Цьогоріч Золочівському замку, що на Львівщині, – 365!

Опубліковано в Історія

Американська Бібліотека Конгресу виклала у вільний доступ оцифрований путівник по Києву 1897 року

Опубліковано в Цікаво

Після ста років перебування за кордоном сімейна реліквія Скоропадських – ікона, якій молилися кілька поколінь цієї родини, – знову повернулася до України, хоча могла не лише залишитися на Заході, а й взагалі потрапити до Росії.

Опубліковано в Україна

Український народ зробив вагомий внесок у перемогу над нацизмом. За кількістю людських втрат українці є одним із найбільш постраждалих народів у роки Другої світової війни. Чимало наших земляків, котрі до того волею обставин опинилися за кордоном, пліч-о-пліч з народами інших країн воювали проти нацизму у регулярних арміях, рухах Опору, партизанських з’єднаннях та загонах країн Антигітлерівської коаліції, виявляючи присутні нашій нації жертовність і героїзм, за що були пошановані і відзначені високими нагородами від урядів зарубіжних держав.

Опубліковано в Скарбниця спогадів
П'ятниця, 26 квітня 2019 05:34

Чорнобиль – душі нестерпний біль

Аварія на Чорнобильській АЕС 26 квітня 1986 р. сколихнула весь цивілізований світ, що назве її потому найбільшою техногенно-екологічною катастрофою ХХ століття. Одними з перших на трагічну подію відреагувала українська діаспора, яка на тлі недостовірних даних про радіацію з боку радянської України, применшення кількості жертв і постраждалих від «мирного атому», різкої відмови від міжнародної допомоги, привернула увагу світової спільноти на реальні обставини та наслідки чорнобильського лиха. Про їхні протестні акції, інформаційні повідомлення з цього приводу, молебні, конференції щодо нагальних українських проблем, про важливість допомоги співвітчизникам по той бік кордону розповідають документи, що знаходяться на зберіганні у Центральному державному архіві зарубіжної україніки (ЦДАЗУ).

Опубліковано в Скарбниця спогадів

У березні-квітні 1918 року слов’янська група армії УНР за три тижні звільнила Донбас від російсько-більшовицьких військ. Операцією командував генерал-хорунжий Володимир Сікевич, який залишив про неї докладні мемуари. Як армії УНР вдалося за три тижні вибити більшовиків із міст Донбасу? Як сприймали Сікевича і вояків УНР жителі регіону? І чому сьогодні українськість Донбасу частиною його жителів ставиться під сумнів?

Про це в ефірі Радіо Донбас.Реалії говорили видавець, керівник проекту і упорядник книги «1918. Донецький бліцкриг» Олексій Бешуля та історик, консультант із видання цієї книжки Ігор Бондаренко.

– Олексію, звідки взялася ідея видати таку книгу? Чому ця книга з’явилася тільки зараз?

Олексій Бешуля: Вони видавалися, це було 5-6 книжечок, в Канаді з 1941 по 1951 роки. В Україні вони не перевидавалися до цього часу, так склалась історія. Мабуть, нікому не була дуже цікава ця тема, ніхто не хотів цим займатися. Все ж таки генерал Сікевич не був настільки відомою людиною в українській історії та історіографії. Тому, можливо, для книговидавців це комерційно не вигідно.

Але я спробував цей експеримент. Книжка продається, все чудово.

– Що вас, як видавця, найбільше вразило у цих мемуарах? Чи було щось несподіванкою, відкриттям?

Олексій Бешуля: Взагалі ця книжка – одна велика пригода. Спочатку я знайшов ці мемуари, потім з огляду на те, що ще не пройшло 70 років з його смерті, треба було знайти його нащадків, я знайшов правнучку, яка живе у Львові, і з нею ми домовилися про видання цієї книжки. Потім був довгий період, поки я шукав фінансування.

Що у ній такого цікавого, насправді, це не класичні мемуари, де все сухо. Вона написана поетичною мовою, з елементами українського сентименталізму, з розмовами з його вояками, він намагається передати їхні життєві історії. Часом, у нього є якісь епізоди, які він вставляв, де хочеться пустити сентиментальну сльозу.

– А про що книжка?

Олексій Бешуля: Про його шлях із 1917 року, з часу, як він вступив на службу до армії УНР і до останніх боїв на Донбасі, саме цей проміжок.

​– Ігорю, розкажіть про постать Володимира Сікевича. І чому так мало знають про людину, яка так вплинула на перебіг історії?

Ігор Бондаренко: За декілька днів ми будемо відзначати вже 27 років нашої незалежної держави. Але за цей час, як на мене, історія в Україні як наука, як предмет, ще не стала державоцентричною, національноцентричною.

Так сталося, що довгий час ми перебували у полоні різноманітних міфів, які досі існують: радянські міфи, імперські, навіть українські міфи.

Те, що ми пройшли й проходимо зараз за період нашого історичного розвитку, не кожна нація може все пережити.

Стосовно постаті Сікевича і взагалі, чому саме так, у багатьох може виникнути подив, що ми пишемо про український Донбас. Хоча останнім часом це культивувалося, особливо з 1990-х років, що Донбас якийсь окремий, інший. У передмові впорядник цієї книжки пише, що Донбас – це Україна, справжня Україна.

– Там є така фраза, що важко собі уявити більш український регіон, ніж Донбас.

Ігор Бондаренко: Так і є. І як історик я можу сказати, що значна кількість вихідців саме з того краю, були героями, рушійною силою державотворчих змагань.

Про Сікевича мало хто знає, але ще можна називати декілька різноманітних прізвищ.

Основна візія цих спогадів – те, що Україна є єдиним цілим, попри такий історичний розвиток. Історія склалася саме так, є різноманітні сторінки.

Це спогади людини, яка серцем пропустила усі події, які відбувалися протягом 1917–1918 років. Такі постаті, як Сікевич, були рушійною силою тодішньою української революції, а українці були дійсно близькими до утворення власної держави. Історичні обставини склалися інакше, але це не історія наших поразок, це історія наших перемог.

– Ось як Володимир Сікевич описує, як його зустрічали місцеві мешканці та вояків армії УНР:

«Рано наша кіннота подала сигнал до збору, і 21 квітня вирушила по великій дорозі здобувати козацьку славу. Я поїхав за військом автом зараз же за кіннотою. Близько полудня ми прийшли до Краматорівки. Робітники як не з любов’ю, то зі страху нової влади, стрінули нас із хлібом і сіллю, і піднесли кінноті український прапор з написом: «Нехай цей стяг буде благословенням робітників у боротьбі за незалежну, соборну Україну. Ми з вами!» Сотник Ляхович під’їхав до них, прийняв цей стяг і передав хорунжому і сказав: «Ми з гордістю приймаємо ваше благословення і будемо все робити, щоб ваше бажання виконати і щоб по цілій Українці скрізь заспівали радісну пісню: «Ще не вмерла Україна!» А це мусить бути, бо військо і робітництво, це непоборима сила. Слава вам і всім робітникам по цілій Україні, які є тої самої думки, що і ви».

Олексію, чи довіряти цьому опису, чи тут є якісь пропагандистські мотиви?

Олексій Бешуля: Я думаю, йому можна довіряти цілком. У цій книзі він згадує про те, що були мінімальні сутички, були партизани. Тоді вже відбувся переворот гетьмана Скоропадського, Українська держава – вже Гетьманщина, так само володіла цим регіоном, не було масового спротиву.

Повстання на київському «Арсеналі», яке придушував гайдамацький кіш Слобідської України, у більшості складався з вихідців зі Сходу. Останній український гарнізон, який здався на Сході, був Луганський. Без мінімальної підтримки місцевого населення він би не тримався.

– Олексію, три тижні вистачило, щоб звільнити територію Донбасу від російсько-більшовицьких військ. Як це вдалося зробити так швидко?

Олексій Бешуля: Відповідно до мемуарів, це вдалося зробити доволі просто. Тоді по суті армія УНР формально воювала не з червоною Росією, а з «Донецько-криворізькою республікою». Насправді, максимальний бій відбувався не більше двох діб. У них була нормальна військова структура, багато військових частин. Але вони дуже швидко здавались. У більшості своїй, вони думали, що зараз вони дадуть перший залп і далі ніхто не піде.

Основні бої – перший бій Барвінкове-Слов’янськ, потім був великий бій за Горлівку, за Дебальцеве, а далі вже були локальні сутички.

– Ігорю, ви викладали історію до окупації в Донецьку. Чи розповідали ви про Сікевича? Як ваші учні сприймали таку інформацію? Чи не вважалася вона їм дивною?

Ігор Бондаренко: Безпосередньо про пана Сікевича я не говорив, але вся моя діяльність, як історика, була присвячена україноцентризму. Я розпочав свою викладацьку діяльність у середині 1990-х років, минуло лише декілька років з набуття незалежності, був величезний конфлікт поколінь: усі знали різну історію.

У 2014 році я був на викладацьких курсах, на той час люди, які потім стали апологетами різноманітних міфів, на кшталт «Новоросії», рекламували нам різноманітну літературу з приводу того, що вони такі, а Київ їх не чує. Тоді широкий загал їх не сприймав. Тому що, на моє глибоке переконання, на тих територіях на сучасному етапі немає настільки потужного сепаратизму, а є окупація та колаборація.

Тому необхідно, щоб ця територія була звільнена від окупантів і потрібно мати стратегію для розвитку цдержави.

– Повернімося до постаті Сікевича. Як він сприймав регіон, чи були якісь нюанси, колорит цього регіону?

Олексій Бешуля: Для нього це був абсолютно звичайний український регіон, ніяких особливостей у жителів він не бачив. Наприклад, я читав багато мемуарів німецьких військових, які були на Донбасі у 1941–1943 роках, більшість з них писали, що це Україна.

 

 

Джерело: radiosvoboda.org

Опубліковано в Власна думка

7 квітня в Українському Музеї у Нью-Йорку (The Ukrainian Museum) відкрився наймасштабніший український музейний проект Українське коло», присвячений українській історії в період визвольних змагань 1917-1921 рр. “Full Circle: Ukraine’s Struggle for Independence 100 Years Ago, 1917-1921”.

Опубліковано в Українці в світі

4 лютого в Національному музеї історії України відкрилася виставка «Зродились ми великої години», приурочена до 90-ліття створення Організації Українських Націоналістів. Саме у ці дні 90 років тому у Відні завершив роботу Перший Конгрес, який оголосив про створення ОУН – організації, яка стала символом безкомпромісної боротьби за утвердження у світі незалежної держави Україна.

Опубліковано в Музеї

Минуло вже століття від героїчного бою під Крутами, який відбувся 29 січня 1918 року, проте й до цього часу не вщухають різноманітні припущення, формуються міфи і легенди через неоднозначність оцінок подій того дня.

Нині, мабуть, важливіше не так висвітлювати деталі самого бою, а власне героїзм молодих хлопців, що без військового досвіду і практично без озброєння не відмовилися від нерівного поєдинку із багатотисячною більшовицькою ордою. Адже молода Українська Народна Республіка (УНР) по суті не мала українського регулярного війська і не могла повноцінно захищатися від нападників. Студенти і гімназисти зробили на той час неможливе – зупинили на декілька днів наступ більшовиків на Київ і це дало змогу делегації УНР укласти Брест-Литовський мирний договір із Центральними державами (Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією), що врятував тоді українську державність.

Уже за декілька років, в окупованій більшовиками Україні, пам’ять про героїв Крут, почали витіснятися радянською пропагандою, а могили учасників бою були цинічно знищенні радянською владою.

Проте завдяки колекціям документів, зібраних чисельною громадою українців-емігрантів у вільному світі, що нині знаходяться на зберіганні у Центральному державному архіві зарубіжної україніки (ЦДАЗУ), можна відтворити пам’ять про легендарний бій, зібрати відомості про його перебіг і проаналізувати причини, що призвели до трагічних наслідків. Адже дата 29 січня перетворилася на одну із провідних дат українського календаря в діаспорі. Зокрема, представлені у фондах ЦДАЗУ документи дають можливість дослідити історичний контекст бою під Крутами: «Крути, це рівночасно вогнена грань двох епох: духового рабства, яке молоді герої змили своєю гарячою кров’ю, й боротьби за державну суверенність України, яку вони започаткували» – так українці в еміграції характеризували подію.

012121919211

Стаття «Крути» у бюлетені головної управи
Української національної єдності у Франції, ч. 6-7, 1955 р.
ЦДАЗУ, ф. 45, оп.1, спр. 19, арк. 47 зв.

Тривалий час реальні події бою під Крутами межували з міфами про українських спартанців – трьохсот студентів та гімназистів, які виступили на захист незалежної держави. І чимало українських періодичні видань, що нині знаходяться у довідково-інформаційному (бібліотечному) фонді ЦДАЗУ, тиражували цю легенду, проте наголошують на важливості цього історичного факту для національної пам’яті українців.

0212121919211

Стаття «Крути – українські Темопілі».
Газета «Український самостійник», січень 1937 р.
ЦДАЗУ, ф. 10, оп. 1, спр. 175, арк. 71

Тематика Крут знайшла своє місце і у поетичних творах української еміграції, представлених як у колекціях архівних документів, так і у періодичних виданнях довідково-інформаційного (бібліотечного) фонду ЦДАЗУ. Вірші, сонети, декламації українських митців в еміграції оспівують і вшановують героїзм і жертовність української молоді, яка першою відгукнулася на захист молодої української держави.

01212121919211

Вірш В. М. Яніва «Героям Крут».
Газета «Український сокіл», Прага, ч. 1-2, 1937 р.
ЦДАЗУ, ф. 15, оп. 2, спр. 71.арк.. 59

Культ крутянських героїв став однією із важливих підвалин українського націоналістичного руху. Адже у свідомості українців він набув особливого значення саме завдяки жертовному героїзму української молоді, на якому виросло і виховувалося не одне покоління патріотично налаштованих нащадків героїв. Про це розповідають документи у колекціях архівних документів, зокрема Української скаутської організації Пласт у Канаді, що зберігаються в ЦДАЗУ.

012132121919211

Вірш «Крути». Журнал пластового юнацтва «Готуйсь»,
Канада, січень 1966 р.
ЦДАЗУ, ф. 29, оп. 2, спр. 9, арк. 6


Вшановуючи нині крутянських героїв, ми низько схиляємо голову перед їхнім патріотизмом і жертовністю, особливо коли знову змушені обороняти власну незалежність.

Віра Фазлєєва, провідний науковий співробітник відділу

використання інформації документів ЦДАЗУ

Опубліковано в Скарбниця спогадів

Два роки тому 23-річний Едуард Крутько із села Козубівка Хорольського району, відкрив у хаті своїх дідуся й бабусі, яких уже немає на цьому світі, етнографічний музей «Древо», про існування якого тепер знає чимало людей не лише в Україні, а й за кордоном.

Опубліковано в Музеї
Сторінка 1 із 6

Стрічка новин

FB