Чим живе «заробітчанське» село на Львівщині та чому трудові мігранти не поспішають повертатися додому розповідає Громадське...

Село Новосілки Гостинні, що в Самбірському районі, розташоване на півдорозі від Львова до кордону із Польщею. Поїдеш на північний схід — потрапиш у столицю Галичини, на південний захід — на контрольно-пропускний пункт Смільниця. У кожен бік — на авто трохи більше години.

Проте жителів села районні центри та навіть головне місто регіону цікавлять менше, аніж близьке і далеке закордоння. Ще на початку двотисячних кожен десятий селянин виїхав на заробітки в Західну Європу. Переважно в Італію. Громадське поїхало подивитися, чим живе «заробітчанське» село нині.

Робота є, людей немає

Півтори години автобусом зі Львова і ще 30 хвилин пішки від дороговказу до самого села. Чи не кожен стовп уздовж дороги обліплений оголошеннями, що свідчить — працевлаштуватися можна й тут:

«Робота на птахофабриці 250 грн/день» (9,5 доларів), «Запрошуємо на роботу адміністратора, продавця-касира в продуктовий супермаркет у селі Рудки».

Однак у самому селі картина трохи інакша. На вулицях зустрічаємо переважно людей пенсійного віку або школярів. Молодь, за словами місцевих, виїжджає на навчання і роботу до найближчих райцентрів — Самбора чи Стрия. Або ж до Львова. У центрі села, недалеко від церкви, — «Закусочна».

У будній день на лавочці біля неї відпочивають пенсіонери Григорій та Михайло.

— Наші жінки повиїжджали, а ми сидимо під крамницею і думаємо де б ото випити, — каже Михайло Павлович і, киваючи в бік Григорія, додає: 

— А його жінка на заробітках і померла.

— Померла, — підтверджує Григорій.

— Дев’ять днів чекав, щоби доставили сюди, у Новосілку, щоби поховати. У мене в Італії і донька залишилася. І зять. Двох дітей до себе забрали. Старший нині десь на комп’ютерах в Австрії працює, інший живе з батьками. Лише наймолодший не схотів їхати. Каже, тут лишуся.

— Ви не думайте, що там легка робота. Скільки хворих звідти поприїжджало, а скільки лікується там, — втручається Михайло.

— У нас є такі жінки, що по 20 років на тих заробітках, — веде далі Григорій, — Так, вони піднялися трохи, добрі хати зробили, але що з того: приїдуть на два тижні — місяць, відпочинуть і назад в Італію. Бо тут нема чого сидіти, на тисячу триста гривень пенсії (50 доларів) багато не проживуть.

«Отримала першу пенсію і померла»

Ті, хто виїхав, вертатися в село відпочивати на старості літ не збираються. Спершу хотіли трохи господарство підтягнути, пояснюють вони, потім — дітей навчити. Тепер онуки грошей потребують, а дехто вже й на правнуків працює.

«Наші жінки там виходять на пенсію в 70 (середній вік виходу на пенсію жінок в Італії 66 років і 3 місяці — ред.), — розповідає Михайло. — Он була в нас Славка. Вернулася з Італії, оформила собі італійську доплату, узяла першу пенсію та й померла».

Рівень доходів заробітчан видно по фасадах будинків. У Новосілках вони або нові — із великими супутниковими антенами ззовні, — або старенькі. Головна дорога — у численних ямах.

Пана Михайла зустрічаємо дорогою до сільради. Одягнений у робочий синьо-помаранчевий жилет, за кермом на таких само помаранчевих «Жигулів» — він працює у фірмі «Автодорсервіс». На життя не скаржиться, але каже, роботи мало:

«Кусочок отого асфальту положили і кінець. Ніби є сільрада, і крамниці, і маршрутки, і електрички, але село вимирає. Хотіли би тут затриматися, але немає за що зачепитися, — Пояснює він. — Хотів би спитати тих наших гашиків (можновладців — ред.), навіщо обіцяти? Спочатку зробіть те, що потрібно людям, а потім обіцяйте».

Фото: Громадське

За бюджетні кошти

У селі є чотири продуктові крамниці, працює філія зерноочисного підприємства, зводять елеватор, фермери орендують та обробляють землю. Розпитати, як іще заробляють селяни, вирушаємо до сільської ради, за 2 кілометри від самих Новосілок.

На вході — свіжий плакат-інфографіка про переваги безвізового режиму з ЄС. Усередині — радянський ремонт і темні порожні коридори. Голова сільради, Михайло Антонюк, керує тут уже третій рік. Розповідає, що річний бюджет села — 1 мільйон 200 тисяч гривень (46 тисяч доларів). Власне, бюджет і забезпечує основні робочі місця.

«У нас до сільради входить три села — Новосілки, Долобів і Хлопчиці. Разом 3600 мешканців. Є робота в бюджетній сфері: дві середні школи, в яких навчається близько 500 учнів. У Долобові є початкова школа — 30 учнів. Два народні доми, дві бібліотеки, три фельдшерсько-акушерських пункти. Проте зарплата у дві з половиною тисячі — це не те, що може втримати людину від виїзду за кордон», — каже сільський голова.

У сусідній Польщі або Чехії можна заробляти до 500 доларів на місяць. І люди їдуть.

Усе в родину

Але зароблені там гроші не йдуть в економіку села. Їх вкладають у нерухомість, роблять ремонти, навчають дітей та утримують тих, хто залишився вдома.

Михайло Антонюк розповідає, що завдання влади — зробити так, аби гроші, зароблені за кордоном, українці не боялися вкладати у власну справу. Як, наприклад, поляки, які зароблені у Великобританії фунти вкладали в бізнес. А відтак знову їхати на заробітки необхідності не було...

Більше тут

Опубліковано в Власна думка
Середа, 12 квітня 2017 13:38

Сповідь жінки-заробітчанки

Я не знаю,кому потрібна сповідь жінки-заробітчанки...наші будні, тут, у чужині...і хто буде читати ту мою книгу...пишу...не можу не писати...

Ранок 8 квітня 2007 року. 

День Пасхи, Великдень. Зі всіх куточків округи Брешії, як могли добиралися заробітчани на Службу Божу ( в цей день автобуси не ходили, бо і для Італії сьогодні день Пасхи).

Великодень 2007 році співпав з Великоднем в Римокатолицькій Церкві, так було в 2001р. – 15 квітня, потім в 2004р. – 11 квітня, в цьому році, і ще будуть в 2010р. – 4 квітня, в 2011р. – 24 квітня, і ....

Нащих жіночок було видно здалеку. Святково вбрані, із сіяючими очима, всі поспішали до храму. І як було приємно, коли зустрічні, зовсім не українці говорили нашою мовою « Христос Воскрес!», а їм у відповідь з повагою відповідали «Buona Pasqua». Як завжди на великі храмові свята , нам виділили церкву s.Carmine.
Народу зібралась сила-силенна, і всі з великодніми кошиками, і кошики вкриті вишитими рушничками, а в них : і сир, і ковбаска, і хрін, і крашанки і паска-красна, як дома, як на рідній землі.

Божественна літургія розпочалася о 11 годині величними словами трьох священиків « Христос Воскрес!». Службу правили три наші греко-католицькі священики отець Василь Філяк, отець Макарій Іванишин і отець Петро Камінський. Коли хор співав « Христос Воскрес із мертвих, смертю смерть подолав, і тим,що в гробах життя дарував», мороз ішов по тілі, і душа співала разом з Ангелами. Це співала ціла церква заробітчан, більше ніж півтори тисячі чоловік, і в цей час, в нас на Україні також по всіх церквах співалося стоголоссе «Христос Воскрес!». Це так велично уявити собі що більщ як мільярд населення нашої Зеної кулі, в один день торжествує Воскресіння Господнє! Який позитивний заряд опоясав всю Землю! Нарід молився і вся сила молитви линула в світ, благодать,яка спливала на голови віруючих переливалась і співала, вся її позитивна сила акомулювалась в велику силу любові і линула...линула і світи.

Отець Василь говорив свою проповідь перед більш як півтора тисячною аудиторією, говорив палко і гаряче, нам заробітчанам...

...В матері був один син, і як усі хлопці був покликаний виконувати свій патріотичний обовʼязок перед Батьківщиною. Йти захищати її, але в радянські часи захищали і воювали не за свою рідну Вітчизну, а йшли туди,куди посилала Москва. Хлопці були в гарячій точці, в Афганістані. Мати спочатку часто отримувала листи, потім рідше, а згодом зовсім листоноша перестав ступати на її подвірʼя. Серце мамине переживало, душа мамина молила Бога за свого єдиного сина. І одного разу він, її єдиний син, прийшов, прийшов у сні...

- Мамо, ти знаєш, як я тебе люблю, як я завжди тебе слухав і жив, так як ти мене навчила, я був твоїм люблячим сином, мамо...На моїй голові сивий волос, я побачив на чужій землі біль і сльози, гарячу живу кров, мамо, я бачив біль... Після важких, втомлюючих виснажливих боїв, хлопці повернувшись живими, падали на коліна, складали перед очима човником руки і гаряче молилися, в них на обличчях я бачив сльози, вони дякували,вони щось просили у Бога...

Мамо, чому ти не навчила мене молитися, чому ти не навчила мене молитви...

Жінка плакала, Мати плакала перед священиком і просила допомоги, її мучила совість, її гризли докори сумління, мамине серце плакало і обливалося слізьми....

Отець Василь говорив, а в церкві на Великдень жінки плакали. Ми плакали.... Кожна занурювалася в свої болі, в свої переживання, кожного мучили свої докори совісті, по своїх причинах. А переді мною на хорах стояла моя сестра, вона плакала, це були сльози болю,це були сльози очищення, це були сльози прощення...І я вже знала, я вірила, що в цю Велику спільну Пасху, сила молитви зробить своє. Я вже знала в душі сестри воскрес наш Спаситель!

І коли на другий день вона мені сказала, а ти знаєш я хочу почути, як буде говорити отець Василь про небо...ми не вагаючись знову поїхали в Брешію на Службу Божу. Моя душа тішилася разом з воскреслим Ісусом і я дякувала Богу, дякувала Матері Божій за ласку, що мої молитви були почуті.

А біля статуї Матері Божої, цілу Великодню Службу палахкотіли свічки,їх було так багато, цих запалених українських вогників в цій італійській церкві, що подих перхоплювало від однієї думки, що кожна свічечка, жертовно запалена Матінці Божій, це щира молитва,це гарячі сльози, це уклінна подяка за все-все, що ми маємо, чим живемо, і за все,що нам дає Бог!

Як гарно сказав отець Василь – яка багата італійська земля своїми святинями, своїми величавими храмами, тут зароджувалося християнство, і зараз маємо можливість, ми, українці,зовсім інша нація, молитися в цих святинях,це направду ласка Господня.

Втомлені,але такі щасливі, ми поверталися додому. Цього року Великдень на чужині святкувала нас троє, три сестри Галя, Оля і я. Нам було так радісно на душі, що всі ми захотіли свою радість подарувати нашим італійським друзям.

Нас зустріла моя Сілі, і ми навперейми розповідали про велику відправу, про силу-силенну людей, про ті відчуття, що ми пережили. Я швиденько з кошикомі свяченими стравами, які спеціальнопосвятили для моїх друзів зробила так,як мене вчила моя бабця, моя мама, і як я вчила своїх дітей Ростика і Олюню. Тричі переступала поріг із словами «Свята паска в хату, вся нечисть з хати», а потім зайшовши привіталася «Христос Воскрес!», моя Сілі нам відповіла « Воїстину Воскрес!», вона за три дні до свята попросила мене навчити її нашого привітання, і попросила, щоб я так зробила, як роблю у своїй хаті, на моїй рідній землі. А коли ми заспівали величне « Христос Воскрес!», щасливі сльози побігли по її лиці, вона щиро обняла і поцілувала кожну з нас. Їй було також весело цього спільного Великодня. Вона із слізьми на очах прийняла наш дарунок, наш кусочок щастя на чужій землі. І ще вона сказала – який ви щасливий у Бога народ, що так бережете свої традиції!!!

А коли, по закінченню Великодньої відправи вийшов привітати всю українську громаду отець Тофарі, італійський священик, координатор всіх заробітчан Ломбардії, всі завмерли від його піднесених слів...

- Скажіть мені, а хто ж залишився на Україні? Та це ж всі жінки тут, в Італії? Чути було відповідь, яка линула з глибини церкви – залишились наші діти, наші старенькі батьки, наші чоловіки...

А отець Тофарі продовжував.... Я низько схиляю голову перед вами, перед тією працею, яку виконуєте ви, віддаєте своє тепло, своє серце нашим стареньким батькам, ділите біль з важко хворими, які прикуті до ліжка, ростите наших дітей і співаєте їм свої, українські колискові. Але, хіба це варте того, що ваші самі близькі люди без вас, сумують, с вяткують Пасху без вас,живуть в очікуванні на телефонний дзвінок, і очікують довго-довго на зустріч із вами. Ось, що я вам скажу мої дорогі. Так,гроші теж не маловажна річ, але, або забирайте свої родини в Італію, або їдьте додому. Ви мене зрозуміли? Ви потрібні їм там, дома, на рідній землі...Христос Воскрес!

Хіба можна щось заперечити, хіба можна знайти оправдання? Але ж одні вчать своїх дітей, інші утримують цілі родини, інші лікують важко-хворих родичів, ще інші будують житло собі, чи своїм дітям, і ще тисячі-тисячі заперечень. І скільки ще так має бути????

....А мені сьогодні приснилась моя онучечка, я була з нею перші два місяці, і вона ще не говорить, моя кровиночка, моя перлиночка, моя Настуся. Вона бігла до мене, тупотіла своїми ноженятами з розкритими рученятами, і голосно лепотіла – « Моя бабуся, моя бабуся приїхала....», я крізь сон плакала, я молила Бога, щоб дав мені сили, дав розуму нашим владним мужам нарешті дійти згоди, нарешті забути амбіції, нарешті подивитися відкритими очима правди на нашу знеболену, знекровлену Україну, на наш нарід розпорошений по світах, і нарешті дати жити нам, українцям, на своїй землі, в своїх сімʼях, із своїми рідними, із своїми дітьми... Боже допоможи!

 

Автор:Наталия Гоца

 

Опубліковано в Власна думка