Мирослава Данилевська-Милян: «Усе, що зроблено, буде зважено на небесах»

Субота, 08 грудня 2018 01:54 Автор  Богдан Залізняк
Оцініть матеріал!
(1 Голосувати)

22 листопада у приміщенні Львівської організації НСПУ відбулась презентація Збірки вибраних поезій Мирослави Данилевської-Милян – «Звіряю душу солов’ю».

Про творчість авторки говорили: Петро Шкраб’юк, письменник, доктор історичних наук, автор передмови до названої книжки, голова ЛО НСПУ Ігор Гургула, письменники Володимир Захожий, Віктор Палинський, Ольга Кіс, Ліліана Косановська, Надія Ковалик, автор цього інтерв’ю, а також виконавиця ілюстрацій Оксана Мазур.

Через кілька днів ми зустрілися з поетесою, медиком – за професією, авторкою вісьмох поетичних збірок, творчість якої була надзвичайно прихильно сприйнята письменницькою аудиторією, передусім – виступ з віршами самої пані Мирослави.

Розмовляємо з Мирославою про її творчість, використовуючи поетичні рядки авторки як запитання в рамках пропонованого вам, шановні читачі, цікавого інтерв’ю.

«Найбільше я люблю пейзажну лірику»

– Читаю у Вашій збірці вибраних поезій «Звіряю душу солов’ю» такі вагомі, як на мене, слова:

«В порі такій привабна чарівливість –

Я в осені на золотій сторінці».

Змалюйте, будь ласка, ту золоту сторінку Вашої осені. Що Вас у ній приваблює?

– Осінь – моя улюблена пора. Дівчинка – в польовому саду села Журавники Пустомитівського району, що на Львівщині. Там стоїть панський будинок XIX століття в бароковому стилі. В ньому я й народилася вісімнадцятого серпня 1953 року. І полюбила осінь за її барвисті листки. Я досі люблю осінь.

– Письменник Петро Шкраб’юк у вступному слові до Вашої збірки переконливо сконстатував: «По-справжньому звірятись можна тільки в світлі Господньої любові». Як Ви ішли до світла Господнього?

– З дитинства. Бабуся Текля, татова мама, була старшою сестрицею в греко-католицькій церкві у селі. І прищепила мені любов до молитви, до святої літургії. До 1963 року, поки церкву не закрили. І це мені залишилось на все життя. Тато закінчив у 1944 році Богословську греко-католицьку академію, був останнім старостою останнього навчального потоку, де навчався. Працював потім директором школи. А таємно, вночі, розповідав Біблійні історії Старого Завіту, про Ісуса Христа. Згодом – про спілкування з митрополитом Андреєм Шептицьким, оскільки був старостою потоку в ГКА. І так мені прищепили любов до Господнього слова, до християнської віри.

– «Вже острів тиші не знайдеш ніде…» Читаю і запитую: Ви вже її, ту тишу, перестали шукати? Чи, все-таки, дуже хочеться її знайти?

– Не перестала. А знайти таки хочеться. Я змалку любила усамітнюватися. Вірші в дев’ятирічному віці, в четвертому класі, почала писати.

– Пам’ятаєте, як називався перший вірш?

– Звичайно: «Зима». Ну, і я ж – багатодітна мати. А ще – праця в поліклінічному відділенні 4-тої міської лікарні – дільничний терапевт. Хотілось, вже – з часом, трохи відпочити. Але й тоді творча насиченість мене не покидала. А зараз, у тривожний час, ця тиша крихка – «крихка ця тиша на тривожнім вістрі». І хочеться правдивої тиші – не крихкої, а правдивої. Щоб світло Божої любові ми могли прийняти крізь цю тишу.

– Що частіше в основі Ваших творів – емоціо чи раціо?

– Я з Петром Шкраб’юком згідна: переважає емоціо. Але він же привів мене до раціо. І вже у вибраних поезіях я до емоціо докладаю раціо.

  • «Чи я, без розрахунку на взаємність,

Ходжу з теплом і світлом по землі?»

Як виглядає та взаємність: що вагоміше у ній – тепло чи світло?

– У мене дружні, якщо можна так сказати, взаємини – і з одним, і з другим. Людина, яка віддзеркалює світло небесної Божої любові, не може ходити без тепла.

– «А гріхи прогіркли полинами,

І нема життя без каяття».

– Як Ви вважаєте: гріхи у людей не вичерпуються – так мені здається? То що: наше життя – суцільне (постійне) каяття?

– Звичайно. Наше життя і є каяття. Навіть думкою ми можемо згрішити… Війна! Як ми могли допустити до цього? І тому каяття мусить бути. Можемо думкою подумати, очима згрішити. Це все – гріх.

– «Ви прийшли в білий світ на Землі

В день святого пророка Іллі.

То ж літа, мов його колісниця,

Вас несуть на вогненнім крилі», – звертаєтесь Ви до Петра Шкраб’юка. Як Ви з ним познайомились?

– Мене з ним познайомив мій брат Василь Кобилюх, санскритолог. Це було в червні 2009 року, коли Петро Васильович презентував свою творчість у Палаці мистецтв. Він – через Василя – і запросив мене. Там познайомились, і відтоді – дружимо.

– «Така вже світла вдача Шкраб’юкова,

Що мислями освітлене й перо».

Ви цікавились, як саме світлій вдачі вдалось увійти в його єство?

– Не цікавилась. Але, спілкуючись з ним, спостерігаю прискіпливо за ходом його думок, його розповіддю. Кожне слово його є освітлене і підкріплене життєвим досвідом.

– Котрій ліриці віддаєте перевагу: релігійній, пейзажній чи патріархальній?

– Найбільше я люблю пейзажну лірику. А це – рідний край: там на базі патріотичного об’єднання створюємо картину рідного дому, батьківської любові.

– Англомовна Біблія, яку Ви вільно читаєте, впливає на Вашу творчість?

– Впливає, звичайно, благодатно. Навіть мовні звороти англійською дещо відрізняються від українських. Чи, навіть, не є коротші, аніж українські. Англійську я знаю досконало. І дуже люблю нею спілкуватися – і з американськими співбесідниками, і по мережі, і по електронній пошті.

  • «Хто б не сидів тепер на владнім троні,

Та правда тільки в Божому законі».

Можете сказати переконливо: хто з Президентів України відважився таки працювати на своїй посаді за Божим законом?

– (Сміється). Всі Президенти присягали на Пересопницькому євангелії. І дещо, в дечому, може, їм і вдалося зреалізувати.

  • «І в тридцять третім зародила нива,

Та доля відвернулася зрадлива.

Недобачала вперто вся Європа:

Бенкетувала – сита і щаслива», – читаю вже в розділі «Рубаї».

Тоді, в тридцяті, Європа нас не чула. А нині – як? Деякі керівники деяких країн вже воліють «викрутитися» з-під санкцій проти Москви. В чому річ? Вони, просто, далеко від нас? Вони – що: не розуміють, що агресія Москви на Україну – це, може, не тільки на нас – якщо подивитися ширше і глибше?

– Річ у тім, що за географічним положенням, ми – географічний центр Європи. Європа боїться Росії. А Росія пішла би на них через Україну. Тому так і поводяться. На жаль. І оця боязнь – до сьогодні. Говорили, говорять – одне, а роблять інше.

«Пам’ять про найдорожчих – дуже добра і світла…»

– Як вдалось Маркіяну Шашкевичу «щедро засівати духовний лан» наш український, як йому вдалося «зодягнутися у вільний дух»?

– Я думаю, що це було в стані високого національного патріотизму – в доброму сенсі цього слова. Без гасел. А взяв на себе важку працю: підтягнути з занепаду вільну волю. В церквах у Львові вагомо виступив за відродження українського національного сенсу. Це вже досліджено. Адже мова – це основа нації, найголовніша складова її. Якщо своєю мовою розмовляє народ, то він є – український народ.

– «Як ворог нищить Україну, –

Помилуй, Господи, всіх нас».

Чи вбереже Господь Україну?

  • Сподіваюся, що так!
  • «У слові, як в серці, – пульсуюча сила».

Як Вам йшлося до Слова?

– Дуже любила українську літературу, українську мову. Тато додатково давав і давав мені книжки, щоб я їх читала. Це – окрім того, що ми вивчали в школі. Я дуже любила читати. Люблю і нині.

– «Як мужня пара соколина,

Не покидай свого гнізда…»

Як, на Вашу думку, переконати молодь, аби хлопці та дівчата після освіти, після певних досягнень в науковій діяльності, не покидали Україну? Бо це – небезпека для країни. Хто може переконливо доводити: Батьківщину потрібно не покидати, а оживляти, відроджувати, думати практично – своєю діяльністю – про її майбутнє.

– Письменники можуть переконувати словом: краще, як на рідній землі, не буде. Але мусить зробити свій крок влада, яка повинна створити умови, щоб молоді уми тут творили – для блага цієї землі.

  • «Повертайся, мій сину, додому…»

Чи Ви до свого сина, чи взагалі – до бійців в АТО?

– То я присвятила цього вірша матерям воїнів. Я тепер таких матерів знаю. Навіть одній з них вручила книгу свою з присвятою. А взагалі – багато українських матерів чекають своїх синів…

– Про поезію Ліни Костенко Ви гарно сказали ще в 2013 році:

«Пером вгрузає в тіло нерва часу

І сипле в світ поезії окрасу –

Слова, немов окрушини небесні,

З вершини українського Парнасу».

Як вдалося Ліні Костенко вийти на вершину українського Парнасу – Ви над цим замислювались?

– Бо Ліна Костенко залишається вірною своєму Слову, своєму народу. Коли багато хто мовчав у 1968 році – пам’ятаємо, що вчинило радянське керівництво у Чехословаччині, – Ліна Костенко вийшла зі Спілки письменників на знак протесту. Наша геніальна поетеса – це вірність своєму Слову, глибока любов до України, до рідної землі. Впевнено скажу, що не тільки на український, а й на всесвітній Парнас, на його вершину вийшла Ліна Василівна.

– «І гул, і крик. Ні шпарки для спокою,

І навіть тиша стане гомінкою», – вірш також з 2013 року. Це – ще не про Майдан, очевидно…

– Я б сказала так: у нас ніколи не було спокою. Завжди були місцеві Майдани. Воно йшло до того. Люди незадоволені життям. Є проблеми – як усі про це знаємо.

  • «Татів сад пишається плодами,

Хоч дерев таки торкнувся час.

Мов дбайлива ластівочка, мама

Все в гніздо родинне кличе нас».

Хочеться запитати, виходячи навіть з власного досвіду, Тато ваш і Мама, очевидно, постійно живуть у Вашій душі, у ваших розмислах? Як, що відчуваєте?

– Пам’ять про найдорожчих – дуже добра і світла. І коли згадую про батьків, – то зі сльозою, але зі сльозою вдячності, що виховали мене українкою, в доброму патріотичному дусі. Своє, українське, вони впровадили в мене на перше місце, за що я їм дуже вдячна.

  • «А там війна..., ненависть, гнів і страх –

Збагнути важко чорну лють ординську…»

Чи світ нам, нарешті, допоможе – як вистояти в тому ординському наступі?

– Я певна, що світ вже відчув. І бачить. Тільки не можуть з’єднатись в думці і дії керівники світових держав: щоб спробувати зробити крок назустріч Україні.

  • «Хай до душі відкриється душа,

Бо розбрат не вартує і гроша…»

Як прихилити людей до розуміння: не виступати один проти одного, не вносити ненависть, а прагнути, щоб душі людські знаходили спільну мову? Хто мав би найбільше докласти зусиль: батьки, школа, громадянське суспільство?

– Найперше – це батьки. Діти повинні мати приклад: як батьки ставляться один до одного, до сусідів. Дітям треба розповідати про це постійно, а часом батьки так заклопотані, запрацьовані, що той метод не працює.

Школа. Це вже зовсім інше, навіть – протилежне. Не варто, мабуть, конкретизувати.

І, звісно, церква. Її вплив найвагоміший, в тому числі – катехітичні, недільні школи.

– «До неба пам’яті свіча», – це рядки з вірша, присвяченого відомому фотомитцеві світового рівня Василеві Пилип’юку, який, на жаль, відійшов від нас минулого року. Як Ви спілкувалися з ним?

– Я запам’ятала його усміх, його приязне ставлення до мене, зокрема. Я підійшла до Пилип’юка, відрекомендувалася, сказала, що видаю книжку про Львів.і він мене дуже по-дружньому прийняв. Показала свої поезії. Почула від Василя: «Щоб це був наш спільний проект, щоб тут були мої світлини. Я хочу, щоб було моє прізвище». То ж в 2014 році вийшла моя «Королівська познака», прекрасно оформлена Пилип’юковими фото. Він, я собі пригадую, сказав, що це – «наша спільна фотопоема про Львів».

– «Шляхетний погляд міста Лева,

Високий королівський дух», – абсолютно точно висловились про духовну столицю України у вірші «Львів». Як Ви гадаєте, чи всі львів’яни розуміють, що Львів пройнятий саме королівським духом?

– Думаю, навіть переконана, що – більшість. Велика більшість.

  • « Сповите думами безсоння,

Минулий день – без вороття.

Мов на обвітреній долоні

Я зважую своє життя».

І скільки воно важить, пані Мирославо, якщо жартома запитати? Власне, що Вам вдалося осягнути – досягнути?

– Знаєте, оглядаюся на свою пройдену життєву стежку, зважую сьогодні свої кроки дещо по-іншому і, як мені здається, можу оцінити свої здібності. А вже все, що зроблено, буде зважено на небесах.

– Дякую дуже, пані Мирославо, за спілкування. Буду радий, якщо через якийсь час побачу чергову вашу книжку – поетичну чи прозову. Дай Вам, Боже, творчих здобутків у подальшому!

Замість післямови

«І ось Вибране. Що можна сказати про нього? Хіба те, що поетеса, у порівнянні з попереднім періодом, намагається писати лаконічніше, об’ємніше, опановує нові поетичні форми, як-от: сонет, рубаї, рондель, хоча коло тем залишається (поки що) те саме: це головно релігійна, пейзажна і патріотична лірика. Переважає емоціо. А проте не завадить частіше звертатись і до раціо, особливо в такій класичній формі, як сонет».

Петро Шкраб’юк, письменник, доктор історичних наук, зав. Відділу української літератури Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України. Звіряючи душу солов’ю та Україні. (Вступна стаття до Збірника.Уривок).

Богдан ЗалізнякСпілкувався Богдан Залізняк,

керівник прес-центру наукової

журналістики ЗНЦ НАН України і

МОН України, член НСПУ і НСЖУ,

м. Львів

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається