 році, коли Австрія воювала з Росією, в село прийшли москалі, які зруйнували всі панські маєтки. В 1917 році знову повернулися поляки, і пани почали відбудовувати свій будинок.
Пан Плятер, який володів тоді селом, сім років відновлював зруйнований маєток. Тією дорогою, що веде до крамниці, колись їздив лише пан. Там була велика красива брама, а по обидва боки шляху росли троянди. Місцеві жителі працювали на пана, який платив добре: жінки одержували на місяць корець (центнер) зерна і гроші, а чоловіки на рік мали 12 корців зерна, 6 возів дров і 360 злотих. На той час у Шмиткові було 375 грекокатоликів, 71 римокатолик і 14 євреїв. Із третього тому "Надбужанщини" дізнаємося, що наприкінці ХVІІІ століття в Шмиткові налічувалося 100 дворів, у Мошкові  110, у Савчині  81, Савчинська церква мала 33 морги поля.

Старожили кажуть, що у Шмиткові в 1935-1936 рр. була пошта, яка стояла за млином. До цього вона функціонувала у Мошкові. Під лісом розташувалася двокласна школа, яку побудували в 1817 році. У ній навчалася 221 дитина з Мошкова і Шмиткова. Навчання проводилося українською мовою. Пізніше відкрили однокласні школи у Савчині та Мошкові. У першій викладали українською мовою, а в другій  польською. 

За споминами Софії Олійник, граф Ян Плятер був добрим чоловіком. Вона пригадала, що коли він приїхав у село з молодою дружиною, то майстри, які відбудовували палац, і дівчата заспівали їм "Многая літа". Тож пан запросив усіх на гучний бенкет. Кожного року після жнив пан Ян організував толоку. Дівчата плели вінки з жита, вінчували ними пана і пані. А він пригощав селян пивом та горілкою. Грала музика, були пісні й танці. Весело і добре жилося їм тоді за пана Яна. Бувало, дівчата, прополюючи буряки, цілими днями співали на полі. В Шмиткові була материнська грекокатолицька церква. Тут, у плебанії, жив священик декан Іван Худик. До шмитківської церкви на Службу Божу приїжджали люди з навколишніх сіл: Савчина, Бояничів, Гатович. Селяни були дуже побожні, коли задзвонив дзвін, вони лишали роботу і поспішали до церкви. Тут були такі дзвони, що коли вони дзвонили, то чули аж в Сокалі. Та коли в селі стояли німці, ті кудись пропали. 

Місцеві жителі пишаються своїм селом, охоче розповідають про його історію та показують старовинні пам'ятки архітектури. Зокрема, дерев'яну церкву Покрови Пресвятої Богородиці. Це була тризрубна одноверха церква, збудована у 1755 р. коштом дідича Томи Поляновського з дерева. У 1950 році її закрито, розвалилася у 1987 р. А у 1992 році була заново відбудована. Поруч на високому постаменті поставили фігуру Богородиці, поблизу якої збереглася мурована триаркова дзвіниця. На захід від церкви, на краю стрімкого схилу, стоїть мурована надгробна каплиця в неоготичному стилі, яку видно зусібіч. Пан Полянський вибрав для неї специфічне місце, для цього частково під основу каплиці зробив насип. З боку церкви біля каплиці проходить цегляний мур.

Від заходу є цегляна підпірна стінка насипу. Каплиця висока, накрита ще старою бляхою, орієнтована вівтарем з півночі на південь. У неї нема дверей, над входом  велике вікно-розетка, над яким напис: "CIENIOM RODZINY" (тобто, "Тіням родини") (на знімку в центрі). В інтер`єрі вівтарна частина трохи вища, її стіни "розписані" руками сільських хлопчаків. Ззовні, з півдня, є відкритий вхід під вівтарну частину, де колись були поховані Станіслав ПлатерЗіберг та його дружина Марія з Чарторийських. Жителі села розповіли, що нещодавно сюди навідувалися нащадки графа, які живуть за кордоном. Це підтвердив і Савчинський сільський голова Василь Калька: "Він приїхав з Франції. Походив, подивився навколо і попросив видати йому довідку, що у нашому селі дійсно колись проживала родина Зіберга Плятера і мала маєток. Сільська рада не може цього засвідчити, тож ми скерували його в архів до Львова. Пізніше отримав від нього листа, в якому він дякував за те, що зміг отримати від Польської республіки відшкодування за маєток прадіда",  розповів сільський голова. 

…Мошків та Шмитків перебували за колишньою лінією Керзона і, як в десятках інших сіл цих теренів, їх населення підлягало переселенню. Як це відбувалося, поділилася споминами жителька Савчина Софія Лук'янівна Чавс, якій у цьому році виповнилося 100 років: "Вивозили нас на Великодні свята. Всі жителі села тоді були в церкві, коли вийшли, то побачили, що горять хати. У полум'ї була й наша. Людей, у чому вони були, посадили на підводи й автомашини і відвезли на залізничну станцію. Там запхали у поїзд, який їхав у невідомому напрямку. Пасажирів висадили просто неба у лісі напризволяще. Невдовзі над'їхав військовий поїзд. Селяни перекрили йому рух і він зупинився. Вийшов начальник потягу у військовому, розпитав хто вони, що тут роблять. Переселенці все йому розповіли. Невдовзі нас забрали і завезли у Тернопільську область, Збаразький район, де ми жили по двітри родини в одній хаті. Чоловік незадовго знайшов порожню польську хату в с. Розворяни Глинянського району, куди ми переїхали". 

Через 8 років родина Чавсів повернулася у рідне село, то застали жахливу картину: воно було спалене, а на місці сільських хат стояли тимчасові “домики”. Місцевих мешканців було мало, сюди населили людей з гірських районів. Дехто з них не зміг тут прижитися і за нагоди повернувся у рідні краї. Нині в Гуті проживають також нащадки тих людей, які були переселені з Самбірщини. В 1951 році село Мошків було об'єднане зі Шмитковом і перейменоване на Гуту. Церква, яка вціліла після війни (перша згадка про неї в 1578 р.), була закрита у 1950 р. і у 1987 році розвалилася. У 1992 році в Гуті розпочали будувати нову хрещату одноверху церкву за проектом С. Крупчука. Перший камінь був закладений 18 липня 1992 року. Збудували її в 1995 році. А посвятили 28 липня 1996 року. На будівництво церкви кошти збирала вся громада. Перший парох правив 5 років. Із 2001 року та по цей час місцевим парохом є Іван Макар. В 2007 р. було куплено і посвячено новий дзвін церкви в Гуті. Кошти на нього дав Михайло Друк. Дзвін було названо "Денис" на честь онука М. Друка. Згодом з ініціативи церковного комітету і сільських активістів від церкви Покрови Пресвятої Богородиці збудували Хресну дорогу, яку відправляють у веснянолітні місяці кожної першої неділі. Одна зі стацій  на місці музею-криївки вояків УПА, яка відкрита 14 жовтня 2007 року, та біля меморіального хреста пам'яті героїв УПА. Тут стояли на смерть одинадцять українських повстанців на чолі з ройовим "Дібровою". Серед них жителі Шмиткова, Савчина й Мошкова. Двоє з повстанців вижили… 

Без минулого нема майбутнього.

На долю жителів Шмиткова, Мошкова і Савчина випало багато випробувань, але вони вистояли, повернулися, відбудували свої села. Попри всі поневіряння, біль втрат, зберегли віру, українські звичаї і традиції, намагаються дітям та онукам розповідати про історію сіл Гута і Савчин, прищеплювати їм любов до рідного краю. 

Веселим було колись наше село, співочим,  каже завідувач Народного дому села Гута Галина Гофрик.  Поки не було читальні, люди збиралися в котрійсь хаті, співали українських пісень, танцювали, жартували… Перед Великодніми святами усі гуртом прибирали сільські вулиці, а на Йордан вбирали криницю, де святили воду. Та найгарніше було навесні, коли зацвітали сади і село, ніби купалося у білому пахучому морі.

Чимало цікавих задумів, як села Савчин та Гута зробити привабливими для туристів, мають Савчинський сільський голова Василь Калька та землевпорядник сільської ради Василь Панченко. Зокрема, вони хочуть викласти деякі сільські дороги бруківкою з цегли, як це було за пана. Однак громаді для реалізації планів та ідей потрібні меценати.

Багата і цікава історія наших сіл і міст. І прикро, коли, живучи в одному місті чи селі від народження, ми не маємо жодного уявлення про те, що діялось тут якихось 100 років тому, не говорячи вже про давніші часи. Адже без минулого, як казали мудреці, нема майбутнього. Тож які ми патріоти краю, коли не знаємо історії свого села?

Любов ПУЗИЧ.

Фото автора.
Джерело: golossokal.com.ua

Опубліковано в Скарбниця спогадів

Гуляєте Ви  якось Львов заходити до чудової кнайпи, берете меню,  а там... аушпік, приправлений бібковим листям,  галянтина, гуглі, мандибурчаник, мацьок, карманадлі  а на солодке андрути, афеновий пляцок, струцля і ще багато іншого. І що його вибрати?!

Опубліковано в Цікаво
Понеділок, 01 травня 2017 08:39

Ода Галицькому борщу!

Борщ – це така “альфа і омега” кухні, часто саме борщ є символом домашнього затишку (хоча, тут я би посперечалася, але іншим разом  ). Борщ має і утилітарне (щоденне) і ритуальне значення, переписів борщу існує безліч, він є настільки універсальною їжею, що за його “національну приналежність” сперечаються і литвини, і поляки, і румуни, і молдавани, і інші слов’янські етноси. Але ж ми з вами знаємо, чий насправді борщ.

Опубліковано в Цікаво

Відзначаючи 100-річчя Української революції, варто звернути увагу на те, якими тоді були українці, які в них були прагнення й пріоритети. У 1917 році Україна була розділена на підросійську та підавстрійську частини – чим вони відрізнялися, а що між ними було спільного? Радіо Свобода спілкувалося з істориками: Віталієм Скальським із Києва та Іваном Монолатієм з Івано-Франківська.

– Отже, Україна у 1917 році була розділена на дві частини, які ворогували між собою, адже у 1914 році почалася Перша світова війна. Як вплинула ця війна на обидві частини України?

Віталій Скальський: Я відразу зроблю ремарку: ворогували не дві частини України між собою, а дві держави: Російська імперія та Австро-Угорщина – до складу яких входили ці дві частини.Україна ж на той момент була єдиною. Українці відчували свою єдність – особливо гостро це відчувалося на Галичині.

Щодо того, як війна вплинула на жителів підросійської України: безумовно, будь-яка війна впливає у всіх сферах – це і особисте, і економіка, і політика. Люди, які побували на фронті, які вбивали інших, повертаються додому іншими – у них уже інші правила співжиття, у них загострене відчуття справедливості й несправедливості. Такі люди змінюють суспільство, і ми навіть зараз це переживаємо.

– Але тоді війна була значно масштабнішою.

Віталій Скальський: Вона була кривавішою. Люди верталися без кінцівок, без очей – і це дуже напружувало суспільство.

– А як вплинула війна на підавстрійську частину України?

Іван Монолатій: Я хотів би підтримати колегу і сказати, що роз’єднання між галицькими й наддніпрянськими українцями не було. Уже напередодні Великої війни – як тоді називали Першу світову – були задекларовані постулати соборності галицьких українців з їхніми братами по той бік Збруча.

Звичайно, Перша світова війна кардинально змінила уклад політичних і соціальних відносин, культурну парадигму, передусім в підавстрійських Галичині, Буковині, а також у Закарпатті. Найбільші проблеми, з якими зіткнулися не лише підавстрійські українці, а й інші народи, це зміна календаря й часу, це профанація релігії, заборона будь-якого громадського життя. Треба пам’ятати, що саме сто років тому була третя окупація Галичини російськими військами. Ті ситуації, з якими зіткнулася Галичина, – вона побачила і варварство, і вбогість, і депортації до певної міри, адже складалися певні списки неугодних. Був помітний і колабораціонізм місцевого населення – доноси на своїх сусідів: доноси галицьких поляків на українців, доноси галицьких українців на поляків та євреїв, і навпаки. Це боротьба за виживання, це умови війни, де правил гри вочевидь не було. І це збідніння цих населених пунктів, які за роки війни втратили всю свою привабливість.

– Власне, фронт пройшов через Галичину, починаючи від 1914 року, кілька разів туди й назад. А наскільки тоді сильними були москвофільські настрої серед галицького населення? З цього приводу існують дуже різні думки.

Іван Монолатій: Дійсно, оцінки істориків є досить різними. Але є складна діалектика розуміння: що таке було москвофільство? Чи це люди, які подекуди симпатизували Російській імперії, Романовим чи бодай українцям у Росії? Чи це люди, які свідомо в політичному сенсі відстоювали ідеали царату?

У першу російську окупацію 1914-1915 років, дійсно, велася певна російська інтрига в пошуку своїх симпатиків і прихильників. Але коли в умовах війни повернулися австрійці, то цих симпатиків нещадно переслідували – їх вивозили до концентраційного табору Талергоф. За політичною ознакою та за русофільство їх просто знищили. Але таких випадків було небагато. І вже друга і третя російські окупації показали інший вимір – колабораціонізм – це намагання за якісь послуги, доноси на своїх сусідів, вижити в тих непростих умовах. Хоча, треба сказати, що російська влада, як показують новітні дослідження, погано сприймала таких зрадників. Це є показово і для сучасної ситуації з анексією Криму.

– Ви сказали, що ворогували дві імперії – тобто, не можна сказати, що ворогували дві частини України. Але ж все-таки українці були по різні сторони фронту і стріляли одне в одного. Як вони взагалі сприймали одне до одного? У російській імператорській армії було чимало українців. Вони прийшли в Галичину й побачили іншу Україну. У свою чергу, галицькі українці також побачили інших українців. Як вони спілкувалися?

Віталій Скальський: Спілкувалися по-різному. Певно, все-таки вирішальним був чинник, що це вояки чужої армії. Хоча якось мені на очі потрапили цікаві листи вояка російської армії – українця родом із Кубані. Перебуваючи в Галичині, він пише додому: «Уявляєте, тут живуть наші люди! У церквах правлять по-нашому і співають наших пісень». Для нього це здивування – це відкриття України! До війни контакти галичан із наддніпрянцями були на рівні інтелігенції, більш заможних людей, які могли собі дозволити на потязі з Києва до Львова приїхати. Натомість мобілізовані селяни тільки тоді отримали змогу відчути, де Україна закінчується і починається: у цьому селі ще по-нашому говорять, хоча й на іншому діалекті – це село наше, а в сусідньому – вже по-польськи.

Мапа України, яку використовували на Паризькій мирній конференції (1919–1920 роки)

Мапа України, яку використовували на Паризькій мирній конференції (1919–1920 роки)

– А як галичани тоді побачили наддніпрянських українців?

Іван Монолатій: Російська окупаційна влада, яка була сто років тому, намагалася знайти порозуміння з місцевим населенням. І місцеву адміністрацію в містах Галичини комплектували не лише з етнічних росіян, а з українців із Чернігівщини, Полтавщини та Київщини. Це досить позитивно сприймалося місцевим населенням, оскільки вони володіли українською мовою і могли порозумітися. І та обставина, що це слуги чужої імперії чи вояки чужої армії, відходило на задній план.

Тоді діяли українські театри, навіть в умовах російської окупації. Зрозуміло, що ті вистави були занадто такі вже хуторянські – більше розповідали про звичаї та обряди. Адже була чітка програма окупаційної адміністрації: які вистави можна показувати. Був ще й кінематограф, де треба було показувати велич Романових та велич Російської імперії. За спогадами очевидців, місцеве населення не дуже охоче відвідувало такі вистави або покази кіно.

– Ось, сталась у Російські імперії революція, повалення самодержавства. Як українці сприйняли її? Які були сподівання в підросійській частині України?

Віталій Скальський: Звісно, не можна однозначно стверджувати, що всі 30 мільйонів українців Російської імперії виступили за незалежність, що вони одразу стали національно свідомими. Ні, відбувався тривалий і болісний процес. Що хотів пересічний український селянин? Напевно, він хотів українську церкву й українську школу в себе, щоб можна було написати якусь заяву в орган влади українською мовою – і щоб йому такою ж мовою відповідь прийшла. І – землю! Земельна проблема для Наддніпрянщини дуже актуальна була. Оце, власне, і було підґрунтям революції. Згодом воно вже трансформувалося у вимоги федерації, автономії. Але справа в тому, що самі ці терміни – федерація, автономія – не були в активному лексиконі селянина.

– Ви говорили про написання заяв. А взагалі, наскільки було грамотним і письменним населення?

Віталій Скальський: Достатньо грамотним. Ми не можемо навести якісь конкретні цифри чи відсотки населення, але при кожній церкві існувала хоча б якась початкова школа, де священик хоч якось, але щось-таки навчав. Тут варто уточнити – що таке грамотність?

– Вміння читати й писати.

Віталій Скальський: А яку книжку читати і що саме писати? Якщо написати своє ім’я – це одне, а написати заяву – то це інше.

Віталій Скальський

Віталій Скальський

– А, скажімо, прочитати газету?

– Газети більш-менш читали. Не можна сказати, що газета була в кожній хаті, але була досить поширена практика читати публічно. Виписували в читальні якусь газету, знаходився якийсь розумник, який гарно читав. Це все обговорювали.

До речі, тут дуже цікавий ще момент щодо національної ідентифікації – якщо в селі передплатили проукраїнську газету, то на виборах проголосують за українські партії. А якщо передплатять чорносотенну газету та ще й священик-чорносотенець, то все село ходитиме з портретами царя.

– А як сприйняло українське населення Австро-Угорської імперії цю російську революцію?

Іван Монолатій: Це була вже третя російська окупація, і населення сприймало ті події більшою мірою як зовнішній фактор, з яким треба жити, але не надто вірити. Утім, цікавість до цих подій була. Із кількох міст Галичини навіть надіслали телеграми до Петрограда із тим, що місцеве населення підтримує зміну влади і сподівається, що Тимчасовий уряд принесе порозуміння між народами.

– Як в умовах активізації політичного життя сприймали проблему війни?

Віталій Скальський: Були достатньо поширені гасла про припинення війни, бо на четвертий рік усім це вже набридло. З іншого боку, Тимчасовий уряд кинув гасло: «Війна до переможного кінця». Готували новий наступ на фронті, який влітку 1917-го захлинувся. Утім, українізовані частини гарно себе проявили під час цього наступу. Але загалом суспільство схилялося до завершення війни – Тимчасовому уряду не повірили, що треба до перемоги вести війну. Тоді й пішов спад проросійського патріотизму.

– Ми добре знаємо дату 22 січня 1919 року, коли була проголошена Соборність. А які передумови для цього були на початку 1917-го? Тоді про Соборність хтось говорив?

Віталій Скальський: Прямо такої розмови, що треба об’єднуватись, не було. Тоді ще навіть не проголосили ні УНР, ні ЗУНР. Звісно, різні політичні діячі висували ідеї, що треба чи то Галчину приєднати до України, чи то Наддніпрянщину приєднувати до Галичини. Це обговорювалось, але не можу сказати, що це була топ-тема.

– А на Західній Україні тоді, у 1917-му, хтось про Соборність міркував, говорив, щось у цьому плані робив?

Іван Монолатій: Погоджуюся із колегою, що це не було головною темою. Головною темою можна назвати утримання національно-культурницького відродження після закінчення війни, на яке всі чекали. Все-таки український політикум Галичини дуже двояко реагував на виклики часу і на війну. Скажімо, домінуючою була думка про те, що Австрія, можливо, дасть окремий коронний край галицьким українцям, що буде федерація. Зрештою, австрійська влада і намагалася це зробити у 1918 році – трохи запізно.

Середній вік українських політиків, якщо не помиляюсь, був 47-50 років – це українські депутати Державної Ради і Віденського парламенту. Вони дуже охоче вірили в обіцянки: що наступить самостійність українських територій, що не буде латентного українсько-польського конфлікту. Бо українсько-польські відносини були домінуючими в Галичині. Тезою, яка б окреслила ці політичні прагнення, було «прощання з віденством»: вони хотіли попрощатися з Віднем, хотіли створити незалежну державу, об’єднану із братами-наддніпрянцями. Але реальних сценаріїв того, як в умовах війни це зробити, в українців, на відміну від деяких інших народів Центральної Європи, в 1917-му ще не було.

– Було чимало галичан та закарпатців, які в силу тих чи інших обставин – були або евакуйовані, або депортовані, або потрапили в полон – опинилися на території Російської імперії. Вони були в чужій країні, і їхній статус там був не найкращий. Як вони сприйняли цю революцію? Чого вони від неї очікували?

Віталій Скальський: Вони сприйняли це з певною надією на демократизацію Росії. Тут одразу виникло Товариство галицьких українців. Вони почали видавати свою газету «Наша думка». Згодом створили курінь Січових стрільців на чолі із Євгеном Коновальцем. Вони дуже активно діяли.

Іван Монолатій: Можу підтвердити тезу колеги і додати, що найбільшою спільнотою галичан, яка опинилася в силу різних обставин у Великій Україні – це були Січові стрільці. Сто років тому – у березні-квітні 1917-го – газета «Діло» писала про те, як легіон Січових стрільців українізує Волинь: закладає українські народні школи, організовує драматичні гуртки і таке інше. Зрозуміло, що вони хотіли повернутися, і було ціле окреслення цих людей – це були так звані поворотці з фронтів. Вони теж хотіли землі і бодай послаблення імперського режиму й послаблення умов війни. Про програми й декларації йшлося вже пізніше.

Опубліковано в Українці в світі
Сторінка 2 із 2