20 років в Аргентині, або історія про українця Бонданерка в Південній Америці

Вівторок, 13 листопада 2018 14:38 Автор 
Оцініть матеріал!
(0 голосів)

Сьогодні, завершуючи цикл публікацій про поїздку на юнацькі Олімпійські ігри в Буенос-Айрес, зрозумів, що при всій величезній гамі почуттів і вражень найяскравіші спогади залишили зустрічі з людьми. І мова не тільки про наших прекрасних олімпійців і тренерів, чарівних колег-журналісток або легендарних зірок і керівників українського спорту. Час згадати, як рятували мене в перший день, коли я заблукав у столиці Аргентини, волонтери Хассі й Даві, як допомагали мені прості аргентинці розібратися в хитросплетіннях місцевого метро, як вітали мене вигуком «Слава Україні!» при вході в міський парк артисти, що розважають уболівальників, як учив у кафе його співробітників говорити: «Дякую», і як в аеропорту Франкфурта німецький поліцейський не став заарештовувати українського «терориста» за версією канадського путінофіла, а з посмішкою «розрулив» конфліктну ситуацію. Як бачите, можна знаходити спільну мову, навіть не знаючи мови, якою говорять твої співрозмовники.

Але краще, звичайно, добре розуміти один одного, особливо з земляками-кіровоградцями, з якими пощастило зустрітися і поспілкуватися в дні юнацької Олімпіади. Велике спасибі колезі Олегу Кувакіну, який перед від’їздом попросив передати привіт з батьківщини і невеликий презент нашому земляку. Доручення я виконав, а заодно познайомився і поспілкувався з колишнім кіровоградцем Ігорем Бондаренком, який у 37 років вирішив круто змінити свою долю і вже 20 років живе і працює в столиці Аргентини:

– До того, як настали погані часи, працював у Кіровограді регулювальником на радіозаводі, потім – у кооперативах з ремонту машин, поки не відправився за океан у пошуках кращого життя. Ви пам’ятаєте, що 20 років тому в Україні була повна безнадія. Варіант з Аргентиною відшукала дружина в Інтернеті. Там була інформація про те, що можна абсолютно легально виїхати до Аргентини на рік і спробувати влаштуватися тут на роботу. Це була така державна програма, яка, втім, надавала можливість легально приїхати, але нічого не гарантувала. Так що роботу і житло потрібно було шукати самостійно. До речі, через рік ця програма закрилася і візу вже можна було отримати тільки за спеціальним запрошенням. Так що ми встигли, як то кажуть, застрибнути на підніжку останнього вагона.

Ми зважилися продати квартиру, але спочатку я приїхав один і розвідав обстановку. А вже через півроку до мене приєдналися Ірина з двома пацанами. Після прильоту в Буенос-Айрес, де були найкращі перспективи щодо пошуку роботи, я зареєструвався в спеціальній міграційній службі й отримав легальні документи. Але їх щороку потрібно було продовжувати. А ось через п’ять років вже можна було отримати офіційний дозвіл на проживання. Іспанської мови, зрозуміло, не знав і все осягав самостійно тут на місці через спілкування. На щастя, раніше сюди приїхали два знайомі кіровоградські хлопці, які допомогли на перших порах. Разом ми знімали одну кімнату, де жили вчотирьох з ще одним товаришем. Зараз навіть не згадаю, але у мене, здається, з собою було трохи менше тисячі доларів. Правда, курс у 1998-му аргентинського песо до долара був один до одного.

На самому початку вийшло влаштуватися за останньою кіровоградською спеціальністю – фарбував автомобілі. Згодом познайомилися з аргентинцями. А тут одна бабуся дуже хотіла вивчати українську та російську мову. Ми разом з ще одним товаришем зустрічалися з нею вечорами в кафе. Виходило взаємовигідне таке спілкування: ми осягали аргентинське наріччя іспанської, а бабуся підвищувала свої знання. І ось одного разу вона сказала, що є робота садівника на іподромі. І туди я після співбесіди влаштувався. Тут почав отримувати стабільну легальну зарплату, здається, 500 песо. А то спочатку платили по-чорному щодня залежно від виробітку і бажання господаря. А за квартиру платили, якщо мені не зраджує пам’ять, 200 песо. У цей період я вже викликав дружину з хлопцями. Адже вони знали, що належить їхати, і потихеньку освоювали мову за самовчителем. Це для нас, дорослих, вивчення мови викликало проблеми, а діти моментально засвоювали все без складнощів.

Я ж продовжував шукати кращого заробітку та, трохи схитрувавши, влаштувався в німецьку фірму, яка проводила горизонтальне буріння. А хитрість моя полягала в тому, що на іподромі я сказав, що потрібно з’їздити додому. Це на випадок, якщо з бурінням не вийде, щоб було куди повернутися. А в Аргентині дуже не люблять, якщо ти від них ідеш на іншу роботу, вважаючи тебе зрадником.

У нашій міжнародній бригаді бурильників працювали чотири німці, чотири українці й американець з Техасу, який керував процесом. А два шотландських інженери на комп’ютерній системі перевіряли глибину буріння. І тут сталася криза, а вони в Аргентині трапляються часто, і почали скорочувати персонал. Адже невигідно тримати людей, коли механізми не задіяні. Я повернувся в садівники, але і тут, мабуть, зрозуміли, що я схитрував, і через місяць мене звільнили.

