Андрій Сибірний: «Я – науковий правнук Надсона»

Понеділок, 25 лютого 2019 12:45 Автор  Богдан Залізняк
Оцініть матеріал!
(1 Голосувати)
Андрій Сибірний Андрій Сибірний

У грудні вже минулого, 2018-го, року, ми розмовляли з директором Інституту біології клітини НАН України Андрієм Сибірним. Говорили про все: про життя, про науку, навіть – про політику. Але, як з’ясувалося згодом, дехто з читачів нашої розмови запитав мене: а чому директор такої поважної інституції так небагато розповів саме про наукові дослідження Інституту? Як з’ясувалося, пан Андрій також був би не проти поговорити конкретніше про те, над чим працюють вчені Інституту біології клітини НАН України.

То ж ми вибрали час і розмовляємо, власне, більше про становлення і діяльність біологів цього Інституту.

«Я був першим аспірантом Львівського відділення…»

- Пане Андрію! То з чого почнемо нашу розмову?

- Про взагалі наукові розвідки, напрямки і певні досягнення, які все ж таки є, незважаючи на всі проблеми.

Природа має дуже багато таємниць. Фінанси помагають їх розкрити. Але відкрити таємниці природи трудно скрізь. І в нас, як і в розвинених країнах, також складно.

Існує ярлик наукових досліджень. Це сотні тисяч людей у всіх галузях. В передових країнах майже 70% цивільних науковців займаються медико-біологічними дослідженнями, вивченням життя – від мікроорганізмів до людини. А у нас - десь 15%. Та ще й використовують неефективно. Словом, маємо крихти того, що нам потрібно.

Наш інститут є дуже малий – 80 осіб зараз. Ну, зі студентами – десь під 100: курсові, дипломні пишуть. Беремо до нього кращих з кращих. У однієї зі студенток – жодної четвірки. Студенти приходять і щоденно займаються науковою роботою. Магістерка – це вже серйозний етап дослідження. Вони знають англійську, читають статті в міжнародних журналах. А раніше було ще більше.

- А чому зменшується їх кількість?

- Бо все менше людей цікавляться наукою, все менше людей іде в біологічну науку. Багато виїжджають за кордон.

- Чому так багато науковців виїжджають за межі рідного краю?

- Тут, знаєте, така справа: якщо батьки багаті, то їх діти краще підготовлені, активніше шукають собі наукового прихистку в закордонні.

- А у Вас тут все ж таки ситуація нормальна, чи не так?

- Я б сказав так: українська наука в нашому Інституті біології клітини почуває себе дуже добре. У нас тут працює наукова еліта. Хоча інститут маленький, але ми єдині в НАН України в галузі біологічних досліджень на всю Західну Україну.

- То ж як Ви, себто – Ваш Інститут, виникли?

- Таким чином. До війни тут була дуже серйозна наука в університеті Яна Казимира. Німці знищили еліту польських професорів у 1941 році. Хто врятувався, кому вдалося – перебазувався у Бреслау (нині – Вроцлав).

- Що знали Ви про національний склад львівських науковців?

- Це були поляки – в основному, трохи євреїв і дуже мало українців.. Отже, професура виїхала, залишилися будинки університетів. І зовсім не було вже потім кадрів. Львів – місто, в основному, збудоване за часів Австрії. І з Росії, і з центральної України було престижно сюди приїхати для заняття наукою. То ж проблем із забезпеченням кадрами не було. Мало було людей з інженерною освітою. З часом наука почала існувати і в Національному університеті, і в Політехніці. Почали створювати інститути Академії наук – Фізико-механічний, Геології та геохімії горючих копалин. А керівництво їх було з приїжджих. Однак молодь галицька почала набирати сил і знань в освіті і приходила працювати в інститути. Був очевидний прогрес. Були умови не гірші, аніж, скажімо, в Харкові чи Дніпропетровську.

- Тобто, наука в Галичині «випросталася»?

- З часом, потрохи. Але біології не було до 1969 року. Це був вікопомний вересень – 30 років минулого від 1939-го, коли Україна розширилася на Захід.

- Як тоді практично розвивалася ситуація?

- Відбувалися наради – в обкомі, в ЦК КПУ. Там вважали, що належить проявити ініціативу і створити якусь академічну «контору» в галузі біологічних наук. До цього тут був Інститут агробіології і після війни – ВАСХНІЛ. І тут займалися сільськогосподарською генетикою. Створився Інститут біології тварин УААН і ще – Інститут в Оброшино.

- Як склалася Ваша наукова стезя?

- Докторську захистив у 1986-му. Протягом досить тривалого часу я був єдиним доктором наук з генетики в Західній Україні. За сумісництвом був завкафедри генетики.

- Де?

- У Львівському національному університеті імені Івана Франка. П’ять років працював завкафедри генетики та біотехнології.

Ще в 1969 році виникла ідея створити Відділення Київського інституту біохімії імені Палладіна. Палладін був президентом АН УРСР і директором цього інституту.

У 1969-му я перейшов на п’ятий курс Університету, а в 1970-му закінчив. І я був першим аспірантом Львівського відділення. А згодом став директором Інституту, що створився на базі цього Відділення.

- А як Вам Вдалося стати його директором?

- Я протягом року керував Відділенням. Мав підтримку Бориса Патона. Знаєте: все залежить від того, як ти покажешся. А в 1999 році на Президії Академії наук йшлося про створення Інституту біології клітини. Михайло Голубець і Ігор Юхновський встигли створити інститути раніше. А мені відразу не пощастило – цілий рік я займався реорганізацією Інституту та збирав погодження керівництва п’ятьох міністерств. Аж в липні 2000 року з’явилася постанова Кабінету міністрів за підписом Віктора Ющенка про створення (нарешті) Інституту біології клітини.- То Ви протягом року керували Відділенням, перш ніж був створений ІБК?

- Так. Отже в сумі – я директорую 20 років. А в 2020 році буде 20 років Інститутові… Словом, я гордий!

- Чим більше Ви горді?

- Та тим, що наш Інститут працює на міжнародному рівні. Якщо дисертація в нас під­го­товлена до захисту, то вона могла б бути захищеною в найбільш розвинених країнах. Отакі готуємо кадри!

- Ну, то Ви щаслива людина, керівник вагомої інституції?

- Та так! Але є інша річ, про що ми вже певною мірою згадували, говорячи взагалі. Понад 80 відсотків нашої молоді після захисту дисертації виїжджає за кордон.

- І чим пояснюєте таке бажання?

- Це не просто бажання, а дії. Бо немає відповідної зарплати, житла… Щоправда, зараз міська влада дає шість мільйонів гривень на стипендії.

«Було б добре, якби у країні цінували науку»


- Ну то це прогрес.

- Звичайно. Львів починає співіснувати, так би мовити, з іншими європейськими містами – наприклад, у Базелі (Швейцарія) виділяються кошти на підтримку науково-дослідних інститутів. Київ це ще рані­ше почав. Будемо сподіватися, це акції не тимчасові, з огляду на певні події в Україні нині.

- Одноразові премії міста Львова отримали два наші молоді науковці: доктор наук Ростислав Панчук і кандидат наук Олег Смуток. Завважте: дві премії з десяти, розподілених на Львів, – наші, інститутські.


- Маєте чим хвалитись! А тепер, пане Андрію, прошу трохи уваги приділити Вашій роботі, себто конкретизувати, чим займаються науковці Інституту.

- Що я, як керівник упровадив? Всі відділи, а їх у нас – чотири, мусять бути сильними. Тобто – на міжнародному рівні. А також – повинні з’явитися публікації у міжнародних виданнях. Два відділи наші займаються молекулярною мікробіологією, а ще два відділи – молекулярною онкологією.

Найбільше в моєму відділі займаємося генною інженерією – клонуємо гени. Тобто виділяємо гени з одного організму і вводимо їх - в інший. Або викидаємо ген з організму. Або замовляємо синтез генів на спеціалізованих фірмах. Для конструювання мікроорганізмів (в основному дріжджів із заданими властивостями). Вивчаємо механізми деградації білків та органел у дріжджів. Ці роботи досить важливі. До речі, саме такі роботи були удостоєні Нобелівської премії (японський дослідник Й.Осумі). А ще – займаємося конструюванням штамів дріжджів з поліпшеними властивостями, які є цікавими для практики.

- З ким співпрацюєте?

- З університетом м. Медісон – Вісконсин, науково-досліднм інсти­тутом в Лос-Анджелесі. А також – зі Швецією (Упсала – місто, до речі – четверте за величиною в Швеції). Співпрацю­ємо з університетом м. Льєж (Бельгія), з природничим університетом м. Відня (Австрія), з університетом м. Анжер (Франція), з технічним університетом м. Бангкок (Таїланд). Нама­гаємося співпрацювати з Китаєм: мають прислати двох аспірантів.

Найбільша співпраця з Польщею – вже 23 роки буде. Так склалося. Викладаю в Жешові – маю там серйозні гранти: на 500 тис. євро (на науковий конкурс проектів). Я гордий, що маю гранти.


- То Ви вже двічі горді, як Ви сказали. Це – прекрасно.

- Звичайно. А ще – конструювання штамів дріжджів, придатних для промислового впровадження, здатних до активної продукції біопалива, вітамінів, деяких білків та пептидів. Деякі з цих білків мають протиракові функції.

Інший відділ створює біосенсори – це вид пристроїв для аналізів у медицині і харчовій промисловості. Цим відділом керує визначний науковець – професор Михайло Гончар.

А два відділи, які займаються онкологією, вивчають, як можна індукувати специфічну загибель ракової клітини (апоптоз). Одним з них керує член-кореспондент НАН України Ростислав Стойка, а іншим – поки що кандидат наук Олег Стасик. Він вивчає можливість викликати загибель ракових пухлин, створюючи дефіцит певної субстанції – аргініну.


- Пане Андрію, Ваша інституція, як я бачу, вагомо працює.

- Маємо так працювати. Було б добре, якби у країні цінували науку, в тому числі – і діяль­ність нашого Інституту.

- Отже, як я бачу, і молодь, і більш поважні науковці мають над чим працювати.

- В нас молодь хороша – Ростислав Панчук. Про Смутка, що біосенсоризмом займається, ми говорили. А Костянтин Дмитрук – заступник директора з наукової роботи. Є ще підростаюче покоління молодих кандидатів наук – майбутня надія нашого Інституту: Олена Куршенко та Марта Семків.

Георгій Шавловський, один з керівних науковців ще нашого Відділення, заклав був свого часу підвалини дослідження дріжджів в Україні. Був учнем члена-кореспондента АН СРСР Максима Мейселя, який, своєю чергою, був учнем видатного світового науковця Надсона, що відкрив мутагенну дію ультрафіолету. То ж я – науковий правнук Надсона.


- З чим я Вас і вітаю, пане правнуку Надсона!

- Дякую. А ще згадаю, що видаю книгу "Біотехнологія дріжджів".

- Де?

- І тут, у Львові, і в Австрії – у видавництві «Шпрінгер».

- Бог Вам у поміч, пане Андрію!

DSC 00571Спілкувався Богдан ЗАЛІЗНЯК,

керівник прес-центру наукової журналістики

Західного наукового центру НАН України і МОН України,

член НСПУ і НСЖУ, м. Львів

лютий 2019 року

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається