Поетеса Леся Павлів: «Я йду все вперед. Я щаслива, я навіть дуже щаслива!»

Четвер, 13 червня 2019 12:26 Автор  Богдан Залізняк
Оцініть матеріал!
(0 голосів)
Поетеса Леся Павлів Поетеса Леся Павлів

На звітно-виборних зборах Львівської обласної організації Національної спілки письменників України, які відбулися 30 травня цього року, нарешті зустрівся з віддавна знайомою поетесою зі Стрия – Лесею Павлів.

 

Я дуже зрадів, що ми зустрілися – то ж вирішив поговорити з письменницею про життя – передусім, звичайно літературне. Тим паче – щойно побачила світ прекрасна книжка – «Літературний портрет Лесі Павлів» (упорядник книги і автор ідеї – головний редактор видавництва «Сполом» Галина Капініс).

Отже, пропонуємо, шановні читачі, розмову з письменницею Лесею Павлів, яка любить Україну і в «тихім шелесті вітру», і в «громовому безмов’ї, цвіті надій».
 
«Поезія мене рятує…»
 
 
• «Поезія – це справа серця, вважає Ліна Костенко, - бути дуже розумною в поезії погано… Я перехотіла бути розумною і дозволила собі бути вільною». А Ти, Лесю, – розумна чи вільна? Що каже Тобі Твоє серце?
• Я вільна.
• Це, мабуть, чудово – бути вільною. Але, водночас, читаю в Тебе такі рядки:
 
«Не покидай мене, поезіє,
Не покидай мене, любове, -
Без вас загину я…»
І резонно запитую: отже, те, що Ти не загинула, а живеш і твориш, то чому більше завдячуєш, - поезії чи любові?
• Любові.
• Зрозуміло. Очевидно, поезія твориться, бо є любов… Видатний Гете стверджував, що поет пахне землею. А Ти, поетеса Павлів, відчуваєш в собі запах землі?
• Так, я земна, але не заземлена.
• Молодчина, Лесю, сказано справді поетично. А що на берегах Стрия більш квітуче – життя чи природа?
• Життя.
• А що Тобі підказує життя: у світі нашому існує досконалість?
• Ні, її немає – досконалості.
• Як Ти вважаєш, який відсоток українців живе за ідеалами Христа?
• (Думає…) Думаю, що більшість. Щодо мене, то батьки виховали мене в християнських заповідях.
• Як Тобі вдалося не залишитися в Америці, де Ти кілька разів перебувала протягом певного часу? Не було такої спокуси?
• Ой!.. Вдалося. Я й не думала там залишатися. Я жила там два роки. І ніколи б там не жила. Там все чуже. Якось ходила лісом… І згадувала в сльозах, свою Україну.
 
Ні, більше не хочу чужини,
Вона холодна і терпка, бо мучить…
. . .
То треба втратить розум і чуття,
Щоб в наймах гірко вік прожити.
. . .
Ні, більш не хочу чужини,
Бо в «своїй хаті і правда і воля».
Розумієш, це для мене все було чуже – «Без України я не можу!»
• Оксана Забужко минулого року сконстатувала: «Політики – за визначенням шахраї, вони брешуть». То що: в нас нема політиків, які не брешуть?
• Всі брешуть. Я нікому з політиків не вірю. Дивлюсь телебачення – можна дістати від баченого і почутого інфаркт чи інсульт!
• Я так бачу, що Ти гостро відчуваєш енергетику рідної землі, правда?
• Дуже відчуваю. Вона мене тримає. Як українку. В мене батьки жили бідно. Шукали, врешті, кращої долі. Ти ж читав!
• Так, я читав.
• Я все в сльозах прожила. Як була вже студенткою, Павло Григорович Тичина, Володимир Якович П’янов стали моїми хрещеними батьками в літературі. Дали мені дорогу. П’янов був мені як другий батько, коли я жила там, в Києві. Духовно мені поміг. Він всім помагав.
Бо взагалі дорога творчості жінки дуже тяжка. Постійні втрати. Бувають і зустрічі. Є хвилини дотику до світла і до інших світів, заради яких можна витримати весь тягар того шляху.
• А як Тобі працювалося акторкою в Стрийському народному театрі?
• Театр – це для мене ковток повітря. Я тоді працювала викладачем української мови та літератури в Стрийському технікумі механізації та електрифікації сільського господарства. Це десь був 1988 рік чи кінець 1987-го. Зустріла мене з театру Марія Бурій. Там працювали ті, хто був не байдужий до художнього слова. Хлопці були молодші за мене в різних ролях. Словом, як Ти розумієш, артист повинен знати все про кохання. І навчитися жити без нього. Як казав Богдан Ступка: «Талант – то біда, то мука!»
• Чого більше в Твоєму житті – буднів чи свят?
• Та буднів! Свят я навіть не згадаю. Свято для мене тільки тоді, коли біжу в Спілку письменників. І тут, щоправда, наслухаюсь різного, як ми між собою сперечаємося і доходимо до чогось спільного. Але потім розходимось у сумнівах.
• Як Ти прокоментуєш висловлювання Франца Кафки: «Людина може все, не може вона тільки втекти від себе самої!» Ти колись пробувала від себе втекти?
• Пробувала. Трохи мені вдавалося. Але знову повертаюся в той стан, з якого вийшла. Поезія мене рятує. Це – моє життя. Інакшого життя я собі не уявляю. Друзі – ті, хто в Спілці письменників. В Києві – це Надія Кир’ян, Галя Паламарчук, Сергій Гальченко, Віктор Олійник, академік, Світлана Євсєєнко.
• Яка краса прихована в жінці – на думку жінки, Лесі Павлів?
• Таємнича.
• Хто для Тебе глибший літератор – поет чи прозаїк?
• Поет. Я прозу читаю, сама деколи пишу публіцистичні статті. Але поезію я маю відчути. Вірш повинен зрозуміти кожен – від пересічної людини до професора.
• Яке враження на Тебе справила Марія Сосюра – дружина Володимира Сосюри?
- Позитивне. І як жінка, і як людина взагалі.
«Я вірш дуже довго виношую»
Ще й досі Вам сняться, Мамо
Гектари і трудодні, -
читаю Твого вірша. Важко було Мамі? З тими гектарами і трудоднями…
• Та звичайно. Та й я сама працювала ще в школі – Мамі з Татом помагала. Як я працювала? Я дивилась на мамині руки порепані і думала: як мені піти у світ, здобути освіту і бути в науці, щоб отак тяжко не працювати?
• Є в Ліни Костенко ще такі філософські рядки:
 
Життя – це божевільне раллі.
Питаю в долі – а що далі?
То що – далі в житті Лесі?
• Праця. І тільки праця.
• Кому важче в житті: чоловікові чи жінці?
• (Сміється). Та зрозуміло, що жінці. Всі клопоти покладено на плечі жінки.
• Богдан Козак у 1992 році в журналі «Франкова криниця» написав: «Вірші Лесі Павлів – дуже щирі, дуже правдиві. Вони вистраждані». То Ти страждаєш, пишучи вірші?
• У мене кожен вірш – як дитинка. Як народиться, я вже не можу переробляти. Хіба редактор щось змінить. Вступаю в суперечку. Але змінити не можу. Я вірш дуже довго виношую. А буває – секунда: варю борщ – і народжуються рядки.
• Чи не втомилась Ти від багаторічного думання?
• Ні, не втомилась. Як казав колись Роман Качурівський: «Вічній революціонерці Лесі Павлів!» Я – вся в дорозі.
• Чи можеш стверджувати, що знаєш вже себе?
• Знаю. Тримаю себе в певних рамках: оце – я. Не буваю двуличною, розкладеною… Я є зібраною, я є серйозною.
• Що вагоміше – братство по духу чи по крові?
• По духу. Я шукаю собі таких людей, з якими може бути порозуміння, співпраця – передусім у літературі. Це – моє життя. Я взагалі не знаю, в якому ми статусі.
• Хто?
• Письменники. І скільки з’їздів було!
• Дуже хотілось би почути від жінки, що таке – жіноче серце?
• Ой, це згусток приємних почуттів, зустріч болю, зустріч того нечуваного!
• Як сприйняли учні Твої вірші?
• Завжди моя аудиторія була повна. І в школі, де я виступала досить часто, і в технікумі.
• Ти, коли читаєш вірші, звертаєш увагу на реакцію присутніх?
• Звичайно. Я дивлюсь по очах. Завжди гробова тиша – і я відчуваю, що мої слова доходять до серця. Ще – в рамках товариства «Знання»! Де я тільки не була – в Україні! От, їздили ми з Марією Людкевич на Житомирщину.
• Євген Маланюк вважав: «Справжній письменник входить у свої книги і – поза ними майже не існує». А Ти – де існуєш? Там, де Є. Маланюк?
• Тільки в своїх книгах. Я можу боротися за кожне слово. Я писала серцем, я писала душею. Яка це радість – взяти книгу до рук. Це – моє життя.
• Чи мав рацію Роман Лубківський (відійшов вже, на жаль, в інші світи), коли писав:
 
Політики як мухи
Мруть на шпальтах газет
Безпорадні поети
Вмирають кожен по-своєму
І кожен по-своєму
Воскресає…
• Він мав рацію. Так шкода, що вже нема, на жаль, Його допомоги, його Слова!
• Так, Роман Мар’янович немало підказував, як і що робити спілчанам. Богдан Ступка якось сказав мені в інтерв’ю: «Я такий чоловік, що дуже хотів слави. Я її шукав!» А Ти прагнула слави?
• Ні, ніколи. Я навіть наших «медалей», «блях» різних не хочу. Я просто працюю.
• Як ти вважаєш, життя вдалося тобі?
• Вдалося. Я досягла своєї мети: здобула освіту, пішла твердим шляхом. Те, що я хотіла… Я йду все вперед. Я щаслива, я навіть дуже щаслива.
• Дітьми своїми задоволена?
• Звичайно. Андрій і Леся – художники. Книжку цю, як бачиш, оформили. Словом, діти – оформлювачі моїх книг і, як бачиш, вагомо спричинились і до цієї книги – «Літературний портрет Лесі Павлів».
• Про що мрієш?
• Ще видати книгу – Вибране. Мрію, також, щоб люди краще жили, щоб ми, письменники, відчували піклування влади. Адже це не просто піклування тільки про нас, письменників, було б, а про українське суспільство, серед якого працюємо з думкою про майбутнє України.
• Дякую, Лесю, за нашу щиру розмову. Дай Тобі, Боже, сили подарувати нам, читачам, ще чимало талановитих своїх творінь.
Замість післямови: «Секрету творчості Лесі Павлів нам не розгадати, але дещо можна сказати напевно: він у її витоках, у тій землі, на якій коло­ситься українська нація, у гущі того народу, який віками прагнув волі, є но­сієм найбагатшої і наймелодійнішої в світі мови, з унікальним фольклорним та пісенним надбанням. Усі ці мотиви ми зустрічаємо у творах Лесі, її вірші чарують душу, щемливо бентежать серце, бо за своєю побудовою та звучан­ням наближені до народних шедеврів». (Галина Капініс. Від упорядника / Літературний портрет Лесі Павлів. – Львів : Сполом, 2019).
Спілкувався Богдан Залізняк,
керівник прес-центру наукової журналістики
Західного наукового центру НАН України і МОН України,
член НСПУ і НСЖУ

м. Львів

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається