Професор і поет Василь Куйбіда: «Ми з вами прийшли, щоб зробити тектонічні зрушення»

Четвер, 03 травня 2018 08:14 Автор  Богдан Залізняк
Оцініть матеріал!
(2 голосів)
Василь Куйбіда Василь Куйбіда

Доктор наук, професор Василь Куйбіда – Президент Національної академії державного управління при Президентові України (з 31 серпня 2016 р.). В інтерв’ю, яке пропонуємо вашій увазі, шановні читачі, порушуються саме ті питання, які нині цікавлять кожного, хто живе одним подихом з Україною, хто намагається зрозуміти, що нас чекає у подальшому загальноукраїнському і загальносвітовому житті.

Розмовляємо. І з державним діячем, і з поетом, який 8 травня відзначає своє шістдесятиріччя.

«Є активна меншість в суспільстві, завдяки їй ми не втратили державу в 2013-2014 роках…»

  • Пане Василю! То ж з яким настроєм приїхав до Львова, свого рідного міста, Президент Національної академії державного управління при Президентові України?

  • Коли приїжджаю до Львова, настрій завше добрий. Це місто має на мене сильний вплив. Воно мене сформувало, його цінності мене сформували. І це місто веде мене по світу. Маю на увазі людей, які тут живуть, працюють.

  • Прошу сказати, чи розуміє влада в Україні, що конфлікт між Україною і Росією має геополітичне значення?

  • Думаю, що окремі люди у владі це розуміють. А дії влади назагал не дозволяють це зрозуміти.

  • І що робити?

  • (Задумався). Ми не можемо себе від влади відділяти стіною: ми – вони, ми – вони. Мусимо домогтися зміни розуміння. А ця допомога має відбуватися через нашу активну життєву позицію: публічні звернення, публічні висловлювання. Щоб ті, хто при владі, чули електоральні думки. Найгірше в цій ситуації – образитися, зокрема, чи дистанціюватися від влади, – бо стане ще гірше. Наше сумління мало б нас змусити це зробити: звертатися, висловлюватися…

  • Хто першим подав ідею відмовитись Україні від ядерної зброї?

  • Я не знаю, хто перший сказав це в Україні. І навряд чи сьогодні дізнаємось. Але і західні служби, і російські спецслужби працювали над тим. Скажімо, США боялись, щоб атомна зброя не потрапила до непередбачуваних людей. У сприйнятті України не було місця для ядерної зброї. Росія – теж.

  • Збігнєв Бжезинський у 1994 році писав: «Незалежна Україна змінює всю геополітичну карту Європи, її поява – одна з трьох найбільших геополітичних подій у ХХ ст.: 1918. Розпад Австро-Угорської імперії; поділ Європи у 1945 р. на 2 частини; поява незалежної України. Таке враження, що Захід не почув З. Бжезинського.

  • Найгірше, що його, Бжезинського, не почули в нас. Я спілкувався з ним. І кілька годин. І в Україні, і в Польщі, і в США. Така думка його: «Мені здається, що українці більше покладаються на зовнішню допомогу, аніж на себе. А допомога ззовні прийде тоді, коли перші собі допоможемо». І наголошував на російській небезпеці, що Росія не змириться. Тому був задоволений після співробітництва між Польщею і Україною.

  • А чому ситуація в Польщі з роками змінилася?

  • Коли були при владі лівоцентристи, я вважав, що коли в Польщі прийдуть праві – в країні буде майже гармонія. Нас об’єднувала ціль – майбутнє, розбір з минулим. Польща може бути двигуном, якщо повернеться в Європу духовно, економічно. Але я гірко помилився. Прихід правих у Польщі обернувся для нас загрозою майбутнього. Виявилось, що минуле, у сприйнятті поляків, розділяє нас. І ця прірва зростає. Я тішуся, що багато поляків це розуміють.

Десь чотири чи п’ять років тому я писав про можливість створення Балто-Чорноморської дуги, аналізував з політичної, гуманітарної, економічної точки зору. Про це розповідали й інші спеціалісти. Ця ідея не нова. Але ще 15 років тому шанс був її реалізувати. А сьогодні – шанс примарний. Передусім винна Польща, вона стала на шлях Росії: імперські амбіції їх душать.

  • Франкове «Дух, наука, думка, воля» – може бути домінантою у вашій праці?

  • Воля – дуже добре гасло. І для нас – теж. Бо без сильного, вольового духу ми не збережемося, не виживимо в цьому світі. Хтось сказав: для іншого світу – це не обов’язково, щоб ми вижили. А розвиток суспільства йде так швидко, ще, занехаявши науку, нам навіть при відповідному дусі дуже тяжко буде вистояти. Кожні шість років подвоюються кількість знань. Нині, можливо, - вже й що чотири роки. То ж без науки, глибокого розуміння виокремити з білого шуму потрібне, йти в ногу суспільству неможливо. Занехаяв науку – відстав назавжди. Розвиток науки знищить значну частину професій, які є. Роботизація ринок праці змінить. І значна частина людей буде зайвою в економіці. Як це вплине на психологічний стан людини – виявиться, що ти не потрібен…

  • Який нині лад в Україні?

  • (Думає). Коли ми відновлювали свою державу, казали, що хочемо демократичну її побудувати, - і це визначення відкинуло можливість створення авторитарної влади. А що маємо після 27 років нашого державотворення? Клієнтизм процвітає, сильного громадянського суспільства, яке б контролювало владу, ще немає. Є активна меншість в суспільстві, завдяки їй ми не втратили державу в 2013-2014 роках.

Опитування соціологічне відбулося у 2011 році. Євген Головаха резюмував опитування: у нас створена аморальна більшість, яка воліє не працювати, але добре жити, яка воліє виїхати, аніж жити і працювати в Україні. Опитування в 2015 році. Я намагався оцінити зміну цінностей в суспільстві. Виявилося, що ми недалеко знаходимося від росіян в системі ціннісних орієнтацій. Ми до росіян ближчі, ніж до європейців, цінності яких ми й самі творили. Ті, хто це усвідомлює, мають працювати. Плюс – держава. Бо інакше нам буде загрожувати скочування в минуле. Тому, коли говорять, що в нас олігархічна форма феодалізму, то це недалеко від справжнього стану речей.

  • Отже, маємо …

  • … маємо працювати. Бо сказане мною показує, які завдання стоять перед тим, хто це розуміє. Це не вирок, а діагноз. Коли б не війна з Росією, то ця активна частина суспільства, яка змінила в 2013-2014 роках вектор розвитку України, спромоглася б провести необхідні перетворення в державі – демократизацію. А коли напав зовнішній ворог, то зрозуміло, що олігарх – вже і спільник твій (якщо він – з твого боку). Але це буде спостерігатися ще роками.

«Життя – це розвиток. А розвиток і дає майбутнє»

  • Гадаю, ми не ставимо собі завдання знищити олігархів?

  • Звичайно. Наше завдання: не знищити олігархів, а створити їм нішу, де вони будуть працювати на розвиток нашої економіки – аж до всесвітнього ринку. Щоб домінували ці корпорації на світовому ринку. І не будуть наймати політиків задля вирішення своїх інтересів.

За час існування нашої Академії (ще, коли працював Інститут з 1992 року), вона підготувала близько 30 тисяч службовців місцевого самоврядування.

  • І де вони є?

  • А зараз державних службовців є близько 220 тисяч плюс 80 тисяч службовців органів місцевого самоврядування. Якщо би ми розставили 10% їх зверху, - ситуація була б інакша. Нині в Україні більше працює людей, які не мають належних знань в управлінні. Не мають управлінці знань – не розуміють, як управляти суспільством.

  • Ви – оптиміст?

  • (Задумався). Я точно не є песимістом. У нас ще все попереду. Я вірю в силу українського народу, я вірю в свої сили – як частину сили свого народу. Але разом з тим у мені немає шапкозакидацького настрою. Потрібна важка праця – за Франком.

  • Чи вистоїть українське село?

  • З’явилося місто. І з тих пір в усіх державах село почало скорочуватися. Це загальна тенденція. З краси, в якій жили – в горах, поблизу лісів, - потрапили в кам’яні джунглі. Треба одне, два, три покоління, щоб ті кам’яні джунглі тобі сподобались. Словом, село буде змінюватись. Без сумніву, село дуже зміниться. Очевидно, в нас буде так, як в багатьох європейських державах, коли «сільське місце» - для проживання, а на роботу їздять до міста. А ще технологічна революція абсолютно змінить село. Тому в тому вигляді (що 50 років тому) воно існувати не буде.

  • Чому досить часто українцеві так важко порозумітися з іншим українцем? Ми – що, виняток?

  • Не думаю. Усі ми, люди - унікальні. Бог під копірку не працює. Кожен сприймає світ по-своєму. Щоб зрозуміти один одного, нема нічого іншого, як розмовляти довго і з довірою один до одного. Але за роки радянської влади нас навчили не довіряти і не говорити. А без довіри немає співпраці, а без співпраці немає результатів.

  • Що таке життя?

  • Для мене життя – це рух. Рух фізично, рух інтелектуально, рух думки. Вперед! Розвиток! Точніше: життя – це розвиток. А розвиток і дає майбутнє. У нас часто зміни сприймають як рух. А тільки якісні зміни – це майбутнє. Надходили з інших систем цінності, намагалися їх вживати. І люди або їх сприймають, або відходять. А, як правило, ті цінності, з якими люди існували, то ніякого майбутнього немає.

  • Глобалізація – це для України добро чи зло?

  • Має і позитивні, і негативні моменти.

  • Над чим зараз працюєте?

  • Готую чергову монографію. Про управління.

  • Управління – де?

  • Питання правильне: «де»? Але не я розставляю кадри. То ж можу лише звертатися до когось, щоб побачили енергію людей, яких немало. Я читаю лекції, захоплююсь молодими цільними людьми, які знають що потрібно робити і прагнуть діяти. Коли людям читаєш лекцію, бачиш їх цілі амбітні – і готов їм допомогти. А треба, щоб такі люди були при владі.

  • То – вперед!

  • Але я можу зміцнити їхню волю і дух. Я це роблю.

  • Чи здатні Ви на відважний вчинок?

  • Так.

  • Славу любите?

  • Коли я скажу, що не люблю, це буде неправда. Головне: відчуття внутрішнє – чи я правильно роблю?

  • Чи маємо багато друзів серед країн Заходу?

  • Так, маємо. Але я думаю, що і ворогів – достатньо. І мені було б сумно, якби ворогів не було. Це означало б, що я нічого значущого в своєму житті не зробив. Ми з вами прийшли, щоб зробити тектонічні зрушення. І тим більше ставляться до тебе по-ворожому. Якщо – так, то значить, що ти щось зробив.

  • Поетичну діяльність продовжуєте?

  • Поезію пишу і далі. Вісім книжок уже вийшло. Я їх друкую, коли – не на посаді. Бо на посаді тебе оцінюють за іншим. А поезія – це робота душі.

  • Дякую, пане Василю, за розмову. І згоден з Вашим останнім реченням. Тому дозволю собі доповнити нашу розмову своїми поетичними рядками:

що найбільше

мене болить

питаєте

я відповім

Україна її майбутнє

онук Ярчик

його майбутнє

і звісно

моє молодо-старече

майбутнє

котре майбутнє

найбільше болить

цікавитесь

онукове

а отже України

а отже

й моє

дякую

що повірили мені

було б добре

якби повірили ще

Європа США

і Росія

Спілкувався Богдан Залізняк,

керівник прес-центру наукової журналістики ЗНЦ НАН України і МОН України,

кандидат філологічних наук,

член НСМПУ і НСЖУ,

м. Львів

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається