Професор Микола Ільницький: «Маємо працювати, скільки заповідає небо, яке над нами!»

Понеділок, 07 жовтня 2019 09:08 Автор  Богдан Залізняк
Оцініть матеріал!
(0 голосів)
Ільницький Микола Миколайович Ільницький Микола Миколайович

23 вересня цього року в Дзеркальній залі Львівського національного університету імені Івана Франка наукова громадськість Львова привітала з 85-річчям українського літературознавця, критика, поета, перекладача Миколу Миколайовича Ільницького — члена-кореспондента НАН України, доктора філологічних наук, професора кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства ЛНУ ім. Івана Франка, провідного наукового співробітника відділу української літератури Інституту українознавства імені І. Крип’якевича НАН України, дійсного члена Наукового товариства імені Шевченка.

«Це видатна постать в українському літературознавстві, вчений, поет. Така постать прикрасила б будь-який університет світу», — цілком справедливо сказав ректор Університету, член-кореспондент НАН України, доктор філософських наук, професор Володими Мельник, вітаючи Миколу Миколайовича з вагомою життєвою датою.

До нього долучились колеги з університету — професори Михайло Гнатюк, Богдан Якимович, Андрій Содомора, кандидат філологічних наук Василь Будний, директор Західного наукового центру НАН України і МОН України Олег Зинюк, академік НАН України, голова НТШ професор Роман Кушнір, виконуючий обов’язки директора департаменту освіти Львівської ОДА Ігор Гайдук.

Ми поспілкувалися з Миколою Миколайовичем Ільницьким через кілька днів.

«Я побачив, що думки, які я висловив, були сприйняті...»

Що Ви відчували під час урочистого святкування Вашого 85-річчя?

Одним словом чи реченням того не виповім... Мимоволі довелось пройти етапи життєвого і творчого шляху.

При закінченні зустрічі Ви сказали: «Маємо працювати, скільки заповідає небо, яке над нами». Як Вам вдається прислуховуватися до заповідей неба на практиці?

Знаєте, є або з’являється внутрішнє відчуття: ти ще можеш те і те зробити. З’являється раптово, раніше про це не думав. Таке відчуття можна назвати осяянням чи зблиском, а можна — інтелектуальною інтуїцією. А потім воно переходить у тривалу напружену працю. Колись казали: так було написано на зірках.

Чи перший період Вашої діяльності — журналістський — був підготовкою до періоду наукового, літературознавчого?

Шість років я віддав праці в газеті. Тодішня журналістика була зовсім не така, як сьогодні, коли журналіст має свою думку і може її відстоювати. Але газетярська робота дисциплінувала думку і навчила тримати перо в руках. Це дуже важливо для людини, яка пише. Але в якийсь період я відчув, що я вичерпуюсь психологічно. Здавалося, що далі вже мусять бути якісь зміни в житті.

І тоді...

Тоді мене запросили на посаду завідувача відділу критики в журналі «Жовтень». І я, власне, міг писати про те, що мене більше цікавило — про літературу, мистецтво. Це збіглося з появою в літературі такого явища, як шістдесятництво. Імена Василя Симоненка, Миколи Вінграновського, Володимира Дрозда, Валерія Шевчука, Григора Тютюнника були у всіх на вустах. За збірками Ліни Костенко стояла черга. Пригадую вечір у Львівському університеті імені Івана Франка весною 1962 року, на який прибув «київський десант» у складі Івана Дзюби, Івана Драча та Миколи Вінграновського. Найбільша, 111-та, аудиторія була переповнена. Зовсім несподівано Іван Дзюба заговорив про те, що він не уявляє собі української літератури без творчості Володимира Винниченка, Миколи Хвильового, дав високу оцінку творчості Бориса Антоненка-Давидовича, Григорія Тютюнника, Миколи Руденка. Микола Вінграновський приголомшив нас своїми космічними поезіями, а Іван Драч — каскадом несподіваних для тогочасного читача метафор. Ми йшли додому з Володимиром Лучуком і думали над тим, що сталося. І, знаєте, відчули, що це є розкріпачення слова, вільний політ думки.

Можна собі уявити, як Ви це сприйняли!

І розкріпачення слова я сприйняв як розкріпачення людини, яку сковували льоди сталінського режиму. У мене тоді з’явилося якесь бажання самому осмислити речі і поділитися своїми думками з читачами. Так народилася перша збірка літературно-критичних статей «Барви поетичного слова», що вийшла в 1967 році. Тоді, отже, і почалася моя доля літературного критика. Я побачив, що думки і спостереження, які я висловив, викликали інтерес в читача. Книжка мала багато рецензій. Я входив у літературний світ.

Якою тоді була ситуація в «Жовтні»?

Пощастило, що журнал очолив Ростислав Братунь, який, по-перше, дав дорогу молодим поетам, прозаїкам, по-друге — розширив тематичне коло в журналі і, по суті, сформував оновлений колектив редакції: Роман Іваничук, Роман Кудлик, Роман Лубківський...

Доки так тривало?

До 1965 року. З’явилися в журналі матеріали про сталінські репресії — зокрема, роман Володимира Гжицького «День і ніч» (1965), було опубліковано велику добірку віршів Богдана-Ігоря Антонича, потім його лібретто опери «Довбуш». Усе це стало причиною звільнення Ростислава Братуня з посади головного редактора. Я написав літературний портрет Антонича у 1967 році. Знаєте, коли цей портрет побачив світ? Аж у 1991 році. У 1968 році вийшов роман «Мальви» Іваничука, який, поряд із «Собором» Гончара, був вилучений з магазинів. Коли журнал очолив Роман Федорів, йому довелося відстоювати кожен твір. У журналі склалася традиція друкувати матеріали з історії України, народного мистецтва.

Коли і як Ви увійшли в університетську аудиторію?

Спершу я освоїв кабінет науковця академічного інституту (тоді — Інститут суспільних наук, пізніше — Інститут українознавства імені І. Крип’якевича НАН України), в якому став працювати на посаді завідувача відділу української літератури. Там важко мені не доводилось. Бо, працюючи в журналі, я захистив і кандидатську, і докторську дисертації. Вивчаючи джерела в Бібліотеці Академії наук, я спілкувався там з відомими вченими.

Наприклад?

Григорій Нудьга, Пахом Яременко, Андрій Пашук… Слухати їх було для мене і університетом, і академією. Я часто кажу, що закінчив Бібліотеку Академії наук, хоча бібліотеку закінчити неможливо, ти – вічний студент у ній. Для мене не було великою проблемою входити в академічний світ. В університеті я зрозумів, чим відрізняється бібліотечний столик від студентської аудиторії, де перед тобою є десятки очей, які чекають щось нове і свіже почути.

Згоден, що це непросто.

Звичайно. Так от, я хотів студентам щось нове донести. Це було вже за незалежної України, коли тріщали канони соцреалістичної естетики і виникла потреба знайомити студентів з сучасними європейськими методологіями. Поступово я звикся з цією роллю і сам намагався пізнати більше. Навчаючи студентів, я й сам повинен був навчатися. І навчаюся й досі. Доводилося дещо «виловлювати» зі збірників типу «Критика сучасної буржуазної естетики».

Ви полюбляєте говорити, що вивчали літературу від «А» до «Я», то прошу розшифрувати!

Це, звичайно, жартівливий вислів. Але, й справді, багато уваги я приділив дослідженню творчості двох письменників, прізвища яких починаються на ці літери абетки. Отже, «А» — це Богдан-Ігор Антонич, а «Я» — Михайло Яцків. Про Антонича сказано вже — відкритий був для читачів в 1960-х роках, а про Яцківа я писав тоді кандидатську дисертацію і захистив з труднощами в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР у 1973 році. А «з труднощами» – тому, що Яцків був письменником-модерністом, а модернізм тоді трактувався як занепадницьке мистецтво буржуазного Заходу. Я тоді переконував, що в багатьох новелах письменника бачимо не символізм, а символіку, яка завжди була властивою мистецтву.

Дружина Вас розуміла, оскільки сама науковець. Вам пощастило.

Я поєднував наукову роботу з літературною діяльністю, упорядковував книжки. Зокрема, підготував три антології поезії: «Розсипані перли: поети Молодої Музи» (1991), «Над рікою часу» (1999), «Поети Празької школи» (2009). Крім того, підготував двотомник Богдана Лепкого, чотиритомне видання Юліана Опільського і книгу критичних статей Леоніда Білецького і багато інших.

Приблизно скільки?

Щось із 11 книжок підготував.

Як Вам вдалося стати «зразком вченого», про що говорив на урочистостях Богдан Якимович?

Я не вважав і не вважаю себе ніяким зразком, і до самого цього поняття ставлюся скептично. Я вважаю себе одним із представників покоління критиків і літераторів, яке формувалося саме у 1960-ті роки.

Ярослава Мельник у своєму виступі сказала, що Вам притаманна Франкова риса — «писати, щоб було цікаво для розуму». Як Вам вдалося, образно кажучи, вийти на Франкову стежку?

Знаєте, академік Олександр Білецький змоделював таку ситуацію. Він порівняв франкознавців з людьми, які хочуть ложками вичерпати море. Я також пробував не раз підходити до цього Франкового моря зі своєю ложкою. Хотів би навіть видати свої роздуми про Франка окремою книжкою.

Хто ж впливав на Вас як на критика і літературознавця?

Іван Франко передусім. А ще мені замолоду дуже імпонував данський літературознавець Георг Брандес, який створив панораму світової літератури ХІХ ст. як своєрідний роман, наші вчені Микола Зеров, Микола Євшан. Вчився у своїх сучасників. Любив читати. Чи це історія, чи археологія, чи історія, чи філософія, чи філософія, чи література — я читав для себе.

Що головніше, на Вашу думку, здоров’я чи світлі думки, про що йшлося на урочистостях?

Одне й друге — у поєднанні.

Що для Вас роки — здобуток, джерело суму чи філософське ставлення до цих років?

Всі три фактори певною мірою присутні.

Є три послідовні етапи людського пізнання: спостереження; прагнення зрозуміти; творче осмислення. Якому етапові Ви приділяєте більше уваги у життєвій і науковій діяльності?

Це — філософське питання. Звичайно, що починаю зі спостереження. Мабуть, однак, всі три фактори ідуть і діють один за одним. Як часто буває, немов за Франком: «І знов рефлексії...»

Журналіст Андрій Цаплієнко стверджує: «Поети і літератори завжди на крок попереду політтехнологів». Ви також відчуваєте себе попереду політтехнологів?

(Сміється). Ці слова скоріше стосуються саме поетів.

Що сказав би пересічний українець, якби його запитали словами Василя Симоненка: «Ти знаєш, що ти людина?»

Серед простих людей є багато філософів — не за освітою, а вроджених. І, очевидно, кожен з них зміг би щось відповісти по-своєму.

«Шкода, що наші інтелектуали працюють на інші держави…»

В Україні, як стверджує преса, на початку 2018 року було 200 тисяч науковців. Нині близько 60 тисяч, може, й менше. Що далі буде з наукою, а отже — й з країною?

Це загалом прикрий факт. Свого часу індійці, китайці працювали у США, здобували там освіту, робили наукові відкриття і поверталися до своїх країн. Я хотів би, щоб наші молоді інтелектуали брали із них приклад, щоб наші талановиті вчені повертались до України.

Історик Іван Крип’якевич визначив сім факторів, що впливають на структуру держави: територія держави; економіка; демографія; раса; соціальні відносини; духовна культура; організація влади. Які з цих факторів найвагоміші для творення міцної економічно України?

Всі. З чим виникають проблеми? І з мовою, і з економікою, і з владою. Словом — усі в комплексі.

«Європа мовчала», — знаємо всі цей рефрен з поезії Олександра Олеся. Можете сказати, коли найбільше Україна це відчувала?

Це дуже справедливі рядки. І стосуються вони не тільки того часу, про який писав Олександр Олесь.

Коли голос народу і голос держави будуть долинати один до одного?

Не знаю. я не політик.

«Шляхетний чоловік, — вважав Конфуцій, — думає тільки про справедливість, маленька людина думає тільки про власну вигоду». Як Ви думаєте, який в Україні відсоток шляхетних людей?

(Думає). Це треба робити спеціальні дослідження. У Конфуція мені імпонує інше поняття: дао — дорога до справедливості, до досконалості.

Чого більше у Вашому житті — перемог чи поразок?

Я не воював. І тому не можу ділити життя за такими критеріями.

Чи знаєте Ви себе?

В різні часи констатував, що не зовсім.

«Ми ніколи не були торговою нацією, — казав мені в інтерв’ю Василь Куйбіда у 1995 році. — Торгували інші люди». То як ми, українці, маємо нині жити (і виживати) у торговому, річ ясна, світі?

Мені здається, це не зовсім точна характеристика. Бо наші чумаки, загалом, торгували. Було навіть своєрідне бойківське чумацтво.

Така риса в нашому народі є. Що є в потенціалі, те може проявити себе в реальності. Зрештою, не торгівлею однією виживають. Дозволю собі хоча б назвати прізвище Петра Яцика.

Олесю Гончареві належить вислів: «Дякую Богові, що дав народитись мені українцем». Ви також дякуєте Богові, за те, що Ви — українець?

Цілком солідарний з Олесем Гончарем.

Пане Миколо! Дуже дякую Вам за розмову.

 

Замість післямови. «Микола Миколайович — це гуманіст, до слова якого всі прислухаємося» (Михайло Гнатюк, професор ЛНУ ім. Івана Франка).

 

Спілкувався, прислухався до слова п. Миколи —

Богдан Залізняк,

керівник прес-центру

наукової журналістики

ЗНЦ НАН України і МОН України,

член НСПУ і НСЖУ

м. Львів

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається