Зеновія Леус: «А що мене ще вразило найбільше в Італії – це Храми»

Субота, 09 лютого 2019 01:29 Автор  Богдан Залізняк
Оцініть матеріал!
(0 голосів)

Майже 20 років випускник Львівської Політехніки вивчала життя в Італії. І соціальне, і мистецьке. Як п. Зеновія потрапила до цієї країни, що вона там пережила і побачила, - про це й наше інтерв‘ю, яке пропонуємо, шановні читачі, вашій увазі.

«Розповідали, що в Італії – найвищі зарплати…»

- Пані Зеновіє! Коли і звідки з’явилися Ви в прекрасному українському світі?

- Дякую за патріотичне запитання. Жартома кажу, але ж, справді, ми - українці і живемо передусім в своєму світі.

- Ну, Ви ще і в італійському пройшли десь під 20 років.

- Не зовсім. Але 17 з хвостиком. Десь так.

Тепер – відповідаю на перше Ваше запитання. Село, в якому я наро­ди­лася 1942 року, мало (чи й нині має) солідну назву – Коровиця Голодівська. Нині воно – у Польщі. Батько мій пройшов Першу світову – на боці Австрії воював з італійцями в Альпах. У двох подружжях мав нас, дітей, чотирьох. Брат (1924 р.) і сестра (1925 р.) відстоювали українські ідеали в УПА. Коли ми жили ще в Польщі, впродовж кількох років польські партизани забирали Тата і дуже били, допитувались, де син і донька.

- Мабуть, знали – де.

- Та звичайно. Це, як на мене, певне, й стало причиною, що в квітні 1945 року ми виїхали, практично – втекли від польського оточення.

- І опинились, очевидно, в радянському – ще кращому…

- Та власне. Спочатку переїхали в Грушів, потім в Білу Гору – нині то Яворівський район. Було кілька будинків вільних, оскільки село покинули і німецькі, і польські колоністи.

- І як Вам там жилося?

- Дали нам 2,5 га землі, мали двоє коней, корову і ще якусь дрібну живність. Через п’ять чи шість років, коли побачили, що якось виживаємо, - забрали це все до колгоспу. Тато не дуже мав сили, як пам’ятаєте, був побитий поляками, щоб вагомо попрацювати. А ми - ще малі були… І ця влада, совєтська, також перепитувала батька досить часто: де діти? Лякали Сибіром. За тим Сибіром, як згадаю, і досі страшно. Мені було 7-9 років, ми боялися ночі, чекали, що можуть і нас вивезти.

- Думали про це, певно, весь час?

- Так. Мали сухарі вже приготовані – на дорогу, теплий одяг зібрали. Але, дякувати Богу, пронесло. Як помер Сталін, я бігла додому зі школи, - щоб сповістити про це батькам, то й почула від Тата: «Слава тобі, Господи, – кат народу здох!»

Потім була школа, технічне училище…

- Ким з училища вийшли?

- Конструктором-креслярем. Далі робота в «ОРГРЕС», була така «контора», навчання в Політехніці. Незабаром наша робота перетворилась на Акціонерне підприємство. Проблем було чимало, всіх не переказати… Оскільки сімейне життя не склалося, опинилася сама з дочкою – в сімейному гуртожитку. І стояла в черзі, причому – в числі перших, двадцять років.

- Чому аж так довго?

- Мене якось обходили. Бо двокімнатну – «не положено», а однокімнатні – не надходили. Словом, жили ми та й жили. А в 1998 році я поїхала до Італії шукати кращого життя.

- Отепер – про Італію. Але – чому саме туди?

- Бо і агенти, і прокладачі перших міжнародних маршрутів розповідали, що в Італії – найвищі зарплати. І добре було те, що тебе привозили на квартиру в Римі, поселяли до будинку, де одна наша жінка з чоловіком-італійцем винаймала трикімнатну квартиру і займалася працевлаштуванням всіх, хто цього бажав.

- Дорого коштувало?

  • - Все було платне, але жінка була правдива, чесна, наперед казала про свої умови, нікого не обдурювала. За період, що жила в неї, її чоловік вчив нас говорити, вчив варити – як це діється в італійській кухні. Влаштувавши тебе на роботу, жінка ця підтримувала контакт з роботодавцями. І якщо він був задоволений нами (і не тільки), то давав їй і інші робочі місця у своїх друзів, знайомих. Якщо робота була нетерпима, - вона приїжджала машиною і забирала тебе, шукаючи, відповідно, інше місце.

Мені знайшла роботу в сім’ї, де жила 88-річна бабуся з альцгеймером, її дочка – 64 роки – с. Франта, внучка – 32 роки, із сином – трирічним.

  • - І в чому мала полягати Ваша праця?
  • - Сеньйора старенька безперервно стверджувала, що їй потрібен слухач. Моя функція була: говорити «так» або «ні». Інколи сеньйора дозволяла собі кричати – «ні!». Прибирали в хаті дочка і внучка. Ні прибирання, ні кухня, ні харчі мене не обходили. Я, якщо чесно, не перепрацьовувалася, але ви­три­мати її «говорильню» було дуже тяжко. Я весь час зубрила слова, напам’ять – вірші, а також – італійські молитви. Часом вивозила її на візочку надвір. А також займалася квітником перед будинком, який був дуже занедбаний. Я привела його до порядку, виполола бур’ян, посадила клумби з квітами.
  • - Господарі були задоволені Вашою діяльністю?
  • - Так, бо такої «складної» роботи вони не вміли робити. Приїхали ми до Рима. Перед Новим роком господиня сказала, що з Нового року вона підвищує мені зарплату, бо я роблю більше, аніж просто асистент її мами. Але не довго я одержувала ту вищу зарплату, бо на початку лютого сеньйора з альцгеймером померла.
  • - І Вам довелося щось інше шукати?
  • - Працювала в Римі. Признаюся, від того, що я там побачила, в мене був просто шок. І вивчала я той Рим два роки. Відвідувала і музеї, і море. А ще там, у Римі, є базар Порта Партезе. На ньому можна знайти навіть антикваріат з часів Римської імперії.

Стався якось в мене конфлікт з іншою господинею – с. Жан, і я пішла від неї, поїхала додому.

  • - Чому?
  • - Бо вже минуло два роки мого перебування в Італії, і дуже хотілося додому.
  • - Це в якому році було?
  • - У вересні 2000-го. А в листопаді 2001-го знову опинилася в Італії. Спочатку в Римі, потім – у Флоренції.

 

«Ми залом співали пісні на слова Шевченка…»

Знаєте, дуже багато в Італії церков. Церкви великі, прекрасні розписи, мозаїка. Але дуже мало італійців ходять до церкви. Тому дають українським громадянам їх в оренду. Причому, з охотою. У кожному місті чи містечку є наша греко-католицька церква. І, скажу вам чесно, дуже вона там нам була потрібна. У вихідні дні, у великі і малі свята всі зустрічаються в церкві. Спільні молитви, спільні обіди, обмін літературою, спільні поїздки Італією – ну, як паломники до Люрду.

Наш священник Володимир Волошин – дуже активний, організував постійне відвідування музеїв, з молитвами – інші церкви. У церкві видавав церковний вісник.

  • - То в Італії українці пам’ятають про своє, рідне?
  • - Аякже. Наш священик ще з одним українським науковцем, який пра­цював за контрактом в обсерваторії, сфотографували багато мистецьких шедеврів і випустили українською мовою такий альбом з цікавими істо­ричними подіями. Організували літературні вечори з концертами нашої художньої самодіяльності. Відбувалось вшанування пам’яті Тараса Шевченка, Лесі Українки.

 

- Таке враження, що українці в Італії працюють в духовному вимірі значно глибше, аніж вдома.

- От дивіться: церква наша у Флоренції велика і знаходиться в центрі міста, де є дуже багато туристів, поруч з оперним театром. То ми ще слу­жимо як реклама наших традицій. На водосвяття багато віруючих італійців ішли до нас святити воду, бо в них води не святять. А як освячували паски!

Наші молоді активні жінки, які живуть в Італії, вирішили створити якусь оригінальну українську організацію – таку, щоб «знали і нас». Так було створено українську Асоціацію «Лілея». Її президентом обрали нашу молоду юристку з Вінниці, яка працює юристом в Італії, – Юлію Муць.

Коли почався Майдан, Революція Гідності, ми збиралися майже щотижня, пікетували «русскоє консульство».

- А чи є контакт з посольством українським у Римі.

- Звичайно. Українські активісти запрошували і працівників посольства приїжджати до Флоренції і на місці вирішувати різні питання співгромадян, з якими їм довелося б їхати до Риму. У приміщенні, яке є при церкві, Асоціація організувала бібліотеку, яку поповнюють власним коштом. Ба більше: дівчата з «Лілеї» допомагають молодим нашим підприємцям, які прагнуть відкрити свій бізнес в Італії і брали позику в Італійської держави.

Освічені молоді українці, які створили сім’ї з грамотними італійцями, допомагають їм поширювати і пропагувати українську літературу. Так, було перекладено книжку М. Коцюбинського «Тіні забутих предків». На пре­зен­тації демонстрували фільм С. Параджанова. Переклали і Григорія Сковороду. Була також презентація. І був святковий вечір, і концерт, присвячений Т. Шевченку і А. Данте. До речі, вечір називався: «Шевченко і Данте – вигнанці». Читали італійські літератори вірші Шевченка, перекладені англійською. Ми залом співали пісні на слова Шевченка.

- Словом, творчі українці поширюють свої мистецькі досягнення: аби італійці знали більше про Україну. І не тільки як про «арбайтерів». Чи не так?

- Абсолютно. Я вважаю, що «тимчасова українська еміграція» і наша церква зробили більше для України, аніж свого часу наші, українські, посольства…

А що мене ще вразило найбільше в Італії – це Храми: велич, краса, гармонійне доповнення до архітектури міста – з їхніми куполами, мозаїками, скульптурами різних видатних митців.

- Пані Зеновіє! Дякую Вам дуже за інтерв’ю, за цікаву розповідь як про будні житейські української тимчасової еміграції, так і про красу Італії.

Спілкувався Богдан Залізняк

4.02.2019 р.

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається