Ірина Фаріон: «Еліта – це спроможність нації відтворити собі провід»

Понеділок, 23 квітня 2018 11:16 Автор  Богдан Залізняк
Оцініть матеріал!
(1 Голосувати)
Ірина Фаріон Ірина Фаріон

Минуло десять років відтоді, коли ми востаннє розмовляли з доцентом кафедри української мови Національного університету «Львівська політехніка», громадським і політичним діячем, нині – доктором філологічних наук, професором Іриною Фаріон. А нині живемо в часи, коли дуже часто виникає запитання: бурю зупинить тиша, чи тимчасова тиша може, не дай Боже, витворити ще сильнішу бурю.

То ж знову розмовляємо з автором проекту «Від книги до мети» – після двох засідань: 1) обговорення книги Ірини Фаріон «Мовний портрет Івана Пулюя»; 2) зустріч з письменником Михайлом Слабошпицьким (деякі запитання з його книги «Протирання дзеркала», яка щойно побачила світ у видавництві «Ярославів Вал», задаємо п. Ірині) та Світланою Короненко. Останній захід – це 56-та презентація проекту «Від книги до мети», яка відбулася 12 квітня цього року в надзвичайно переповненій залі НУ «Львівська політехніка». З приємністю переконався, що і «книга», і «мета» з кожним заходом все більше приваблюють інтелігентних та інтелектуальних львів’ян – так, до речі, завжди було в духовній столиці Галичини і України.

Розмовляємо…

«Справжня наука виростає з імперативу самого науковця…»

  • У своїй праці – книжці «Мовний портрет Івана Пулюя» Ви справедливо констатували: «До кожної праці, а ще більше – для наукової, треба перше всього спокій». Маєте Ви його нині – в собі: в серці, в душі, в голові – той спокій?
  • Внутрішній чи зовнішній?
  • І той, і цей.
  • Час до часу. А взагалі знаходжуся між спокоєм і неспокоєм. То ж найкраще слово в світі – «ні»!
  • Ті слова, про які Ви говорите в праці – наприклад: побідити, мучительно – Ви будете пропонувати вживати в нинішній українській?
  • Я показала динаміку мовної норми. Є речі, які повертати не слід – молодість не повернеш. Але слова – це свідки правди. Там, у Пулюя, тільки 6 % лексики московської, а решта – спільнослов’янська.
  • Як Ви прийшли до акції «Від книги до мети», яку проводите вже роками?
  • З протестом. На поданні антропонімістики Павла Чучки прийшло тільки вісім осіб, серед них – журналіст «Високого Замку», його син, аспірант і я. А до Коельйо – стояла черга. Я зрозуміла, що живу в світі «кривих дзеркал». Побігла до Кошулинського: може, зробимо проект «Від книги – до дії»? Вирішили – м’якший: «Від книги до мети». І в жовтні 2011-го ми відкрили цей проект. Думали, прийде 30 людей. Запрошували в 204 аудиторію. Проведемо в рамках «круглого столу». Але прийшло багато. Уже відбулося 56 презентацій, а авторів (були й видавництва) – більше. Задум був: пропагувати наукові книжки. З часом вийшло глобальніше.
  • У що вірите?
  • В Бога.
  • І тільки?
  • Так. Ну, не в людей же. І в те, що я роблю. Це – справа характеру. Ми прийшли в світ, щоби працювати. Життя вимірюється кількістю зроблених тобою справ.
  • Який відсоток вчених України, на Вашу думку, дбає про долю України – не висловлюваннями, а дією?
  • О Боже, дуже складне питання. Більшість – абсолютно кон’юнктурники. Особливо в гуманітарній проблематиці. Надзвичайно мало просто ідейних, одержимих і посвячених людей. Справжня наука чиниться всупереч зовнішнім обставинам, суспільній думці, загальнотенденційній моді. Вона виростає з імперативу самого науковця. У нас дають гранти під глобальність теми. І люди на це купуються.
  • Як Ви познайомилися з «пресвітлою особистістю» (за Вашим висловлюванням) – письменником, громадським діячем, виконавчим директором Ліги українських меценатів Михайлом Слабошпицьким?
  • Це щось неймовірне було. Історія довга. Був пан Лимич, що повернувся з Росії додому – в Україну. Раптом йому почали снитися Карпати – гори, смереки. Батько йому сказав: ми з України, сину. Кидає Лимич усе і приїжджає в Україну. Приходить до Михайла Худаша, а від нього – до мене. У селі Гарячківка відкриває пам’ятник родичам. Там були Михайло Слабошпицький, Анатолій Дімаров, Андрій Тавпаш. І я там мала слово про матеріалізацію роду. Слабошпицький до мене підійшов. Це був, здається, 2003-й рік. Запитав: хто я, звідки. Мала вийти моя книжка. Зателефонував. Запросив у Лігу меценатів… Я вчуся в нього шукати людей. Бажання спонукає до діяльності.
  • Якби в селі Михайла Слабошпицького не згоріла бібліотека в клубі, яким керував його батько і якому вдалося залишки бібліотеки принести додому, - Михайло, не засипаний книжками, був би тим Михайлом, якого знаємо?
  • Михайло – це людина внутрішнього світу. Це був епізод, з якого розгорнувся його колосальний світогляд. Це його генетична природа. В нього – унікальна здатність любити людей. Хоч люди й помиляються. Але світ – то люди.
  • Наш Михайло признається читачам, що йому в житті щастить на багатьох людей. А Вам – щастить?
  • Так. В першу чергу – на моїх вчителів. Анастасія Йосипівна Гумницька, Надія Миколаївна Іваночко. А в університеті – Теофіл Комаринець (тільки тепер розумію його роль у моєму житті), Михайло Гнатюк, викладач-колега. І ще – Худаш Михайло Лукич – науковий керівник моєї кандидатської дисертації, професор, потужний ономаст, як і Павло Чучка; Василь Німчук, член-кореспондент НАН України, був відповідальним редактором моєї монографії «Суспільний статус», єдина людина в Україні, яка зрозуміла, що я зробила. Тому я страшенно щаслива за вчителів. Навіть не знаю, за що мені таке щастя.
  • Гетьман Іван Мазепа володів мистецтвом «говорити і не сказати». Це добре?
  • Ні. Це не моє. Я називаю речі своїми іменами – за Конфуцієм.
  • На Пересопницькому Євангелії складають присягу президенти України. І, як правило, не виконують того, за що присягають. Який висновок?
  • Кого обираємо, - на того й заслуговуємо. Це – ланцюгова реакція.
  • Який вихід?
  • Працювати. Кожному.
  • Десять років тому Ви пропонували, що в країні треба вживати радикальні методи для зміни суспільства. А нині – які методи мали б вживатися?
  • Радикальні. Наше суспільство не здатне сприяти радикальним реформам. І жиє. І навіть війну має гібридну.
  • «Зло має породжувати добро», – пам’ятаю Вашу тезу. Розшифруйте, будь ласка.
  • (Задумалась). Поняття зла відносне. Якщо я зла до зла, то я породжую добро. До ворога, ідіота я ніколи не буду добра.
  • У нас нині – демократична країна, чи – хаос, як і в 2007-му?
  • Яка – демократична? Яка – ідеальна? Ідеалом є та країна, де виконуються закони. Все, що йде поза законом, – свідчить про недорослість. Як казав Тацит? Що менше законів, то сильніша держава. А в нас – гібридне, компромісне пристосуванство.

«Ніхто, крім Слабошпицького, так не здатен був закерувати конкурсом…»

  • Ви в своєму житті багато прочитали?
  • Я не перестаю читати. Суть в тому, що книга читає тебе. Межі наших знань кожного дня віддаляються. Винятково – завдяки читанню. Ми є свідками неосяжності світу.
  • Чи Ви є реальною опорою для самої себе? Як цього навчитись?
  • Навчити людину вчитися і працювати. Але в нас вчать заробляти гроші. Нема культу праці. Мене культу праці навчив Тато.
  • Хто в Україні має подбати, щоб еліта наша відзначалась політичною культурою?
  • Еліта – це продукт суспільної свідомості конкретного часу. Еліта – це спроможність нації відтворити собі провід.
  • Коли Ви промовляєте слово «патріот» стосовно когось з української еліти, – у який відтінок його забарвлюєте?
  • Я не вживаю цього слова. Я вживаю слово «націоналіст».
  • Чи влада наша на різних рівнях розуміє, що визволена вільна Україна – це насправді щит Європи, як вважав ще тоді Іван Пулюй?
  • Ні, вона цього не розуміє. В нас – не влада, а бізнес при владі, обраний тим же народом.
  • Чи ми вже навчились відрізняти головне від другорядного, усвідомлювати непоборну силу ідеального над матеріальним?
  • Ні. Суспільство пливе завжди за течією, а людей цікавлять більше корисливі інтереси. Нема масштабу мислення.
  • Чи доносимо ми до молоді належним чином гасло Євгена Коновальця: «Сталь кується у вогні, а нація – у боротьбі»?
  • Майже ні. Я доношу.
  • «Без університету руський народ не нація». Хто з нинішніх урядовців знає (читав або чув) ці слова Івана Пулюя?
  • Ніхто. Вони взагалі, як і більшість суспільства, тих слів українського класика і в очі не бачили.
  • «Люди – не ангели. Вони – лише люди!» - чуємо не раз. Що це означає?
  • Що потрібна робота над собою. Тоді і буде вдала робота – над душею, тілом і розумом.
  • «Ми інтелектуально відстаємо від світу» - читаємо у М. Слабошпицького. Погоджуєтесь?
  • Я не погоджуюсь. Ми не відстаємо.
  • Ви – голова наглядової ради Міжнародного конкурсу з української мови імені П. Яцика. Ви задоволені роботою конкурсу?
  • Конкурс триває 18 років. Я подивляю силу М. Слабошпицького. Ніхто, крім Слабошпицького, так не здатен був закерувати конкурсом. Це свідчить про його характер, про силу волі.
  • Політика і наука – Ваші два крила. Вони рівноправні чи…?
  • (Задумалась). Це дуже складно.
  • «Серед письменників дружба в її ідеальному вираженні – більше рідкість, аніж серед просто людей», - вважає Михайло Федотович. А що Ви скажете?
  • (Сміється). Вони такі амбітні – письменники, претензійні. Але для нас, читачів, не важать їхні стосунки, головне – їх твори.
  • Євген Сверстюк казав, що багатьом нашим політикам бракує «високих цілей і дару служіння». Це було сказано кілька років тому. А як нині?
  • Я це питання переадресую виборцям.
  • Нам, письменникам, журналістам, науковцям, треба виїжджати по селах і містах і доносити до людей те, що треба доносити – словом, виховувати.
  • Я, власне, це роблю. В мене по 4-5 виїздів на тиждень. Вчора була в Самборі – у педколеджі. Там вчилася колись моя Мама. Вчителі коледжу, як і інших навчальних закладів, розуміють, як тяжко працювати в умовах «нової школи». А умови створюються абсурдні.
  • Про що мрієте?
  • Про читання книжок.
  • Чи часто вдаєтесь до самоаналізу?
  • Постійно. Це процес такий самий, як дихати. Аналізуєш постійно мотиви своїх вчинків. Зокрема в щонедільній телепередачі «Рада» - «Велич особистості». Народові треба давати інформацію про сильних людей.
  • Чи погоджуєтесь з паном Михайлом, що «жінки значно підступніші за чоловіків»?
  • (Сміється). Вони зліші за чоловіків і невдоволеніші за них. Постійно жінки не вдоволені. Це наскрізна риса жінок.
  • «Кожне людське життя - роман», - каже для нас з Вами пан Михайло. Чи часто прочитуєте цей, свій, роман – життя?
  • Ні, я майже не заглядаю в те, що було. Його ані не змінити, ані ще раз не пережити. Але Василь Німчук навчив мене процесу споглядання. Коли їдеш у транспорті, так мене навчили, треба не читати, що часто я роблю, а дивитись у вікно. І тепер я розумію: це означає – дивитись в душу собі.
  • Чи Вам було колись «гірко» від того, що Ви «не маєте значно більшого»?
  • Ні, я не живу такими категоріями. Навпаки: гірко, що суспільство не засвоює уроки. Це мене бісить, але я себе вгамовую… Моє життя є таке, що я себе так змоделювала. І моделюю далі. Ти твори сам для себе умови. Ти!
  • Що ж, пані Ірино! Щиро бажаю Вам (та й собі) творити самому собі умови. Аби ми могли сприяти суспільству їх творити. Дякую.

Спілкувався Богдан Залізняк,

керівник прес-центру наукової журналістики

Західного наукового центру НАН України і МОН України

член НСПУ і НСЖУ, м. Львів

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається