Антонія ЦВІД: „А ЛЮДИ Ж НЕ ЗНАЮТЬ ПРАВДИ!”. Неймовірні історії життя і кохання Тараса Шевченка.

П'ятниця, 17 листопада 2017 06:02 Автор  Ніна Петриківська
Оцініть матеріал!
(5 голосів)

Роман-трилогія відомої української письменниці Антонії Цвід "Возлюбленик муз і грацій. Кохані жінки Тараса Шевченка" відкриває читачеві нового, сучасного Шевченка. Розповідає про справжнє кохання та неймовірне життя відомого у всьому світі українця. Авторкою проведено велику архівну роботу, вона працювала з достовірними джерелами - це спогади сучасників поета, листування, "Щоденник" Шевченка та дослідження сучасних шевченкознавців. Так народився великий твір - трилогія Антонії Цвід, де відтворено істинний образ пророка. Нашим колегам з української редакції вдалося поспілкуватися з пані Антонією та взяти в неї інтерв'ю.

Вихід у світ цього твору став цьогоріч знаковою подією в сучасній українській літературі. За короткий час роман-трилогія Антонії Цвід „Возлюбленик муз і грацій: Кохані жінки Тараса Шевченка”, обсягом 1200 сторінок та 160-ма репродукціями художніх робіт Т. Шевченка, викликав широкий резонанс як в Україні, так і за її межами. У презентованому творі відома письменниця відтворює життєві колізії великого поета й художника в умовах історичних перепетій епохи, в якій він жив і творив. Трилогія об’єднує романи: «Возлюбленик муз і грацій», «І темнії ночі, і ласки дівочі» та «Як русалки місяць ловлять”.

Антонія Цвід

На сьогодні маємо чимало рецензій і відгуків читачів, шевченкознавців та літературознавців, що були оприлюднені в українських та закордоннх засобах масової інформації, а також на Світовому Конгресі Українців у Львові. На прес-конференції в Укрінформі, презентаціях у Києві, Львові, Одесі та інших містах України високу оцінку твору дали академіки Микола Жулинський, Петро Кононенко, професор Михайло Наєнко, літературознавець Дмитро Дроздовський, лавреати Шевченківської премії – Василь Герасим’юк, Любов Голота, Ігор Калинець, шевченкознавці Сергій Гальченко, Василь Портяк та інші.

Трилогія читається напрочуд легко і захоплює в полон читача. Сприяє тому і форма подачі архівного матеріалу – роман-перформанс у картинах та етюдах, що свідчить про з’яву в нашій літературі нового жанру. Авторка поєднує власне прозу і драматургію, подає зображувальний і музичний ряд. Часто в оповіді несподівано з’являється справжня поезія, як зазначив професор Михайло Наєнко, „здається, наче це писав Шекспір чи Леся Українка. Це дуже не просто, така форма потребує великої роботи та неабиякої майстерності”. Дуже цікаві в романі Антонії Цвід діалоги, в них відчувається подих Шевченкової епохи, вони дуже жваві, яскраві, захоплюють мовним колоритом.

За роман-трилогію «Возлюбленик муз і грацій. Кохані жінки тараса Шевченка» авторка нешодавно удостоїлася премії „Літературний Олімп”.

Антонія Цвід

Пані Антоніє, науковий консультант і автор передмови до вашої трилогії „Возлюбленик муз і грацій: Кохані жінки Тараса Шевченка” Сергій Гальченко стверджує, що „чимало письменників бралися за висвітлення цієї трепетної теми, та ще нікому не вдавалося так близько підступити й так глибоко перейнятися особистим життям поета, як Антонії Цвід”. Що саме спонукало Вас взятися за таку ризиковану тему, як біографічна оповідь про знакову для українців історичну постать?

Бажання зануритися в Шевченкові архіви мене змусили різного роду інсинуації навколо імені нашого Пророка. Я б підписалася під словами Івана Дзюби: „Моя праця має трошки полемічний характер, не підкреслено, не явно, але, мабуть, читачі можуть відчути, в чому ця полемічність полягає. Це протистояння нинішнім спробам якось або принизити Шевченка, або вишукувати щось компрометуюче. Це з боку тих, хто не любить Шевченка. Таких людей сьогодні, на превеликий жаль, є чимало”.

Бог свідок, коли я працювала над своїм романом-трилогією, я насамперед думала про те, як донести про Т. Шевченка правду українському народові, у свідомість якого запустили ложку дьогтю. І боротися з цією інфекцією, як на мене, має кожен, кому дорога українська душа.

Мої концептуальні підходи до відтворення правдивого образу Тараса Шевченка суголосні з поглядами Євгена Сверстюка, який писав: „Не ідеалізуймо й не обожнюймо Т. Шевченка. Але пам’ятаймо, що він – душа нашого народу”, він своєю пророчою пристрастю внутрішньо розкріпачував людей і вчив їх бути людьми...” То ж саме Т. Шевченко допоміг мені „внутрішньо розкріпачитися” і спромогтися передати, бодай наближено, його внутрішній світ.

У листі до троюрідного брата Варфоломія Шевченка сам Тарас Григорович про це писав так: „Я тільки не фарисей і не ідолопоклонник”. Я зрозуміла, що поетові затісно в прокрустовому ложі ідолопоклонства і дозволила йому в своєму романі дихати вільно, на повні груди. „Треба відкривати Шевченка,– писав відомий правозахисник Леонід Плющ,– його глибини й вершини, очищаючи від намулу й бронзи ідолопоклонства, бо саме це дасть змогу нам хоч трохи зрозуміти диво з’яви поета і його роль в Україні”. Як на мене, саме оте „обрубування гілок”, білі плями і стали Ахілесовою п’ятою для стріл невігласів.

Професор Михайло Наєнко на презентації вашого роману-трилогії сказав: „Тема не тільки велична, за яку взялася Антонія Цвід, але й ризикована. Бо, власне, говорити про Т. Шевченка, це говорити про вершину. Про оту кручу, на якій стоїть Тарас. Яка висока та круча! Говорити про Шевченка – це, по суті, говорити і нібито про особисте життя і водночас говорити про те, про що сказав сам Т. Шевченко, що біографія його – це біографія України. Отже, коли авторка взялася за таку тему, то вона відчувала і цю ризикованість, але запропонувала отакий варіант і впоралася з цим”. Чи не боязко було Вам братися за таку тему?

Зізнаюся, я не збиралася писати роман, тим паче – цілих три. Але, коли занурилася в архівні матеріали, насамперед спогади сучасників Т. Шевченка, його листування, щоденникові записи, а також дослідження шевченкознавців, то це поглинуло мене з головою – вони неймовірно цікаві! Єдина думка пульсувала: „А люди ж не знають правди!” Вірять в якісь наклепи про пияцтво чи збочення поета, практично нічого не відаючи про нього як великого художника, академіка. Не знають, що в його нелегкому житті були не лише поневіряння, солдатчина, а й справжнє кохання (і не одне), яке часто ставало поштовхом до його творчих злетів, а кохана жінка для поета завжди була Музою, якій він молився, яку обожнював! Тому і в романі-трилогії, яка народилася спонтанно, я мала намір з огляду на широкий читацький загал, якому майже невідомі численні архівні матеріали, показати всю палітру житття Генія.

Художник і друг Т. Шевченка Федот Ткаченко писав, що „Тарас не був особливо вродливий, але, коли говорив з жінками, лице його робилося надзвичайно приємним, жінки від наймичок до графинь так і липли до його...” Ми звикли до образу Т. Шевченка як насупленого діда, проте він мав веселу вдачу, жартівливу, хоч сам і не сміявся, та де повертався, там лунав сміх. Після звільнення з кріпацтва носив фрак, дзиґарі, єнотову шубу, винаймав накращих „лихачів”, коли їхав на бали. Був бажаним гостем у кращих петербурзьких домах, куди часто навідувався в оточенні К. Брюллова, Є. Гребінки, І. Сошенка, В. Жуковського... Дамочки навперебій читали його вірші.

Хто із сучасників Тараса Шевченка, на вашу думку, насправді відкрив світові його яскравий талант митця?

Судячи з архівних матеріалів та спогадів сучасників на поетичний дар юного Тараса першим звернув увагу відомий український поет Євген Гребінка, він же спонукав пана Мартоса видрукувати власним коштом його першого „Кобзаря”. До речі, Т. Шевченко часто бував у домі свого навчителя, де відбувалися поетично-мистецькі вечори. Щодо таланту художника, то, безперечно, першим, кого зустрів Тарас, був Іван Сошенко, але у велике мистецьке коло його ввів саме Євген Гребінка, який тоді вже був дуже популярним письменником, а його романс „Очи черные” лунав на весь світ. А Іван Сошенко познайомив Т. Шевченка з такими визнаними художниками, як К. Брюллов, О. Венеціанов, поетом В. Жуковським та іншими тогочасними діячами культури...

Як Вам вдалося так цікаво відтворити тогочасний світ, в якому жив і творив геній Шевченка з його культурою і побутом, що так затягує в полон читача?

Щиро зізнаюся, чимало мені довелося попрацювати над тим, аби відтворити тогочасний світ, в якому жив і творив свої шедеври Т. Шевченко. Це і мода, і музика, і маєткова культура з її дивовижними палацами, парками, скульптурами, театрами, де віртуозно грали актори-кріпаки, і які стали фундаментом сучасних українських опери та оперети. Хотілося показати той побут на протиставленні заможних і бідних верств населення. Йшлося про перебування Т. Шевченка і в Україні, і в Росії, і в Казазстані...

Власне, вся доля нашого Пророка нагадує собою трилогію – життя до заслання, під час заслання і після заслання. А разом з тим мінялися і „декорації”, і люди, зокрема, і жінки, які закохувалися в нього, деякі до безтями, як Амалія Європеус, яка випадково стала натурницею його відомих акварелей, чи княжна Варвара Рєпніна, яка кохаючи Тараса до самозречення, так і не вийшла заміж, як попівна Федосія, до якої поет невдало посватався, чи кримчанка Забаржада, яка хотіла викрасти поета з Орської фортеці і втекти з ним до Персії.

Та й сам поет щиро захоплювався вродою поміщиці Ганни Закревської, яка померла в рік його повернення із заслання, а згодом закохався у Марію Максимович, яку вважав еталоном української краси, не був Т. Шевченко байдужим і до юної актриси Катерини Піунової, а наприкінці життя – покохав наймичку Ликеру Полусмак. Однак Бог відвів йому єдину кохану – рідну Україну, яку він бачив в образі кожної жінки. Схильна вважати, що Небеса не випадково послали Т. Шевченка на землю з єдиною кармою – звільнити Україну з рабства, адже він і народжується в родині кріпака, і помирає в день, коли цар підписав указ про скасування кріпацтва.

До яких джерел Ви вдавалися, працюючи над твором?

Звичайно ж, опріч листів, спогадів, щоденникових записів, я також звернулася до праць таких відомих біографів Тараса Шевченка, як Василь Маслов, Михайло Чалий, Олександр Кониський, Сергій Єфремов, Павло Зайцев. Зокрема, багато почерпнула зі спогадів свого земляка з Конотопа – Олександра Лазаревського, найменшого з шести братів, який власноруч на прохання Т. Шевченка переписував його вірші. До речі, члени цієї родини допомагали поетові і до заслання і піля заслання, були вірними друзями до останніх днів його земного життя.

На честь цієї вірної дружби художник Григорій Честахівський написав ікону святиго Тарасія і святого Михаїла, аби якось втішити зажурену матір Афанасію Лазаревську, яка називала Шевченка своїм сином і навіть на його прохання благословила на шлюб з Ликерою Полусмак, хоча й була проти цього, як, власне, і всі друзі поета.

З досліджень Василя Маслова (Маслія), я скористалася його листом до Т. Шевченка, якого той „одібрав”, повернувшись до Санкт-Петербурга після останнього арешту і вигнання з України. Стали мені в нагоді і спогади Михайла Чалого, насамперед про їхнє перебування на гостині в Івана Сошенка. Я з великим захопленням перечитала, дослідження Олександра Кониського, який жив у Шевченкову епоху і його мова, і самі судження про поета видалися мені найближчими до відтворення образу нашого Пророка. Дуже цікавими для мене були також наукові розвідки про Шевченка Сергія Єфремова, який, на превеликий жаль, не завершив своїх праць через репресії.

Звичайно ж, я цікавилася і роботами дослідника творчості Т. Шевченка Павла Зайцева, який творив на еміграції. Особливу увагу в його роботазх я звернула на знайдені ним „фривольногозмісту дописи Амалії Європеус в альбомі Т. Шевченка, а також записку із зазначеним ім’ям – Амалія Іванівна. Він потрактував її так, що після заслання Т. Шевченко зустрівся не зі своєю коханою Амалією (Яківною), а з її тіткою Амалією Іванівною.

Я ж вияснила, що раніше не було нумерацій будинків і квартир, як тепер, а замість них писали ім’я власника квартири. А позаяк після смерті батька Амалія жила в Петербурзі у своєї тітки, то легко зрозуміти, чому вона написала ім’я саме тітки. Відтак цілком зрозуміло, що Т. Шевченко по засланні зустрівся саме з своєю коханою Амалією – натурницею його таких найвідоміших акварелей, як „Жінка в ліжку”, „Марія”, „Натурниця”. Я в романі хотіла звернути увагу й на те, що і відому „Катерину” юний Тарас змалював у роки палкої закоханості в Амалію, наречену І. Сошенка, через яку вони спершу посварилися, хоча пізніше помирилися, про що свідчать їхні подальші теплі зустрічі в Україні.

Мені бачиться, що хибні припущення потягли за собою помилкові висновки і щодо шевченкової роботи „Русалки”. Навіть наочно можна спостерегти схожість овалу лиця і рис натурниці на акварелі „Жінка в ліжку” і „Русалок”, особливо центральної. Та й за спогадами Г. Честахівського, він приводив Одарочку до друга Т. Шевченка лише єдиний раз в українських строях і то у присутності строгої старшої сестри. Її зобразив художник на малюнку „Дві дівчини”.

Іноді читаємо, що з Ликерою Полусмак Тарас Шевченко познайомився в Стрєльні у Куліша. Насправді ж він вперше побачив її за два роки раніше на літературному вечорі в родині Карташевських, коли її пан, відомий тоді журналіст Макаров, знаючи смаки Шевченка, гарно одягнув в українські строї, аби догодити поетові. Взагалі перекручень і недомовок в архівах вистачає, намагалася хоча б у художньому тексті звернути на них увагу.

Праці яких сучасних щевченкознавців Вам були орієнтиром при написанні такого, як на мене, епохального твору?

Передовсім опріч згаданих вище, я вдячна таким визнаним шевченкознавцям, як Петро Жур, Іван Дзюба, Микола Жулинський, Володимир Мельниченко, Петро Кононенко, Михайло Наєнко та багатьом іншим. Перечитуючи їхні праці, я дізналася чимало цікавих епізодів із життя Тараса Шевченка. Особливу подяку складаю науковому консультанту роману-трилогії, добре знаному в Україні шевченкознавцеві, який вісім років поспіль очолював Національний музей Т. Шевченка в Києві, Сергієві Гальченку. Саме він, ознайомившись з рукописом першої книги моєї трилогії, надав мені ґрунтовну підтримку, насамперед з уточненням дат та місць подій із життя Т. Шевченка.

У рецензії на вашу трилогію академік Петро Кононенко зазначив: „що презентований роман це художній твір, але водночас це і справжня докторська дисертація, з якої будуть черпати, як із джерела не лише історії мистецтва, а й історії українського люду”. Чи згодні Ви з такою думкою рецензента?

Мені, звичайно, дуже приємно чути таку високу оцінку з вуст самого академіка, але я переслідувала лиш одну мету – донести до широкого коло укранців образ великого творця, а не ідола. А щодо рецензій загалом – то їх відтоді, як трилогія побачила світ, з’явилося чимало в різних газетах та в різних куточках України: того ж академіка Петра Кононенка („Літературна Україна”), літератрознавця Дмитра Дроздовського („День” і коментар у „Літературній Україні”), шевченкознавця Сергія Гальченка („Українська літературна газета”), видавця Анатолія Дупляка („Культура і життя”), культуролога Марії Конкіної („Виноградівські вогні”), а в „Слові Просвіти” була опублікована повністю стенограма промов на презентації роману в Національному музеї літератури України.

На презентації Любов Голота, зокрема, звернула увагу на стилістику трилогії: „Дуже цікавий стиль написання цього роману. За діалогами відчувається гігантська архівна праця, а іноді мені здавалося, що авторку несе власне натхнення, коли вона готова перейти на речетатив, на білий вірш чи на форму пєси. І це теж дуже добре, бо це не трактат про особистість Т. Шевченка. Це – фантазія жінки, дуже емоційної. Там є екстатичні сцени, і за це їй спасибі, бо це робить книжку живою”.

Дуже мені імпонують також слова літературознавця Дмитра Дроздовського, мовлені на прес-конференції в Укрінформі: „Сьогодні в західному світі, в Європі, зокрема в Британії, жанр нон-фікшн і окремі охудожнені біографії митців надзвичайно популярні. І ми сьогодні повертаємося до цього. І це ще один чинник доказу того, що трилогія Антонії Цвід надзвичайно популярна, потрібна, і що важливо – вона є дуже стильна. Це таке майстерне, всеобіймаюче око 19-го століття, від якого не вислизає найменша дрібничка. Попри те, що писати про Шевченка дуже складно, письменниця дуже яскраво відтворила драматизм, психологізм і пристрасність мізансцен, з яких складається цей роман-трилогія, роман-оркестр, роман-колаж, зрештою роман-сценарій. Маю велике бажання побачити цю історію, втіленою в кінообразах, у кінофільмі за прекраним сценарієм, який створила Антонія Цвід. Це – величезна подія в нашій культурі, яка для мене є особливо значущою. Це дуже елегантна і мистецька річ людини, яка знає, що таке любов і яка пише про людину, яка знає, як треба любити”.

Вдячна я за високу оцінку моє праці над трилогією і відомому новелісту і шеченкознавцю Василеві Портяку, який, презентуючи моє трикнижжя на Закарпатті підчас Поетичного семінару, зокрема, сказав: „Досі Антонія Цвід була відома нам як поет–віртуоз, і ось раптом вона заявила про себе як цікавий прозаїк. Як на мене, роман про Тараса Шевченка, став знаковою подією в сучасному літературному процесі. Я був присутній на презентації роману в нашому музеї літератури. Чув схвальні виступи письменників і професорів. Дуже вразили мене фрагменти з роману у виконанні таких відомих в Україні артистів, як герой України Анатолій Паламаренко, заслужена артистка України Лариса Недін, заслужені діячі культури України Василь Неволов та Василь Довжик.”.

Дуже дорогі мені слова поета-дисидента. Ігоря Калинця, який модерував презентацію мого роману-трилогії у Львівському будинку вчителя, організовану Володимиром Парубієм, батьком голови ВР України.. Він, мабуть, перший у Львові прочитав моє трикнижжя, яке отримав від радіожурналістки Оксани Галаник, а та, в свою чергу, отримала її в дар від Ніни Хаґен з Королівства Норвегії. Зокрема, шановний пан Ігор сказав: „Антонію Цвід я давно знаю як чудову поетесу. І хоч про неї говорили, як про еротичну поетесу, я відзначив для себе насамперед її філософську і громадянську лірику. І ось роман-перформанс в картинах і етюдах. Твір цікавий своїм стилем, читається дуже легко, на одному подихові і вже викликав неабиякий ажіотаж, я сам уже передав для читання в треті руки. Як на мене, дуже тонко переданий образ самого Тараса Григоровича у стосунках з коханими жінками, сам дух Шевченкової епохи. Перед читачем постає не ідол, а жива людина, якій віриш, якій довіряєш. Новизна цього твору в тому, що вперше охоплено такий обсяг життя Шевченка, де він постає перед читачем живою людиною зі своїми чеснотами, а то й подекуди слабкостями і викликає до себе симпатію. Відчувається, що авторка поставилася з любов’ю до свого героя”.

І ще дозвою собі вдатися до цитування академіка Петра. Кононенка, бо підписалася б під кожним його словом: „Авторка влучно підмітила, що в Петербурзі носієм європейської культури була українська громада, а в Україні „філософія серця” українців не могла перебувати в гармонії з ”філософією логосу”, властивою росіянам. І цю ментальну відмінність вдалося підмітити авторці роману. А відтак закономірно, що Т. Шевченко позиціонує себе як творець європейських цінностей, як в творчості та і в громадсько-політичній діяльності. Антонія Цвід зображує поета як борця з тоталітарним режимом в Московській імперії – „тюрмі народів” з її системою „самодержавія, православія і народності”, де нищаться мови, культури цілих колонізованих народів... Зрештою, Т. Шевченко в романі постає як гуманіст, щирий прихильник рівності між чоловіком і жінкою, модератором свобод – соціальної, етнічної, релігійної, етичної і естетичної... Саме цим, на моє переконання, зумовлені сюжет і композиція трилогії, метод універсально-широкого показу життя нашого Пророка в земному часо-просторі. Та й космічному: як Художник живе всіма пристрастями універсально обдарованої натури, пам’яттю минулого, проблемами сьогодення й пророчими видіннями грядущого; часом до безтями закохується в жіночу красу... Будучи посланий Небом, Геній приречений мати своєю єдиною обраницею лише Україну! Ось, як я бачу основний лейтмотив твору”.

Як змінювалося Ваше сприйняття Шевченка до і підчас написання трилогії?

Школа дещо знівелювала той образ Тараса Шевченка, який був закладений батьками в дитинстві. Однобічне висвітлення особистості поета, викривлений образ сердитого борця за соціальну справедливість, богоборця, ідола в камені... Хіба такий образ може викликати захоплення? Людина здатна любити лише людину. А не ідола.

Вже в свідомі роки, коли, як письменниця, часто брала участь в Шевченківських святах в різних куточках України, відвідала рідні поетові Кирилівку і Моринці, де посадила власноруч яблуню на шевченковому обійстю, він став ще більше відкриватися мені як людина... Протягом життя збираю все цікаве про Шевченка в газетах, журналах.... А ще зібрала чимало видань Шевченкових і про Шевченка...

Коли ж у час так званої перебудови заговорили про якісь „збочення” поета, я звісно, в те не повірила. Та й аргументи були якісь непевні, підступні і слизькі аналогії.. Мовляв, бачте, він часом пише від імені жіночої статі. Але ж ми знаємо немало таких прикладів з поезії Середньовіччя, і що? Я внутрішньо не могла з цим змиритися. Те, що проявлялася деяка сентиментальність поета у стосунках з найближчими друзями, коли вони лобзалися при зустрічах і називали одне одного ніжними епітетами, то цю манеру спілкування я спостерігла в тогочасному суспільстві загалом, насамперед серез земляків з України, які почувалися в Московії як на чужині.

Але ж є факти і ваш роман тому яскраве підтвердження, що Тарас Шевченка любив жінок і був коханий... Хіба це не доказ його істинної чоловічості?

Як на мене, головний доказ його справжності як чоловіка, це те, що поет пристрасно закохувався і йшов до кінця, хай там як. Як написав один із сучасних дослідників його творчості Юрій Ковтун, „коли Шевченко закохувався, то ставав несамовитий. Він не рахувався ні з чим”. Вважаю, це та основна риса, яка зробила з нього генія і в поезії, і в живописі, і в житті.

І знову ж дозволю собі ще раз звернутися до шанованого мною академіка Івана Дзюби, який висловився на цю тему так:: „Спроби фрейдиського підходу до Шевченка, до простих речей – чому Шевченко так багато писав про матір, про жінку, починають дошукуватись, чи якісь такі комплекси, чи не андрогенність, чи ще щось. Це все не має ніякого відношення до Шевченка. Там зовсім прості речі. Він втратив матір, був сиротою, йому образ матері, сестра йому запам’яталася, та дівчина, про яку він писав, Оксана, яка його пригорнула в дитинстві. Це одне. Друге: він бачив, у якому становищі жінка в кріпацькому селі, в кріпацькому суспільстві, бачив, яка маса знущань жінку дістає. Він бачив оце явище покритки, він бачив взагалі незахищеність дівочої краси перед владою, перед насильством усяким. І оце все у нього вилилося. І він якраз унікальний поет тим, як він звертається до жінки, до дівчини в своїй творчості. І здавалося, чого б вишукувати тут щось таке, що принижує духовне начало в людині? Я цього не приймаю і я намагався якоюсь мірою цьому протистояти”.

Ці слова нашого поважного академіка дуже відповідають моєму баченню і розумінню Шевченка. Тому, коли я почала вже працювати над романом, паралельно продовжуючи вивчення архівних матеріалів, то з кожним кроком поет ставав для мене, ніби живою людиною. Я несамохіть втілювалася в його образ і намагалася говорити з його голосу, хоча й дуже дорожила кожною знайденою фразою, що прозвучала з вуст самого Шевченка. Іноді використовувала й фрази з його листів чи щоденника. Особливо під такою своєрідною ремаркою: „Голос звідти”. Адже це не простий роман, це роман-перформанс у картинах і етюдах, синтетичний жанр, що якнайкраже дозволяє передати якості всебічно обдарованої постаті нашого Кобзаря. Він і поет, і художник, і співак, а ще танцюра, декламатор і оратор... Хіба в такого можна не закохатися?.

Ви брали участь у заходах, присвячених вшануванню 50-і річниці Світового Конгресу Українців. Як відомо, українці в світі шанобливо бережуть пам'ять про Кобзаря. Як вони сприйняли ваше трикнижжя?

Так, в рамках цього свята у Львові проводилися Дні української діаспори, куди я була делегована. Я вже згадувала про Ніну Хаґен з Королівства Норвегії. Вона першою придбала мій твір і сфотографувала книги на фоні будинку, в якому зазвичай вручається Нобелівська премія, а також створила цікавий колаж, де мої три книги про Шевченка на норвезькому прапорі майорять над містом Осло. Це було виставлено у Фейсбуці. Вона також написала найкращі враження про роман „Возлюбленик муз і грацій” і зробила кілька подарунків для своїх друзів з України, один з них і потрапив до Оксани Галаник, чарівної дівчини, радіожурналістки зі Львова, яка провела зі мною дві радіопередачі про твір, що прозвучали підчас днів Світового Конгресу Українців та в переддень Львівського книжкового форуму, з якого мої книги розлетілися в різні країни та всією Україною...До речі, один з комплектів моєї трилогії я вручила президенту Світового Конгресу Ураїнців шановному Євгенові Чолію. Цю урочисту мить біля пам’ятника Тарасові Шевченку у Львові зафіксовано на світлині..

А ще в Києві мою трилогію придбала чудова дитяча українська поетеса зі Словаччини Ірина Мацкова, яка на прес–конференції ознайомила з книгою тамтешню українську громаду, а згодом у місцевій газеті був опублікований відгук на моє трикнижжя: „Охопивши чималий обсяг архівного матеріалу, авторка донесла до читача істинний образ Тараса Шевченка через призму його стосунків з жінками, натхненницями його мистецьких шедеврів, що дало змогу розкрити суть генія як художника і поета, людини і чоловіка. Трилогія Антонії Цвід вирізняється інтригуючим сюжетом, барвистою мовою персонажів і вражає неповторним колоритом Шевченкової епохи” Прес-конференція відбувалася в травні у дні вшанування пам’яті Тараса Шевченка в Словаччині.

На презентації книги в Національному музеї літератури України Михайло Наєнко наголосив: „Однією з позитивних рис роману є те, що Антонія Цвід, хай і підсвідомо, а все ж таки думала про свого читача, і, мені здається, вибрала правильний орієнтир – роман налаштований на молодого читача. Твір написаний легко, поетично. І, здавалось би на перший погляд, що це твір про відомі речі, але сказано оригінально. Це – так званий перформанс, в якім авторка поєднує різні види творчості – власне прозу, і поезію, і драматургію, і зображальний ряд, і музичність. І мені бачиться, що сучасна молода людина прихильна до такого типу творчости”. Чи відрізняється сприйняття книги у молоді та у зрілих людей? Як молодь сприймає Кобзаря до та після прочитання книги?

Я вже згадувала про молодого і талановитого українського літературознавця, головного редактора журналу „Всесвіт” Дмитра Дроздовського. Насамперед з його реакції я й можу судити про те, як сприймається мій твір молоддю. Він, зокрема, зазначив: „Авторка в особливий спосіб показує ту зміну в сприйнятті Т. Шевченка, яку ми маємо після Революції Гідності. Йдеться про зміну світосприйняття і сприйняття одного з канонічних письменників української літератури. І тут Антонія Цвід чи не вперше в нашій літературі вдалася до дивовижної реконструкції, яка показує класика, першу особу українського класичного канону як живу особистість, живу постать, яка має свою історію. Поява роману Антонії Цвід мені видається надзвичайно актуальною. Який бум сьогодні в світовій кіношній культурі переживає література класична, література 19-го століття! Фактично перед нами текст, на основі якого можна зробити кінопродукт, який буде чудовою формою популяризації творчості Т. Шевченка в різних аудиторіях. Він побудований з різних мізансцен, з різних діалогів і полілогів, кожен з яких наділений різною пристрастю думання. Які блискучі деталі підмічаємо! Антонія Цвід зуміла витворити тканину мислення Т. Шевченка, тканину життя Генія. Такі речі мають бути поширені через бібліотеки, і до них читач має знайти якийсь доступ. Якщо школярі, студенти прочитають цей роман, мені здається, що він може виконати важливу роль, пов’язану з популяризацією творчості Т. Шевченка і з усвідомленням Генія, який є людиною”.

Мені цікаві думки й молодих журналістів, і педагогів, і бібліотекарів і особливо читачів, яким не байдужий Шевченко. Багато відгуків читаю у Фейсбуці. Покищо чую досить таки захопливі відгуки. Відзначають, що роман написаний справді доволі живо, читається легко, багато гумору, багато пригод, цікавих, просто таки анекдотичних епізодів з життя Шевченка. Багато хто говорить про те, що прочитавши мій роман, зовсім по-іншому подивився на Шевченка, побачив і сприйняв його як живу людину, дуже цікаву, неординарну, людину, яка любила людей і люди відповідали їй взаємністю. Відзначають стиль, манеру письма, деякі з читачів вражені тим, що посеред прози натикаються на несподівані острівці заримованих рядків, інсценізацій. Загалом багатьом цікаво поринути в тогочасну епоху, в якій жив і творив наш великий поет. Мій друг і колега, шевченківський лавреат Василь Герасим'юк, сказав на презнтації: „Коли я читаю її твори, то розумію, що моє осягнення не може охопити її досягнення. Так чи інакше, це завжди є цікаво. І тому цікаво написано й про жінок Т. Шевченка в презентованій нині трилогії. Це, як на мене, ще сміливіший крок, ніж оті її широко відомі філософсько-еротичні візії, тому що ми знаємо, хто такий для України Т. Шевченко. Найцікавіше для мене в романі-трилогії Антонії Цвід – це діалоги, тому що в них я відчув саму ауру часу. Вони дуже жваві. Всі ми читали Т. Шевченка і про нього, але авторка твору, відчувається, прочитала це прискіпливіше і передала делікатно, їй справді вдалося вхопити дух часу. Антонія Цвід з розкованої поетки кінця 20-го сторіччя виступила в своєму романі любовним ліриком початку 19-го сторіччя, перевтілившись у ніжне створіння з минулої епохи. Словом, все це дуже і дуже цікаво і я вітаю письменницю з її новим успіхом”.

На мою думку, саме такі книги як ваш рома-трилогія про Тараса Шевченка, роблять велику справу – викликають цікавість та змушують шукати, досліджувати, роблять мармурові постаті українських класиків ближчими...

Любов Голота на тому й наголосила, що цей роман є свого роду „провокацією” для читачів і шанувальників Шевченка, багато хто вдасться до архівів, аби звірити, які епізоди існували насправді в житті Шевченка, а які є фантазією авторки, що допускається в художньому творі. Навіть була репліка на цю фразу однієї вчительки у Фейсбуці, яка написала: „Я все сприймаю за чисту монету, навіть і не подумала б, що тут щось може бути вигадано”. І все ж, не буду розчаровувавти її. Нехай залишиться інтригою для читачів, що тут правда, а що вигадка. Хай справді заворушаться Шевченкові архіви!

Мене часто запитують, чому саме кохання, саме жінки?.. Дмитро. Дроздовський був дуже близький до суті, коли сказав на прес-конференції в Укрінформі: „Відомо, що Антонія Цвід є прекрасна поетка. І я відкрив для себе, що сильною позицією у творі є слова Григорія Сковороди, про те, що в житті все минає, залишається тільки Бог і Любов. Тут є і біблійне, і едзегера, і цей текст відсилає нас до апостола Павла, Біблії і Пісні над піснями... Отож я зрозумів, що коли Антонія Цвід працювала над цією дивовижною системою ревізії життя і творчості Тараса Шевченка, вона залишилася вірною собі як мисткиня, яка живе любов’ю, яка пропагує любов як найважливіше, що є в нашому житті, в нашому часом такому дуже жорстокому світі. І тут я відчув велику цінність митця і його продукту. І для мене це дуже важливо”.

 

Знаючи тепер достеменно життя Великого Кобзаря, що б Ви побажати вашим читачам, на що б звернули їхню увагу?

Хоч дія роману й розпочинається з часів знайомства Тараса Шевченка з його рятівником Іваном Сошенком, а все ж у формі діалогів передане нелегке Тарасове дитинство. З якого дна, через які тяжкі перепони вибився хлопець на найвищу верхівку людської поваги і обожнення. То ж, гадаю, що сама поетова доля є чудовим прикладом того, як треба жити, любити і творити, аби зрозумів і полюбив тебе світ. Недарма ж він повчає нас, аби чужого навчалися і свого не цуралися. І тоді Світ нас почує і зрозуміє, і прийме.

А завершити наш діалог хочу словами письменниці Любові Голоти, сказані нею на презентації моєї трилогії: „Роман викликає багато думок – від захоплення до розмислів, він дуже своєчасний. Твір Антонії Цвід з кожним роком ставатиме якщо не канонічним, то на цей роман будуть часто посилатися... А ще не можу не відзначити працю автора видавничого проекту, редактора і дизайнера трилогії Анатолія Дупляка. Він здійснив її дуже добросовісно і дуже професійно. Оформлення, ілюстративний матеріал стали тими рамцями, які тримають портрет і авторки, і героїв роману. Тож крім усіх можливих літературних відзнак це трикнижжя заслуговує також на особливу відзнаку автора видавничого проекту. Я щиро вітаю команду з двох сердець, яка здійснила цей проект і бажаю йому щасливої дороги”.

Щиро приєднуюсь до таких чудових побажань і вітаю Вас з виходом у другий тур відбору номінантів на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка. Зичу перемоги!

Антонія Цвід

 

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається