Ігор Калинець: «Дай, Боже, щоб ми вистояли!»

Середа, 31 липня 2019 09:23 Автор  Богдан Залізняк
Оцініть матеріал!
(0 голосів)

Видатному українському поетові Ігореві Калинцю 9 липня виповнилося 80 років, про що йшлося на урочистій академії з нагоди ювілею Ігоря Мироновича у Львівській національній опері.

Поет-дисидент пройшов шість років ув’язнення і три роки заслання за те, що брав участь у дисидентському русі. Автор дев’ятьох книг, створених до ув’язнення (впродовж 1972 року) і вісьмох книг, написаних вже під час ув’язнення.

У розмові, яку пропонуємо вашій увазі, лауреат ордену Свободи, почесний громадянин Львова, почесний доктор Львівського національного університету імені Івана Франка, нині — провідний фахівець Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків зі діаспорою Національного університету «Львівська політехніка», чільний представник українських шістдесятників, громадський діяч Ігор Калинець розповідає про життя — своє і України.

Розмовляємо.

«Свою Долю сприймаю такою, якою вона є…»

Пане Ігоре! «Поети — це біографи народу, а в нього біографія — тяжка», — читаємо у Ліни Костенко. Тож хотів би Вас запитати: які тяжкі моменти бачите нині в біографії українського народу?

Я мав колись необережність у своєму виступі, після вручення мені Шевченківської премії, сказати за Шевченком: «Моя біографія — частинка біографії України». Це, з мого боку було не дуже скромно сказано, але відповідало моєму розумінню: якщо ти (себто я) вже прилучився до біографії народу, тобто став на захист прав у 60-х роках, у 70-х ще, то, може, й був сенс так мені оді заявити.

Біографія українського народу — тяжка в тому, що ідея самостійності подеколи визрівала, але боротьби постійної, затяжної не було. Хіба впродовж окремих років. Звідси і нещастя нашого народу — бездержавність. А моя ситуація була така: належав до молодої інтелігенції, яку переслідували.

Пам’ятаєте, як вчив нас усіх В’ячеслав Липиниський: «Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її не збудуємо, і ніхто з нас не зробить націю, коли самі ми самі нацією не схочемо бути». Тож маємо до цього всі сили докласти, а не тільки на когось сподіватися. Чи не так?

Так, звісно. Ситуація, мабуть, посередині: і нація, і держава мусить творитися, себто — продовжувати творитися. Але нині, на жаль, будова держави починає захитуватися у зв’язку з обранням цього президента. А її треба би зміцнити. Що стосується побудови нації — це вона, нація, не є до кінця готова. Є сили, які спрямовані на це, але є дуже багато руйнівної сили. Крім того, ще війна: робить все для того, щоб державу знищити.

Чи не хотілося вам коли-небудь щось у своєму житті змінити?

Не знаю, чи щось дуже хотів би. Може, замало маю сили змінити те, що треба було б змінювати патріотові. Можна було тоді їх попросити, щоб не садили в тюрму, але треба було б тоді заплатити зрадою політичних інтересів. Я на це не пішов. Що є — то є!

Ви свого часу запалили «Вогонь Купала», «Відчинили Вертеп», «Коронували опудало» — то все збірки поезії з «Пробудженої музи». Ви, очевидно, по-інакшому не могли писати?

То неможливо відповісти на таке питання. Врешті, тоді не лишалося нічого іншого. Я почав писати, як дозволяла цензура. Політичного устрою я чіпати не міг. Та й тому писалося — як писалось.

«Без науки влада є нікчемною», — висловився кілька років тому колишній голова ЛОДА Олег Синютка, виступаючи перший раз перед науковцями Західного наукового центру НАН і МОН України. Як Ви вважаєте, влада нагорі це чує, це розуміє?

Видно, дуже слабо розуміє. Бо ж як ведеться Академії наук, науково-дослідним інститутам?! Багато вчених виїжджають за кордон — причому дуже поважних… Виглядає, що таки влада не розуміє, не відчуває… Пояснюють: не вистачає фінансів, війна… Словом, надто мало уваги приділяє влада науковому світові.

А Ви не хотіли б опинитись у владній структурі?

Ні. То треба мати для того певний дар.

Як ставитеся до залучення іноземців у різні наукові структури України?

Я не протестую, якщо вони — корисні. Якщо іноземці розуміють, в якій державі вони опинилися і що мають робити. Згадаймо, врешті: в нашій Галицькій армії скільки було австріяків, які дуже вірно служили ЗУНР і українській справі взагалі.

Якось Оксана Пахльовська зізналась, точніше — сконстатувала: «українській політиці бракує інтелекту, а інтелектуальній еліті — політичного мислення». Здається, сказано абсолютно точно…

Так, сказано добре. Щодо мене, то я інтелектуальний мислитель, зате надолужував своїм політичним прагненням.

Три видатні українські постаті так охарактеризували кілька років тому певні особливості нашого суспільства: «У нас не політичні партії, а партії негідників» (Євген Сверстюк), «В українському суспільстві втрачене почуття соціального сорому» (Іван Драч), «В Україні не свобода слова, а свобода викривленого простору» (Ліна Костенко). Як Ви вважаєте: те, що маємо нині, — вже щось інше? Ситуація змінилася?

Думаю, що не змінилася. Але часом є партії, що вирізьблюють питання політичні, які влаштовують українців.

Батьки ваші змалку Вас орієнтували на якусь професію конкретну?

Ні. Просто ріс, вчився в школі, пильнував, щоб усе було добре. Ким бути — не було тоді мови!

Чи порозумілися Ви зі своєю Долею?

Не знаю. А взагалі: до кінця не можу з нею порозумітися. Але я її, свою Долю, приймаю такою, якою вона є. Могли бути й сприятливіші моменти. Але жалю не можу мати. Бо я собі таку Долю обрав. Нарікати не випадає.

Прошу розповісти детальніше: як то було? Слово шукало Вас, чи Ви шукали Слово?

Якщо починати зі школи, університету, то я шукав Слово: потрохи вивчав, як бути поетом. Зразки були не кращі для цього. Не було сформованого світогляду. Я тоді підпадав під вплив всякого Слова. Інакше й не може бути. В школі, завдяки вчительці географії, відкрив для себе поезію «Молодої музи». Потім вийшов том Олександра Олеся. Потім в Університеті була всяка наука. Поза тим — я багато читав. Деяких поетів, які теж мені щось давали: Малишко, Сосюра, і яких не можна було викинути зі своєї мови. З потрібних книжок, які я читав ще в школі, траплялися й книжки ще видані за Польщі. Звичайно, я шукав, що мені найбільше підходить.

Чи вміємо ми, українці, подавати себе іншим народам?

На жаль, не дуже вміємо. Бо були бездарним народом, якого мало хто знав. І в мистецтві, і в літературі. Для цього треба було мати відповідні органи.

«Письменники і митці — будівничі краси» , — вважав Папа Іван Павло ІІ. Кого з таких будівничих краси можете назвати?

Є багато. Може навіть, більше ніж краси. Це: Валерій Шевчук, Ліна Костенко… Ще можна долучити музикантів, митців мистецьких. Мені здається, що їх — десятки. Але чи вони доступні для широкого загалу?

В тім то й річ, пане Ігоре! Чомусь творчість різноманітна, та передусім — літературна, обмежується досить часто вузьким колом. Маю на увазі — координати поширення їх. Чому так?

Бо митці, як на мене, завжди мають змогу поставати дещо ширше.

Пане, Ігоре! Юрій Шевельов наприкінці минулого століття чітко висловлювався про наші біди: «Три страшні вороги українського відродження — Москва, український провінціалізм і комплекс Кочубеївщина — живуть і сьогодні». А як нині — в двадцять першому столітті?

Діють усі три. Є й інші. Кочубеївщини повно тепер. Провінціалізм теж функціонує. Ну а Москва? Понад тринадцять тисяч українських синів загинуло на Сході України.

Глобалізація — це здорове явище для українців?

Ми ще, здається, були до неї не готові. Якби ми мали тверді основи, глобалізаційні процеси були б нам не страшні. А ми свого, на жаль, поки що не утвердили — тож глобальне нас підкошує.

Коли правда запанує у нашому суспільстві?

(Сміється) Суспільству ще треба сформуватися. Суспільство ще дуже невизначене. Починалося з наших майданів, з наших революцій, але їх чин не був настільки широкий, щоб залучити до нього народ.

Чи Ви зауважили, скільки проросійських антидержавницьких сил ідуть до нового скликання Верховної ради? Будемо чекати неприємних подій?

Так, бо йде «п’ята колона», а ще й багато невідомих. Ми не знаємо поки що, хто вони і що вони? Чи будуть проводити у Верховну раду свій промосковський опір??

У Вашої пані Ірини була знаменита фраза: «Чого не зробиш задля високого крісла во ім’я «добра нації», яке називається власне его»?

Було це і тоді, і тепер, коли Ірини (Калинець. — Б.З.) не стало.

Як змінити ситуацію, пане Ігоре?

Не знаю. Вся надія на здоровий, проукраїнський, власне український елемент у Верховній раді, який буде об’єднувати, запалювати чи освідомлювати народ. Добре, що є стільки спроб захистити. Останній захід, який мене вразив, що парад ми таки зробимо.

Як би хто що не говорив, а військовий парад таки потрібно проводити. Це ж бо елемент пропагування країни, її сили… Добре, пане Ігоре, чи Ви пізнали Світ?

«Можемо похвалитися окремими моментами»

Той світ, з яким стикався я пізнав, здається. Але моє бачення може бути надто завуженим, щоб стверджувати, що я той світ таким пізнав. А до чого він іде, — я, здається, пізнав.

То куди він іде — той світ?

Поволі, до самознищення, очевидно. Невизначення в політиці, в науці може прискорити крах світу, Землі.

Чи доводилося Вам коли-небудь заздрити комусь із творчих особистостей?

Було. Небагато. Мені хотілося бути талановитим, розкутим, мати успіх у друці. Але останніми роками це було втрачено. Я не відчуваю заздрості. Я прийняв позицію: який є, такий є. Що зі мною має бути, — те й буде.

Як би Ви охарактеризували свій робочий день в МІОК?

Трохи зруйнований.

Бо вже пенсіонер?

Власне. Більше вже достосовуюся до того, що мені дозволила наша влада інституційна.

Чи хтось з українських письменників Вас здивував своїм творінням?

Думаю, що весь час дивують. Бо письменники хочуть буде несподіваними, оригінальними, мають таку потужність. Часто відкриваю для себе щось цікаве, оригінальне в книгарні чи навіть в журналі «Дзвін». Є таке.

Ви і далі романтик?

Щораз менше. Не такий, як був у юності. Ще є якась надія, сподівання на романтику інших, з чого б я мав потіху, втіху…

Яким шляхом іде подальший розвиток культури в Україні?

Залежить, чи вистоїмо тепер у протиборстві з Росією. Якби не було конфлікту з новим президентом. Надії були. Все налагоджувалося в різних діях мистецтва, літератури. Скільки ж то може тривати?

Тим більше, що вже загинули там 13 тисяч українських громадян… До речі, чи не здається Вам, що ми, українці, занадто толерантні, навіть до своїх сусідів, які часом нас навіть дечим «ощасливлюють»?

Здається. Ми занадто м’які, затолерантні.

Років десять тому тодішній міністр культури України сказав в одному інтерв’ю: «Хто б що не хотів, але незалежна Україна буде існувати. Бо світові сьогодні вигідно, щоб була така держава — Україна». Справді — нині в світі радіють з існування України?

Світові вигідно — ми так думали. Але світ часом про це забуває, або думає, що може діяти не на користь України.

Чи був у Вас Учитель із великої літери, до думок якого Ви дослуховувались у молодому віці?

Було кілька добрих вчителів. Була вчителька української мови і літератури, завдяки якій я, мабуть, опинився на українській філології. Були й інші. Яких я поважав і які давали мені чимало.

Чи вмієте бачити себе збоку?

Пробую. Хочу себе бачити. Інколи це вдається — і мені дуже прикро буває за себе. Бо перебудуватися вже нема ні часу, ні сили, ні здоров’я.

Чи Ви задоволені життям?

Не повністю, але частково — задоволений. Тим, зокрема, що я був у русі опору. І тепер, на старість, — що я зумів видати багатотомне видання творів Ірини і своїх десять томів. Якийсь результат, отже є. То ж я мав би бути задоволений. Але, поза тим, я дуже незадоволений тим, як прогайнував чи провів час.

Чи відчувають люди відповідальність за свої дії? Який відсоток громади замислюється щоденно: як я провів день?

Щодо більшості — не знаю. Але знаю, що багато людей не мають того відчуття — ні перед собою, ні перед найближчими, ні перед державою і нацією. Це одна з причин нашого нещастя політичного.

Чи вдасться нам на практиці остаточно зреалізувати побажання-скерування Миколи Хвильового — «Геть від Москви» ?

То затяжке питання. Все залежить від того, як довго буде Путін при владі, оскільки він не буде дозволяти нам здійснення цього бажання, яке звуково оформив Микола Хвильовий, — зниження залежності від самої імперської Росії. Може, нарешті, почуємося незалежними від тієї особи і від їхньої держави. Може, таке станеться… Ой, не знаю! Думаю, що того ніхто не знає. Але всі хочуть, щоб Путіна не стало і Росія розвалилася. Бо ставлення добро-сусідського до нас не буде.

Чи повідомляють помічники Президента, Прем’єр міністра, голови Верховної ради їх радники про стан соціально-економічної ситуації в Україні, чи керівники знають про це?

Думаю, що знають, але не дуже хочуть цього знати, щоб щось змінити. Маю на увазі, передусім, уряд, який є. Та влада, вдає, що знає, обдурює народ, ловить його на гачок. Попередня влада пробувала щось робити — аби покращити життя людей. Можемо похвалитися окремими моментами, але в загальному народ не збагатів, середній клас не сформувався — на жаль. Ці пенсії, до яких додавали по кілька десятків чи навіть кілька гривень, — то тільки роздразнило той бідний прошарок. Бо не можна обдурювати людей, які працювали все життя і сподівалися на добре — в подальшому. Але сумніваюся, чи ця влада буде такою, як попередня. Передусім — Уряд.

Чи розуміє Європа. Захід — взагалі, яку небезпеку становить для миру в світі Путінська Росія?

Розуміє, але не хоче цього практично проявити, входити в справжню конфронтацію з Путіним. Думаю, що розуміють, але вдають, що можуть так далі «їхати».

Що можете сказати: влада наша взаємодіє з інтелектом нашим?

Не знаю. То вже треба думати, про яку владу ведемо мову. Чи про ту, що увійшла, чи про ту, що ще буде. Тамті — не встигли, а ці себе ще не проявили.

«Мало любити Україну в глибині душі, — писав на початку ХХ століття Євген Чикаленко, — треба любити її до глибини своєї кишені». Який відсоток наших олігархів, а також — середнього класу, люблять Україну саме так, як пропонував видатний український меценат?

Дуже мізерний, який, очевидно, найближчий до «нуля». Бо з тими страшними маєтками, які мають олігархи України і близькі до них багаті люди, то це що роблять у тому напрямі порядні люди, — то, вочевидь, замало.

Левко Лук’яненко казав мені, ще в 2009 році в інтерв’ю, що «Україна — це моє життя». Чи багато українців можуть приєднатися до цієї тези?

Дуже багато таких нема, але трохи є. Бо можна побачити це по поведінці багатьох людей в Україні, які тепер формують протиставлення зовсім новій владі. І то вже свідчить, що такі люди є. Будемо сподіватися, що ті люди не дадуть зараз пропасти Україні.

Читаю в Степана Пушика: «І якщо я інакший тепер — мене книжка таким зробила». Вас, мабуть, також це стосується?

Так, мене теж багато книжка зробила.

Тепер переходимо до Ваших думок, висловлених у вашій творчості. «З Галича вітер цілющий, з Галича вітер державний». А якби не було Галича, Галичини — вітер державний подув би на українській території?

«Століття вже йде боротьба за українське місто»

Мабуть, подув би. Але слід пам’ятати, що Галичина була П’ємонтом ще наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття. То, може, цьому повірити. Створення під час Першої світової війни таких армійських об’єднань, як Січові Стрільці, та інші… Потім Галичина втратила першість в очолюванні Незалежності. Але це вже — потім. А тоді Галичина була готова. Тут послідовно підтримувався національний спротив. Мало не до 50-х років. Я ще жив тими настроями. І то проявилося в поезії.

«Стоїть за пультом рим Павло Тичина». Яким Ви тоді бачили Тичину, коли писали ці рядки?

Молодий Тичина спочатку в своїй творчості, під час створення Української державності, таким і був. Це був наймогутніший, хоч дуже ніжний голос. Але він символізував пробудження українців до національного життя. Потім — занадто скоро зламався. Але в пам’яті старших людей залишився трубадуром національного визволення.

Чи залізні стовпи підпирають найвагоміший купол українського неба?

Ідеї великих людей і є тими стовпами, які підпирають українське небо. Було б добре, якби Україна звершила свою національну побудову. То, може, було б підперти її й іншими стовпами — наприклад, пов’язаними з космічними: щоб ми говорили, що Україна є в небі, утверджена в світовому обширі. Якщо зараз будемо мати перерваний розвиток, — то це також поволі може завалитись — те, що нині маємо.

Чи писанки нині для Вас — це й далі світ дитячих мрій?

Та кожна людина щось згадує. Часто такі спогади приходять у зв’язку з релігійними святами. Пригадую часто, як то в дитинстві святкування було.

«Осінній сад такий прозорий, такий високий». Нині, у Ваші 80, той осінній сад і далі — прозорий і високий?

Не знаю. То залежить від самої осені. Якщо осінь гарна, погідна, то можна й так собі уявити. А якщо — холодна, дощова, то тільки поетичний образ, згадка про минуле.

«Я радо йду у Твій полон». Як Ви нині згадуєте — радо Ви у нього йшли?

Та бувають хвилини, коли згадуєш. Весь час тим не живеш — колись пригадуєш, як то було в юності.

Що нині найбільше запало у Вашу пам’ять: сонце, вільха зелена чи медові соти?

Не знаю. Медові соти — менше, бо не було посіяно. Сонце — певно, найчастіше з того часу оживає. Але часом не таке виснажливе, як то було в нас недавно.

Чи доводилось Вам питати в калини, як до неї їхав «свататися місяць»?

Ні, я міг просто придумати щось таке.

«Знов музика Батьківщини мене болить, і не перестане ніколи боліти». Бачу чітко, щороку, що таки не перестає…

Так і є. Це реальніший образ.

Як Ви думаєте, який відсоток українців живуть думками про Батьківщину?

Думаю, напевно, — половина людей. Взагалі, є частки України пошматовані, де не думають люди. А в західних кордонах, думаю, набереться половина.

Ви могли би «прожити життя самітником»?

Ні. Дуже тяжко дається самітництво зараз.

Чи є в Україні суд? Ви розумієте, думаю, що я маю на увазі, — чи він праведний?

Те, що я чую, — то є, то нема… Мушу слухати авторитетних політиків, які кажуть, що — «нема».

Як Ви реагуєте на слова Олеся Донія — «Загалом Верховна рада — це надзвичайно корупційне місце»?

Напевно, він це знає добре. Я не можу так сказати, бо рівняюся на тих, які борються за Україну.

А як відреагуєте на слова Ігоря Смешка: «Ми ніколи не починали будувати демократію»?

То — в його розумінні. Я відчував, що є в демократичній країні в останніх роках. Чи ми зараз будемо це відчувати — з’ясується після цього Президента.

Ви чули, як голова Верховної ради Андрій Парубій під час завершення діяльності Верховної ради восьмого скликання запевнив усіх нас: «Ми вистоїмо перед будь-яким тиском!» Вистоїмо? Адже дуже хочеться!

Я радий, що Андрій Парубій так заявив і подав усім нам таку надію. Дай, Боже, щоб ми вистояли! Це єдине, що нас буде тримати при житті: його обіцянки і обіцянки Петра Порошенка. Дай нам, Боже!

Погоджуєтеся з думкою Юрія Щербака, який сказав: «Ми уже стаємо досить нормальною європейською державою»?

Я підтверджую це. Але то було до виборів. А вибори цього Президента показали, що ми не стали такими. Люди вибрали будь-кого. Він не буде українським Президентом в повному розумінні цього слова. Тому нормальною держава може не бути.

А як Вам думка Романа Кіся, який не перестає переконувати, закликаючи опанувати міста?

То здавна говориться-ведеться. Ще Валер’ян Підмогильний починав так робити. Володимир Винниченко теж про це казав. Століттями вже йде боротьба за українське місто. За радянський час нам того не давали зробити. Тут, на Заході, ми стягнули трохи зі сіл до міста. Наші села, на Заході, українізуються. То ж тут ми місто збудували. Україна показала, що місто творить Майдан, ставить вимоги. Але війна почала це перекривати.

Дуже добре, що наша армія українізується. Армія мала українську мету в цій війні. А це би прискорило українізацію міст на Сході України.

Дякую Вам дуже, пане Ігоре, за нашу українську (в повному, глибокому розумінні)розмову. Може, багато хто з політиків її прочитають.

Замість післямови:

«Нам потрібен Калинець сьогодні, який ніколи не зрадив ні себе, ні Україну, ні творчість, ні чин. Нам не треба вигадувати міфів і красти чужу історію. Маємо своїх героїв і свою історію, щоб на них формувати нові покоління. Тому Калинець буде потрібний і в майбутньому. Ми щасливі, що живемо в епоху Калинця» (Ірина Ключковська, директор Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків із діаспорою Національного університету «Львівська політехніка»).

15 липня 2019 р.

Спілкувався

Богдан Залізняк,

керівник прес-центру наукової журналістики

ЗНЦ НАН Україна і МОН України

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається