Олег Шаблій: «Наука нині значною мірою тримається на ентузіазмі незначної частини вчених»

Вівторок, 27 березня 2018 11:42 Автор  Богдан Залізняк
Оцініть матеріал!
(2 голосів)
Шаблій Олег Іванович Шаблій Олег Іванович

Олег Шаблій – заслужений діяч науки і техніки України, заслужений професор Львівського національного університету імені Івана Франка, завідувач кафедри економічної і соціальної географії. Про те, що діється в науці – з огляду на 100-річчя Національної академії наук України – й розмовляємо з доктором географічних наук Олегом Івановичем Шаблієм.

«До університетів слід під’єднати малопотужні колишні педінститути…»

  • 3 кінця листопада 2017 року НАН України вступила в своє сторіччя. Якими здобутками відзначила цю подію Ваша інституція? 

  • Моя інституція – це ЛНУ ім. І. Франка, яка особливих заходів з підсумків наукових здобутків з нагоди 100-ліття НАНУ ще не проводила. Але в кінці 2017 р. ми підбили підсумки виконання планів наукової роботи факультетів за 2018 р. Досягнення, як завжди, вагомі. Про це свідчить наукова продукція університету: кожного місяця ми рекомендуємо не менше десяти монографій і десять підручників та навчальних посібників, які поширюються по всій Україні. Нещодавно кадровий склад університету поповнився одним членом–кореспондентом НАНУ (проф. В. П. Мельник) і одним Лауреатом міжнародної премії імені Івана Франка (проф. О. І. Шаблій ). Відзначено нагородами наукові досягнення проф. А. Содомори та ін. За науковими рейтингами університет входить у шістку найкращих вищих навчальних закладів України.

  • Чи вдалося українським науковцям наблизити український науковий ландшафт до вимог європейського дослідницького простору? 

  • На жаль, не вдалося. Хіба що – уточнити поняття ЄДП (чи ландшафту) з урахуванням людського українського чинника, активністю якого зростає європейська наука (пам’ятаймо, що ми – теж Європа!) – нанофізика, хімія, біоінженерія, фармацевтика тощо.

  • Чи працюєте з такими науковими структурами, як Національна рада з питань розвитку науки і технологій та Національний фонд досліджень? 

  • Я особисто – ні!

  • Чи відбувається тісна взаємодія наукових інституцій України з українською науковою діаспорою? 

  • Думаю, що тісної взаємодії тепер нема. Років 15–20 тому ця взаємодія була досить інтенсивною. Я сам співпрацював з ученими істориками: (проф. А. Жуковським (Париж); проф. В. Веригою (Торонто); літераторами – проф. Данилом Гусар-Струком (Торонто), проф. Дражньовським (Мілвокі, США) та ін. Усі вони тепер у кращих світах. Залишився для співпраці лише проф. І. Стебельський (учень В. Кубійовича, географ з Вініпеґу, Канада) та проф. П. Йордан, – географ, картограф (з Відня). Від цієї співпраці з’явилися чотири книги про В. Кубійовича, три книги про академіка С. Рудницького, монографії про Олену Степанів та ін.

  • Давос для України – світло в кінці тунелю? 

  • І світло і тінь. Бо найбільше інформації з Давосу ми отримуємо не про бізнес-проекти, а про українські борщ і вареники. Та й фігурантами від України там частіше звучать імена не так українських державників, як олігархів, що володіють підприємствами первинних секторів економіки (металургія, гірнича хімія тощо).

  • Чи тема Майдану (Майданів) знайде своє наукове розшифрування? 

  • Важке питання. Йдеться про коди і архетипи майдану, які розшифрує лише майбутня історія. А наука, яка розшифровує коди, може лише прогнозувати розвиток суспільства загалом. Ну, хто міг припускати, що Україна ще не спам’ятавшись від загибелі на Майдані “Небесної сотні”, порине у розв’язану Москвою гібридну війну? І водночас – в Україні проти московської агресії піднімуться всенародна добровольча і волонтерська хвилі? І, за великим рахунком, – це врятувало Україну і було важливим поштовхом до її утвердження як громадянського суспільства. От і розшифровуй такі повороти.

  • Коли в Україні сповна реалізується звернення Блаженнішого Любомира Гузара до владних чиновників: «Дайте людині право зрости у свободі»? 

  • Блаженніший Любомир Гузар висловив загальне богословське міркування і побажання. Насправді, чиновники, за означенням, не спроможні дати людині зрости у свободі. Ця конкретна (а не абстрактна!) Людина може зрости у свободі лише шляхом підвищення рівня своєї культури. Наше місце у суспільстві, місце нашого суспільства у контексті народів і країн Європи залежить від наших здобутків у сфері культури. Зрозуміло, що роль чиновництва у поступі суспільства, Людини в цілому аж ніяк не другорядна.

  • Останнім часом багато хто з наукових дослідників вважає, що в Україні зруйновано зв'язок між освітою і виробництвом, між науково-дослідними установами і підприємствами. Погоджуєтесь з цією думкою? 

  • Загалом погоджуюся. Хоча є нюанси. Наприклад, виробництво і освіта пов’язані багатьма складними стосунками. Від освіти (вищої і середньої спеціальної) виробництво отримує кваліфікованих фахівців. А фаховий рівень, на жаль, зростає повільно. У структурі зайнятості домінують працеємні первинні сектори господарського комплексу. Тут збереглося від совєтських часів застаріле обладнання, з якого витискають останні “соки”. В таких умовах продуктивність праці у первинному і, значною мірою – у вторинному секторах промисловості і будівництва зростає повільно. Виникає потреба формування освітньо-промислових габів, орієнтованих на ІТ – технології. Щось подібне маємо у взаємостосунках між науково-дослідними закладами і промисловими підприємствами, де ця співпраця має бути інтенсивнішою через розвиток “цифрової економіки”, формування “смарт – міст” і “креативних міст” тощо.

  • Що б Ви порадили зробити НАН України і МОН України, щоб наукові інституції України тісніше взаємодіяли з українською науковою діаспорою? 

  • Передовсім рекомендую знайти сучасні форми зв’язку між українськими інститутами НАН, що віддають (“експортують”) своїх працівників закладам (фірмам, монополіям тощо) у діаспору. Ці форми можуть набувати такого змісту: виконання “проривних” наукових тем, розв’язання фундаментальних проблем, елементарних купівлі-продажу чи brain-draіn робочої сили тощо.

  • Чи багато хто з наукових діячів пам’ятає заклик Григорія Сковороди: «Пізнай себе!»? . 

  • Думаю, що більшість і не знає глибокого філософського смислу цієї фрази Г. Сковороди. Пізнай себе – це людиноцентричне бачення світу. Через це бачення можна зрозуміти і себе, і світ. Тут важливий не лише кінцевий результат, але й шлях пізнання! І – свою роль у пізнанні як суб’єкта пізнання. На суб’єкті пізнання – Людині перетинаються не лише земні, але й космічні потоки речовин, енергії та інформації. Через знакові (семіотичні) системи ці потоки завязані на ноосфері – сфері людського розуму. Отже, пізнавши себе, ти пізнаєш світ.

  • Коли підвищиться рівень державної підтримки університетської науки порівняно з наукою академічною? 

  • Я не бачу якоїсь особливої підтримки державою академічної освіти порівняно з університетською. Та й університетів – як грибів після дощу. До університетів слід приєднати малопотужні колишні педінститути, здійснивши їх регіональну централізацію із відповідною спеціалізацією. Та навіть малопотужні академічні інститути, як наприклад, Інститут географії НАН України, доцільно інтегрувати з Київським національним університетом імені Т. Шевченка. Це б дало певний поштовх до інтенсифікації географічних досліджень за рахунок сенергетичного ефекту.

  • За результатами дослідження, проведеного соціологічною групою «Рейтинг» серед працівників наукових установ Києва, Львова, Одеси, Харкова, Дніпра, 64% опитаних заявили, що ситуація в українській науці з кожним роком погіршується. То ж чи вдасться НАН України і МОН України переконати владні інституції в необхідності реального позитивного втручання в ситуацію, щоб не допустити негативного (байдужого) ставлення до науки? 

  • Загалом, це правда. Наука нині значною мірою тримається на ентузіазмі незначної частини вчених. До деякої міри – це закономірно. Відомо (і це доведено!), що нову наукову інформацію створює лише десята частина вчених. А решта – 90% її так чи інакше переварює, транслює до споживачів, впроваджує у сферу практики через т. зв. дослідно-конструкторські розробки. Низький рівень культури чиновників стосовно науки – загальновідомий. Більшість з них не розуміє місця науки у розвитку суспільства. Для них головне – це престиж науковця, наукового звання чи ученого ступеня, а не науковий результат. І вони прагнуть правдами і неправдами самі остепенитися.

  • Ваше бачення ролі науки в житті суспільства: а) вчора; б) нині; в) що завтра матимемо? 

  • Це питання тісно повязане з попереднім. На часовій осі значення науки, наукового знання буде наростати кількісно і якісно шляхом інформатизації всіх сфер, секторів і ділянок суспільного життя: самої науки, освіти, культури, політики, управління, економічної, соціальної та екологічної сфер. Корінне зрушення відбудеться у близькому майбутньому – з появою квантових комп’ютерів та їх систем.

«Виникає потреба формування міжгалузевих кластерів…»

  • Чи українська наукова еліта пам'ятає, що вона має бути ще й духовною елітою? 

  • Так. Має бути духовною елітою. Але думаю, що памятають не всі. Це пов’язане з її – наукової еліти жалюгідним становищем. Тільки окремі інтелектуали – як відомі тепер чи колись: Іван Дзюба, Євген Сверстюк, В’ячеслав Чорновіл, Мирослав Попович, Іван Вакарчук, Ігор Юхновський, Ярослав Дашкевич і їм подібні досягали чи досягають рівня духовних світочів нації.

  • Чи допомагає Ваша установа політикам спілкуватися з населенням? 

  • У нашому університеті визначні політики часто спілкуються зі студентами і працівниками. Побували президенти України Віктор Ющенко, Петро Порошенко, Леонід Кучма (останнього навіть нагородили почесним званням Honoris causa, а згодом позбавили його цього звання), Леонід Кравчук. Тут виступали В’ячеслав Чорновіл, Михайло Косів, Ярослав Кендзьор, Юрій Ключковський, Степан Кубів, Михайло Цимбалюк та багато інших. Всі вони – українські державники з україноцентричним світоглядом, демократи і гуманісти (за невеликим винятком).

  • «Одним словом, криза. Криза влади, криза державного апарату, суспільна криза», читаємо в одній з найвагоміших українських газет висловлювання одного з науковців. Невже й криза у науці? Бо ще дехто вважає, що деградація. Ваша думка про ці висловлювання. 

  • Кризи як такої в науці нема. Просто через відтік за кордон частини молодих учених і фінансові негаразди дещо сповільнилися темпи розвитку науки. А криза, з іншого боку – це момент у розвитку. Після будь-якої кризи настає хвиля підйому. Буде вона і в українській науці. Я вірю і відчуваю, що вже у 20 – 30-ті роки ми повністю інтегруємося у європейську науку, через системи GRID та URAN, через ринок і поширення інновацій освоїмо її здобутки і на цій основі матимемо великий приріст наукового знання і відповідні йому – економіку і суспільство.

  • Як сприймаєте законопроект польського сейму про зміни до закону про польський Інститут національної пам'яті, прийнятий 26 січня ц. р.? 

  • Негативно. Шкода, адже цей же закон передовсім бє по самих поляках. Він викривлює історію стосунків Польщі передовсім із сусідами, особливо з Україною. Великодержавна політика, ідеологія і психологія минулих часів механічно переміщається польськими шовіністами на теперішні і майбутні стосунки. На такій підставі це може зіграти з Польщею злий жарт. Нехай читають нашого класика, фундатора української геополітики академіка Степана Рудницького, який ще на початку 20-х років ХХ ст. попереджав, що окупація Польщею Західної України і зрада України Ю. Пілсудським обернеться для Польщі втратою її незалежності (бо вона сама опинилася тоді між двома агресорами – Росією і Німеччиною). Так воно і сталося. Треба вчитися не лише на чужих, але й і на своїх помилках!

  • Наш народ «не хоче нічого міняти,– вважає Ліна Костенко (в «Записках українського самашедшего») – фактично він навіть не любить змін, і ніколи до них не готовий». Чи можуть науковці переконати і народ, і Ліну Костенко, що зміни таки варто зреалізувати? 

  • Я не згоден з п. Ліною Костенко. Знаю її передовсім як визначну українську поетесу. Але у цьому випадку вона дуже перегнула. Якби вона сказала, що наш народ досить консервативний ( а це не так вже й погано, коли урахувати одвічний гніт чужинців, при якому українство завдяки своїй консервативності збереглось як окрема європейська спільнота), я б її зрозумів. Думаю, що переконати Л. Костенко дуже нелегко. Але з часом вона, як мудра людина, сама переконається.

  • Які взаємостосунки, на Вашу думку, встановились нині між економікою, владою і гуманітарними цінностями? 

  • Це дуже складні стосунки. Між економікою і владою “з’єднувальною ланкою” є олігархат, який цупко тримається як за одну, так і за іншу. Це зчеплення і шкідливе, і реакційне, і не гуманне. Бо призводить до зубожіння народу, заважає формуванню середнього класу. Пролетаризація і навіть плебеїзація населення може скінчитися кривавим вибухом. Цього треба боятись. Так само влада і гуманітарні цінності поки що в цілому виключають одне одного.

  • Що можете сказати про рівень забезпечення безпеки людини – в Україні і світі? 

  • Світ надзвичайно розмаїтий стосовно забезпечення безпеки людини. Та й сама безпека у людському вимірі дуже складна. Сюди входить передовсім забезпечення безпеки життя і життєдіяльності. А це, своєю чергою, залежить від соціальної, екологічної, економічної та інших видів безпеки. При зростанні обсягів загроз безпеці з’явився новий аспект техніки безпеки з одного боку та створення безпекового середовища в умовах гібридної війни – з іншого.

  • Чи можна нині говорити про вагомий ступінь консолідації суспільства для здійснення радикальних реформ в Україні? Чи взяла Ваша інституція участь у проекті ЄС «Горизонт 2020»? 

  • Суспільство недостатньо консолідоване для здійснення реформ загалом. А тим паче – радикальних. Подивіться, як важко просувається медична реформа. Або як суспільство в цілому оцінює пенсійну реформу. Що ж стосується економічних реформ, то складається враження, що вони й не починалися. Погляньте хоча б на зростання цін у комунальній сфері. Де тут реформи і яка тут, при складних умовах, може бути консолідація?

  • Чи вдасться добитися того, щоб влада в Україні була бодай певним чином підконтрольна громадянському суспільству? 

  • Рано чи пізно вдасться. Все залежить від рівня політичної і власне громадянської (в т. ч. громадівської) культури населення.

  • Чи вдасться колись інтенсифікувати освічення людності силами науковців, письменників, журналістів? 

  • Вдасться. Великою мірою це залежатиме від бажання тої самої людності бути освіченою. Отже, будуть потреби в освіті (а вони таки будуть) – буде зацікавленість в освіченості і т.д.

  • Чи може Ваша інституція похвалитися інноваційною діяльністю на базі досліджень Ваших науковців? 

  • Може. Особливо біологи, хіміки і фізики. Біологи розробляють проблеми біоінженерії, хіміки – нанохімії, фізики – квантових обчислювальних машин.

  • Хто менше поінформований: вітчизняний бізнес – про науку чи науковцям бракує досвіду належної презентації своїх розробок? 

  • І ті, і ці погано поінформовані. Вітчизняний бізнес поки що мало зацікавлений у впровадженні ноу–гау у виробництво, бо звик задовольнятися застарілими технологіями і способами збуту (геологістика – це поки що рідкість). Виникає потреба формування міжгалузевих кластерів (з обов’язковою участю освіти і науки), в тому числі – і регіональних габів.

  • Чи дивитесь в наукове майбутнє інституції з оптимізмом? 

  • Так, дивлюся з оптимізмом. Чому? Бо знаю про незапитаний науковий потенціал наших учених.

  • Чи співпрацюєте з Академією наук Вищої школи України, якій у грудні 2017 року виповнилось 25 років? 

  • На початках я був дійсним членом цієї Академії. Коли ж вона почала ділитися і її частини увійшли у стан перманентної війни, я вийшов з неї.

  • Чи допомагаєте Малій академії наук розвиватися? 

  • Допомагаю. У МАН я від самого початку її заснування курую Географічною комісією. У ній відбуваються регулярні наукові засідання і річні конференції. Наші випускники – дійсні члени МАН щороку на загальноукраїнських конкурсах займають призові місця. Велику допомогу надають диретор Львівського відділення МАН Іванна Бородчук та її заступник – Любомира Шевчук.

  • Чи бачите постаті моральних авторитетів, які могли б нині гідно продовжити справу Любомира Гузара, Богдана Гаврилишина, Євгена Сверстюка? 

  • Поки що бачу наступником Любомира Гузара в особі Митрополита Святослава, а Євгена Сверстюка – в особі Мирослава Мариновича. На жаль, Богдана Гаврилишина поки що ніким замінити.

  • За роки незалежності України її покинуло 25 тисяч наукових працівників. Чи владні інституції думають над тим, як поліпшити матеріальне становище – і науковців, і населення взагалі? 

  • Найкращий спосіб – це знайти моральні, соціальні та економічні засоби і стимули для стримання “відтоку мізків”. Здається, владні інституції більше зайняті своїми матеріальними статками, ніж працею над поліпшенням життя і праці науковців та й людності загалом. Час і реальні обставини рано чи пізно спонукають їх до такого думання. Бо від цього залежить, у кінцевому підсумку, виживання української держави.

  • Про що мрієте? 

  • Мої мрії найкраще висловлені у вірші Івана Франка:

“Шукай краси, добра шукай

Вони є все, вони є всюди.

Не йди в чужий за ними край,

Найперш найди їх в своїй груди”.

З цим Сковородинсько – Франковим імперативом і живу! Я видрукував книгу “У пошуках краси: тривоги і розради” (2015). Працюю над четвертим томом: “Суспільна географія: у пошуках істини.

Богдан ЗалізнякБогдан ЗАЛІЗНЯК,

керівник прес-центру наукової журналістики

Західного наукового центру НАН України і МОН України,

член НСПУ і НСЖУ, м. Львів

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається