Письменниця Оксана Лозова: «Кожна людина – унікальна»

Вівторок, 09 квітня 2019 08:27 Автор  Богдан Залізняк
Оцініть матеріал!
(1 Голосувати)

Львівська письменниця Оксана Лозова – авторка збірок поезій, повістей, перекладів. Твори її перекладені англійською, білоруською, грузинською, італійською, литовською, польською та російською мовами. А ще – й авторка текстів багатьох популярних пісень.

256px Фото 1990 року1Закінчила факультет журналістики Львівського університету імені Івана Франка. Працювала робітницею у Львові на взуттєвій фабриці “Прогрес”, складачем та коректором в друкарні, кореспондентом Кам’янка-Бузької районної газети “Авангард”, заводської газети “Трибуна робітника”, десять років – штукатуром у складі будівельного загону, щоб заробити на житло для сім’ї.

Від 1997 року – редактор газети “Світ Університету” Львівського національного університету ветеринарної медицини та біотехнологій імені Степана Гжицького, від 2002-го – редактор журналу «Сільський господар», працювала також редактором художньої літератури часопису «Дзвін».

Словом, Оксана Лозова – творча особистість, з якою цікаво поговорити – з тим, щоб читач відчув, як живеться письменникові в українському суспільстві, що він (в даному випадку – вона) думає про Слово і Життя довкола нього.

То ж розмовляємо.

«Віриш тому, хто правдиво відтворює образ…»

  • Як Ви вийшли на літературну стежку?
  • Я мріяла про театр. Так само, як колись мій батько, – він працював у нашому рідному Неслухові кіномеханіком, завідувачем сільського клубу, керував аматорським театром і хором, навчав азів музичної грамоти дошкільнят у дитячому садочку. До речі, в цьому «сільському театрі життя» влітку він мав іншу «головну роль» – у час жнив працював комбайнером (а дідо – його помічником, я їм обіди носила в поле завше поспішала, щоб усе свіжіше донести). Господь щедро нагородив мого батька талантами, і він – мовби передчуваючи, що недовгий вік вікуватиме, – багато працював, усюди намагався встигнути. І таки встиг чимало…

Як і татові, судилася мені тільки аматорська сцена, та любов до акторства не покидала ніколи. Багато читала, часто – поезію на різних урочистостях. Розкошувала Словом. Насамперед – його звучанням. Не одразу мені зазвучали власні рядки, але вже як почула, що то не просто строфи, а щось більше, то пішла за тою правдою, за тою радістю й мукою, котра відкриває зовсім інший світ…

  • Чи “політ у літо» (відповідно до назви Вашої поетичної збірки) ще триває, чи вже настав час його (того «літа» та й «польоту») філософського осмислення?
  • «Політ у літо»? Він у минулому. Тоді писалося, як літалося. І страждалось немало. Виписала… І слава Богу! Не знаю, як би інакше дала раду своїм переживанням. Пізніше тяжко захворіла. Але то вже було на фізичному рівні. А тоді – наче оніміла. Якось (під час запису на радіо) виявила, що мені важко читати власні вірші. Переклади – хоч би що, а свої – голос пропадав. З часом навчилася дивитись на ті тексти дещо відсторонено, наче то не про мене (не про мою ліричну героїню), а про когось іншого. Перечитаю часом і думаю: як та жінка все це витримала?
  • Оксана Лозова – поетеса чи прозаїк?
  • Поетеса. І прозаїк. І перекладач. Від любові до театру в мені ота готовність пережити-відтворити чиїсь переживання. Перекладацтво розумію саме так – не дослівний переклад, а передача образів, емоцій, настроїв. Звісно, важливо відтворити й ритм, і розмір вірша, й безпомильно передати думку автора. Та коли при цьому не доносиш головного… Це наче актор просто читає текст – не грає роль, а дбає тільки про те, щоб якогось слова не пропустити. Дивно? А є прихильники саме такого перекладу. При переспіві художнього тексту з одної мови на іншу неминучі втрати, тому перекладач має наче перевтілитися в автора і уявити, як би той заговорив на його місці. Різні актори не однаково ж грають ту саму роль. Віриш тому, хто правдиво відтворює образ.
  • Яка з пісень, написана на Ваші вірші, Вам найприємніша?
  • Завжди тішить найновіша пісня. Сьогодні це «Не пробуджуйте жінку», що під гітару співає Олександр Свєтогоров. Радісно було чути перші пісні (а це було майже тридцять років тому), які на мої тексти заспівала популярна співачка Ольга Юнакова. Часто звучали вони в «Території А» – першому українському телевізійному хіт-параді кліпів, були відзначені на всеукраїнських та міжнародних фестивалях. Але мені ближча співана поезія. Завдяки Тані Гурській, Богданові Ляльці, Леоніду Мазуру, Анні Романській мої вірші отримували друге життя, перетворюючись на пісні. А зустріч з Олександром Свєтогоровим стала просто знаковою. Він не лише добирає вірші, щоб покласти на музику, а й пропонує мелодії, до яких пишу тексти. Так з’явилася «Липнева зірка» – одна з моїх найулюбленіших. А ще я запропонувала Сашкові заспівати по-українськи іншомовні хіти минулих літ. Звісно, за переклади взялася сама. З насолодою переслуховую тепер «Грузинську пісню» Булата Окуджави, яку Олександр співає по-українськи. Повірте, звучить дуже щиро й проникливо… Можете послухати, відкривши у Фейсбуці сторінку «Пісні Олександра Свєтогорова».
  • Василь Стус писав: «Отак живу: як мавпа серед мавп». А Ви – де живете, серед кого?
  • Серед кого я тільки не жила… І почувалася відповідно… Тепер – усамітнилася. Діти виросли, дають собі раду. Не мушу працювати на двох роботах, як раніше. Можу дозводити собі розкіш самоти. Звісно, часом сумую за тими літами, коли дім гудів, як вулик, навіть за безсонними ночами над вичитуванням верстки газети чи журналу сумую… І за людьми… різними людьми… Спершу не мала куди себе подіти у вихідні чи свята. Звикла. І хоч були пориви «розірвати коло самоти», та навчилася сприймати нинішнє становище як нагороду за колишнє терпіння. Не раз же потрапляла, як мовиться, з вогню – в полум’я… То, може, нехай уже тепер все буде так, як є? Може…
  • Чим більше людина сприймає світ – роками своїми чи своїм фахом?
  • Хто як... Я не завжди мала змогу займатися улюбленою справою. Почала трудову біографію у Львові на «Прогресі» – працювала на конвеєрі, де чоботи шили, згодом (аби бути ближче до видавничої справи) пішла складачем у друкарню (вручну підбирала шрифт – ото ще часи застала…). А десять (найкращих, бо молодих!) років віддала будівництву, працювала штукатуром, заробляючи дах над головою. Отак і сприймала світ – як вдавалося.
  • Чи пізнали Ви себе – як того вимагав Григорій Сковорода?
  • Якоюсь мірою – так. Не впевнена, що людину можливо пізнати цілковито, але намагатися треба, бо нічого (нікого) цікавішого під небом нема. Я тільки збагнула, що кожен з нас – це «цілий світ, один на цілий світ».
  • Яке (які) заняття для Вас є насолодою?
  • Творча праця. Пізнання справжніх мистецьких цінностей. Подорожі, й навіть звиклі прогулянки улюбленими дорогами-стежинами. Дуже люблю плавати, їздити ровером, а ще – косити траву – дідо колись навчив…
  • Світ для Вас – чорно-білий чи кольоровий?
  • Кольоровим завжди було село. А місто – видавалося й чорно-білим. Та як без кольорів? Навіть настрій буває то сірим, то іскриться веселими барвами… Моя найперша публікація в книжці (у колективному збірнику «Високий Замок») була під назвою «Кольорове свято». Якби Ви спитали про улюблені барви, то назвала би блакитний – небесний – та зелений – колір життя і надії.
  • Що важливіше в діяльності людини – патріотизм чи професіоналізм?
  • І те, й те. Митрополит Андрей Шептицький закликав тихою невтомною працею любити Україну.
  • Як привчити молодь якомога глибше вивчати історію – передусім України?
  • Зацікавити треба вміти. Колись я мало не перекваліфікувалася на історика (навіть наукову розвідку підготувала до друку). Уявляла, як буду працювати зі студентами... Вважаю, що головне в історії – особистості. І захопитися її вивченням та зацікавити інших можна, уявляючи конкретних людей в тих чи інших періодах, ситуаціях, серед певних реалій. Пригадую, як працювала над історичною поемою «Мотря». Тоді не було ще можливості так вільно користуватися інтернетом, як тепер. Тож обклалася книжками – все, що стосувалося гетьмана Івана Мазепи та його епохи, жадібно виловлювала з розмаїтих видань – від багатотомних романів до підручників. Найбільше остерігалася погрішити проти історичної правди.

Трагедія Батурина… Одна з найстрахітливіших сторінок в історії України. Столиця перетворилася на згарище. Страшний удар для всієї визвольної акції, що її мав намір здійснити Іван Мазепа. Але це була та трагедія, яка, власне, і уможливила збереження української самоідентичності.

Отсе наші добрі други —

Скажені Петрові слуги.

Се наші брати во вірі —

Не люди, а дикі звірі.

Се наші близькі сусіди —

Від них найстрашніші біди.

Старого й малого вбито —

Нема кому хоронити.

Мазепо, де ти?
Як ти опізнився...
Не йди сюди і близько.
Омини
Те місце, де була твоя столиця…

Колишню гетьманську столицю побачила вже після виходу в світ поеми «Мотря», коли її прочитали в Батурині (і розвіяли мій острах припуститися неточностей в описах подій) та запросили відвідати історичні місця. І відновлена цитадель Батуринської фортеці, й будинок генерального судді Василя Кочубея, і тіниста діброва, котрій Мотря звіряла свої таємниці – все було таким, як намалювала мені уява. Тільки звивистий Сейм, що виднівся вдалині, не пересох, не змілів, не пропав, як я боялась, а повільно ніс води до Десни, вона ж – до Дніпра…

Якби тепер мене спитали, куди варто поїхати, щоб побачити Україну, не задумуючись відповіла б: починайте з Батурина.

  • Чи Україна потрібна світові?
  • Аякже! Чому маємо сумніватися в цьому?
  • Чи існує в Україні бодай якась програма дій – для всебічного добудовуваня саме україноцентричної держави.
  • Один з ідеологів українського націоналізму – Микола Сціборський вважав, що національна революція — не акт, а процес. Він – єдиний з українських націоналістів (може, й з українських авторів взагалі) підкреслив: національна революція продовжується «й після усамостійнення». На Миколу Сціборського мене «вивела» Олена Теліга. У спогадах про поетку, якою давно захоплююся і яка для мене – між Лесею Українкою та Ліною Костенко, вичитала про Подебрадський період життя Олени Теліги. Тоді на неї особливе враження справляв Микола Сціборський, чий інтелект, ерудованість, сила переконань захоплювали багатьох. Пізніше, дізнавшись про його трагічну загибель, Олена Теліга дорікала Уласу Самчуку, на той час – редакторові часопису «Волинь»: «Чому так мало відмічено в газеті таку подію, як трагічна смерть Сеника й Сціборського у Житомирі?»

То хто ж такий Микола Сціборський? Чому про нього так мало знаємо? (Шукала і знайшла стільки цікавого про українського державного та військового діяча, що навіть дисертацію думала писати, у Києві та в Житомирі в архівах працювала, статті публікувала у фахових журналах, зрештою, видала у «Споломі» книжку «Націократ Микола Сціборський»…). Маємо приклад справжнього державотворця, котрий ще 1935 року проголосив соціальну солідарність основою побудови суспільства і держави. У політологічній студії «Націократія» він аналізує актуальні в його час режими, щоби підвести читача до висновку: всі вони непридатні для української перспективи, Україні потрібна націократія.

М. Сціборський виступав за централізовану державну владу, зосереджену в руках глави держави, який вибудовує сильну вертикаль влади, здійснюючи це в інтересах нації. Він передбачив, що за короткий час в Україні неможливо створити ефективну партійну систему – українську за формою і змістом. «Сучасний парламентаризм витворює свого роду «спеціалістів» від політики, цілком відірваних від народного ґрунту. Партійні комітети стають «торгівельними бюрами», де можна купити-продати суспільний інтерес по вподобі... Внаслідок – найкращі, здібні, творчі елементи суспільства з відразою відвертаються від політики», – наче про нинішній день написав Микола Сціборський майже сто років тому. То що можна додати? Добра програма була давно. Чи не найвищий час узяти її за керівництво до дії?

«Минає час – і ти знову сподіваєшся на диво…»

  • Чи є в Україні така тенденція – розуміти вагомість людської особистості і цінувати її?
  • Якщо і є, то, часто-густо, запізно в нас оцінюють і таланти, і здобутки. Кожна людина унікальна, двох однакових листочків на дереві не знайдете, що вже казати про особистості. Якби в Україні належно цінували людей, дбали про розвиток і застосування здібностей кожного, то нині мали би ми іншу країну. Не їхали б за кордон добрі фахівці, не залишали б матері власних дітей, щоб доглядати чужих. Кажуть економісти, що людський— найважливіший з усіх ресурсів. Ніби все просто й зрозуміло: дайте людям жити і працювати на своїй землі»! Та ж ні, де не глянь – «біди бідних, свавілля ситих». Ще й гинуть хлопці на Сході… А кожен з них – чийсь син, брат, чоловік, батько – опора й підтримка, надія і любов. А митці? Василь Сліпак, всесвітньовідомий оперний співак, що впав від кулі снайпера… Та й без кулі гинули Володимир Івасюк, Ігор Білозір, Андрій Кузьменко (Кузьма)… Їх пам’ятають, так, а скільки б вони могли ще створити, як збагатити рідну культуру! То ж немислимо, щоб митець був незахищеним у власній країні, платив життям за любов до Вітчизни. Цінувати по-справжньому треба кожного (і – за життя!).
  • Якою бачите нинішню НСПУ, зокрема її Львівську організацію?
  • Та якою є, такою й бачу. Хотілося б, звісно, мати веселішу картину. Нині багато чого в суспільстві вимагає змін, Спілка – не виняток. Але без неї, та ще без «Книжкового дворика на колесах», що ним опікується справжня подвижниця Любов Хомчак, було би геть сумно. А так – творчі зустрічі, вечори, поїздки. Сама не вибралася б, тому радо користаю з нагоди в гарному товаристві поїхати в Підлисся чи до Нагуєвич, на Волинь чи Поділля, до Чернігова чи в Полтаву. Нові люди, знайомства, враження… Як без цього творчій особистості? І ще… Не дуже хочеться згадувати про скрутні моменти в житті, але всі ми – під Богом… і ніхто не знає… Завжди буду вдячна нашим письменникам, які підтримали мене в час недуги. Все тоді так багато важило: кожне слово, кожне прагнення допомогти…
  • Чого більше у вашому житті – смутку чи радощів?
  • Від Андрія Содомори колись почула, що смуток – глибший, ніж радість. Не пригадую, кого з античних він тоді цитував. Але про сум говорить часто, розповідав, що у батьківській хаті в селі (у його Вирові, що рукою подати до мого Неслухова ), як і в багатьох галицьких оселях, найчастіше звучала "Журба" Глібова. Цей смуток називає конструктивним, добрим. І мені така печаль близька. Світла, глибока…

«З журбою радість обнялась…» – точно сказав Олександр Олесь. Спробуй визначити – чого більше? Зрештою, багато залежить, як те чи інше сприймає сама людина.

Єсть люди на світі,
Сріблом-злотом сяють,
Здається, й панують,
А долі не знають.

Чого, здавалося б, бракує тим, про кого згадав Тарас Шевченко? А якраз тої справжньої радості, що не залежить ні від матеріальних статків, ні від інших зовнішніх чинників, тої, що може зродитися тільки в душі. Чи я пізнала її? Так! « А радості було – як неба в небі, а смутку – наче неба у воді…» Тепер більше печалі. Але світлої, глибокої…

  • Як Ви вважаєте, чи можливо когось з молоді підштовхнути на письменницький шлях?

Так, є талановиті дівчата й хлопці, які потребують ради-поради, віри у їхні таланти. Не треба бути скупим на похвалу, бачиш чийсь творчий потенціал – підтримай, підштовхни, як Ви висловилися. Часом з перших строф можна розпізнати талант чи, навпаки, побачити бездарність. На жаль, зараз багато й таких, кого не підштовхувати треба, а стримувати від продукування посередніх чи й відверто графоманських текстів. А коли це все ще й у красивій обгортці, тобто під розкішною палітуркою, на яку викидають немалі гроші… Опинишся часом на презентації такого видання й одне думаєш: як би то втекти?

  • Ви – член НСПУ з 2000 року. З ким із письменників Вас поєднувала (поєднує) найтісніша творча (чи й життєва) дружба?
  • Ще в студентські роки захоплення театром і поезією поєднало мене з Галею Скірською і Надею Сиротою. З часів «Літературного Львова» приятелюю з Надією Мориквас, Богданом Смоляком, Богданом Чепурком, Оксаною Смерекою-Малик. Мої друзі-письменники – Наталя Трохим, три Люби – Бенедишин, Долик і Проць, Ілько Колодій, Олександр Масляник, Тетяна Яремчук, Іван Гентош, Ярослав Петришин… Боюся когось не назвати… Є Ірина Мироненко у Харкові – рідна душа. А Світлана Луцкова й Тамара Шевченко, які нині в Італії… Нас розділяють кілометри, але об’єднує щира приязнь, сердечне тепло. Щаслива, що знала Романа Федоріва та Романа Іваничука, Галину Гордасевич і Євгенію Божик, Павла Федюка і Ярослава Павлюка.

А у відхід Петра Сороки досі не можу повірити… От про кого можна сказати, що його життя й письменництво були нероздільними. Багато читав, думав, порівнював, переживав, намагався відгукнутися на кожен вартісний твір. Його «Сповідь сльозою» була для мене справжнім одкровенням, так само – всі його денники, «Симфонія Петриківського лісу». Я так хотіла похвалитися Петрові «Записками роверистки», бо це ж його улюблений жанр – близький до денників… Не могла й уявити, що не встигну…

Тільки одну зустріч з Миколою Вінграновським подарувала мені доля – в останній його приїзд до Львова. Ми тоді розговорилися про надбужанські села, серед яких – і мій Неслухів. Виявляється, Микола Степанович колись побував у наших краях і захоплено пригадував топоніми: Печихвости, Ракобовти… Сміявся і радісно повторював: «Ви тільки послухайте: Ра-ко-бов-ти!..» Таким мені й запам’ятався – усміхненим, життєрадісним, доброзичливим. Помітив, що спершу я не могла подолати хвилювання, розмовляючи з ним, тож одразу: «А чого ви хвилюєтеся, Оксано?» Промовив то якось так просто, зі щирим усміхом, що я й пожартувала: «Ви теж би хвилювалися, Миколо Степановичу, коли б зустрілися з самим Вінграновським!» Одним-єдиним словом відгукнувся він на мій вірш «Зима до кожного іде», та знаю, що цим словом означував те, що йому справді припадало до душі: «Вєліколєпно!»

  • Чи погоджуєтеся з твердженням Емми Андієвської: «Жінки взагалі сильніші за чоловіків»?
  • Чи  й  справді  необхідно,  щоб  жінка  була  мужня?
    Спасибі  вам,  спасибі  за  цей  пріорітет.
    Поетам  всіх  віків  була  потрібна  Муза.
    А  жінці  хто  потрібен,  якщо  вона  –  поет?

У цьому ж вірші Ліна Костенко згадує про «зграю проблем і протиріч, що жалять кожну мить». Жінки – не сильніші, вони терплячіші й витриваліші, складніші й загадковіші. Жінці нелегко, та вона дає раду там, де й чоловік – пас. І це при тому, що обмежена умовностями, бо що дозволено чоловікові, не дозволено жінці. А скільки «чоловічої» роботи лягає на її плечі… (Знаю це з власного досвіду. Чого вартували десять років на будівництві, у кирзяках і куфайці). Складно і фізично, й морально. Коли скуштуєш того «добра», то стаєш ніби іншою людиною. Вже знаєш, почім ківш лиха. Переоцінюєш цінності.

Та все ж… Минає час – і ти знову сподіваєшся на диво. Якби чоловіки розуміли, як можна перетворити жінку, якою вона може бути у щасті! Знаменита співачка Анна Герман казала, що жінки дуже рідко зважуються на будь-що заради самої справи. Найчастіше за фасадом наших вчинків криється чоловік. З любові до нього ми виявляємо чудеса спритності, дипломатії, відваги й самопожертви.

Відвага од відчаю,

Світлосте Ваша,

Відвага зірки,

Що зірвалася з неба.

Відвага хвилі,

Що розбивається об камінь.

Відвага жінки,

Яка кохає.

  • Чи запам’яталася Вам поїздка «В гості до Маркіяна», коли ми 6 червня 2015 року разом з Романом Лубківським їздили в с. Деревню Жовківського району? Адже Ви – лауреат премії імені Маркіяна Шашкевича.
  • О, так! І щиро вдячна Вам за неї. Товариство зібралося чудове, Роман Лубківський був у гарному настрої – жартував, розповідав цікаві історії… Він багато зробив для належного вшанування пам’яті Будителя Галичини та й усієї України, для того, щоб ми більше знали і про творчий доробок, і про подвижницьку працю, й про особу Маркіяна Шашкевича. Запам’яталася екскурсія до місцевого музею, виступи наших поетів, пісні жовківчанок… А ще приглядалася-впізнавала й таки упізнала пароха церкви Різдва Пресвятої Богородиці отця Богдана, який на початку 80-х минулого століття був священиком у моєму рідному Неслухові та в сусідніх Новосілках, де прожив свої останні роки Маркіян Шашкевич... І ось така зустріч у священичій оселі в Деревні, у світлиці, де щасливі Маркіян та Юлія приймали вітання у день шлюбу! Шляхи Господні....

 

У Деревні побувала вперше, а в Новосілки навідувалась і раніше, на Великодні свята з родичами традиційно йдемо на цвинтар – місце першого поховання Маркіяна Шашкевича. У 50-річчя від дня смерті його тлінні останки перевезені на Личаківський цвинтар до Львова. Про цю подію нагадують копії тогочасних світлин, які можна побачити в місцевому музеї, відкритому в Новосілках. Є тепер в селі й пам’ятник Маркіяну Шашкевичу, і пам’ятний знак у вигляді закритої книжки. Ця життєва книга поета закрилася у ранньому віці, та він устиг залишити багатий скарб для майбутніх поколінь…

«Най щезають тяжкі туги…» – писав Маркіян Шашкевич. А вони не щезали. Ні в його житті, ні в бутті народу.

  • Чи багато українських інтелектуалів могли б повторити за І. Франком: «Нехай пропаде моє ім’я, але нехай живе і розвивається народ український»?

  • Щоби так сказати, треба духом бути близьким до генія. А Ви знаєте когось, хто нині міг би дорівнятися до Франка? Такі нечасто народжуються. Він мав те ім’я, що не пропаде ніколи. Й готовий був на самопожертву заради «замученого й розбитого, мов паралітик той на роздорожжу» українського народу, душею вболівав за його долю, вірив у прийдешній «розвидняющийся день». Не кажу, що нині немає справжніх патріотів, але таких, як Іван Франко… Тож пам’ятаймо його заповіт:

Не ридать, а добувати,
Хоч синам, як не собi,

Кращу долю в боротьбi.

  • Погоджуєтеся з твердженням Романа Горака: «Бути письменником – це кара Божа»?

  • І кара, й нагорода.

  • Дякую, Оксано, за тривалу, а головне – цікаву, бесіду. Думаю, навіть – переконаний, читачам буде цікаво зануритися у неї.

Богдан ЗалізнякСпілкувався Богдан Залізняк,

керівник прес-центру наукової журналістики
Західного наукового центру НАН України і МОН України,

член НСПУ і НСЖУ

м. Львів

2 квітня 2019 р.

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається