25 – 27 травня у м.Гданськ з навчальним візитом перебувала група працівників медичної галузі України на чолі з Володимиром Івчуком, національним тренером з питань медичної реформи. 

Опубліковано в Колонка подій
Український лікар-імунолог та алерголог професор Валентина Чоп’як стала лауреатом Державної премії України в галузі науки і техніки 2018 року  за роботу «Наукова розробка та впровадження персоніфікованого підходу до діагностики, лікування та профілактики імунозалежних захворювань» (у складі авторського колективу). За сприяння та підтримки львівського науковця – завідувача кафедри клінічної імунології та алергології Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького Валентини Чоп’як у всіх регіонах України створено обласні імунологічні служби, введено в дію 3 регіональні та 12 обласних спеціалізованих центрів.
Валентину Володимирівну знають у медичному світі. Вона – член Європейської академії з алергології та клінічної імунології (EAACI), член Всесвітньої алергологічної організації (WAO), член Всесвітньої імунологічної організації (WIPO), член Польського товариства імунологів, член Європейської федерації імунологічних товариств (EFIS), член Європейської асоціації зі стандартизації (EASI).
То ж розмовляємо із заслуженим лікарем України – Валентиною Чоп’як, цікавою людиною, про життя і про те, як вона, медик і громадський діяч, активний учасник міжнародних організацій, працює для Добра – з думкою про здоров’я як окремої людини, так і українського суспільства.
Опубліковано в Власна думка

З 1 липня українці надалі отримуватимуть медичну допомогу у будь-якому закладі охорони здоров’я незалежно від того підписали вони декларацію з лікарем чи ще продовжують його шукати.

Опубліковано в Україна

В Італії у пологовому будинку пропонують обрати, як пройдуть пологи - природнім шляхом чи з оперативним втручанням. Італійки дуже часто обирають кесарів розтин, щоб уникнути болю.

Опубліковано в Власна думка

До Брюсселя цього тижня прибудуть для лікування та реабілітації перші три українські військовослужбовці, які отримали поранення у протистоянні російській агресії.

Опубліковано в Україна у вогні

Уже кілька років я живу в Іспанії. Маю офіційну роботу. Працюю прибиральницею в одному з госпіталів, що на півночі Іспанії. І нехай собі ніхто не думає, що на такі “посади” беруть винятково заробітчанок-іноземок.

Про це розповідає у своєму блозі українка 51-річна Олена Костенко, яка 15 років живе в Іспанії.

Серед іспанців середнього віку, вихідців з простого народу, мало хто здобув вищу освіту. Тому прибиральницями, будівельниками працюють багато іспанців, а робота  barendero, прибиральника вулиць, взагалі вважається дуже доброю і недоступною для іноземців роботою.

Українки тільки після кількох років роботи доглядальницями за літніми людьми почали правдами та неправдами влаш­товуватись прибиральницями під’їздів. Робота прибиральниці цінується серед емігранток набагато більше, ніж, скажімо,  робота interna, тобто доглядальниці за літніми людьми. А робота  в госпіталі — це вже  вищий пілотаж.

У цій країні, окрім нас, ніхто не розуміє значення слова “блат”, його тут не існує. Є слово enchufe, що перекладається  як “розетка”. Це означає, що щось дефіцитне, як-от роботу, можна отримати по знайомству. Це звучить por enchufe,  тобто «через розетку». Щоб отримати постійну роботу в госпіталі, багатьом іспанкам доводиться понад десять років бути тимчасовою робітницею, добре себе зарекомендувати, а лише потім, через десять років, керівництво госпіталю може укласти контракт, і людина стає постійним працівником. Мені пощастило мати знайомих, за сприяння яких зі мною підписали контракт одразу.

 Я почала працювати в госпіталі кілька місяців тому. Цей госпіталь відкрили два роки тому. Спеціалісти тут висококваліфіковані, тож не дивно, що на лікування приїжджають  навіть з інших провінцій.

Я працюю у відділенні травматології. Тут лежать іноді дуже важкі люди, часто після аварій.  До пацієнтів персонал ставиться доброзичливо, ввічливо… До хворих звертаються не лише по імені, застосовують і пестливі слова: сонце, небо, дорогий…

Одного разу я прийшла на роботу, і мені мої колеги (саме так медичний персонал називає не лише одне одного, а й   прибиральниць) сказали, що привезли нового пацієнта — українця.  Чоловік погано володів іспанською. Мене попросили поговорити з ним і розповісти, у чому полягає лікування. У цій країні нема поділу на національності. І лікарі, і медсестри співчували панові Михайлу, що він тут сам, без родини.

Як з’ясувалося, Михайло приїхав в Астурію з Аліканте на кілька днів у відпустку, і впав невдало з велосипеда. Коли чоловіка привезли у госпіталь і з’ясувалося, що у місті у нього немає знайомих, одна лікарка мала знайому румунку, через яку знайшли сім’ю українців, які почали провідувати чоловіка. А ще до Михайла  щодня на чотири години  приходив соціальний працівник.

 Я давно живу в Іспанії, але усе ще не звикла до того, що у європейському світі найбільша цінність — людина  і турбота про її здоров’я. Знаю, що українські лікарі багато роблять для наших воїнів, для своїх пацієнтів. Мені теж довелось зустріти багато сердечних, розумних лікарів в Україні. Однак серед моїх українських лікарів були і такі, що вимагали хабара, і такі, що недбало ставились до моїх новонароджених дітей, і просто погані професіонали…

Було би несправедливо казати, що в Іспанії життя бездоганне. Тут також дехто уникає сплати податків, ховають вкрадені гроші в офшорах, але життя і здоров’я людини у цій країні понад усе.

 

Опубліковано в Власна думка

Стрічка новин

FB