Батько “триколінного” гопака Василь Верховинець

Четвер, 11 січня 2018 06:18 Автор  Ніна Петриківська
Оцініть матеріал!
(1 Голосувати)

5 січня виповнилося 138 років з дня народження Василя Верховинця. “Чародій українського танцю” – так говорив про нього Максим Рильський. Заснований ним “тричастинний” гопак (чи як тоді говорили – “триколінний”) на І Міжнародному фестивалі народного танцю у Лондоні одержав перемогу. Видання “The Times” тоді написало: “танцюристи з України виконали гопак з такою майстерністю, що сколихнули публіку, розпалили її ентузіазм… ми побачили, який прямий вплив мають народні танці”. То було у далекому 1935 році, а за три роки все забулося. На жаль, і сьогодні його ім’я мало відоме сучасникам, хоча внесок родини Верховинець у розвиток української народної культури важко недооцінити.

Василь Миколайович Костів (справжнє прізвище митця) народився на Івано-Франківщині, вчився у Львові, Кракові, жив у Калуші, Полтаві, Харкові. Звичайний педагог розробив власну методику естетичного виховання дошкільнят через гру, музику, рухи, танець. Він наголошував, що до активної мистецької діяльності слід залучати не лише талановитих дітей, а й зовсім не обдарованих. Згадані ідеї пізніше ляжуть в основу збірника дитячих ігор з піснями “Весняночка”.

Життя викладача співів кардинально змінюється з участю в музичних постановках в “Русько-народному театр” (“Руська бесіда”, Львів). Лірично-драматичний тенор невдовзі приносить шалений успіх і в Києві, куди той переїхав у 1907 для роботи в театральній трупі Миколи Садовського. Знайомство з українським композитором Миколою Лисенком (як і для Гната Хоткевича) було доленосним. У тандемі “Садовський-Лисенко-Верховинець” з’являються легендарні “Наталка-Полтавка”, “Енеїда” та “Майська ніч”.

Василь Миколайович не лише працював над створенням сценічних образів, але й майстерно виконував головні ролі (під псевдонімом “Верховинець”). У 1910 році в “Енеїді” пробує себе в ролі хореографа. Намагався відійти, як сам говорив від “еквілібристики в українській одежі під неможливо швидкий темп українського козачка” та почав оригінально поєднувати у народному танці техніку класичної європейської хореографії. Костів-Верховинець постійно вчився чомусь новому, тому його талант не обмежується педагогічною та мистецькою діяльністю. Після закінчення теоретичного класу школи Миколи Лисенка, спільно із відомим хормейстером-диригентом Олександром Кошицем були написані хори, революційні марші, романси на слова популярних в той час Максима Рильського, Лесі Українки, Івана Франка, Павла Тичини, інших українських поетів.

Працював в театрі і в якості актора, і хормейстера, і диригента. Був на одній сцені з Марією Заньковецькою, Софією Тобілевич, Олександром Корольчуком, Федіром Лівицьким, Іваном Коваленко та Євдокією Доля. В особі талановитої драматичної актриси й співачки (мецо-сопрано) Євдокії й побачив Верховинець майбутню дружину. Про їх історію кохання можна зняти окремий фільм, та головне – з моменту зустрічі і до кінця життя Василь Миколайовичем ні на хвилину вже не міг полишити свою полтавську красуню.

Згодом  відбувається перехід Василя з трупи Миколи Садовського до Івана Мар’яненка на посаду “хормейстер-диригент і хореограф”. Гастролюючи по Україні, паралельно досліджує побут, звичаї, традиції, танці українського народу. Етнографічні записи, зроблені у найвіддаленіших українських селах, лягли в основу наукових праць – “Українське весілля” (1912) та “Українські танці” (1913). А через шість років побачить світ його ґрунтовне новаторське дослідження “Теорія українського народного танцю” – фундамент сучасної української хореографії.

Мистецтвознавці зазначають, що однієї цієї праці вистачить, щоб записати Верховинця в ряди “найвидатніших українців”, “творців національної культури першої половини XX століття”. З 1922 по 1932 роки Василь Миколайович – професор, завідувач кафедри мистецтвознавства Полтавського інституту народної освіти, водночас очолює кілька музичних колективів у Полтаві, Харкові та Києві, а також засновує український жанр “революційна пісня” (з найвідоміших – “За Батьківщину”, “Заграй, кобзарю”, “Ой красна весно”). Йому належить і аранжування до відомого “Інтернаціоналу” (поет – Микола Вороний). Роками пізніше у Харкові під його керівництвом з`явилася окружна показова капела “Чумак”, що мала на меті популяризувати українську народну пісню. Цікаво, що за роки етнографічних пошуків, Василем Верховинцем було зібрано понад 400 народних пісень. Однак, у репертуарі капели можна було почути й світову класику.

verhovynec z kolektyvom 1

Постійно втомлений, перевантажений роботою, без відпочинку. Він був постановником першого українського балету “Пан Каньовський” Михайла Вериківського (балет готували цілий рік – і 1931 в Харкові він мав колосальний успіх). І майже одночасно разом з дружиною у Полтаві створює жіночий вокально-хореографічний ансамбль “Жінхоранс” (Євдокія Доля стала режисером). Його артисти театралізували пісні – на той час такий формат колективу був унікальним, до того ж першим в Україні. Кожен виступ мав шалений успіх. Увесь світ був біля їх ніг… Та це фото одне з останніх.

Разом з прихильниками з’являються й ті, кому така слава зовсім не до вподоби. “Вільнодумця” майже щороку заарештовували, допитували… І хоч у 1936 році Верховинець отримує “Знак Пошани” за високі показники у праці, це не завадило через 2 роки розстріляти його як “польського розвідника”, а дружину Євдокію на 6 років відправити в табори. У цьому ж році його рідного брата Осипа теж розстріляли, правда, як “японського шпигуна”. Лише у 1958 році всі неіснуючі звинувачення зняті та Василь Верховинець був реабілітований Верховним судом СРСР.

Без перебільшення, Василь Верховинець присвятив себе Україні. Популяризація всього українського – від мови до вбрання – були для нього сенсом життя. Він вивів на міжнародну арену український танець, увіковічив й прославив гопак, винайшов унікальний спосіб “розшифровки танцю на папері”.

Найяскравіші цитати Василя Верховинця, що дійшли до сьогодні:

  • “Пам’ятайте, що за нашою чудовою піснею перше слово належить нашому народному танцю. Коли ми полюбимо сестру – пісню, то полюбимо і її брата – танець”
  • “…перейнятий духом веселих танцювальних пісень, повних кипучості, енергії, бадьорості та невимушеної щирої розваги справжнього народного життя” (про танок).
 
Автор: Марина Кондратенко
Магістр державного управління, громадський діяч, експерт з комунікацій

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається