Михайло Слабошпицький: “Думаю про багатьох видатних людей, яких пощастило знати в житті”

Четвер, 12 вересня 2019 09:33 Автор  Богдан Залізняк
Оцініть матеріал!
(3 голосів)
Михайло Слабошпицький Михайло Слабошпицький

Оскільки я також прагну пізнати, зрозуміти епоху і життя в ній видатних творчих особистостей, про що йдеться в “Протиранні дзеркала” Михайла Слабошпицького, прозаїка і літературознавця, публіциста і громадського діяча, лауреата Національної премії ім. Т.Шевченка, - то ж дозволив собі витратити на це певну кількість часу, заглибившись у читання вагомого тому. І, звичайно, запрагнув поговорити з Михайлом Федотовичем. Отже, пропоную вашій увазі, шановні поціновувачі українського літературного процесу, письмову розмову з багаторічним директором Ліги українських меценатів, директором видавництва “Ярославів Вал” письменником Михайлом Слабошпицьким про цікаві моменти історії українського письменства.

 - Пане Михайле! Після видання своєї книги «Протирання дзеркала» що робиться у Вашій душі? До речі, чи є вже якісь відгуки?

- Перечитуючи свій щоденник, знаходжу там те, що не розповів. Думаю про багатьох видатних людей, яких пощастило знати в житті. Нема підстав скаржитися на відсутність відгуків – їх справді багато в друці. Про усні я вже й не кажу.

- Який відсоток ідейних людей нині в Україні?

- Хто міг би це злічити точно? Гадаю, що не так і багато. Вибори це промовисто показали.

- Свого часу, на Вашу думку, в Україні «був кадровий хаос, було безвладдя і безладдя». А нині – що маємо?

- Ще більший хаос та безладдя та ще отару без «пастуха» у владі.

- То якою нині для Вас є пам'ять: деспотичною, безсюжетною, мозаїчною, вибірковою?

- Некерованою і непрогнозованою.

- То що – справді в Мар’янівці – географічний центр України?

- Справді. Там навіть стоїть спеціальний пам’ятний знак. Туди часто возять туристів.

- Чи хтось з нинішньої молоді ходить в бібліотеку – як додому?

- Неозброєним оком помітно, що нині в бібліотеку ходить менше людей. А молоді там – значно менше.

- Коли Ви стали повністю готовим до праці в журналістиці?

- Попрацювавши пару років до університету в «районці», я вже вмів у газеті все. А тільки перечитавши цілу бібліотеку, відчув таку готовність.

- Хто з людей, яких Ви запізнали в студентській юності, «подеколи тихими голосами озиваються з пам’яті»?

- Їх чимало. Слава Богу, ще дехто живий.

- Яким мав бути світ, створений спеціально для Слабошпицького? Світ внутрішнього емігранта?
- Світ не вибирають. Є реальність, з якою мусиш рахуватися.

- Чи мали Ви з Й. Сабо не тільки футбольні контакти?

- Ми разом захищали дипломні роботи на заочному відділенні факультету журналістики 1971 року, а потім разом грали за збірну журналістів Києва.

- Що для Вас нині у Вашому житті є точкою опертя?

- Робота, родина, друзі.

- Чи вибудовували Ви комунізм на цілині?

- Ні. Студенти там будували здебільшого корівники й бараки. А я вивчав казахський побут і писав репортажі про студентські будзагони. В байки про комунізм ми тоді анітрохи не вірили.

- Що для Вас більший наркотик – журналістика чи літературна творчість?

- Важко визначити.

- Чи змагаєтесь нині з дружиною: «хто більше книжок купить і прочитає»?

- Книжки виживають нас із квартири. Дружина здебільшого читає поезію, найпомітніші видання їй дарує Іван Малкович (серія «А-ба-ба-га-ла-ма-ґа»). Я ж нині в основному читаю футурологію, соціальну психологію та зарубіжну прозу. З нашої прочитав підряд романи Винничука «Танго смерті», «Цензор снів», «Сестри крові».

- «Мені в житті щастить на добрих людей», – зізнаєтеся. А який відсоток українців може повторити за Вами цю тезу?

- У кожного – свій еталон таких людей. Тому це справа глибоко індивідуальна.

- В чому полягає складність істоти – Михайла Слабошпицького, оскільки «людина може бути і такою, і такою»?

- Не маю схильності до душевного стриптизу. Як і кожна людина, я неоднозначний. І, смію думати, самодостатній.

- Чи колись українцям засвітить Нобелівка?

- Якщо й далі не буде серйозної гуманітарної політики в державі (а там – і фінансування перекладів наших письменників на іноземні мови), то ніколи.

- Чи Ви в 160 років стали б «найбільшим письменником світу», як про себе говорить Василь Земляк?

- Якщо я візьмуся це стверджувати, то не зможу довести це практично. А ви не зможете мені аргументовано заперечити.

- Чи кожен камінь Львова пам’ятає тисячі людських рук – за зразком каменя Талліна?

- Абсолютно в цьому переконаний.

- Чому Україна, на відміну від Польщі, балтійських країн, стала на шлях деградації і бананізації?

- Політична еліта, від якої все це залежить, набагато нижчої якості. Та й постколоніальні травми у нас глибші.

- Чи Ви «завжди динамічно спрямовані у завтра», як Брюховецький?

- Намагаюся таким бути.

- Хто з українських письменників здійснив «похід у справді європейський поетичний світ»?

- Я не настільки зорієнтований у європейському поетичному світі, щоб мати сміливість про те казати.

- Кого більше в Україні – читачів чи письменників?

- Схоже на те, що скоро письменників у нас буде більше, аніж читачів.

- Де взяти стільки собак, щоб ними замінити людей – відповідно до тези Ф.Ніцше: «Що більше я пізнаю людей, то більше люблю собак»?

- Треба тільки запрагнути кожному мати чотирилапого друга.

- «В кожній людині, – пишете Ви, – живуть десятки людей, вони часто зустрічаються». Назвіть бодай п’ять людей у Слабошпицькому!

- Котрих саме п’ятьох із усіх?

- Який відсоток нинішніх українських письменників «думають про високе», як казав Олесь Гончар?

- Не вимірював. І хотів би побачити того, кому вдалося це виміряти.

- Як змінити вектор розвитку суспільства, яке «варваризується»?

- Тільки справді цивілізована, інтелектуальна, гуманітарно освічена, національно свідома владна «команда» зможе тут чимось зарадити. 95-ий квартал – її антипод.

- Як переконати громадян України, що історію творять не маси, а особистості?

- Аніяк не треба переконувати. Маси й так вірять або в Ющенка, або в Януковича, або в Порошенка, або в Зеленського. Й свято переконати: «сам» змахне диригентською паличкою – і в нас усе зміниться.

- Коли в Україні буде належне (нормальне) книговидання?

- За таких владців – ніколи.

- То що таке життя людини – велике щастя чи велика трагедія?

- І те, й те водночас.

- «Мені не раз було сумно, а поінколи (в Кучмині часи) навіть огидно повертатися в Україну», – читаю на с.487. Але ж, пане Михайле Ви б поверталися не до Кучми, а до рідної землі!

- Я ж казав не про землю і не про країну. Я казав саме про державу. Це різні речі.

- Коли, на Вашу думку, «підтягнемось до норм і регламентів цивілізованого світу»?

- Хотів би і я це знати.

- Як навчити українців не нарікати, – як це пропонує Анатолій Лисий?

- «Плач Ярославни» – наш національний вид спорту.

- Чи нині Україна має такого науковця-письменника, як Микола Лукаш (знав 24 іноземні мови і був неперевершеним знавцем української)?
- Здається, ні.

- Чому «справедливість – рідкісний гість» в українському літературному полі?

- А що таке в вашому розумінні «справедливість»? Будь яке творче середовище воно аж турбулентне від конкуренції та війни амбіцій.

- Чи увійде колись Джеймс Мейс в українське “тутешнє життя” пересічного громадянина України?

- Це залежить од того, в якому стані буде суспільство. Якщо в такому, здеградованому, як нині, то ні. Якщо ж воно повернеться до своїх духовних параметрів бодай 90-х років минулого століття, то в його духовному активі буде місце і для Джеймса Мейса, і для Роберта Конквеста.

- Де найчастіше Ви перебуваєте своєю думкою – в літературі, в політиці чи в домашній обстановці?

- У літературі.

- «А ми, українці, не вміємо і не хочемо показати своїх великих людей світові», – казав Петро Яцик. Чому? Що – не вміємо чи не хочемо?

- Точніше: лінуємося.

- Чи можна вважати, що постать Петра Яцика вже належно присутня в незалежній Україні?

- Так. Це одно з найпопулярніших імен усієї української еміграції, що прийшло в Україну.

- Чи «Спілка письменників – також добре осине гніздо» і нині, як свого часу вважав Микола Охмакевич?

- На жаль, так.

- Чи то добре було б, «якби дерева вміли говорити»? (цитую Вас на с.595). Що вони могли б іще такого цікавого розповісти про літературний світ – ці дерева? Тобто: про що Ви не відважились говорити в своїй книжці – з приводу життя і діяльності «інженерів людських душ»?

- Ще чимало скажу і про те, про що «мовчать дерева»…

- Дякую, пане Михайле, за спілкування.

Богдан ЗалізнякБогдан Залізняк,

член НСПУ і НСЖУ,

м. Львів

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається