Професор Зорислава Ромовська: «Якщо не я, то хто?»

Четвер, 11 квітня 2019 10:54 Автор  Богдан Залізняк
Оцініть матеріал!
(0 голосів)

У лютому цього року з нагоди Міжнародного дня жінок та дівчат у науці, що відзначається відповідно до резолюції 70-ї сесії Генеральної асамблеї ООН, Західний науковий центр НАН України і МОН України вручив Подяки за вагомі досягнення у науковій діяльності та активну громадську роботу жінкам науковцям Західного регіону України. Серед них – Зориславі Ромовській, доктору юридичних наук, професору кафедри інтелектуальної власності, інформаційного та корпоративного права юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка.

 

То ж розмовляємо із Зориславою Ромовською, доктором юридичних наук, заслуженим професором ЛНУ ім. І.Франка, Почесним професором Академії адвокатури, людиною, яка зробила вагомий внесок у розвиток національної науки та освіти, у формування системи українського національного права, яка й далі залишається джерелом нових ідей.

«Це – моя праця. Передусім – законодавча!»

  • Пані Зориславо! Оскільки Ваша книга називається «Час вибрав мене», дозвольте розпочати інтерю із відповідного запитання: «Коли, як і для чого Вас «вибрав Час»?»
  • Так мені важко відповісти… Я з дуже давніх шкільних років запитувала себе, ким буду. Хотіла бути лікарем. А вийшло, як вийшло – випадково.
  • Не шкодуєте, що стали правником?
  • Ні. Але мрія бути лікарем була. Та й мамин брат був лікарем.
  • Як Ви вважаєте, який відсоток українців є державотворцями на цей час?
  • Основним державотворцем є жінка, яка народжує дітей… А ті, хто називає себе політиком… А що таке політик? Що? Політики у Верховній Раді? Але ж «поліс» – це держава. Я проти приватизації того слова – політик.
  • Якось я думав над тим, які професії головні. Вибудував десь так: учитель, лікар, водій. Думаю – зрозуміло. Чи не так?
  • Як говорив свого часу Бісмарк? Війну виграють вчителі і священики. Священики – державотворці. Всі чоловіки по маминій лінії – священики.
  • «Борітеся – поборете!» - закликав наших попередників Тарас Шевченко. Як Ви думаєте, скільки ще має тривати боротьба українців за гідну, багату Україну?
  • Думаю, навіть переконана, боротьба ще буде тривати. Врешті, залежить, що хто обере. Але байдужості ще чимало. А байдужість – це інфекція.
  • А от Семен Глузман вважає, що в нас, «українців, є особлива риса – фермент спротиву». Погоджуєтесь?
  • Абсолютно. Я його цитую в своїх творах.
  • А як тоді ставитесь до твердження Миколи Міхновського, що «головна причина нещасть нашої нації – брак націоналізму серед широкого її загалу»?
  • Семен Глузман говорив про тих, хто був у радянських концтаборах. А широкі маси проявляють байдужість.
  • Чому?
  • Може, матеріальні турботи поглинули. Може, переконані: хто сидить тихо, буде спокійніше і йому, і його дітям. Сто років тому пролунали слова Євгена Чикаленка: «Українці – недоварена нація». До речі, саме він профінансував видання Словаря української мови Бориса Грінченка, будівництво Українського дому у Львові і зробив ще чимало добрих справ. Прочитала я ці слова Є. Чикаленка давно. Було дуже прикро, тому заховала їх у потаємну комірочку своєї памяті. Хоча й погоджуюся з цим вироком. То ж відважуюсь публічно повторити ці слова вперше. Врешті, дуже багато чинників не давали і не дають досі українській нації «доваритися».
  • Справді, чинників в нашій історії було чимало.
  • «Кого улещено дарами, кого утоплено в крові», - пояснила ситуацію Ліна Костенко. Згадаймо розстріляних комуністичною владою кобзарів та лірників, поетів та письменників, артистів, художників, професорів, академіків, - лише за то, що хотіли на своїй землі бути українцями. Тобто, українську націю було обезглавлено. А що нація – без інтелігенції, без духовних лідерів?
  • А згадаймо 1933-й!..
  • Власне. Голодомор 1933 року! До речі, цей рік в Українській радянській енциклопедії назвали щасливим роком розквіту села. І в історичному вимірі часу – це відбулося зовсім недавно. Цілими століттями, - писав Євген Сверстюк, - дорога вірності пахла для українців кровю, а дорога зради – коритом та службовим мундиром. За роки незалежності українська нація відчутно змужніла, набираючись усвідомлення своєї гідності. Потужну ін’єкцію патріотизму ввів українцям Віктор Ющенко.
  • Без сумніву, пані Зориславо!
  • Втім, чимало тих, хто нічого не зробив для України, дозволяли собі так брутально його зневажати. Президент України відкрив двері свободи, відкрив архіви. Це – дуже багато. Щоправда, не вдалося йому перемогти олігархів. Але – чи можна їх перемогти? Не зумів схилити їх на службу Україні. У цьому його біда. А скільки нечистот вилито на чинного Президента, а заодно – й на всю Україну. І жодного доброго слова – стосовно того, чого Україна за ці роки досягла.
  • Власне. Це, по-перше, зневага до влади, по-друге – політична боротьба.
  • Ще кілька слів про діяльність Петра Олексійовича. Маємо після століть чекань Православну церкву України. А головне – відділилися остаточно від Москви.
  • Добре. Пані Зориславо! А тепер – про Вашу діяльність, плідну законодавчу роботу. Ви ж багато чим можете похвалитися!
  • Річ не в тому, щоб хвалитися. Просто – це моя праця. Передусім – законодавча. У 1991 році Верховна Рада прийняла мій проект Закону УРСР «Про власність».
  • Це був Ваш перший доробок?
  • Так. Там містилося чимало нових, дуже важливих приписів, які стосувалися економічного життя держави і які стали фундаментом для інших законодавчих актів. Протягом 1991-1998 років я, як член Науково-консультативної ради при Президії Верховної Ради УРСР, якою керував професор Богдан Гаврилишин, брала участь у розробці проектів приватизаційного законодавства. Як народний депутат України (упродовж 1998-2002 років) я продовжила активну творчу роботу, зокрема написала проект Сімейного кодексу України. Багато іноземних науковців визнали Сімейний кодекс таким, що найбільш зорієнтований на систему загальнолюдських цінностей. Я була автором двох (із шістьох) книг Цивільного кодексу України – «Особисті немайнові права фізичної особи», «Спадкове право». Стала автором проектів законів «Про регламент Верховної Ради України», «Про політичні партії», «Про виконавче провадження» та «Про реєстрацію прав на нерухомість». Опублікувала такі правничі книги (монографії та підручники): «Права та обов’язки батьків та дітей»; «Аліментні зобов’язання»; «Проблемы защиты в советском семейном праве»; «Цивільне право України. Підручник» (у співавторстві); «Українське цивільне право. Загальна частина. Академічний курс. Підручник»; «Українське цивільне право. Право власності. Академічний курс. Підручник»; «Українське цивільне право. Спадкове право. Академічний курс. Підручник»; «Українське сімейне право. Академічний курс. Підручник».
  • В чому полягає їх новизна?
  • Новизна їх полягає в тому, що, поруч з доступним для кожного читача аналізом чинного законодавства та практики, його застосування в книгах подається історія писаного українського права, сутність українських звичаїв та традицій, українська національна філософія, закарбована у приказках та прислів’ях, думки таких світочів нашого народу, як Григорій Сковорода, Тарас Шевченко. Іван Франко. Використала і поетичне слово, зокрема Ліни Костенко та Дмитра Павличка, інших охоронців нашої духовності.

Ще видала такі три книги: «Сімейний кодекс України. Науково-практичний коментар», «Цивільний кодекс України. Науково-практичний коментар», «Цивільний процесуальний кодекс України. Науково-практичний аналіз» (у співавторстві). Численні критичні зауваження щодо змісту Цивільного процесуального кодексу України, зроблені на сторінках цього видання (останнього – в переліку) було взято до уваги під час опрацювання нової редакції цього Кодексу, який прийняла Верховна Рада України 2017 року.

  • Пані Зориславо, Ви такий багатогранний правничий творець!
  • Повірте, пане Богдане, – це моя робота, моє призначення – створювати те, що необхідне нашим людям, – передусім, тим, хто опановує різні складові права. Публікувала також статті у таких провідних правничих журналах України, як "Право України», «Вісник Верховного Суду України», «Вісник Академії адвокатури України», «Вісник Львівського національного університету». Власним коштом мені вдалося видати «Роздуми небайдужої жінки (про політику і життя», в якій, зокрема, подано історію життя Степана Бандери. А ще – «Мозаїка слова».
  • Читав я її, пані Зориславо. Мудро і вагомо цю книгу Ви сотворили.
  • Як Ви бачили, в ній зібрано думки українських видатних і «простих» людей, які допоможуть читачеві у формуванні свого світогляду. На ювілей Івана Франка вдалося відгукнутися книжечкою «Астральне тіло України (думки Івана Франка зблизька)», де зібрано уривки з поетичних та прозових творів українського класика, які й донині не втратили своєї актуальності. Ще – в рамках цієї ж серії – книжечка «Тарасові думи нам на щодень», де зібрано уривки з творів Т. Шевченка, які справді можуть стати читачеві в нагоді. До речі, її перекладено шрифтом Брайля: завдяки цьому вона стала першим виданням творів Т. Шевченка для людей з вадами зору. Хотіла ще додати, що книжку цю розіслано всім українським діаспорам світу, а книжечку «Кохання струни золоті», в якій зібрано лірику українських поетів різних часів, поширила по госпіталях військових. Ну, й останньою я видала книжку, яку Ви читали, – «Час вибрав мене. Право. Юридична публіцистика. Спогади. Есеї.»
  • У ній цілий склад політико-правових проблем, пані Зориславо! ЇЇ цікаво читати навіть не правникові. Ви – ще й громадський діяч…
  • Довелося і це пізнати. Член правління Львівського регіонального товариства «Меморіал», один із засновників Товариства української мови у Львівському університеті. 1988 року, перебуваючи на громадській посаді голови Жіночої ради Львівського університету, організувала перше в радянські часи святкування Дня Матері. Я активно підтримувала діяльність Народного Руху України, була делегатом Першого форуму української інтелігенції.

Упродовж 10 років була членом спеціалізованої ради із захисту кандидатських дисертацій при Академії адвокатури України. Працюю членом спеціалізованої вченої ради із захисту кандидатських та докторських дисертацій при Інституті приватного права і підприємництва Національної академії правових наук України.

  • А скільки працюєте в Львівському національному університеті імені Івана Франка?
  • Понад 50 років. Пройшла шлях від асистента до професора, завідувача кафедри цивільного права і процесу. До речі, працюючи в Києві народним депутатом України (1998-2002), деканом факультету правничих наук Національного університету «Києво-Могилянська Академія» (2004-2005), продовжувала роботу на посаді професора ЛНУ ім. І. Франка.

«Зневага до влади – це шлях до зневаги держави…»

  • Оксана Забужко писала: «В’язниця – не для поетів, поетам належить проходити крізь стіни». Якщо погоджуєтесь з цією думкою видатної української письменниці, прошу сказати: скількох українських поетів знаєте, які нині «проходять крізь стіни»?
  • Багато. Ліна Костенко. Дмитро Павличко. Богдан Стельмах. Віктор Жадан…
  • Чи згадують нині українці Франкове – «Дух, що тіло рве до бою»?
  • Іноді згадують.
  • Чому? Чим пояснити?
  • Книжка втратила свою цінність.
  • Чи погоджуєтесь з думкою Леоніда Плюща: «Українська мова має особливий запах?»
  • Кожна мова має свій особливий запах. Але, справді, наша мова – співуча, ніжна… Словом, унікальна. Українську мову нагороджують багатими епітетами.
  • Минулого місяця Світлана Алексієвич висловила думку: «Ви знаєте, така ситуація у всьому світі… Якесь тотальне торжество посередностей!» Невже посередності панують у світі?
  • То, я б сказала, - сірий колір. Якось ми всі посіріли… Але вкраплення помаранчевості в нас є. Все залежить від багатьох чинників – батьків, першої вчительки, від викладачів.
  • Скільки часу Ви працювали над цією своєю чудесною книгою – «Мозаїка слова»?
  • О, дуже багато років. Вона якось робилася-творилася потихеньку. То є так: шукала в бібліотеці своє. Тобто, шукала те, що мені потрібно. І наштовхувалась на різні думки, які я потихенько збирала.
  • В інтерв’ю 1996 р. Опанас Заливаха переконував мене: «Людям треба очі відкривати на себе». Це важливо, як Ви думаєте?
  • Безперечно. Я серед студентів пропагую Шевченкові слова: «Себе люби – то й Бог поможе». Я проводжу семінари зі студентами: «Повага – як соціально-правовий феномен». Повага – до кого? Починаємо з поваги до самого себе. Це можливо.
  • Чи пізнали Ви вже себе?
  • (Думає). Я дуже добре знаю і свої «плюси», і свої «мінуси». Багато в чому я є копією своїх батьків. Я знаю, на що я здатна, і що я не зроблю за різних обставин.
  • Чи можна стверджувати, що кожен з нас відчуває власну захищеність?
  • Я думаю, що – ні. Агресія, взагалі, на людину сиплеться з різних боків. Навіть – від самого себе.
  • Чи турбують Вас думки про старість?
  • Коли дивлюся в дзеркало. Зрештою, той, хто хоче довго жити, не зможе перескочити стан старості.
  • Стане Україна членом ЄС до 2023 року, як заявив Петро Порошенко?
  • Не можу сказати. Зараз мене турбує не це, а вибори Президента.
  • Чим для Вас є Час?
  • Дуже великою цінністю. «Хоч ні хвилиночки не гаю, – та не встигаю», – як каже Ліна Костенко.
  • Чи існує в світі досконалість?
  • Ні.
  • Яке заняття для Вас є нині насолодою?
  • Щоденна праця. Поспішаю, бо часу переді мною не так багато. Дуже б хотілося встигнути таки написати щось. Я не відчуваю часу, коли сиджу за комп’ютером, негаразди і хвороби відходять на другий план. Прагну написати те, що почала.
  • Світова політика – річ моральна чи цинічна?
  • Мабуть, цинічна.
  • Що б Ви сказали про Верховну Раду, її діяльність?
  • Вона прийняла багато фундаментальних законів, зокрема – законів ідеологічного спрямування. Щоправда, мова цих законів незграбна, кострубата.
  • - Іван Дзюба в своєму протестному слові, що було опубліковано на днях у пресі, каже: «Владі не вірить ніхто, включаючи і саму владу. І собі люди не вірять». Підкажіть Іванові Михайловичу, як виходити з ситуації?

- Обрали владу – і не вірять. Певно, тому, що обирали її не роздумуючи.

- Чи заздрите іншим науковцям?

- Нікому і ніколи. Єдиний виняток: коли дивлюсь, як чоловік з жінкою ідуть, взявшись за руки.

- Чи багато українських інтелектуалів нині могли б повторити за І. Франком: «…нехай пропаде моє ім’я, але нехай живе і розвивається народ український»?

- Не знаю. Але – хто такі інтелектуали? Цікаво, кого туди віднести?

- Коли Вас запитують: «Як справи?», Ви як відповідаєте?

- Та нічого… Все добре! Все нормально!

- Чим більше живете – розумом чи серцем?

- Серцем.

- Свого часу Ліна Костенко писала: «Усі усіх не люблять. Це біда». А нині – як у нашому суспільстві?

- Мабуть, поетеса згустила фарби. А чи треба всіх любити? Можливо, достатньо поважати.

- Чи могли б Ви покинути Україну задля пошуку кращого життя для себе?

- Ніколи. А тепер – взагалі пізно.

- Нещодавно Ганна Гопко, голова Комітету ВР у закордонних справах, мудро сконстатувала: «Росія повинна зрозуміти, що є певний світовий порядок». Як Ви думаєте – колись це відбудеться?

-Я думаю, що їй це не «не суждено».

- Хто був найкращим для України Президентом?

- Мені здається, що Леонід Кравчук.

- Чи часто згадуєте нашу владу?

- В принципі, вона мені постійно крутиться в голові. Прикро від того, як її сьогодні зневажають. А зневага ж до влади – це шлях до зневаги держави. На жаль.

- Чи Україна потрібна світові?

- Звичайно. І світ про це знає. Передусім – Європа. Пригадується таке. Кілька років тому я мала нагоду подарувати послу Франції в Україні керамічну тарілку з вишуканими космацькими писанками. Він подякував і закінчив побажанням: «Бережіть це багатство, бо ми своє уже втратили!».

- Ви – здається мені, відверта людина. Чи не так?

- Ох, терплю іноді від того.

- «Чому любов до свого народу, – запитував у своєму «Щоденнику» Олександр Довженко, – є націоналізм?». І справді: чому? Чому всім націям світу можна про себе подбати, а українцям – ні?

- Бо так вважають наші «визволителі». До речі, нещодавно в кнесеті прийнято закон, яким проголосили Ізраїль національною державою євреїв. І ніхто з українських євреїв не назвав його (цей закон) націоналістичним. Нам би перейняти від них хоча б дещицю такої національної згуртованості.

- У Законі України «Про наукову і науково-технічну діяльність» (2015 р.) у статті 48 сказано, що держава забезпечує наукове фінансування 1,7 % ВВП – від 1 січня 2020 р. Нині науковці отримують десь не більше 0,3% ВВП. Прошу сказати, чи, на Вашу думку, це реально осягнути визначену державою цифру (1,7% ВВП) упродовж вже неповного року?

- Не думаю, що це вдасться. Власне, не сподіваюся.

- І – на закінчення: про що мрієте?

- Долюбити. Доробити те, що ніхто, крім мене, зробити не може. «Якщо не я, то хто».

- Дякую Вам, пані Зориславо, за цю поважну розмову.

 

DSC 00571Спілкувався Богдан Залізняк,

керівник прес-центру наукової журналістики
ЗНЦ НАН України і МОН України,

член НСПУ і НСЖУ

м. Львів

 

21 березня 2019 р.

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається