Від імперії до України: генерали армії УНР. Документи з фондів #ЦДАЗУ

Четвер, 16 листопада 2017 07:52 Автор  ЦДАЗУ
Оцініть матеріал!
(3 голосів)

«Банди Петлюри» – такою довгі десятиліття панування радянської влади з подачі редакційних пропагандистів, істориків і літераторів представлялася пересічним громадянам СРСР армія Української Народної Республіки.

 

Тотальна декомунізація повертає українцям імена військових діячів доби Української революції, щоправда, досить часто лише на адресних табличках, між тим як для більшості імена героїв російсько-української війни початку ХХ століття лишаються майже невідомими. Але варто лише проявити бодай найменшу допитливість, як виявиться, що вже у перші місяці національно-визвольних змагань до формування національної армії долучилися досвідчені бойові офіцери, які мали високі чини у російській армії. Це, зокрема, випускники імператорської академії Генерального штабу: полковник російської армії Всеволод Петрів, організатор українського полку імені Костя Гордієнка; штабс-капітан російської армії Олександр Удовиченко, командир славнозвісної Залізної дивізії; підполковник російської армії Володимир Сальський, з вересня 1919 р. командувач армії УНР; полковник російської армії Михайло Омелянович-Павленко, головнокомандувач Української Галицької армії, який згодом очолив Зимовий похід, що було визнано однією з найбільш вдалих військових операцій української армії; полковник Микола Капустянський, представник Генерального штабу УНР при польському Генеральному штабі, в еміграції – член проводу українських націоналістів, після розколу в ОУН – один з лідерів мельниківського крила ОУН, військовий міністр уряду УНР в екзилі; Володимир Сінклер, генерал-майор російської армії, останній начальник генерального штабу УНР; Сергій Дельвіг – випускник артилерійської академії, генерал російської армії, який став начальником артилерії сформованого Симоном Петлюрою Гайдамацького Коша Слобідської України, та багато інших.

Вищий командний склад армії УНР

Вищий командний склад армії УНР. 1-й ряд зліва: генерал-полковник Микола Юнаків, Головний Отаман Симон Петлюра, генерал-полковник Михайло Омелянович-Павленко.

2-й ряд зліва: генерал-хорунжий Володимир Сальський, генерал-хорунжий Михайло Греків, генерал-хорунжий Олександр Осецький, генерал-чотар Мирон Тарнавський.

3-й ряд зліва: генерал-полковник Олександр Удовиченко, генерал-полковник

Олександр Загродський, генерал-хорунжий Всеволод Петрів, генерал-полковник

Микола Капустянський, генерал-хорунжий Марко Безручко.

4-й ряд зліва: генерал-полковник Сергій Дельвіг, генерал-полковник Олексій Галкін, генерал-поручик Володимир Сінклер, генерал-хорунжий Віктор Павленко, генерал-хорунжий Євген Мишківський.

«Сурмач», Лондон, ч. 1–4, 1971–1972 рр.

ЦДАЗУ, заг. бібл. ф., інв. № 1625

По-різному склалися долі цих людей в еміграції. Хтось, як генерал Володимир Сінклер, працював на чужині чорноробом, відмовившися від високих посад у Війську Польському, а згодом загинув у Лук’янівській в’язниці Києва; хтось, як генерали Микола Капустянський чи Олександр Удовиченко включилися до громадської діяльності, продовжуючи боротьбу за Україну за її межами. Чимало з них публікувалися в еміграційних періодичних виданнях, а також залишили спогади про свою участь у війні за незалежність. Сьогодні з цими документами можна ознайомитися, зокрема, в Центральному державному архіві зарубіжної україніки.

«Яке воно недавнє, а таке далеке здається оце минуле. Ніби то колись в іншому житті було. Бо безодня ділить то бурхливе, небезпечне, повне діл і починів життя з часів відродження великої нації від нинішньої тиші сірого будня, того сучасного емігрантського животіння і його безвиглядної одноманітности, – так починає свої мемуари Всеволод Петрів через 10 років після початку Української революції. – Сам собі видаєшся старим, який виконав уже свої завдання – так якось невблагано затираються щоденно назви, дати, призвища, вчинки, що якби не те, що прокидається вже Український Велетень, що все більше та більше набирає він сили там у далекій Батьківщині, що час від часу дає про себе звістку, як блискавка про громовицю, то здавалось би, що те все тільки нам снилось.

Та не був це сон. А справді боролись, умирали, страждали передові борці українського відродження. І в імя тих страждань й крови, в імя заповітів на майбутнє для ріднього народу, не можуть ще живі тілом й духом учасники великих днів не закріпити цього минулого, не можуть не залишити виразних слідів по собі й правдиво змальованого перебігу подій минулої героїчної доби».

У «Споминах» описані події перших двох років національно-визвольної боротьби, у яких Всеволод Петрів брав участь як командир полку імені кошового Костя Гордієнка. І тим ціннішим є твір українського генерала, що написаний він не з точки зору політичного діяча, а людини, яка перебувала у самому епіцентрі національного військового руху та могла засвідчити, що в Україні було чимало людей, які прагнули незалежності та були готові відстоювати її навіть ціною свого життя.

Всеволод Петрів «Спомини з часів Української революції (1917–1921)». Львів, 1927 р. ЦДАЗУ, заг. бібл. ф., інв. № 106

Всеволод Петрів «Спомини з часів Української революції (19171921)».

Львів, 1927 р. ЦДАЗУ, заг. бібл. ф., інв. № 106

Досить цікаву характеристику українського вояцтва подає у своєму творі «Україна у війні за державність» генерал Олександр Удовиченко.

«Мільйони вояків української національності, вкраплені в частини російської армії, дивилися на революційні процеси в ній з іншого погляду, їхні думки були скеровані до Києва, столиці України, центру українського національного руху. Для них були чужими інтереси, так би мовити, шкурного характеру російської солдатської маси.

Український вояк завжди відзначався своєю дисциплінованістю, вищим щаблем розвитку, виявом ініціативи, завдяки чому майже 40 відсотків нижчих командних посад в російській армії, як, наприклад, ройові, чотові, бунчужні, були обсаджені українцями.

Хвиля деморалізації в російській армії, що призвела до вбивства офіцерів, до відмови виконання бойових наказів цілими полками, а то й дивізіями, до самовільного покинення фронту, до дезертування, до “братання” з ворогом та ін., усі ці явища були чужими українському воякові».

На відміну від попереднього автора, Олександр Удовиченко подає хроніку подій та факти від початків українського війська у 1917 р. до загибелі 359 вояків армії УНР під Базаром у 1921 р.

Олександр Удовиченко. «Україна у війні за державність». Вінніпег, 1954 р.  ЦДАЗУ, бібл. ф. № 3, інв. № 343-О

Олександр Удовиченко. «Україна у війні за державність». Вінніпег, 1954 р.

ЦДАЗУ, бібл. ф. № 3, інв. № 343-О

Війна за незалежність і трагічна поразка українських збройних сил стали основою не лише для творів мемуарного жанру, але й для публікацій, в яких аналізується розвиток тодішніх подій та визначаються перспективи подальшої боротьби. Такою, зокрема, є стаття Володимира Сальського «Перспективи збройної боротьби за незалежність України», опублікована 1927 р. у «Тризубі». Автор розглядає історичний шлях, який пройшла Україна від часів Богдана Хмельницького до доби Директорії на чолі з Симоном Петлюрою, підкреслюючи: «Ціллю нашої боротьби єсть незалежна Українська Держава, як найвища форма національного життя, при якій тільки нація має змогу найповніше розвинутись і забезпечити своє існування … Ми маємо за собою тисячу років історичного життя, посідали цю найвищу форму національного життя, губили її під натиском сусідів, але ніколи не губили стремління до неї».

Фрагмент статті Володимира Сальського «Перспективи збройної боротьби за незалежність України». «Тризуб», 9 січня 1927 р.  ЦДАЗУ, ф. 15, оп. 1, спр. 119, арк. 18–18 зв.

Фрагмент статті Володимира Сальського «Перспективи збройної боротьби за незалежність України». «Тризуб», 9 січня 1927 р.

ЦДАЗУ, ф. 15, оп. 1, спр. 119, арк. 1818 зв.

Досить цікавими є роздуми автора стосовно подальшого розгортання подій в Україні та участі у них українських вояків-емігрантів. Як і багато хто з українців на чужині, В. Сальський сподівався на досить швидкий крах окупаційного режиму. Це, мабуть, була єдина суттєва помилка генерала. Але багато в чому його прогнози виявилися цілком вірними. Це, зокрема, стосувалося й значення армії, як основної сили, яка має вибороти незалежність України в боротьбі із комуністичною Росією, а тому В. Сальський писав про необхідність готувати військові кадри національної армії та важливість її технічного забезпечення. Хитання московської влади, зазначає він, має стати сигналом до повстання в Україні, на Кавказі, Кубані і на Дону, і тоді «українська нація ясно задеклярує свою незалежність повстанчо-революційною акцією. Це буде критичний момент, від розвитку якого залежатиме дальший хід подій… Кілька невеликих добре зорганізованих загонів, кинутих в головніших напрямках на Україну матимуть величезне значення і спричиняться до звільнення України від окупантів».

Як показав розвиток подій в України упродовж останніх 30 років, від хитання окупаційної влади до збройної війни за повну незалежність нашої держави пройшло майже чверть століття. В. Сальський вірив, що гіркий досвід минулого має багато чому навчити українців і що національне начало візьме гору над політичними амбіціями, і це стане запорукою перемоги.

Катерина Романова,

головний науковий співробітник ЦДАЗУ

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається