Мистецтвознавець Людмила Герус: «Наша культура є унікальним явищем»

Субота, 17 листопада 2018 01:13 Автор  Богдан Залізняк
Оцініть матеріал!
(2 голосів)
Герус Людмила Мечиславівна Герус Людмила Мечиславівна НАН України

Людмила Герус, кандидат мистецтвознавства, вже впродовж десяти років працює завідувачем відділу народного мистецтва в Інституті народознавства НАН України (директор Степан Павлюк).

За дослідження в галузі українського декоративно-прикладного мистецтва, зокрема окремих його явищ (народної іграшки, пластики малих форм, обрядового хліба), як духовної парадигми українського народу пані Людмила була нагороджена премією та дипломом лауреата ЛОДА і ЛОР на урочистому засіданні у приміщені Львівського Будинку вчених, яке відбулося 8 лиспопада 2018 року.

Про те, що діється в українській культурі, а відповідно – і в науці, розмовляю з Людмилою Герус, членом Національної Спілки художників України, членом Наукового товариства імені Шевченка, головою Львівської міської громадської організації «Спілка критиків та істориків мистецтва» ‑ науковцем, яка тісно співпрацює і з освітньо-художніми закладами Львівщини.

«Час звернути серйозну увагу на науку…»

У Ліни Костенко є рядки:

А що таке життя? Чи те, що переждалось?

Чи все-таки життя – це те, що відбулось?

Що у Вашому житті відбулось? Мабуть, не було – «переждалось»?

Звичайно, те – що відбулось. Найголовніше, що я – щаслива людина, бо маю роботу, яка приносить мені задоволення. Переважно так рідко буває. Я до того довго йшла. Тому я дуже вдячна Богові, що так сталося. Видання книги, зокрема «Українська народна іграшка», 1000 примірників якої (видавництво «Афіша», Львів) швидко розійшлися. Я рада, що вони потрапили до людей, які працюють творчо, з дітьми у навчальних закладах. Книга мала добрі відгуки.

Чоловік – Богдан, донька – Софія. Чоловік вміє й іграшки зробити. Він, за фахом – дизайнер.

Прокіп Колісник з Пряшева в інтерв’ю у 1996 році сказав мені: «Мистецтво – це філософія, яка вбирає в себе й віровчення». Сказано аргументовано – чи не так?

Щось в тому є. Сказала б: повною мірою – з вірою. Як і все наше життя. Мистецтво відображає віру.

Чи хотіли колись стати науковцем?

-Так. Ще в школі. Особливо приваблювала гуманітарна галузь. Коли мала завдання підготувати біографію письменника, я намагалася це як власне дослідження – створити свій портрет письменника. Очевидно, таким чином я сформувала у своїй уяві майбутню професію. Свого часу Василь Откович, директор Музею етнографії та художнього промислу, запитав мене : «Ким хочете бути?». Відмовив у реставрації, але тим зробив послугу. І я мала змогу обрати свій шлях.

А керівником теж Вам хотілось колись бути?

Ні, не прагнула.

Кажуть: у кожної людини – свій хрест в житті, який вона несе. Як Вам Ваш хрест нести?

По-різному. Спочатку подія, яка сталася, може сприйматися певною мірою драматично. А згодом приходить розуміння, що саме так і мало відбутися.

Ким Ви є насамперед: жінкою, науковцем чи громадянином?

Жінкою… Жінкою, яка поєднує професійні зацікавлення та громадянську відповідальність.

Як Ви вийшли на іграшку в науковому світі? Що підштовхнуло?

Поїздка до Яворова, осередку дерев’яної мальованої забавки. Мене приваблюють подорожі, відвідування музеїв, відкриття для себе чогось нового. У 1990-х роках у Яворові ще були майстри, спілкування з ними надихнуло мене на глибше вивчення цієї теми. Мої прагнення досліджувати іграшку підтримали тодішній керівник відділу народного мистецтва Михайло Станкевич та директор Інституту народознавства НАН України Степан Павлюк. Я розуміла, що ця тема – не проста. За неї в Інституті вже бралося кілька осіб, які з різних причин не довершили справу… Напевно, це було саме моєю місією.

Чи можна стверджувати, що українська культура – це унікальне явище світової цивілізації?

Так. Безперечно. Наша культура є унікальним явищем. Особливо це стосується українського народного мистецтва. Воно вирізняється видовим розмаїттям, широким спектром декоративних формотворчих, орнаментальних, колористичних виражень, що вдало поєдналися з практичною доцільністю. Серед багатьох країн Європи України ще може тішитися витворами нинішніх майстрів народного мистецтва. Бо існує тяглість, міжпоколінний зв'язок. Багатолітні надбання народного мистецтва плідно інтерпретуються у сучасності, вносячи живий струмінь у творчість українських живописців, графіків, скульпторів.

Які державні установи, інституції науки і культури дбають про збереження, вивчення та презентацію нематеріальної культурної спадщини?

(Замислилась). Складно сказати. Переважно – більше говорять, а реальних кроків мало. Позитивним кроком є зусилля Департаменту культурної спадщини та культурних цінностей Міністерства культури України зі створення Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини. Ефективнішої підтримки потребують дослідження. Треба сказати, що останнім часом все частіше і виразніше звучать думки про підтримку молодих вчених. Сподіваюсь, що слова скоро стануть справами. Наші державні мужі мудрі і мали б розуміти, що час звернути серйозну увагу на науку.

Чи розуміє влада різних рівнів, що розвиток національної культури є запорукою державотворення, самоутвердження, всебічного розвитку особистості?

Якщо зважати на те що чуємо, то розуміють. Але ефекту, реальних кроків поки що не бачимо. Нині в Україні наука переживає не кращі часи у справі фінансування. Це стосується як оплати праці вчених, так і забезпечення науково-дослідного процесу та впровадження результатів досліджень. Тому увага до вчених з боку Львівської облдержадміністрації та Львівської облради, зокрема в особі голови є вельми схвальною. До речі, гуманітарна наука має свою специфіку. Гуманітарні дослідження не дають миттєвих результатів, які можна побачити у галузі економіки, охорони здоров’я чи інших важливих для життя соціуму ділянок. Гуманітарна наука працює на тривалу довгострокову перспективу, зберігаючи, плекаючи українську духовність.

У 1996 році Опанас Заливаха сказав мені в інтерв’ю: «Суть нашої естетики закодовано в писанці: площинність, декоративність і символічність». Погоджуєтесь з цією тезою?

Погоджуюсь з тим, що писанка – синтетичний вид мистецтва, який репрезентує невичерпне багатство зображальних засобів та змісту української народної орнаментики. Подібні орнаментальні мотиви та елементи застосовуються й у вишивці, ткацтві, художній різьбі, гончарстві … І, звичайно, в іграшці.

В чому полягає значення обрядового хліба як виразника культури українців?

Це відображення нашої ідентичності. Українці – землеробський народ. Хліб як основний продукт землеробства та об’єкт обрядовості виражає філософію буття українців.

Ви згодні, що Україна вже була Європою ще тоді, коли, образно кажучи, сама Європа ще не знала, що вона Європа?

Абсолютно. Тільки через транслювання наших культурних та мистецьких цінностей Європа дізналася про це.

Чим можете похвалитися у роботі Вашого відділу?

Вчені відділу народного мистецтва Інституту народознавства НАН України, в колективі яких маю честь працювати, реалізували багато визначних проектів мистецтвознавчого, культурологічного, історико-етнологічного спрямування. З-поміж нових найсвіжіших здобутків слід виокремити ґрунтовне аналітичне тритомне дослідження «Церковне мистецтво України», підготовка якого здійснювалася під моїм науковим керівництвом. У ньому авторський колектив вчених Інституту вперше здійснив повноцінне та вичерпне осягнення церковного мистецтва у розмаїтті його жанрів і видів протягом понад тисячолітнього розвитку християнства на землях України. Усі витрати на друк взяло на себе харківське видавництво «Фоліо». Перший том «Архітектура. Монументальне мистецтво» цього унікального видання вже побачив світ.

«Треба змінити політику в галузі освіти і науки…»

Які монографічні дослідження Відділу Ви могли б назвати – зокрема, ті, що стосуються досі мало вивчених аспектів українського мистецтва?

Почну зі своєї праці «Українська народна іграшка», яка мала кілька видань у 2004 році у Львові («Афіша»), та у 2007 і 2017 роках українською і англійською мовами – у Києві («Балтія-Друк»). Найповнішою фаховою працею в галузі художнього ткацтва на сьогодні є монографія О. Никорак «Українська народна тканина ХІХ—ХХ~ст. Типологія, локалізація, художні особливості. — Ч.~1. Інтер’єрні тканини (за матеріалами західних областей України)» (2004). Індивідуальні монографії А. Колупаєвої «Українські кахлі XIV – початку XX ст. (історія, типологія, іконографія, ансамблевість)» (2006); О. Шпак «Українська народна гравюра ХVII–ХІХ століть» (2006); В. Тарас «Монастирські сади Галичини (Х - середина ХІХ ст.)» (2006); О. Федорчук «Українські народні прикраси з бісеру» (2007); О. Тріски «Народна ікона на склі» (2008); Р.~Мотиль «Українська димлена кераміка ХІХ — початку ХХІ~ст. Історія. Типологія. Художні особливості» (2010); С.~Боньковської «Сакральна ангіопластика Руси-України. Священні потири і дискоси. Кінець Х‑XVI~століття. Генезис. Типологія. Художні особливості» (2014).

Загалом двадцятип’ятиліття діяльності відділу народного мистецтва ознаменували виходом 25 книжкових видань.

У вчених Інституту народознавства НАН України, зокрема відділу народного мистецтва, є ще чимало проектів, які очікують впровадження. Серед них дослідження, присвячені історії, культурі, мистецтву етнографічних районів, які охоплюють Львівщину. Реалізація цих проектів може стати чудовою нагодою для дійової співпраці Інституту народознавства та Львівської облдержадміністрації, Львівської облради. Впевнена, що тільки спільними зусиллями наукової спільноти та влади українська наука має перспективу успішного розвитку.

Доки в Україні будемо відчувати подих «Півночі» ‑ «брата»-агресора?

Доки в українців не зміниться світогляд. Доки не побудуємо міцну економічно та соціально розвинену державу. Світогляд, незалежність, добробут – взаємопов’язані речі. Таке враження, що в Україні не приділяється належна увага мові, культурі, мистецтву. Для підтвердження хочу навести красномовний приклад: у 2017 році на міжнародному науковому форумі з традиційного костюма у Білорусі співробітник Естонського національного музею з Тарту поділилася зі мною своїми пригодами та спостереженнями у зв’язку з підготовкою виставки в українському Криму, ще до його анексії, де її попросили вилучити з афіші українську мову. Це був очевидний сигнал про майбутні проблеми для гості, проте – не для українців. Отже, як не прикро це звучить, промахи в гуманітарній політиці спричинили значною мірою події на Сході нашої держави.

Чи пробували Ви коли-небудь вдатися до самохарактеристики?

(Задумалась) Іспит совісті я роблю наприкінці кожного дня. Зважую: що зробила добре? А що – зле? Помилок намагаюсь не повторювати. А що до епітетів стосовно самої себе – то не наважуюся їх використовувати.

В Україні минулого року було 300 тисяч науковців, на жовтень 2018-го залишилося близько 60 тисяч. Що далі?

Треба змінити політику в галузі освіти і науки. Хочеться вірити, що президент – особа, від якої багато залежить в Україні, вже над тим задумався. Принаймні підстави про це говорити дає факт ухвалення главою держави рішення про утворення в Україні спеціального Фонду з підтримки освітніх та наукових програм для молоді та підписання відповідного Указу. Очевидно, потрібно зібратися і політикам, і вченим, проаналізувати здобутки і недоліки – з тим, щоб сформувати ефективний сучасний підхід до розвитку науки. Ситуація справді є не втішною. Нещодавно, після зарахування до аспірантури, було повідомлено, що бракує 40% аспірантів у різних галузях технічних та гуманітарних наук.

Іван Заєць ще 1997 році переконував мене: «Я ніколи не боюся того, чого не знаю». Я якось над тим не думав. А Ви?

Мене також не лякає невідоме. Якщо чогось не знаю, не роблю вигляд, що знаю. Вважаю що незнання підштовхує до пошуку відповіді, стимулює розвиток.

Коли я бачу людину в народному строї, я думаю: а чи, скажімо, вишивка передає сутність цієї людини? Що ви скажете?

Я також неоднозначно ставлюся до такої речі, бо вважаю, що зовнішній вигляд може не відповідати внутрішньому наповненню людини. Рівно ж як і російськомовну людину не можна сприймати за ворога.

Григорій Сковорода вважав, що люди поділяються на дві категорії: людина вибрана і людина юрби. Як ви думаєте, який відсоток вибраних є серед українців?

Гадаю, 50 % на 50%, тому що пріоритет духовних цінностей є ознакою ментальності українців.

Хто нині найвагоміше несе духовність і культуру в села Львівщини?

Освітяни, вчителі, школа та інші сільські навчальні заклади. Маю підстави так вважати з досвіду вивчення нинішнього стану культури в селах. Приємно констатувати, що дбайливе ставлення до пам’яток духовної та матеріальної культури у своїх вихованців формують музеї, створені при навчальних закладах.

Як ви вважаєте, світ живе за моральними законами чи цинічними?

Схильна думати, що – за моральними. Добро, як правило, вважається правилом, а зло, зневажливе, зухвале ставлення до загальноприйнятих норм ‑ винятком, тому зло є більш помітним. Давня східна мудрість стверджує: людина приходить у цей світ доброю, злою її роблять обставини. Ваше питання про моральність і цинізм дуже добре корелюється з теперішніми подіями на сході України, які випробовують нас, українців, і не лише українців, у площині моральності. Маємо нагоду у межах спільного українсько-литовського науково-дослідного проекту, який стосується тематики відділу («Орнаментика етнографічного текстилю Західної України та Литви: універсальні та унікальні параметри»), спілкуватися з литовцями не лише на фахові теми, а й стосовно загалом культури, економіки, політики. Литовці нам щиро співчувають, розуміють, які проблеми в Україні створює агресія з боку Росії, і тому готові нам допомагати і морально, і фінансово, на рівні окремих осіб, що передають свої кошти для українських вояків, які лікуються там, у Литві.

Чи маєте друзів?

Маю. Переважно ‑ з гуманітаріїв. Є такі, що дуже давно з ними контактую. На жаль, частому і тривалому спілкуванню перешкоджає брак часу.

Коли Україна як держава стане досконалою?

Нам ще треба попрацювати, бодай двом поколінням, аби якнайдалі відійти від «совкового» менталітету. Думаю, Україна має перспективу – з огляду на географічне розташування, природні ресурси, які дають підстави для розвитку економіки, сільського господарства, туризму. Проте головним потенціалом ефективного поступу України – є її люди. Ми ‑ народ , який, незважаючи на певні проблеми, вміє згуртуватися.

Пані Людмило! А як вийшли на шопку?

Та – звичайно. Адже шопка – це яскравий атрибут Різдвяних свят, особливо в західній частині України. Я подумала, чому б не написати про неї, адже шопка дуже близька до теми мого зацікавлення. Шопка надзвичайно захопила мене й під час вивчення наукових джерел, унікальних пам’яток, які збереглися у музеях Львова, артефактів, які візуалізують подію народження Ісуса від Різдва Христового до Стрітення Господнього у храмах, творів сучасних художників. Сподіваюся, мені вдалося простежити історію, висвітлити символіку та мистецьку вартість шопки в українській християнській традиції.

А як Ви ставитесь до такої думки Ліни Костенко:

Митцю не треба нагород,

Його судьба нагородила.

Коли в людини є народ,

Тоді вона уже людина.

Згідна. Дехто каже: якби повернути час назад, я б цим вже не займався. Але це – не про мене. Я не шкодую про те, що сталося, не шкодую про обраний шлях. Це – моє.

Про що мрієте?

Хотіла б видати книгу про обрядовий хліб. Прагну, щоб моя донечка Софійка, яка в 11 класі, знайшла свою стежку у житті, правильно обрала свій фах і була щаслива з цього. Безперечно, мрію, щоб настав мир, щоб Україна стала високорозвиненою державою. Бо тільки в своїй країні людина може бути успішною.

І на закінчення: знову зацитую Ліну Костенко. І знову про життя, з чого ми й починали інтерв’ю. Але – з іншого вірша.

Життя – це божевільне раллі.

Питаю в долі, а що далі?

То що – далі? Чим будете ще займатися?

Ще багато всього у планах. То ж попрацюємо далі – в сенсі обраного!

Дякую, пані Людмило, за розмову. Приємно, що є люди, які занурені в гуманітаристику, дбають про подальший розвиток духовності української нації. Дуже дякую!

Спілкувався Богдан Залізняк,

керівник прес-центру наукової журналістики

ЗНЦ НАН України,

член НСПУ і НСЖУ

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається