Професор Григорій Клочек: „Євген Маланюк бачив суть речей і явищ”

Середа, 15 листопада 2017 08:03 Автор  Богдан Залізняк
Оцініть матеріал!
(2 голосів)
«Імператору залізних строф», Євгену Маланюку, цьогоріч відзначили 120 років від дня народження «Імператору залізних строф», Євгену Маланюку, цьогоріч відзначили 120 років від дня народження

2 і 3 листопада 2017 року у Львівському національному університеті імені Івана Франка відбулася Всеукраїнська наукова конференція до 120-ліття від дня народження Євгена Маланюка — „Його постать роки одягають у бронзу…” (голова Оргкомітету — ректор ЛНУ ім. І. Франка професор Володимир Мельник).

У конференції взяли участь також науковці Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка та Центральноукраїнського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка.

Подаємо тезово виступ на пленарному засіданні в Дзеркальній залі Університету завідувача кафедри української літератури Центральноукраїнського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка (м. Кропивницький) професора Григорія Клочека. На нашу думку, цей виступ цікавий і для науковців, і для молоді, яка студією українство в університетах, прагне пізнати себе, історію та літературу своєї нації ще в шкільних аудиторіях.

Отже, професор Григорій Клочек (м. Кропивницький): „Феномен есеїстики Євгена Маланюка: сім ознак”.

„Євгена Маланюка треба би вивчати в школах. Але мене не чують. Просто не знають, що він — есеїст, літературознавець, історіософ. Невеликі есеїстичні праці нині до нас доходять.

То ж — сім ознак есеїстики Євгена Маланюка. Спробую їх викласти тезово.

Перша: талановитість. У 6 класі гімназії Є. М. написав твір „Значення Жуковського для російської літератури“. У 16 років. Це — вроджений талант. Це вміння бачити суть речей.

У нас дуже великі проблеми з вивченням української літератури. Є. М. отримав „четвірку” за цей твір. Він був математично спрямований чоловік. Ліва півкуля надзвичайно гармоніювала з правою півкулею. Що характерно для Івана Франка, для Ліни Костенко, яка хотіла вступати на філософський факультет. Є. М. прекрасно бачив суть речей.

Друга ознака: вираження сутності. Є. М. побачив суть Павла Тичини —відразу після публікації його „Сонячний кларнетів”. Описав творчість „шістдесятників” — І. Драча, В. Коротича, Л. Костенко. Ось це і робить його літературознавцем есеїстики. Просто таки видатною є його „Книга спостережень”.

Третя ознака: методологія. Пам’ятаємо в Гегеля: „Відсутність таланту нічим не компенсується”. Є. М. прекрасно розумів літературний процес і давав оцінку кожному явищу: як воно працює на розвиток української нації. Європа довгий час боялася націоналізму. А ми формуємося.

Четверта ознака: Маланюкова Шевченкіана. Його Шевченкіана — 5-6 статей. На жаль, не всі вони опубліковані. Вони, ці праці, створили каркас для всього шевченкознавства. Кілька постулатів: монолітність (жодних ідеологічних борсань у Шевченка не було); вулканічна енергія Шевченкового слова (Шевченко — явище єдине і неповторний згусток єства); месіанство (Шевченко — той, „ким зайнялось і запалало”); живий Шевченко (ми звикли до образу Шевченка як мужицького поета. Це — інтелігент № 1. Є він складним виразом нашого національного творчого духу).

П’ята ознака: десакралізація російської літератури. В 1923 році Є. Маланюк як ще студент Подебрадської академії написав працю „Кінець російської літератури”. Він дуже добре знав російську літературу. Писав там і про Чехова, і про Гоголя (зокрема, про те, що розпад російської літератури — помста українського національного духу).

Шоста ознака: інноваційність.

І — сьома: краса стилю. У Є. Маланюка неймовірно красивий стиль. Бо він бачив суть речей і явищ. І вмів її висловити”.

Чи вміємо ми (вже — нині) висловити суть речей, серед яких для нас, українців, чи не найголовніша: як практично за допомогою наших попередників — передусім таких, як Євген Маланюк, їхніх творів, вибудувати на національних засадах рідну країну? Читаємо. Вивчаємо. Слухаємо розмаїті програми — зокрема політиків, серед яких — чимало політиканів, про що свідчить діяльність Ради, яку важко назвати Верховною, якщо дивитися в сутність її праці. Слухаємо представників різних гілок влади — аж до найвищої. І що? Констатуємо: маємо те, що маємо.

Виникає запитання: в чому причина? Що заважає представникам народу, який, як прийнято стверджувати, і є, образно кажучи, будівничим держави, добиватися того, щоб національний дух пронизував діяльність усіх владних конструкцій, щоб влада на різних рівнях розуміла: освіта, наука, культура — це є основне? Нерозуміння сутності речей. Як вийти на їх розуміння? Працею. Шкільною. Університетською. Пізнанням себе. А отже — і на пагорбах влади: району, міста, області, країни.

Замість післямови: „Події 1917 р. заскочили нас. Заскочили також тому, що справа пізнавання себе стояла слабо. Не хочу цим сказати, що наша наука не працювала. Вона працювала, зважаючи на умови, на бездержавність і на ті рамки, які тодішня наука ставила собі, дуже наполегливо і досить плідно. Але здобутки тієї науки були надто мало знані серед ширшого загалу”. (Євген Маланюк. Нариси з історії нашої культури / Євген Маланюк. Книга спостережень. — К.: „Дніпро”, 1997. — С. 18).

Шановні читачі, вам це нічого не нагадує? Те, що відбувалося 100 років тому.

Богдан Залізняк,

керівник прес-центру наукової журналістики

ЗНЦ НАНУ і МОН України,

член НСПУ і НСЖУ,

кандидат філологічних наук

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається