Я вже на службі, і поспіхом, бо зовсім немає часу, пишу звіт про поїздку групи дівчат-ветеранок і діючих військовослужбовців до штаб-квартири НАТО у Брюсселі. Писатиму, як завжди, правду, підозрюю, що не все всім сподобається, але то таке, враховуйте, що це виключно мої особисті враження.

Метою поїздки було продемонструвати у штаб-квартирі НАТО фільм «Невидимий батальйон» про участь українських жінок в російсько-українській війні, і таким чином нагадати світовій спільноті, що ця війна йде просто зараз, і що вона їх теж стосується. «Невидимий батальйон», зініційований свого часу Марією Берлінською – це не тільки назва фільму, а ще й материнський проект жінок-військових, а «Амбасадор – ветеранська дипломатія», в рамках якого ми й поїхали – один з дочірніх.

Як не крути, порівняно з паркетними політиками в костюмах дівчата-фронтовички у формі виглядають і звучать переконливіше. Плюс гендерна тематика – це зараз світовий мейнстрім, яким варто скористатися для донесення наших меседжів. Нас ніхто не посилав і ніхто (маю на увазі офіційні структури) не уповноважував. Схоже, західні дипломати не дуже у це повірили, але про це нижче.

Крім мене, з героїнь фільму поїхали: Андріана Сусак-Арехта, колишній штурмовик «Айдару», нині один з лідерів жіночого ветеранського руху, та Дарія Зубенко, з якою я познайомилася ще у 2015 році, вона була тоді парамедиком у 8-й роті УДА «Аратта», а нині сержант, інструктор в одному з навчальних центрів ЗСУ. Решта троє дівчат – не героїні фільму, але активістки руху: Майя Москвич (служила у Нацгвардії, демобілізувалася за станом здоров’я, виграла золото на «Іграх нескорених»), Галина Клемпоуз «Перлинка», донедавна аеророзвідниця у 54-й бригаді, і Яна Зінкевич, беззмінний комбат батальйону «Госпітальєри».

Frontovichki v Bryusseli NATO 2 900x657

Треба сказати, що в нас була ідеальна психологічна сумісність, компанія була тепла, дуже спокійна, нам було комфортне одна з одною. Хоча в цілому поїздка була нелегкою, особливо важко прийшлося Андріані і Даші, бо з нас шістьох вони найкраще володіють англійською, можуть абсолютно вільно нею спілкуватися, тож основний дипломатичний тягар ліг на їхні плечі, ну, й Янині, звісно.

Маша Берлінська, яка була організатором поїздки з боку Жіночого ветеранського руху, порадила нам підготувати короткі, до 5 хвилин промови, бажано узгодивши їх між собою, щоб не повторюватись. Ми так і зробили.

Свої промови, ясна річ, писали самі, ніхто нас не цензурував. Але мені допомогли з перекладом американські друзі, бо хотілося казати вишуканою, а не спрощеною англійською, з професійними військовими термінами. Я три доби вчила цю промову, щоб не збитися, бо англійська в мене, чого гріха таїти, кульгає, зі зрозумілих причин я дуже довго не практикувалася і підзабула її.

На вокзалі біля автобусів на аеропорт Бориспіль нас проводжали посестри-фронтовички і журналісти. Контроль проходили у цивільному, про всяк випадок, щоб у прикордонників не виникло зайвих питань. Крім мене, бо я приїхала просто зі служби і «замаскувалася», вдягнувши поверх форми чорну фліску.

У Брюсселі нас зустріли представники Української місії при НАТО. Вони всюди возили нас ці дні, орендували нам номери у готелі і всіляко дбали про нас. У перший день у вже напівпорожній старій будівлі штаб-квартири НАТО (яку я добре пам’ятаю, бо була там у 2013 році в складі делегації українських журналістів і блогерів) ми зустрілися з головою Української місії Вадимом Пристайком (далі називатиму його просто посол) і його дружиною Інною, поспілкувалися з ними. Ми розповідали, навіщо приїхали, а посол – про те, як сприймають Україну в НАТО. Казав доволі відверто – наприклад, про те, що багато західних політиків і дипломатів не розуміють, навіщо ця Україна їм взагалі потрібна – мовляв, сидіть тихо і не створюйте нам проблем. Було помітно, що посол уважно придивляється до нас – вочевидь, побоювався, що ми можемо у штаб-квартирі утнути щось неполіткоректне – наприклад, «пустити зігу» чи закликати до Коліївщини.  Переконавшись у нашій адекватності, він ніби заспокоївся.

Але не все було так просто. Того ж вечора нам сказали скоротити промови до 1,5 хвилин, максимум до двох. Особисто для мене це було дуже неприємно, бо над цією промовою я довго працювала, вона, як на мене, була ідеальною, викарбуване кожне слово. Однак, ясна річ, скоротила її вдвічі. Дехто з дівчат не спав майже всю ніч, переробляючи свої промови. Нам сказали у цих скорочених виступах розповісти про себе, але ми домовились між собою того не робити, бо наші месіджі світові важливіші за наші особисті біографії.

Після зустрічі з послом ми гуляли містом з його дружиною, дивилися стару його частину, їздили до Атоміуму (це один із символів Брюсселю, величезна будівля у формі атому), вечеряли в центрі міста мідіями та іншою смакотою, наробили багато гарних фото. Велика подяка пані Інні Пристайко за цей теплий прийом і за фото.

Наступного ранку ми прибули до нової будівлі НАТО. На відміну від 2013 року, незважаючи на серйозний контроль, в нас не вилучали мобільні телефони і дозволяли фотографуватися, де ми хочемо. Андріана фотографувалася всюди з подертим бойовим прапором, що пройшов бої на Луганщині у найтяжчий перший рік війни.

Ми побачили шматок Берлінського муру (він є і тут), «меморіал» жертвам 11 вересня біля будівлі, а всередині – макет самої будівлі і музей подарунків від кожної країни – члена НАТО. І магазин сувенірів, включно з дитячими іграшками.

Перед початком заходу його формат знову змінився. Нас зустріла привітна пані з Ірландії, вбрана в цивільну сукню, але вона полковник піхоти. Вона поводилась як матуся, посміхалася нам, закликала не нервуватися і питала, чи ми щасливі. І одночасно повідомила, що виступів у нас, навіть двохвилинних, не буде взагалі. Будуть виступати очільники НАТО, потім демонструватиметься фільм, а далі буде коротка панельна дискусія (по-нашому – відповіді на питання). Я була у цей момент дуже зла і засмучена, думаю, що більшість інших дівчат – теж. Думала: якби мені одразу сказали, що я не зможу виступити з промовою, а тільки, в кращому разі, відповісти на одне питання (невідомо яке), і бути від цього дуже щасливою – я б нікуди не поїхала. Бо в мене, перепрошую, служба, і в кожного є якісь свої справи.

Оце був, як на мене, головний негатив поїздки – що нас одразу не попередили про формат, і що він у процесі змінювався.

За таких не дуже сприятливих обставин ми, однак, виконали усі завдання, які перед собою поставили, і поїздкою лишилися дуже задоволені.

Frontovichki v Bryusseli Pristayko Hatchinson Getemeller 900x599

Вадим Пристайко, Клер Хатчінсон і Роуз Гетемеллер

Отже, нас розсадили у першому ряду величезного залу, де проводяться конференції Альянсу, вказавши кожній, де їй сідати. З того краю, де опинилися дівчата, які гірше знали англійську, у другому ряду сів військовий перекладач з української місії, і дуже добре нам допомагав. У президії сиділо троє: заступниця генерального секретаря НАТО Роуз Гетемьоллер, спеціальний представник Генерального секретаря НАТО з питань жінок, миру і безпеки Клер Хатчінсон і голова української дипмісії при НАТО Вадим Пристайко.

Кожен з них мав невеличкий виступ. Очільниці НАТО називали нас героїнями, пані Гетемьоллер казала про наближення України до НАТО і співпрацю з питань безпеки, наводила статистичні дані про жінок в українській армії, а посол представив кожну із нас громаді.

Після «офіційної частини» заступниця генсека НАТО вибачилася за свій щільний графік і пішла, пообіцявши подивитися наш фільм на вихідних. Перед тим, як піти, вона трохи поспілкувалася з нами, а Андріана вручила їй подарунки – диск із фільмом і футболку з символікою Жіночого ветеранського руху.

Далі був, власне, показ фільму.

Після фільму ми встали, усі присутні довго аплодували нам. Ясна річ, дипломати і військові – люди не надто сентиментальні, але схоже, щось у них після перегляду таки ворухнулося, бо вирази облич у них – бодай ненадовго, але змінилися.

Далі була та сама «панельна дискусія» – кілька запитань із залу. Вони стосувалися, переважно, гендерної рівності в Україні і, зокрема, в українській армії. Даша і Андріана блискуче на них відповіли. Питання про реабілітацію фронтовиків з ПТСР майже повністю співпало із темою доповіді, яку збиралася виголосити Яна Зінкевич, і вона отримала змогу нормально виступити.

Після фільму ми встали, усі присутні довго аплодували нам. Ясна річ, дипломати і військові – люди не надто сентиментальні, але схоже, щось у них після перегляду таки ворухнулося, бо вирази облич у них – бодай ненадовго, але змінилися.

Далі була та сама «панельна дискусія» – кілька запитань із залу. Вони стосувалися, переважно, гендерної рівності в Україні і, зокрема, в українській армії. Даша і Андріана блискуче на них відповіли. Питання про реабілітацію фронтовиків з ПТСР майже повністю співпало із темою доповіді, яку збиралася виголосити Яна Зінкевич, і вона отримала змогу нормально виступити.

Далі, вже під самий кінець, раптом підвівся журналіст з «Укрінформу» і поставив два питання, перше з яких стосувалося «миру за будь-яку ціну». Це була майже дослівна цитата із моєї доповіді, і я скористалася цією подачею. Швидко відповіла про «мир», а далі сказала те, що хотіла їм сказати. Я вже викладала цю доповідь, але продублюю її тут іще раз, в перекладі українською.

«Ми, українці, воюємо не за “мир за будь-яку ціну”, не за “припинення вогню”, а за звільнення і повернення нашої землі.
У 2016 році я брала участь у розвідвиході поблизу Маріуполя, де ми захопили військову карту, зроблену російським офіцером, і на цій карті були позначені позиції, сили і засоби нашого ворога, в тому числі ті, що офіційно належали Збройним Силам Російської Федерації. Там було написано чітко: “Збройні сили Росії”.

Чи можу я запитати вас, як це виглядає у світлі безперервних російських тверджень про те, що їхні військові не беруть участі у боях на Донбасі?

Я хочу вам сказати: дорогі, шановні закордонні друзі! Будь ласка, не допомагайте нам домовлятися з Росією. Всі угоди з цією країною безнадійно марні і контрпродуктивні.

Тільки жорстка лінія всього вільного світу по відношенню до Росії, широкий комплекс з військових, економічних і дипломатичних заходів здатний її зупинити.

Європа повинна зрозуміти, що кожен барель нафти, кожен кубометр газу, придбані у Росії, перетворюються на нові ракети, снаряди і кулі, які сьогодні вбивають моїх співвітчизників, і, цілком можливо, вбиватимуть ваших співвітчизників завтра.

І, власне кажучи, не тільки завтра. Ми всі пам’ятаємо 300 невинних людей з повітряного рейсу, які були вбиті російською ракетою, спробу перевороту в Чорногорії [організовану Росією], щоб перешкодити цій країні вступити до НАТО, дії російських вбивць у Великій Британії тощо.

Як кожен може побачити, це не лише українська проблема. Це проблема всього вільного світу.

Ми не закликаємо вас воювати за нас. Насправді це ми воюємо за вас.

Ми, українці, захищаємо весь вільний світ від Росії.

Але нам потрібна ваша підтримка у вигляді зброї, боєприпасів і антиросійських санкцій.

Зробіть це зараз, і майбутні покоління європейців будуть вічно вдячні вам!»

Цікавою була реакція західних дипломатів на цю промову. Мені вони, звісно, нічого не сказали. Але потім прямим текстом казали дівчатам, що вони впевнені, що ми не самі від себе, що нас послала влада, а промови наші за нас писав мало не особисто Порошенко. Я трохи перебільшую, звісно, але суть така. Хтось із дипломатів обурився – мовляв, ми не мали права їх повчати.

Розумієте, не буває такого, щоб у людини не було жодної позитивної риси. Путін, наприклад, дуже щедрий. Втім, один мій американський друг вважає, що справа тут не стільки у щедрості Путіна, скільки у банальному боягузстві європейців. Сидять собі, прикриті американською ядерною парасолькою, і бояться. А ми в окопах не боїмося. Часто не прикриті навіть броніком, бо ж важкий, зараза.

…Далі ми трохи спілкувалися в «кулуарах», і пані Хатчінсон особисто причепила на груди кожній із нас пам’ятний значок НАТО.

Frontovichki v Bryusseli Bilozerska NATO Hatchinson 1 900x599

Під час цього також були присутні запрошені Місією дівчата з волонтерського батальйону «Сітка», які провели для натівців майстер-клас з плетіння маскувальних сіток.

Далі був ланч із неформальним спілкуванням. Чи то випадково, чи ні, кожну з нас відвели до свого столику і оточили групами дипломатів. Біля мене знаходились українські військові з Місії, вони розпитували мене про снайпінг і гвинтівки. Чи справді їх це цікавило, чи мене таким чином ізолювали від вразливих західних дипломатів – судити не беруся. 

Дівчата між тим добряче поспілкувалися, пояснили все, що відбувається у нас, зав’язали нові корисні знайомства, з яких, дуже ймовірно, виростуть нові цікаві проекти. Відпрацювали ми, коротше кажучи, на повну.

Того ж дня ми поїхали на зустріч з українською громадою. Зал був забитий, багато людей дивилися фільм стоячи. Емоції важко передати. Я звикла, що завдяки тому, що до того, як стала офіційним військовослужбовцем, багато писала у своєму блозі – мене впізнають на вулицях незнайомі люди, підходять, дякують… Але такий шквал тепла, поваги, відвертого захоплення, як у брюссельському «українському домі» – навряд чи хтось із нас переживав раніше. Нам дарували подарунки, тиснули руку, обіймали, дивувалися нашій сміливості, майже всі жінки казали чомусь, що не змогли б піти на фронт, як це зробили ми. Я відповідала, що це їм так здається. Я це точно знаю, бо до війни мені теж так здавалося.

Frontovichki v Bryusseli Zustrich z ukrayinskoyu gromadoyu 900x675

І знову тут, в українській громаді Бельгії, народжувалися нові проекти. Дуже багато людей запросили наших дівчат у «Мандри ветеранок». Це вже діючий проект, а скоро почнуться нові…

Паралельно ми спілкувалися з українськими генералами з дипмісії про нові освітні програми, зокрема, вивчення англійської, для ветеранів і передусім діючих військових. Я розповідала про наш 503-й, про його бойовий шлях. В кінці, правда, не втрималась – поскаржилася на всеармійський відкат у совок і 30 «журналів обліку журналів обліку» за рахунок бойової підготовки. Мене запевнили, що як тільки ми перейдемо на натівські стандарти, журналів стане лише п’ять. Чекаю з нетерпінням. Переходити до стандартів НАТО варто хоча б задля того, щоб позбутися тих журналів, кожен, хто мав з ними справу, мене зрозуміє.

Цікаве спостереження, до речі. Є таке армійське слівце – «затягнутий». Мається на увазі офіцер або сержант, який стежить за добуквенним дотриманням армійських статутів і може вліпити сувору догану за незастібнутий ґудзик. У мене склалося враження, що західні військові набагато більш розкуті. Принаймні, коли вони в цивільному, абсолютно ніщо не виказує у них військових, а по наших і в цивільному видно.

І ще трохи про те, як ми гуляли Брюсселем. Описувати місто не буду, мені, чесно кажучи, було не до туристичних вражень, тим більше, що п’ять років тому я вже донесхочу нагулялася столицею Бельгії і зробила великий фотозвіт. Тому – лише кілька нюансів. Абсолютна, незвична для мене, бо я мало бувала у Європі, ввічливість людей у громадських місцях. Будь-який контакт, навіть очима, супроводжується доброзичливою посмішкою. Перехожі, навіть будучи самі в цивільному, час від часу віддавали нам честь і, як це прийнято на Заході, дякували за службу: «Thank you for your service».

І остання риска: коли летіли назад, в аеропорту я побігла докупити сувенірів, і у черзі до мене звернулися двоє офіцерів у формі, з якої країни – не роздивилася, бо поспішала, до відльоту залишалося мало часу. Один спитав мене англійською, чи я з Бельгії. Перш ніж я встигла відповісти, другий розсміявся і сказав першому, вказуючи на ідентифікатор на моєму плечі: «Що за дурні питання ти ставиш? Вона з України. Ось кольори, ось тризуб». У першого витягнулося обличчя, ніби він побачив дуже поважну особу: «O, Ukraine! Thank you for your service!»

І вже зовсім загальне враження від поїздки – те саме, що й “по життю”: мотивація перевершує абсолютно все. Якщо хочемо – можемо. Маємо важелі, маємо вплив, мусимо працювати далі.

Frontovichki v Bryusseli NATO 2 900x657

Олена Білозерська
із 2018 року – офіцер ЗСУ, командир взводу САУ у 503-му окремому батальйоні морської піхоти, раніше – боєць Української добровольчої армії та ДУК “Правий сектор” (воювала три з половиною роки, снайпер, журналіст

Джерело

Опубліковано в Україна у вогні

Наші люди – всюди! Цей вислів вкорінився в українську мову й став уже традиційним, коли мова йде про українців за кордоном. Хтось їде шукати кращої долі, хтось навчатись, хтось заробляти дитині на освіту в Україні, а хтось реалізовується й створює там власний бізнес.

Опубліковано в Власна думка
Середа, 03 жовтня 2018 13:18

Про український жіночий героїзм

Про український жіночий героїзм дуже влучно на початку українського відродження 1880-1890 рр. висловився о. Ярослав Тихій: «Всюди, де важко й небезпечно, попереду були жінки». Священик розвивав цю тезу у своїх проповідях, акцентував на тому моменті, коли розп’яли Ісуса Христа. Апостоли, вражені й налякані, зачинились у скритому приміщенні, боячись можливих переслідувань, і саме жінки-мироносиці, не злякалися, а пішли виконувати те, що вважали своїм обов’язком.

Опубліковано в Власна думка

28 березня 2018 року до Естонії на реабілітацію прибула група українських військових. До її складу входять жінки-медики, які є військовослужбовцями Збройних сил України та проходять службу у зоні бойових дій на Донбасі.

Опубліковано в Світ

11 лютого у світі відзначають Міжнародний день жінок в науці. За данимиІнституту статистики ЮНЕСКО, оприлюдненими у 2017 році, лише 28% науковців у світі - жінки.

Опубліковано в Власна думка

У Львіві відзначили 100-річчя із дня заснування Союзу українок та День союзянки. З цієї нагоди учасники святкування пройшли урочистою ходою центральними вулицями Львова, де опісля біля фігури Матері Божої прочитали молитву, а також декларацію "Жінки проти війни".

1 жовтня, Львів відзначення 100-річчя із дня заснування Союзу українок та День союзянки"Сьогодні наша така гарна урочиста хода по місту під звуки оркестру була не просто прогулянкою, а даниною шани та подяки усім тим, хто за нами. Із самого початку всі ці жіночі організації ставили своєю метою створення української держави і все, що було зроблено ними – економічні, культурно-освітні програми були спрямовані на те, щоб влитися ще й в політичній процес, бо це була боротьба за державу. Довоєнний союз Українок – це одна з найбільших жіночих організацій в Європі. І тому не дивно, що на початку 90-х років група жінок у Львові і по різних містечках Галичини почали відновлювати діяльність Союзу Українок. Ваша присутність і ваша робота – це ознака того, що ви втримали на своїх плечах традицію українського жіночого руху. Ще багато справ чекають вас попереду, бо я знаю, що ви свідомі того, що на вас лежить велика відповідальність, тисячі тих жінок, які витворили жіночий український рух", - зазначила голова Львівського обласного відділу Союзу Українок Зоряна Білик.

"Хочу подякувати вам за те, що 100 років тому українські жінки не залишились осторонь, а об'єднавшись стали у боротьбі за українську державність. Дякую вам за те, що були надійною опорою, плечем підтримки для чоловіків, які боронили незалежність українського народу, а дуже часто і самі героїчно переносили великі випробування. Шана Вам за те, що ростите справжніх українців, героїв, які захищають рідну землю за тисячі кілометрів від Львова. Ви заплатили за це велику ціну. Бажаю Вам плідної праці одним серцем, одними устами на благо нашої милої, рідної, квітучої України", - привітав із визначною датою присутніх голова Львівської ОДА Олег Синютка.

Нагадаємо:

У 1917 р. "Жіноча громада" дістає назву "Союз українок" з осідком у Львові. Впродовж наступних років організація структуризувалась і розрозталась, і налічувала понад 60 філій. У1921 році відбувся установчий з'їзд і прийнятий Статут. .

Діяльність Союзу Українок двічі забороняли. Вперше - 17 лютого 1929 р. за збір коштів на підтримку Комітету допомоги політичним в'язням. Тоді організацію звинуватили у політичній діяльності, непередбаченій їхнім статутом. Вдруге ця заборона була оголошена 5 травня 1938 р., коли польською владою було опечатано приміщення головної управи, приводом до чого стала участь Союзу українок у роботі Контактного комітету. Союз Українок, утім, пережив польську владу на Галичині, його ліквідували "перші совіти" у 1939 році.

Діяльність Союзу Українок відновили у 1989 році у Львові, а в 1991 утворилася Всеукраїнська організація Союзу Українок.

Опубліковано в Колонка подій

Чим живе «заробітчанське» село на Львівщині та чому трудові мігранти не поспішають повертатися додому розповідає Громадське...

Село Новосілки Гостинні, що в Самбірському районі, розташоване на півдорозі від Львова до кордону із Польщею. Поїдеш на північний схід — потрапиш у столицю Галичини, на південний захід — на контрольно-пропускний пункт Смільниця. У кожен бік — на авто трохи більше години.

Проте жителів села районні центри та навіть головне місто регіону цікавлять менше, аніж близьке і далеке закордоння. Ще на початку двотисячних кожен десятий селянин виїхав на заробітки в Західну Європу. Переважно в Італію. Громадське поїхало подивитися, чим живе «заробітчанське» село нині.

Робота є, людей немає

Півтори години автобусом зі Львова і ще 30 хвилин пішки від дороговказу до самого села. Чи не кожен стовп уздовж дороги обліплений оголошеннями, що свідчить — працевлаштуватися можна й тут:

«Робота на птахофабриці 250 грн/день» (9,5 доларів), «Запрошуємо на роботу адміністратора, продавця-касира в продуктовий супермаркет у селі Рудки».

Однак у самому селі картина трохи інакша. На вулицях зустрічаємо переважно людей пенсійного віку або школярів. Молодь, за словами місцевих, виїжджає на навчання і роботу до найближчих райцентрів — Самбора чи Стрия. Або ж до Львова. У центрі села, недалеко від церкви, — «Закусочна».

У будній день на лавочці біля неї відпочивають пенсіонери Григорій та Михайло.

— Наші жінки повиїжджали, а ми сидимо під крамницею і думаємо де б ото випити, — каже Михайло Павлович і, киваючи в бік Григорія, додає: 

— А його жінка на заробітках і померла.

— Померла, — підтверджує Григорій.

— Дев’ять днів чекав, щоби доставили сюди, у Новосілку, щоби поховати. У мене в Італії і донька залишилася. І зять. Двох дітей до себе забрали. Старший нині десь на комп’ютерах в Австрії працює, інший живе з батьками. Лише наймолодший не схотів їхати. Каже, тут лишуся.

— Ви не думайте, що там легка робота. Скільки хворих звідти поприїжджало, а скільки лікується там, — втручається Михайло.

— У нас є такі жінки, що по 20 років на тих заробітках, — веде далі Григорій, — Так, вони піднялися трохи, добрі хати зробили, але що з того: приїдуть на два тижні — місяць, відпочинуть і назад в Італію. Бо тут нема чого сидіти, на тисячу триста гривень пенсії (50 доларів) багато не проживуть.

«Отримала першу пенсію і померла»

Ті, хто виїхав, вертатися в село відпочивати на старості літ не збираються. Спершу хотіли трохи господарство підтягнути, пояснюють вони, потім — дітей навчити. Тепер онуки грошей потребують, а дехто вже й на правнуків працює.

«Наші жінки там виходять на пенсію в 70 (середній вік виходу на пенсію жінок в Італії 66 років і 3 місяці — ред.), — розповідає Михайло. — Он була в нас Славка. Вернулася з Італії, оформила собі італійську доплату, узяла першу пенсію та й померла».

Рівень доходів заробітчан видно по фасадах будинків. У Новосілках вони або нові — із великими супутниковими антенами ззовні, — або старенькі. Головна дорога — у численних ямах.

Пана Михайла зустрічаємо дорогою до сільради. Одягнений у робочий синьо-помаранчевий жилет, за кермом на таких само помаранчевих «Жигулів» — він працює у фірмі «Автодорсервіс». На життя не скаржиться, але каже, роботи мало:

«Кусочок отого асфальту положили і кінець. Ніби є сільрада, і крамниці, і маршрутки, і електрички, але село вимирає. Хотіли би тут затриматися, але немає за що зачепитися, — Пояснює він. — Хотів би спитати тих наших гашиків (можновладців — ред.), навіщо обіцяти? Спочатку зробіть те, що потрібно людям, а потім обіцяйте».

Фото: Громадське

За бюджетні кошти

У селі є чотири продуктові крамниці, працює філія зерноочисного підприємства, зводять елеватор, фермери орендують та обробляють землю. Розпитати, як іще заробляють селяни, вирушаємо до сільської ради, за 2 кілометри від самих Новосілок.

На вході — свіжий плакат-інфографіка про переваги безвізового режиму з ЄС. Усередині — радянський ремонт і темні порожні коридори. Голова сільради, Михайло Антонюк, керує тут уже третій рік. Розповідає, що річний бюджет села — 1 мільйон 200 тисяч гривень (46 тисяч доларів). Власне, бюджет і забезпечує основні робочі місця.

«У нас до сільради входить три села — Новосілки, Долобів і Хлопчиці. Разом 3600 мешканців. Є робота в бюджетній сфері: дві середні школи, в яких навчається близько 500 учнів. У Долобові є початкова школа — 30 учнів. Два народні доми, дві бібліотеки, три фельдшерсько-акушерських пункти. Проте зарплата у дві з половиною тисячі — це не те, що може втримати людину від виїзду за кордон», — каже сільський голова.

У сусідній Польщі або Чехії можна заробляти до 500 доларів на місяць. І люди їдуть.

Усе в родину

Але зароблені там гроші не йдуть в економіку села. Їх вкладають у нерухомість, роблять ремонти, навчають дітей та утримують тих, хто залишився вдома.

Михайло Антонюк розповідає, що завдання влади — зробити так, аби гроші, зароблені за кордоном, українці не боялися вкладати у власну справу. Як, наприклад, поляки, які зароблені у Великобританії фунти вкладали в бізнес. А відтак знову їхати на заробітки необхідності не було...

Більше тут

Опубліковано в Власна думка
Субота, 15 квітня 2017 07:40

Українка про життя в Іспанії

“В Іспанії намагаються запобігати шлюбам за домовленістю. Коли одна сторона платить гроші, щоб потім мати право на проживання в Іспанії. Тому перед реєстрацією шлюбу проводять окремі опитування для нареченої та нареченого. Запитують, за яких обставин відбулось знайомство, чи знають наречені дні народження одне одного, чи знають, як звати членів сім’ї і тому подібне. Іноземного партнера повідомляють, що він знаходиться під судовою клятвою. В разі неправдивих відповідей може настати кримінальна відповідальність”, – говорить Олена Косенко, яка живе в Іспанії 15 років, пише Газета.ua

В Іспанії українську мову вивчають безробітні студенти та чоловіки, які мріють про жінок-українок.

“Моя університетська подруга Оксана в Іспанії дає уроки української та російської мов. Її послугами користуються студенти. Їм мова, можливо, відкриє ширші горизонти у майбутньому. Серед молодих іспанців понад 50 відсотків безробітних, тож багато шукають різні способи знайти роботу. Серед її учнів також є іспанці, яким подобаються наші жінки. Подруга час від часу інформує мене про їхні успіхи на любовному фронті”.

Найстаршій жінці, яка вивчає українську мову, 75 років. Почала ходити на уроки після смерті чоловіка.

“Якось на об’яву у газеті про уроки відгукнулась одна іспанка, якій вже минуло 78 років. Захотіла вивчати українську мову. Бажання мало логічне пояснення: чоловік Марії Хоше був українцем. Познайомились вони у США. Чоловік усе життя пропрацював лікарем. А після його смерті Марія Хоше вирішила вивчити українську мову. Вивченням мови на уроках з Оксаною справа не обмежилась. Марія Хоше дізналася, що у Львові діють літні курси української мови для іноземців. І у свої 78 полетіла до Львова. Потім їздила до Львова ще двічі”.

Опубліковано в Власна думка

Організація українських жінок імені Лесі Українки у Ковентрі (Велика Британія) провела у стінах Спілки українців Великої Британії щорічне свято українських жінок-героїнь.

На святі згадали про українську поетесу та публіциста Олену Телігу, яка присвятила все своє життя становленню української свідомості, за що й була розстріляна гітлерівцями 1942 року. Були прочитані її відомі вірші — «Життя» та заповіт «Сучасникам». Цікавою виявилася і презентація «Жінки-героїні — від минулого до сьогодення». Члени культосвітнього комітету розповіли про роль та функції жінок, які поруч із чоловіками протягом багатьох років боротьби за незалежність захищали Батьківщину. У виступі також розповіли про внесок жінок у формування УПА та їхню діяльність у підпіллі ОУН.

Зокрема, була згадана трагічна доля розвідниці й письменниці Людмили Фої, яка, незважаючи на тортури НКВС, залишилася вірною українському народові, - повідомляє Ірина КІНГ, секретар Організації українських жінок у Ковентрі.

Від розповідей про відомих жінок минулого перейшли до сучасних героїнь, які працюють або проходять військову службу в зоні АТО. А саме, розповіли про Наталю Хоружу, яка намагалася вивезти пораненого бійця з поля бою на Світлодарській дузі, але загинула у віці 45 років у лютому 2017-го під вогнем терористів.

Опубліковано в Українці в світі

До Міжнародного Дня боротьби за права жінок історики нагадують про жінок-учасниць визвольних та антикомуністичних рухів Європи. Серед них — українки.

Сьогодні, 8 березня, о 12.00 CET (в Україні — о 13.00) за ініціативи Платформи європейської пам’яті та сумління відбулася хвилина мовчання в пам’ять про мільйонів жінок, які стали жертвами комуністичної диктатури.

Платформа прагне привернути увагу до того, що комуністичний режим ставився до жінок неймовірно брутально. Через політичні причини жінок страчували після показових процесів або без суду, вбивали під час спроб втекти за "залізну завісу", ув’язнювали в тюрмах, концентраційних і трудових таборах, де незліченна їх кількість загинула. Такою була "рівність" чоловіків і жінок в СРСР та країнах комуністичного блоку — рівність в експлуатації.

В Україні ініціативу підтримали Український інститут національної пам’яті, Меджліс кримськотатарського народу, Центр досліджень визвольного руху, Національний музей "Меморіал жертв Голодомору", Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів "Тюрма на Лонцького".  

Переглянути фото та біографії жінок, убитих комунізмом, можна на сайті Платформи. Інформацію про українок-героїнь проекту надали українські учасники Платформи — Інститут національної пам’яті, Центр досліджень визвольного руху та Національний меморіал Гололомору.

"Жінок катували, принижували їхню гідність та переслідували багатьма іншими способами. Жінкам, що пережили комуністичне переслідування, було значно важче говорити про травми, яких вони зазнали, ніж чоловікам", — зазначають ініціатори акції.

Тому Європейська платформа пам’яті й сумління закликала міжнародну спільноту провести хвилину мовчання 8 березня 2017 р. на пошану незліченних мільйонів жінок, чиї фундаментальні права людини були порушені комуністами.

Зокрема, це були учасниці українського визвольного руху ХХ століття.

"Вони були зв'язковими і лікарями, займались наукою та досліджували мистецтво, очолювали повстання та керували інформаційними відділами. У Міжнародний день боротьби за права жінок нагадаємо про жінок-учасниць українського визвольного руху, яких убив комуністичний режим за їхню діяльність", — каже дослідниця Олеся Ісаюк.

  • Леся Паєвська (17.1.1908 – 8.4.1953) – громадська діячка, вчителька, учасниця визвольного руху. Народилася у Косові (івано-Франківська обл.) у родині священика. У 1940 р. В 1940 р. вступила в ОУН. Після переходу у підпілля працювала зв'язковою, санітаркою, працівником технічної ланки. Кількаразово уникала арешту. Заарештована у червні 1952 р. Під час слідства відмовлялася відповідати російською. Розстріляна за звинуваченням у "терористичній діяльності".

  • Катерина Грушевська (21.06.1900 – 30.03.1943) історик, соціолог, фольклорист, антрополог. Дочка Михайла Грушевського. Досліджувала українську міфологію та фольклор, опублікувала ряд наукових праць, а також найповніше на сьогодні зібрання козацьких пісень і дум. Заарештована 10 липня 1938 р., засуджена до 8 років ув'язнення та конфіскації майна. Після перегляду справи вирок зменшено. Померла 1943 р. на засланні.

  • Людмила Старицька-Черняхівська (7.8.1868 – 1941) письменниця, громадська діячка, науковець. Дочка Михайла Старицького. З 1908 р. — член політичної партії "Товариство Українських поступовців". Працювала в Українській Академії Наук. Заарештована 1930 року, засуджена у процесі "Спілки Визволення України" до 5 років ув'язнення. 1941 заарештована повторно, вивезена в Казахстан, померла по дорозі.

  • Олександра Соколовська (14.12.1894 – 6.11.1919) Відома під іменем отаманші Марусі. Очолила повстання проти більшовиків на Житомирщині. Народилася у Горбулеві (Житомирщина) у родині вчителя. Після того, як було вбито її брата, командира локального повстанського загону, стала на його місце. Полонена більшовиками, закатована 6 листопада 1919 р.

  • Людмила Фоя (3.9.1921 – 19.07.1950) член ОУН, учасниця визвольного руху. Народилася у м. Ставище, неподалік Києва. У 1942 році приєдналася до антинацистського руху спротиву, організованого ОУН (б). Після здобуття Червоною армією Києва, у січні 1944 року заарештована НКВД. Погодившися на участь у провокації з метою виведення в руки НКВД керівників підпілля на Волині, видала Службу Безпеки кількох агентів-провокаторів, один з яких діяв з 1927 року.  У підпіллі працювала як пропагандист, опублікувала кілька збірок оповідань. Загинула під час сутички 19 липня 1950.

  • Алла Горська (18.9.1929 – 28.11.1970) художниця, учасниця руху "шістдесятників". У 1964 році була серед засновників "Клубу Творчої молоді", організовувала заходи Клубу. Її вітраж "Мати" на шевченківську тематику  був знищений як "антирадянський". Була вбита за нез'ясованих обставин, найімовірніше, за наказом КДБ.

  • Володими́ра Крушельницька (1903 – 25.11.1937) лікарка-дерматолог. У 1924 році закінчила Віденський університет. У 1932 році виїхала у Радянський Союз, де працювала за фахом у Харкові. Підготувала докторську дисертацію. 1934 заарештована, засуджена до ув'язнення у Соловецьких таборах. 25 листопада 1937 року була розстріляна, хоча формальний наказ про розстріл було підписано лише 7 грудня того ж року.

Платформа європейської пам’яті та сумління об’єднала 55 урядових, академічних та музейних установ із 19 країн Європейського Союзу (Швеція, Естонія, Латвія, Литва, Польща, Німеччина, Нідерланди, Чехія, Словаччина, Угорщина, Словенія, Румунія, Болгарія), України, Молдови, Ісландії, Албанії, Канади і США. Метою організації стало об’єднання зусиль задля поширення інформації про діяльність тоталітарних режимів і вшанування пам’яті жертв.

У червні 2012 року на конференції в Європейському парламенті у Брюсселі Платформа заснувала правову експертну групу для роботи над створенням наднаціональної інституції правосуддя для засудження важких злочинів, скоєних комуністичним тоталітарним режимом. 

Від України учасниками платформи є Центр досліджень визвольного руху, Український інститут національної пам’яті, Меджліс кримськотатарського народу та Національний музей "Меморіал жертв Голодомору".

 

Джерело: istpravda.com.ua

 

Опубліковано в Світ
Сторінка 1 із 2