Білоруський письменник Міхась Скобла: «Українці і білоруси – справжні брати»

Понеділок, 29 липня 2019 07:14 Автор  Богдан Залізняк
Оцініть матеріал!
(0 голосів)

«До Львова приїжджає білоруський письменник Міхась Скобла», – сповістила Марія Якубовська, яка від 2006 до 2011 року очолювала Львівську організацію Національної спілки письменників України. Річ ясна, належало з ним зустрітись і познайомитись:українські читачі повинні знати, що діється в білоруському письменстві. Отже, Міхась Скобла – автор 12 книг поезії, прози та перекладу (білоруські читачі мали змогу ознайомитись з творчістю Ліни Костенко, Дмитра Павличка, Василя Герасим‘юка, Василя Стуса, Івана Малковича та Івана Андрусяка). Працював у Міністерстві культури Білорусі, на радіо «Свобода». У 2016 році отримав українську премію «Воїн світла».
Розмовляємо отже, з Міхасем Скоблою, працівником газети «Народная воля».


«Мову знищити не можна…»

• У 2011 році я мав змогу взяти інтерв‘ю з екс-головою Верховної ради Білорусі Станіславом Шушкевичем. Коли я запитав його про стосунки з Президентом Бєларусі Олександром Лукашенком, пан Станіслав зізнався: «Я не можу спілкуватись з людиною, яка виганяє журналістів…». Яке у Вас, пане Михайле, ставлення до Лукашенка?

• Ми були якось у вашому, у Львові, музеї. І я побачив, що тут витворяла совіцька влада після війни. Чув, як хвалили ваші люди нашого Лукашенка. Мусив їм сказати: «То заберіть його до себе. І він вам хутко наведе «порядок». Знищується у Бєларусі націо­нальна мова. У Мінську – чотири білоруські школи, маю на увазі –ті, що працюють бі­ло­руською мовою. Дві години син їздить до школи. У Могильові, в Гродно – нема ні одної.

Лукашенко фактично знищив Національну Спілку письменників. Посадив на їх керівництво одного генерала у відставці, і той продовжує «керувати». Я зайшов у вашу книгарню – бачу масу світової літератури, перекладену українською. У нас білоруською – тільки куточки. Фургонами завозять російську літературу з Москви. І ці книги дешеві.

• Щоб не переривався процес русифікації?

• Власне. Щоб русифікація тривала. Але, знаєте, ми навіть в таких умовах вже навчилися виживати.

• А як з видавництвами?

• Ще чекають свого розворушення, утвердження.

- Ви у Львові вперше?

- Ні, я служив в армії на Львівщині в 1985-1987 роках, в Хирові наша військова бригада містилася. А 9 травня і 7 листопада ми ходили парадами у Львові. То була для мене національна школа. Хлопці – зі Стрия, Дрогобича, Ужгорода, Львова. То ж командирами взводу, роти, батальйону і бригади були українці. Багата була бібліотека в частині в українців. То ж я прочитав класику. Перекладав відтоді Ліну Костенко, Василя Стуса, Дмитра Павличка, Василя Симоненка, Миколу Вінграновського, Івана Драча – з ним я був знайомий.

- Ще мені Станіслав Шушкевич сказав був: «Я був, є і, мабуть, помру прихильником Ющенка». Як Ви би це прокоментували?

- Ну, мені тяжко щось сказати. Я був редактором кількох книг-мемуарів Шушкевича. І там було про Ющенка також. До речі, приїжджав Ющенко до Бєларусі, і вони разом з Шушкевичем їздили під Вілейку, де народився ваш Пилип Орлик.

- Український класик Достоєвський вважав, що «краса врятує світ». З огляду на те, що нині діється в світі (кажуть: настає третя хвиля світового хаосу), Ви переконані таки у вагомості для світу, його існування – краси?

- Я згоден з білоруським класиком Достоєвським. Пам’ятник йому стоїть в білоруському селі Достоєво.

- Я зрозумів, пане Міхасю, Ваш натяк …

- Добре. Це дуже складне питання. Світ може загинути від гиготи, бридкості. До речі, ні один диктатор світу абсолютно не уособлюється з красою. Диктатори усі знищували красу. Бєларусь знищували німецькі окупанти. А радянська влада – що, була кращою?

До 1962 року в Гродно стояв костьол Вітовда. А вночі його підірвали. Оце – парадокс і правда життя: війни воюють з красою. А краса ж зберігає людство! Є вірш, як у концта­борі білоруський в’язень з пайки хліба творив глиняних солов’їв. Це ж – потяг до краси!

- Безперечно!

- Тобто: в страшних умовах краса рятує від смерті.

- А як у Бєларусі справи з рідною, білоруською, мовою?

- Мову знищити не можна. Вона буде … Лукашенко останнім часом трошки поро­зум­нішав. Зрозумів, що Україну боронить не тільки армія, а й мова. На Дні незалежності Лукашенко пробує виступати білоруською.

- А як у Вас все ж таки з освітою?

- У Гродно, Могильові – містах, де по 300-400 тисяч мешканців, жодної білоруської школи.

- Але ж Лукашенка таки люблять у Бєларусі?

- Так, на рівні матеріального побуту. Автобуси чи трактори у нас виготовляють. І народ терпить його вже 25 років. Мама моя казала: пенсію приносять, Лукашенком народ задоволений.

- А щодо політики?..

- Тут вже Україна відзначилась чи визначилась, – я б так сказав. У нас цього курсу нема. Лукашенко – то з Брюсселем, то з Москвою … Платить Москві русифікацією. Робилось так: Лукашенко думав мову за газ продавати, а мова й так – сама виживе. Тепер – трохи «прозрів». Ви мене питали про Львів. Я ще забув сказати, що, на мою думку, чи не вся історія України – у вашій топоніміці. А в Бєларусі совєцько-комуністичний резерват: ні одної вулиці не перейменували.

- Сучасний український письменник Валерій Шевчук назвав 4 великих учителів і світочів, перед якими схиляється: Самійло Величко, канцелярист за Івана Мазепи, Григорій Сковорода, Тарас Шевченко («навчив любити Україну» – сконстатував), Іван Франко(«це – якесь дивне духовне дерево» – відзначив). А хто для Вас є вчителем у найвищому розумінні цього слова?

- Я можу назвати також і Т. Шевченка, і І. Франка. Бєларусь згадує Романа Лубківсь­кого, який дуже активно пропагував Максима Богдановича. Він у Львові видав том Богдановича в перекладі українською. Василя Бикова назову – як приклад, як зразок громадянської відваги.

Письменник також повинен дбати і про громадську роботу, і про свою діяльність. Таким є Биков, який писав про війну правду. Він же загинув за Україну, був похований під Кіровоградом. Звідти прийшла похоронка, стоїть там пам’ятник.

«Історія – наставниця життя»

- Скільки в Бєларусі членів Спілки письменників?

- У нас – дві Спілки: 1) державна –Лукашенкова; 2) незалежна. Це – від 2006 року, влада поділила. Отже, у незалежній Спілці – нас 450 письменників, і приблизно стільки ж – у Лукашенковій, на чолі якої – відставний генерал міліції.

- Чого більше в діях кожного з нас – Зла чи Добра, як Ви вважаєте?

- Більше – Добра. Світ оточений Добром. Це, власне, Зло з Добром змагається. І людина виграє.

- Але ж скільки людей гине в війнах!

- Так. Але все ж таки: якщо світ досі тримається, то, значить Добро перемагає. Легко, до речі, говорити конкретно про людину. Тяжче сказати про народ.

- Ви звідки походите – з села чи з міста?

- Я з села – Гродненська область. Це – Західна Бєларусь, село Вйоска – старожитне село.

- Хто Вас заохотив до Слова?

- Школа. У мене був наставник – Лариса Генюш, поетка, у 1949-му потрапила в концтабір. Вона з Григорієм Кочуром товаришувала. Він добре згадував про неї у своїх спогадах. Вона, повернувшись з концтаборів, не прийняла радянське громадянство, відмовилась категорично від нього. Через її, Лариси Генюш, Слово я прийшов до свого Слова. Вона залишила для мене орієнтири. Я видав її вісім книг. Бо маємо обов’язок перед тими людьми, які віддали життя за незалежність своєї країни.

- Ви – часом не політик?

- Ні, я не політик!

- Чого Вас навчила історія?

- Історія – наставниця життя. Чесної історії Бєларусі, скажу вам правду, – нема! Я, як журналіст, пишу про села, які спалили совєтські партизани, щоб підняти народ на боротьбу з агресором. Отак!

У нас нема історії Другої світової війни, написаної з білоруських позицій. Лиш тепер там виходить «Історія білоруської державності» (п’ятитомник). Побачили світ два томи.

- То що, Білорусія не має справжньої історії?

- На жаль. Білорусь фактично існує без історії.

- Знаєте, як багато молодих українців, передусім, виїхало за кордон у пошуках іншого життя. А що в Бєларусі?

- Виїжджають, але небагато. Бо є робочі місця. За офіційними даними, в нас – 0,3% безробіття. Колгоспи існують – щоправда, під іншою назвою. Заводи працюють.

- Хто Ваші батьки?

- Селяни. Працювали в колгоспі. Батько – трактористом був.

- Чи можна стверджувати, що білоруське село – це основа становлення державності, національного самовизначення?

- Стан села жахливий. Це – найбільш болюче місце. Приїжджав в село до мами. Половину хат вже нема.

- Чому?

- Людей в хаті як немає, то їх, ті хати , зносять.

- Чи є білоруські письменники в діаспорі?

- Є. І були. Вони завжди були. Я листувався з Ігорем Качуровським. І він мені розповідав про білоруських письменників, що були в таборах. Словом, я займався цією темою. Омелян Соловей (з Австрії), Ригор Крушина (жив у США), Масєй Сядньов. Ярослав Славутич переклав їх поезію українською.

- Світ для Вас який: чорно-білий чи кольоровий?

- Кольоровий. Значно більше кольорів, ніж в райдузі.

- Життя – яке: коротке чи тривале? Як Вам здається?

- Людина сама може прожити своє життя… Вона його може навіть збільшити. Пам’ятаєте у Леоніда Кісельова?

- Пам’ятаю:
«Я постою у края бездны
И вдруг пойму,
Сломясь в тоске,
Что все на свете – только песня
На украинском языке.»
Словом, пане Міхасю, ми з Вами – однодумці! Чи не так?

- Так, і це добре: і українець, і білорус.

- У Білорусі багато олігархів?

- Є досить. Найбільший олігарх – Лукашенко. Білорусь – власність Лукашенка. Я живу у Мінську. Поруч – лазня. Приїхав Лукашенко відкрити лазню… 16 резиденцій має наш Президент. Створив ще й команду хокеїстів.

- Як співпрацюєте з Часом? Він дуже біжить – той Час?

- Час кидає виклики – перевіряє нас. І я намагаюсь гідно відгукуватись на виклики. А взагалі Час кожного з нас є найкращий.

- Хто в Білорусі швидше виживе – поет чи політик?

- На хліб краще заробляти політикою, а в історії зостаються творчі люди – поети, митці. Бо політик – то пісок. Тому поети політикам не заздрять.

- Як у вас з книговиданням білоруською?

- Дістали дна. І тепер – виходимо.

- Чого я Вас не запитав, а Ви ще хотіли б розповісти?

- Минулого року мені дали Премію «Воїн світла». Дмитро Павличко виступав. Знаєте: українці і білоруси – справжні брати, якщо подивитись в історію. А взагалі, до нас багато хто напрошувався в брати, а виявилося, що під маскою «братів» – вороги. Білоруси мають спати головою до Києва.

"Воїни світла" Микола Хомич, Олег Петренко та Михась Скобла

- Дякую, пане Міхасю, за таку цікаву розмову.

Спілкувався
Богдан Залізняк,
член НСПУ і НСЖУ
м. Львів

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається