Іван Гнатюк: «Сам Бог велів любити Україну»

Субота, 17 березня 2018 01:57 Автор  Богдан Залізняк
Оцініть матеріал!
(1 Голосувати)
Іван Гнатюк Іван Гнатюк

«Щодо характеристики моєї особи: звичайний селянин – працьовитий, правдивий, мужній, принциповий; головна риса – смертельна любов до України і життєдайний гнів до її ворогів, а ще більше – до запроданців. Від материнської пісні, а потім – «Кобзаря» полюбив поетичне, мелодійне слово. Нікого не слухаю, якщо сам у чомусь не переконаний; переважно керуюся тими думками, до яких приходжу самотужки. Вірю тільки Шевченкові – більше нікому, маю на увазі земних авторитетів. Пишу так само, як мені само пишеться; дуже добре бачу і знаю свої творчі невдачі…»

Ці думки належать Лицареві Честі в літературі – письменникові Іванові Гнатюку, який усе своє життя поклав на вівтар знедоленої України. А відійшов від нас 2005 року.

“Ні, я не скнів – я жив, хоч часто в очі смерті

Дивився й кров’ю в них плював у забутті, –

Я пізнавав життя в бездушності одвертій,

Але ніколи їй не кланявся в житті, –

писав видатний український поет, перекладач, мемуарист, політв’язень московських концтаборів на Колимі, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка 2000-го року Іван Гнатюк.

У тому, що ім’я українського поета, прозаїка, громадського діяча, багатолітнього в’язня ГУЛАГу Івана Гнатюка буде жити у нашій вдячній пам’яті, заслуга Романа Лубківського, визначного українського поета і громадського діяча, який свого часу запропонував поетесі і прозаїку Ользі Яворській зібрати потрібні матеріали для того, щоб родичі, друзі, знайомі, які добре знали Івана Гнатюка, розповіли про нього саме в серії «Літературні профілі». Було це у 2015 році. І ось, через два роки, книга, що складається з чотирьох розділів, побачила світ. (Іван Гнатюк: життя і творчість (серія Літературні профілі). – Львів: Сполом, 2017. – Упорядник Галина Капініс).

Спочатку – спогади: «Життя – як згусток невпокореної долі», найголовніший розділ. «Найбільшою його пристрастю були книги, – розповідає дочка Любов Гнатюк-Савка у «Спогадах про батька». – Був надзвичайно добрим сином, чоловіком, братом, батьком… був строгим та вимогливим… Батько ніколи не визнавав ніякого конфесійного поділу: Бог – один, муки Христові одні, а цей людський поділ – великий гріх перед Єдиним; дехто вважав батька песимістом. Я ж стверджую: він був великим оптимістом, завжди вірив у перемогу Добра і Справедливості».

Серед інших авторів спогадів – поетеса Любов Проць, поет Петро Сорока, поетеса і прозаїк Ольга Яворська, побратим Івана Федоровича Йосип Кронжко, поет і публіцист Віктор Романюк, видатний письменник Микола Петренко, член-кореспондент НАНУ письменник Микола Ільницький, письменники Ігор Павлюк, Андрій Грущак, Левко Воловець, Богдан Чепурко, Леся Степовичка, Леся Павлів та ін.

Другий розділ – «Поезія як вияв відчайдушної любові до України». Рецензії на твори Івана Гнатюка опублікували поет і науковець Михайло Шалата; письменник, голова Харківської обласної організації НСПУ Анатолій Стожук, поет і науковець Богдан Завідняк; доктор історичних наук, професор, поет Петро Шкраб’юк; прозаїк і науковець Олег Василишин; поет Ігор Фарина і прозаїк з Борислава, батьківщини Івана Федоровича, Роман Соловчук. Своїми віршами привітали І. Гнатюка Микола Петренко, Марія Людкевич, Ігор Павлюк, Ольга Яворська, Левко Воловець, Віктор Палинський, Наталія Крісман, Марія Прокопець, Ігор Фарина, Іван Фідик у розділі «Присвяти Іванові Гнатюку».

Четвертий розділ – листування: «Я навпростець, минувши й смерть, дійду в Україну». Листи: як Івана Гнатюка, так і до нього. Перевага – на боці Івана Федоровича. Подамо, отже, кілька думок поета. «А ще ж безпросвітно переживаю за долю України, за наше безголів’я й запроданство після того саможертовного героїзму, переживаю, але через дурне серце не можу нічого зробити для покращення тієї долі» (26 лютого 2002 р.); Мене ніхто не вчив любити свою материнську мову, тобто Україну, але вона для мене найсвятіша за все, що існує в Божому світі» (18 лютого 2003 р.); «Дуже переживаю за долю України, за національну душу народу, які нині перебувають чи не в найбільшій за всю історію небезпеці, і тяжко, до глибокого гніву мучить мене безголів’я рідних співвітчизників, зокрема галичан, які через своє довір’я й добродушність, стужені за волею України, сприймають бажане за дійсне, а продажних верховодів – за національних провідників. Гине духовне життя, гине наше слово, наша душа, а вони тішаться рідною атрибутикою та черговою конституцією, яку першими будуть порушувать її законодавці і які й прийняли її саме на те, щоб ще раз обманути довірливий народ. Важко мені буде вмирати, якщо я не побачу проблиску його духовного воскресіння…» (29 липня 1996 р.); «А народ розпорошений, заляканий, продажний – мовчить і мовчки чухає чуби. Починаю думати, чи не даремно я все життя волав до нього, як у глухій пустелі? Та й сам відчуваю з рідкими винятками таке саме байдуже ставлення до себе і до свого слова. Гірко в цьому зізнаватися, але ж це правда. Навіть до цієї лікарні я зміг потрапити не за допомогою своїх так званих «друзів» з керівництва Спілки письменників. А завдяки скромним, але, як виявилось, справжнім українцям, про яких я, на жаль, ніде не згадав у своїх трудах, хоч і давненько знаю їх особисто. Видно, той закид байдужості чи нерозуміння інших і мене вже заразив своїм вірусом. Цей висновок теж гірко визнавати, але ж факти – річ, кажуть, уперта». (1 вересня 2001 р.).

Той, хто прочитає цю книжку, глибше дізнається як про життя, так і про творчість поета. Адже до 1956 року поет перебував у концтаборах на Колимі. Його звільнили помирати, бо був дуже хворий на сухоти. Але завдяки Божій ласці – ще прожив 49 років. Видав 18 поетичних збірок і три – публіцистики. А в 2000-му отримав Національну премію імені Тараса Шевченка.

Упорядник книжки Галина Капініс буквально пересипала книжку як листами Івана Гнатюка (переважно), так і листами до поета. А також – віршами, глибокою поезією, світлинами. Адже поет страждав і через своє здоров’я (себто – нездоров’я), і через нездоров’я України. А ще – дбав про друзів, знайомих, особливо коли йшлося про їх поетичне (і вагомо україноцентричне) висловлювання, яке належало публікувати.

«За своїми важкими серцевими нападами й тривогою я забув про те, що Ви просили надіслати вірші для нового журналу, і тільки після вчорашньої телефонної розмови підготував свою добірку віршів і своєї похресниці в літературі Люби Проць. Маю під руками й чудове оповідання ще однієї «похресниці» Ольги Яворської «Помста». Пише Оля й чудові вірші. Обидві мої похресниці – члени СПУ. Люба – лауреат премії ім. В. Симоненка, пише прекрасні вірші. Ольга родом з Бучача, тобто тернопільчанка, - це, як мені здається, вигідно для тернопільського журналу (17 березня 1999р.; лист до поета, прозаїка, літературознавця Петра Сороки).

І – вірш поета – на завершення цього актуального матеріалу:

«Сам Бог велів любити Україну –

Нещасний край манкуртів і заброд. –

Любіть її не ідолопоклінно,

А як життя, як долю, як народ!

Хай оскверняють ниці фарисеї

ЇЇ ім’я і пам’ять лихоліть, -

Любіть її до смерті й, гинучи за неї

Своєю кров’ю волю освятіть».

Абсолютну слушність мав поет, який упродовж всього свого життя невтомно любив Україну. На практиці – тобто.

Іван Гнатюк: життя і творчість (серія Літературні профілі). – Львів: Сполом, 2017. – Упорядник Галина Капініс.

Богдан ЗАЛІЗНЯК,

керівник прес-центру наукової журналістики

ЗНЦ НАН України і МОН України,

член НСПУ і НСЖУ

м. Львів

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається