Загальновідомо, що у місті Львові народилися польський та український скаутинги – харцерство і Пласт. Однак, досі забутим і малодослідженим залишається факт, що в столиці Галичини виник і перший в світі осередок єврейського скаутингу – організації, яка отримала назву «Гашомер Гацаїр».

Опубліковано в Цікаво

У неділю, 4 листопада, у Палаці мистецтв (Львів) відбувся святковий концерт з нагоди 100-річчя проголошення УНР та ЗУНР. В’язанку пісень січових стрільців виконувала Капела хлопців-бандуристів «Гамалія» Центру творчості дітей та юнацтва Галичини. Після їхнього виступу мені вдалося познайомитись з керівником «Гамалії» Тетяною Шаленко. Домовились з часом зустрітись і поговорити. Можливо, у вас, шановні читачі, виникне думка: чим зацікавила автора пані Тетяна. Читайте. Зрозумієте, які люди в особі Тетяни Шаленко прагнуть проявити максимум зусиль, щоб Україна впевнено йшла у своє майбутнє.

Опубліковано в Власна думка

26 жовтня о 10.30 у Львові, в Центрі творчості дітей та юнацтва Галичини в рамках обласного семінару для викладачів бандури відкрилася презентація освітньої програми, яку підготувала українська капела бандуристів Північної Америки ім. Т. Шевченка з Детройту (США).

Опубліковано в Колонка подій

З нагоди відзначення 130-річчя від дня народження Шмуеля Йосефа Агнона (17.07.1888-17.02.1970), видатного уродженця України й Галичини, класика єврейської літератури, уродженця м. Бучач (Тернопільщина)

Агнон, Шмуель Йосеф Галеві (автонім: Чачкес, Шмуель Йосеф Галеві) – ізраїльський івритомовний письменник, лауреат Нобелівської премії 1966 року (спільно з Неллі Закс).

Народився майбутній письменник у невеликому провінційному містечку Бучачі, що в Західній Україні, яка входила у той час до складу Австро-Угорської імперії («… я народився дев’ятого ава, опісля завершення трьох скорботних тижнів, і відтоді щороку мені здається, що світ оновлюється у цей день» («Гість на одну ніч»). У Нобелівській лекції, виголошеній у Стокгольмі, Агнон згодом зауважить: «Внаслідок історичної катастрофи, через те, що Тіт, імператор римський, зруйнував Єрусалим і прогнав народ Ізраїлю зі своєї країни, народився я в одному із міст Вигнання… З коліна Левієвого я походжу. І я, і батьки мої - зі співців, що співали у Храмі святому. За сімейною легендою, родовід наш ведеться від пророка Шмуеля, й ім’ям його мене нарекли».

Опубліковано в Видатні українці

Лексикон третьої хвилі української діаспори: або зникнення галицького лексикону і як він зберігається в діаспорі

Коли я переїхала до України, мені довелося вчити всі нові українські слова. Виявилося, що все життя я говорила галицькою/діаспорською українською мовою, яка містить багато діалектизмів, полонізмів та архаїзмів. Щоб прослідкувати різницю між обома мовними варіантами, а також щоби задокументувати те, як говорить моя сім’я, я почала вести словник.

Про це пише дослідниця Арета Ковальська.

Список слів вийшов доволі обширним. Наскільки мені відомо, багато родин в українській діаспорі вживають слова схожі до тих, які вживала я. Тож я вирішила опублікувати свій словник. До того ж, це є спробою зберегти західний діалект української мови, яким досі ще говорять у Північній Америці, та який, одначе, вже поволі зникає.

Звичайно, це не перша спроба створити словник різних українських діалектів. Багато списків львівських, або галицьких слів публікувалися в інтернеті, як наприклад цей. Видавалися також книги, як наприклад Гвара, або недавно опублікований на більш ніж 800-х сторінках словник під назвою «Лексикон Львівський». Останній містить багато слів з мого списку, але не всі. Тому, на мою думку, поле для досліджень діаспорської мови все ще залишається.

Галицький діалект

З історичних причин в Галичині сформувався особливий діалект української мови. Українці Галичини проживали по сусідству з поляками і постійно чули польську мову, яка була офіційною і переважала в містах і містечках. Також було багато польсько-українських шлюбів. Тому галицький діалект має багато спільного з польською. Окрім того, на відміну від решти України, Галичина ніколи не була у складі Російської імперії, тому українська мова тут зазнала менше утисків і впливу російської. Коли ж Галичина приєдналася до решти України у складі Радянського Союзу, то мова у ній теж почала змінюватися під впливом русифікації, стандартизації, а також внаслідок природного мовного розвитку.

Українська діаспора

З іншої сторони, галицький діалект, включно з його лексикою, вимовою і правописом, досить добре зберігся в діаспорі.

Цьому сприяли кілька факторів, а саме:

  • велика кількість іммігрантів з Галичини в багатьох діаспорських общинах.
  • Дуже повільний розвиток мови в діаспорі. Збереження в ній певних старих слів, особливо тих, які стосуються технологій. Наприклад, «загасити світло» походить ще з часів, коли для освітлення використовували вогонь, або «перо» (в значенні «ручка»), нагадує про гусяче перо для письма.
  • відсутність русифікації мови в діаспорі.

Щоб було зрозуміло: коли я вживаю слово «діаспора», я маю на увазі общини, які утворилися з третьої хвилі еміграції (1940-ві -1950-ті роки), багато представників якої були вихідцями з Західної України і зокрема з Галичини. Хоча думаю, що в старших українських общинах мова була подібною, оскільки дві перші хвилі іммігрантів теж походили з Західної України (Галичини, Буковини, Прикарпаття). Та все ж саме представники третьої хвилі почали становити більшість в житті общин у різних районах Північної Америки, особливо в таких містах, як Чикаго.

Я виросла в українській спільноті в Чикаго, де в багатьох українських організаціях, таких, як «Рідна школа», «Пласт», «СУМ», вживався діалект, яким говорила моя сім’я. Тому, навіть, якщо хтось походив з Центральної, чи Східної України, то найчастіше він потрапляв під вплив галицької мови, якщо був залучений до спільноти. По суті, моя бабуся по татові походила з Центральної України з російськомовної сім’ї, але оскільки її чоловік був з Бойківщини на Прикарпатті, то в основному вона перейняла західний український діалект.

Галичина сьогодні

Деякі з «діаспорських» слів можна почути на Західній Україні і сьогодні, але переважно у сільській місцевості і від людей старшого покоління. Для сучасного українця, особливо молодого, діаспорський діалект видається дуже застарілим, навіть у тих районах, звідки походить сам діалект. Деякі слова справді застаріли, однак більшість є діалектизмами, які збереглися в діаспорі, але зникли в Україні.

Та є декілька слів, які широко вживаються всіма поколіннями у Львові та інших галицьких містечках. Наприклад, «ровер». Деякі слова починають відроджуватися у сучасній мові завдяки тому, що все більше зростає інтерес до історії Львова і старої мови. До прикладу, багато сучасних ресторанів і кав’ярень вживають саме цю стару львівську/галицьку лексику в своїх меню.

Порівняння з польською і російською мовами

До багатьох слів у моєму словнику я дописала переклад на російську, або польську мови. Порівнявши, можна легко помітити, що «діаспорські» слова схожі до польських, а багато слів з «літературної української» – до російської. Це зовсім не означає, що такі слова є обов’язково полонізмами, чи русизмами. Просто слід пам’ятати, що польська мова мала значний вплив на розмовну мову в Західній Україні. А також те, що після Другої світової війни українська розмовна мова зазнала сильної русифікації на Заході України. Тому в ній є багато русизмів.

Особливо цікаво спостерігати випадки, в яких буває навпаки: коли діаспорське слово ближче до польського і російського, ніж до літературного українського (наприклад, «важне»), або ближче до російського, ніж до польського, чи українського. Як написав у коментарі до однієї з моїх попередніх статей Andrew Sorokowski, це можна пояснити тим, що ці слова мають старе слов’янське походження. «Деякі старі галицькі слова здаються сучасним українцям русизмами. Наприклад, «воздух». Проте воно є просто старим церковнослов’янізмом, який набув поширення у 19-му столітті завдяки Греко-католицькій церкві».

Цікаво також спостерігати, як слово в одній мові має зовсім інше значення в іншій (наприклад «склеп»).

Тому за кількома очевидними винятками, я не можу знати, чи слово є русизмом, полонізмом, чи слов’янізмом. У будь-якому разі я не маю на меті визначити, який діалект, чи яке слово є кращим, чи більш автентичним, а лише візуально співставити мови.

В книзі «Contested Tongues»: Language Politics and Cultural Correction in Ukraine» Лади Біланюк описані деякі особливості русифікації української мови. Деякі приклади подані в таблиці:

Table 1

Основні зміни

Деякі тенденції, які я виявила між «діаспорською» мовою і «стандартною українською»:

– Маскулінізація фемінітивних форм.
– є перейшло в e
– я – a
– ґ – г
– ф – п, хв, х

 1418642710 1
Таблиця справа (взята з книги Ірини Фаріон «Мовна Норма») детально показує деякі з цих змін, а також коли вони були введені в офіційний український правопис, сприяючи її асиміляції до російської. Правопис 1929 року, відомий теж як «скрипниківський», продовжував вживатися українцями в Галичині і діаспорі після реформ орфографії 1933 року. Однак після Другої світової війни Галичина опинилася у складі Радянського Союзу і теж була змушена перейти на офіційний правопис.

Історія вживання літери «ф» в українській мові теж доволі складна і цікава. Як пише Вікіпедія, у слов’янських мовах ця літера вживається, як правило, у словах іноземного походження (з грецької, латини, германських мов).

«Лінгвістичного втручання зазнали правила граматики, морфології та орфографії. Метою було асимілювати українську мову до російської і зробити її більш «політично коректною»…. Транслітерація слів грецького походження була змінена і асимільована до прийнятої в російській мові. Наприклад, транслітерація грецької літери «тета», була замінена з “т” на “ф”. Відтак слово «анатема» стало «анафемою», «мит» перетворився на «міф», (цитата з книги «Contested Tongues»).

Однак, якщо заміна деяких звуків на «ф» була одним із шляхів русифікації мови, то цікаво, чому сам звук «ф» був таким поширеним в Галичині до Другої світової війни, до русифікації. Я думаю, що причиною був вплив польської і німецької мов, оскільки в цих мовах звук «ф» часто вживаний. (У польській мові, цей звук, мабуть, поширився, під впливом німецької).

Отже, підсумовуючи, початково в українській мові було:
«квасоля», а не «фасоля» (від грецького «φάσηλος», яке перейшло в латинське phaseolus»);
«пляшка», а не «фляшка» (німецькою «Flasche»);
«шухляда», а не «шуфляда» (з австрійської німецької «Schubfach» або «Schublade»).

Хоча, хто знає, можливо, коли ці речі з’явилися в Західній Україні, вони початково мали в собі звук «ф».

Я колись чула, що слово «Хортиця» (острів Запорізьких Козаків) походить від латинського слова fortis (міцний), або швидше від похідних від цього слова: «фортеця», «фортифікація». Але замість звука «ф» вживали звук «х», бо він був більш природнім для українців.

Також хочу додати кілька власних спостережень стосовно відмінностей між «діаспорською» мовою, та «стандартною» українською. Вони перечислені у списку:

  • у діаспорі більш вживане закінчення «-ові», аніж «-у» в давальному відмінку чоловічого роду.
  • у діаспорі частіше відмінюються слова іноземного походження, як, наприклад, назви міст Чикаго, чи Торонто.
  • у діаспорі рідше вживається орудний відмінок в деяких випадках.

Діаспорський словник

В цілому в мене вийшов список понад 550 слів. Тут повний список, який я склала за допомогою Google Spreadsheets. До багатьох слів додано переклад на російську і польську, а також примітки стосовно їх значення, або вжитку. Список можна фільтрувати за категорією, частиною мови, типом змін, та ін., що дає можливість прослідкувати певні тенденції.

В колонці «Diaspora» вказано форми, які вживає, передусім, моя сім’я. Більшість з них є загальновживаними в діаспорі, однак є також декілька специфічних слів, які відомі/вживаються тільки в моїй сім’ї.

В колонці «Standard Ukrainian» я старалася вказувати найбільш прийнятні/стандартні слова, які вживаються в Україні. Однак інколи я додавала слова, які найчастіше чую, навіть якщо з літературної точки зору вони не зовсім коректні.

До списку я внесла також слова і фрази, які відрізняються лише відмінюванням, а також відмінності у сталих виразах та приказках.

Звичайно, іноді «стандартні» українські слова стають відомі і вживаються також і в діаспорі.

Я припускаю наявність помилок в колонках з російським і польським перекладом, оскільки я не дуже добре володію цими мовами. Мені часто допомагали друзі, але інколи доводилось користуватися перекладом Google Translate.

Все написане є лише результатом моїх власних спостережень і я буду рада почути будь-які уточнення та коментарі. В подальшому я буду доповнювати і редагувати мій список.

Автор: Арета Ковальська

Переклад: Оксана Карпа

Джерело: lviv1256.com

Опубліковано в Цікаво

Німецький колекціонер Вольфганг Віггерс виклав в мережу унікальні українські стародавні фотографії. Світлини зроблені приблизно у 1920-х на території Івано-Франківщини, Рогатинський район.

Опубліковано в Цікаво

В УКУ минулого року відбулася лекція «Жіночі чернечі спільноти УГКЦ у Галичині (1946 – 1989 рр.)». Доповідачка с. Андрея Маслій із Згромадження сестер мироносиць, яка успішно захистила кандидатську дисертацію,  де проаналізувала здобутки та проблеми періоду підпілля УГКЦ, а особливо – часу легалізації релігійних громад в Україні вкінці ХХ століття. Окрема увага була зосереджена на внеску монахинь у процес легалізації УГКЦ на зламі 1980-90-х рр. та на особливості діяльності й формації монастирів протягом катакомбного періоду УГКЦ.

Опубліковано в Цікаво

Останні події у відношеннях України та Польщі знаходяться під сильним впливом власного бачення історії. З польської сторони, зокрема, претензії щодо неприпустимості вживання "окупація Галичини Польщею". Але Україна має блискучого адвоката - Юзефа Підсудського.

Опубліковано в Історія

Життя — це зустрічі. У школі, у вищих навчальних закладах — запізнаєш друзів, з якими вчилися, планували приємне проведення вільного часу. А вже згодом, коли, скажімо, у Львові, духовній столиці, мабуть, не тільки Галичини, відбуваються розмаїті фестивалі, конгреси — кожен із їх учасників має змогу зустрітися з цікавими людьми як зі своєї країни (найбільшої за територією в Європі), так і з-за кордону.

Так було і цього разу. На вагоме засідання ПЕН-клубу під промовистою назвою „Публічна дискусія: обстоювання правди в часи пропаганди”, що мало розпочатися в актовій залі Львівського національного університету імені Івана Франка, я прийшов другим. Першою була Ніна Славгородська (у шлюбі — Шахін), українка — мешканка США.

Поспілкувалися, послухали виступи закордонних учасників Міжнародного ПЕН-клубу і вирішили наступного дня зустрітися і поговорити. Адже, як виявилось, пані Ніна вже 28 років живе і працює у Сполучених Штатах — тож, вважаю, приверне увагу читачів своїми роздумами. Розмовляємо.

Опубліковано в Скарбниця спогадів

За 12 кілометрів від Сокаля (ред. Львівська область) серед пагорбів та старовинного лісу сховалося мальовниче село Гута, яке складається з двох частин. Північна, до 1951 р. Мошків, за кількістю дворів була більшою від південної частини, яка мала назву Шмитків. Літні селяни й досі вживають старі найменування. Про ці села згадував у XVII ст. німецький дослідник Сакхен. Перша згадка про Мошків у історичних матеріалах, зібраних краєзнавцем Ярославом Книшем, належить до 1449 року, а село Шмитків  ще древніше, перша згадка про нього датується 1423 роком. Про це можна прочитати у книзі Теофіла Коструби "Белз і Белзька земля". Згідно з переказами, село Мошків так називалось тому, що першим поселенцем був селянин Мошко, а за іншою легендою  тут була болотиста місцевість, де водилося багато мошкари. 

Проте нині від минулого залишилися лише два присілки  Шмитків та хутор Домики. Місцеві жителі називають цю місцевість маленьким Парижем, бо вона розкидана на горбочках, звідки відкривається красивий краєвид. А внизу, між Шмитковом і Савчином, є ланцюжок ставків. Над ними велично височіють старовинні розлогі дерева цінних порід та двоповерховий старий млин. Його побудував у XIX столітті граф Зіберг Плятер із Литви. Минуло відтоді чимало часу. Та колишні будівельники були завбачливі й залишили на споруді дату завершення. Її можна побачити над вікном 2-го поверху з боку ставу. Від дороги на стіні великими літерами прочитаєте: "PAULINA. MLYN GOSPODARCZY w Szmitkowie". Цю будівлю (на знімку внизу) розпаювали, як майно колишнього колгоспу, і нині у ньому мешкає родина. Вікна замінили на пластикові, частину замурували. Територію перед входом загородили. Вже й мало що нагадує старовинний млин… 

З архівних джерел, які збирала колишній директор школи Ольга Стасевич дізнаємося, що 1649 року селяни напали на маєток пана Поляновського, вимагаючи збільшення заробітної плати і належних умов праці. На жаль, про ті давні часи залишилося дуже мало документів. У 1748 р. пані Роза, з Ліпських, організувала побудову церкви у батьківському маєтку в Шмиткові. 

1882 року шмитківська церква (на знімку вгорі) була відреставрована, і займалися цією реставрацією майстри Василь Топорівський (поляк), Войціх Міллер (німець), Семен Олійник, Семен Ваврук і Семен Чаус (українці). Тоді дяком був Йосиф Гурак. Особливістю церкви у Шмиткові було те, що її високий восьмерик нави вінчала шоломова баня з ліхтарем і манівкою. В 1901-ому церкву було оновлено і заново перекрито за кошти священика Мосієвича, панів Станіслава і Зіновії Поляновських, жителів села Федора Кохальського, Романа Олійника, Степана Ваврука та Панаса Водоноса. Тоді церкві належало 28 моргів поля. Село Мошків мало 595 моргів поля, 70 моргів лук і городів, 36 моргів пасовищ. 

У 1897 р. у Шмиткові була організована "Просвіта", при ній діяли товариство "Сільський господар", каса "пожиткова" (каса допомоги), в якій було 1670 злотих. Пізніше осередки "Просвіти" були засновані у Савчині та Мошкові. В останньому функціонувало товариство "Луг". Це були національносвідомі села. 

Історія цих населених пунктів тісно переплетена з життям родини графа Полянського. На горбочку над ставками стоїть сторожівка колишнього панського палацу, як єдиний свідок з позаминулого століття. Про ті часи збереглися спомини старожилів, які записала і люб’язно поділилася ними завідувач народного дому с. Гута Галина Гофрик. Зокрема, пані Галині старожилка Катерина Дячишин (нині вже покійна) розповідала: "Ще до радянської влади, біля кладовища був родинний склеп. Перед цвинтарем стояв хрест, який спорудив за власні кошти пан Герус, він був на той час у селі війтом. Біля хреста священик завжди на Зелені свята перед обходом полів відправляв Службу Божу". Хрест відновили лише через 50 років. Біля ставка збереглася старовинна криниця, де тричі на рік відправляли Службу Божу: на Зелені свята, на Йордан, і ще раз влітку. На останню збиралося дуже багато людей, у вишитих сорочках, співали українських пісень. На це свято після відправи біля криниці всі йшли до фігури Матері Божої, де також священик відправляв Службу Божу.

Біля ставка стояла ще одна фігура, яку поставив котрийсь з володарів Гути і назвав Яном. Не так давно місцеві жителі її відновили. 

За словами пані Катерини, Мошків та Шмитків належали панові Поляновському. Якось він тяжко занедужав. А в цей час при сільській захоронці у Мошкові працювала бідна дівчина. Пан Поляновський вподобав її і сказав, що коли вона його виходить, то ожениться з нею. Пан одужав і забрав дівчину в покої. Невдовзі маєток дістався панові графу: селяни називали його граб'є.

Граф мав трьох братів і сестру. Один мешкав у маєтку в Савчині, другий  в Острові. Сестра пана жила біля нього, бо була незаміжня. Коли пан з панею померли, то їх поховали у тому ж склепі, де й панів Поляновських. Господарем фільварку став син пана  Ян, або, як його у селі називали, Ясьо. Ясьо мав четверо дітей  двоє синів і дві доньки. Він був дуже добрий і побожний. Коли поляки проводили акцію проти українського населення, пан Ясьо не впустив їх у село. Сказав, що в його селі люди всі чесні, роботящі, і не дозволив над ними знущатися. За згодою пана селяни проводили так звані чайні вечори, де після тяжкої праці, збиралися молоді і старі, щоб поспівати українських пісень, потанцювати, просто побалакати. Пан також приходив на ці вечори, бо хоч і був поляком, дуже любив українську пісню й музику.

Пан Ясьо був добрим і його дружина, яку він привіз з Росії, також. Катерина Дячишин пригадала випадок: коли її батько посварився з паном, то пан Ясьо сам прийшов до них додому, щоб перепросити його. Ось такий був пан. Старожилка пригадала, що коли помер старий пан граф, батько Яся, то все село ходило на парастас. А потім їздили на Службу Божу до Сокаля в кляштор, де гарно грав орган. 

Жителька села Ганна Кохальська (нині вже покійна), згадуючи про минуле, розповідала, що там, де зараз кузня, була капличка. Сюди селяни ходили на відправи. Пан дав матеріал на будівництво хорів, де мали виступати співаки.

Ще, як говорила старожилка, в Гуті колись була захоронка (щось на зразок сучасного медпункту). Там працювали сестриці, які лікували (тільки травами) хворих зі всього села. Захоронка існувала панським коштом. Сестрицям ще допомагав кляштор, де тоді при ньому була лікарня. Ця лікарня була центром, а по селах його відділення функціонували захоронки. У селі Шмитків працювало два млини: Семенів і Попівський. Старенька також розповіла, що за Польщі в будинку, де зараз живе сім'я Пастернаків, була поліція, тоді казали поліційний постерунок. Її обов'язком було охороняти пана, вивідувати, чи ніхто не замислює нічого проти нього та влади. У цьому будинку ще й досі збереглися підвали, де мордували людей, які в чомусь провинилися. Особливо часто туди потрапляла молодь.

Жителька села Стефанія Олійник (нині вже покійна), розповідала, що колись за Гутою був невеликий хутір. Називався він Семени. Було там дві чи три хати і добротний панський водяний млин. "Моя бабця прожила дев'яносто вісім років і розповідала, що пан хотів, аби з кожної хати селянин працював у нього три дні на тиждень. Пан добре платив, але тих, хто не хотів працювати, карав. Панщина для селян була не такою вже й легкою. Одного разу люди зрізали дуба, посадили верхівкою в землю, а вгорі на корені зробили хрест і сказали, як той дуб прийметься, то панщина пропаде. Так воно і сталося. Дуб прийнявся, а через деякий час панщину скасували",  оповідала старенька Галині Гофрик. 

У Шмиткові та Мошкові встановили хрести з нагоди скасування панщини 3 травня 1848 року (за старим стилем). Про що свідчать написи на них. 

Стефанія Олійник пам'ятала й пана Полянського, який збудував у селі капличкугробницю. Люди не дуже хотіли тої каплиці, бо пан був поляком. Вони боялися, що він схоче будувати костел. 

Панські палати стояли там, де зараз тік. Ріс чудовий сад, обгороджений парканом, а навколо нього  зелений живопліт. Біля палацу були теплиці, де цілий рік цвіли квіти. Десь в 1916 році, коли Австрія воювала з Росією, в село прийшли москалі, які зруйнували всі панські маєтки. В 1917 році знову повернулися поляки, і пани почали відбудовувати свій будинок.
Пан Плятер, який володів тоді селом, сім років відновлював зруйнований маєток. Тією дорогою, що веде до крамниці, колись їздив лише пан. Там була велика красива брама, а по обидва боки шляху росли троянди. Місцеві жителі працювали на пана, який платив добре: жінки одержували на місяць корець (центнер) зерна і гроші, а чоловіки на рік мали 12 корців зерна, 6 возів дров і 360 злотих. На той час у Шмиткові було 375 грекокатоликів, 71 римокатолик і 14 євреїв. Із третього тому "Надбужанщини" дізнаємося, що наприкінці ХVІІІ століття в Шмиткові налічувалося 100 дворів, у Мошкові  110, у Савчині  81, Савчинська церква мала 33 морги поля.

Старожили кажуть, що у Шмиткові в 1935-1936 рр. була пошта, яка стояла за млином. До цього вона функціонувала у Мошкові. Під лісом розташувалася двокласна школа, яку побудували в 1817 році. У ній навчалася 221 дитина з Мошкова і Шмиткова. Навчання проводилося українською мовою. Пізніше відкрили однокласні школи у Савчині та Мошкові. У першій викладали українською мовою, а в другій  польською. 

За споминами Софії Олійник, граф Ян Плятер був добрим чоловіком. Вона пригадала, що коли він приїхав у село з молодою дружиною, то майстри, які відбудовували палац, і дівчата заспівали їм "Многая літа". Тож пан запросив усіх на гучний бенкет. Кожного року після жнив пан Ян організував толоку. Дівчата плели вінки з жита, вінчували ними пана і пані. А він пригощав селян пивом та горілкою. Грала музика, були пісні й танці. Весело і добре жилося їм тоді за пана Яна. Бувало, дівчата, прополюючи буряки, цілими днями співали на полі. В Шмиткові була материнська грекокатолицька церква. Тут, у плебанії, жив священик декан Іван Худик. До шмитківської церкви на Службу Божу приїжджали люди з навколишніх сіл: Савчина, Бояничів, Гатович. Селяни були дуже побожні, коли задзвонив дзвін, вони лишали роботу і поспішали до церкви. Тут були такі дзвони, що коли вони дзвонили, то чули аж в Сокалі. Та коли в селі стояли німці, ті кудись пропали. 

Місцеві жителі пишаються своїм селом, охоче розповідають про його історію та показують старовинні пам'ятки архітектури. Зокрема, дерев'яну церкву Покрови Пресвятої Богородиці. Це була тризрубна одноверха церква, збудована у 1755 р. коштом дідича Томи Поляновського з дерева. У 1950 році її закрито, розвалилася у 1987 р. А у 1992 році була заново відбудована. Поруч на високому постаменті поставили фігуру Богородиці, поблизу якої збереглася мурована триаркова дзвіниця. На захід від церкви, на краю стрімкого схилу, стоїть мурована надгробна каплиця в неоготичному стилі, яку видно зусібіч. Пан Полянський вибрав для неї специфічне місце, для цього частково під основу каплиці зробив насип. З боку церкви біля каплиці проходить цегляний мур.

Від заходу є цегляна підпірна стінка насипу. Каплиця висока, накрита ще старою бляхою, орієнтована вівтарем з півночі на південь. У неї нема дверей, над входом  велике вікно-розетка, над яким напис: "CIENIOM RODZINY" (тобто, "Тіням родини") (на знімку в центрі). В інтер`єрі вівтарна частина трохи вища, її стіни "розписані" руками сільських хлопчаків. Ззовні, з півдня, є відкритий вхід під вівтарну частину, де колись були поховані Станіслав ПлатерЗіберг та його дружина Марія з Чарторийських. Жителі села розповіли, що нещодавно сюди навідувалися нащадки графа, які живуть за кордоном. Це підтвердив і Савчинський сільський голова Василь Калька: "Він приїхав з Франції. Походив, подивився навколо і попросив видати йому довідку, що у нашому селі дійсно колись проживала родина Зіберга Плятера і мала маєток. Сільська рада не може цього засвідчити, тож ми скерували його в архів до Львова. Пізніше отримав від нього листа, в якому він дякував за те, що зміг отримати від Польської республіки відшкодування за маєток прадіда",  розповів сільський голова. 

…Мошків та Шмитків перебували за колишньою лінією Керзона і, як в десятках інших сіл цих теренів, їх населення підлягало переселенню. Як це відбувалося, поділилася споминами жителька Савчина Софія Лук'янівна Чавс, якій у цьому році виповнилося 100 років: "Вивозили нас на Великодні свята. Всі жителі села тоді були в церкві, коли вийшли, то побачили, що горять хати. У полум'ї була й наша. Людей, у чому вони були, посадили на підводи й автомашини і відвезли на залізничну станцію. Там запхали у поїзд, який їхав у невідомому напрямку. Пасажирів висадили просто неба у лісі напризволяще. Невдовзі над'їхав військовий поїзд. Селяни перекрили йому рух і він зупинився. Вийшов начальник потягу у військовому, розпитав хто вони, що тут роблять. Переселенці все йому розповіли. Невдовзі нас забрали і завезли у Тернопільську область, Збаразький район, де ми жили по двітри родини в одній хаті. Чоловік незадовго знайшов порожню польську хату в с. Розворяни Глинянського району, куди ми переїхали". 

Через 8 років родина Чавсів повернулася у рідне село, то застали жахливу картину: воно було спалене, а на місці сільських хат стояли тимчасові “домики”. Місцевих мешканців було мало, сюди населили людей з гірських районів. Дехто з них не зміг тут прижитися і за нагоди повернувся у рідні краї. Нині в Гуті проживають також нащадки тих людей, які були переселені з Самбірщини. В 1951 році село Мошків було об'єднане зі Шмитковом і перейменоване на Гуту. Церква, яка вціліла після війни (перша згадка про неї в 1578 р.), була закрита у 1950 р. і у 1987 році розвалилася. У 1992 році в Гуті розпочали будувати нову хрещату одноверху церкву за проектом С. Крупчука. Перший камінь був закладений 18 липня 1992 року. Збудували її в 1995 році. А посвятили 28 липня 1996 року. На будівництво церкви кошти збирала вся громада. Перший парох правив 5 років. Із 2001 року та по цей час місцевим парохом є Іван Макар. В 2007 р. було куплено і посвячено новий дзвін церкви в Гуті. Кошти на нього дав Михайло Друк. Дзвін було названо "Денис" на честь онука М. Друка. Згодом з ініціативи церковного комітету і сільських активістів від церкви Покрови Пресвятої Богородиці збудували Хресну дорогу, яку відправляють у веснянолітні місяці кожної першої неділі. Одна зі стацій  на місці музею-криївки вояків УПА, яка відкрита 14 жовтня 2007 року, та біля меморіального хреста пам'яті героїв УПА. Тут стояли на смерть одинадцять українських повстанців на чолі з ройовим "Дібровою". Серед них жителі Шмиткова, Савчина й Мошкова. Двоє з повстанців вижили… 

Без минулого нема майбутнього.

На долю жителів Шмиткова, Мошкова і Савчина випало багато випробувань, але вони вистояли, повернулися, відбудували свої села. Попри всі поневіряння, біль втрат, зберегли віру, українські звичаї і традиції, намагаються дітям та онукам розповідати про історію сіл Гута і Савчин, прищеплювати їм любов до рідного краю. 

Веселим було колись наше село, співочим,  каже завідувач Народного дому села Гута Галина Гофрик.  Поки не було читальні, люди збиралися в котрійсь хаті, співали українських пісень, танцювали, жартували… Перед Великодніми святами усі гуртом прибирали сільські вулиці, а на Йордан вбирали криницю, де святили воду. Та найгарніше було навесні, коли зацвітали сади і село, ніби купалося у білому пахучому морі.

Чимало цікавих задумів, як села Савчин та Гута зробити привабливими для туристів, мають Савчинський сільський голова Василь Калька та землевпорядник сільської ради Василь Панченко. Зокрема, вони хочуть викласти деякі сільські дороги бруківкою з цегли, як це було за пана. Однак громаді для реалізації планів та ідей потрібні меценати.

Багата і цікава історія наших сіл і міст. І прикро, коли, живучи в одному місті чи селі від народження, ми не маємо жодного уявлення про те, що діялось тут якихось 100 років тому, не говорячи вже про давніші часи. Адже без минулого, як казали мудреці, нема майбутнього. Тож які ми патріоти краю, коли не знаємо історії свого села?

Любов ПУЗИЧ.

Фото автора.
Джерело: golossokal.com.ua

Опубліковано в Скарбниця спогадів
Сторінка 1 із 2