Через два місяці влаштувався в охорону. Тут було дуже непросто. Трудитися довелося в китайських ресторанах у різних районах міста. Приходив зранку, потім їхав додому і знову повертався ввечері. Та ще одного разу на об’єкт, що охороняється, увірвалася четвірка грабіжників зі зброєю. А нам пістолети видавали, але для відлякування, оскільки вони не стріляли. Так ось один із нападників направив на мене свій пістолет, а я автоматично схопив зброю за ствол і нахилив униз. Схоже, грабіжник не очікував такого повороту, оскільки відскочив до стінки, обізвав мене дурнем і зажадав, щоб я віддав свої пістолет і рацію. Потім він відправив мене в бенкетний зал, а вони схопили всі гроші, що були в касі, і втекли. Ну а ми викликали поліцію.

Через деякий час після цього інциденту мене перевели вже в охорону багатоквартирного будинку – дві вежі по 13 поверхів, на кожному з яких по три квартири. Нас там було три українці-охоронці й ще один – в обслуговуючому персоналі. Ну це як консьєржі, які ще при необхідності здійснюють косметичний ремонт і прибирають приміщення. Так ось, коли сталася нова криза, а Аргентина живе п’ятирічними економічними циклами, коли за підйомом слідує падіння, один з українців, який працював у обслузі, почав збиратися на батьківщину. А я охоронцем в цьому будинку працював уже рік, освоївся і запропонував свою кандидатуру на місце співвітчизника. Начальник не заперечував, та й рада мешканців дала свою згоду. І ось я «зачепився» і працюю на цьому місці вже 15 років. Зараз, при нинішньому курсі 1 долар – 38 песо, я заробляю 1 тисячу доларів на місяць. Мінімальна зарплата тут, здається, 550 доларів.

При цьому я так і не отримав аргентинського громадянства. І все через складнощі перекладу однієї довідки, що стосується наявності судимості. Суддя, який вирішував питання з моїм громадянством, спочатку зажадав зробити через консульство запит в Україну. Коли ж через пару місяців надійшла відповідь, то він сказав, що два документи суперечать один одному і попросив ще мене почекати, поки Міністерство закордонних справ Аргентини зробить свій запит колегам з України. Ну я більше і не звертався. Пенсію ж тут від держави можна отримувати і з постійним дозволом на проживання.

Пенсійний вік тут 65 років для чоловіків і 60 – у жінок. Згідно з законом, мінімальна пенсія нараховується з розрахунку 82 відсотки від мінімальної зарплати. Відрахування в пенсійний фонд робляться щомісяця. Потрібно обов’язково мати 30 років стажу. Але, якщо трудового стажу не вистачає, то з пенсії ти повертаєш певну суму компенсації.

Якщо говорити про дружину, то вона вже повноправна громадянка Аргентини. За фахом Іра товарознавець і в Кіровограді працювала на «Друкмаші». Тут же спочатку прибирала в квартирах три рази на тиждень, потім працювала в кафе і на фабриці в’язаного одягу в службі за якістю – аналог нашого ВТК. Ну а потім, як ви вже здогадалися, через кризу стали скорочувати персонал. І з тих пір Іра займається домашніми справами і дітьми.

Молодший син, коли ми переїжджали, був першокласником, а другий – на п’ять років старше. До речі, хлопці більше жодного разу так і не були в Україні. Так ось у молодшого сина взагалі не було ніяких проблем. Рівень нашої освіти вищий, ніж в Аргентині. І знань, отриманих в Кіровограді, цілком вистачило, щоб здивувати місцевих вчителів. А мову він вивчив швидко. Тим більше що тут як чується, так і пишеться. Старший же мову освоював трохи довше, і довелося, по-нашому, залишитися на другий рік. Але нічого, потім у нього також усе було нормально.

Навчаються тут 12 років у початковій школі, яка називається прімара, і середній школі – секундарії. При цьому є державні та приватні платні школи, де рівень навчання вищий. Але тоді нам про це думати не доводилося. До речі, навчаються тут три семестри від березня до листопада, а знання оцінюються за 10-бальною системою. Зараз уже молодший син вчиться в приватному університеті на менеджера готельного бізнесу, де платить за курс 7 тисяч песо на місяць, і підробляє. Але тут в навчанні немає зобов’язалівки. Ти можеш вчитися в міру своїх коштів і здавати необхідні заліки та іспити. Старший син вчиться на четвертому курсі в приватному медичному університеті й живе у нашій старій квартирі, яку ми спочатку знімали. Ну а самі ж ми купили квартиру за 70 тисяч доларів, які взяли в кредит.

Тут я перерву розповідь Ігоря та поділюся своїми враженнями про квартиру, куди мене люб’язно запросили в гості наступного дня після закриття Олімпіади. Запрошували і раніше, навіть борщ на замовлення зварили, але вибратися все ніяк не виходило. А цей візит і знайомство з дружиною Ігоря Іриною, а також її мамою Людмилою Семенівною, стали можливими через скасування мого рейсу на Ріо. Так ось живуть мої нові друзі хвилинах у 15 їзди автобусом від центру в старому будинку на четвертому поверсі. Ліфта в семиквартирному будинку немає, але зате в квартирі є три просторі кімнати, кухня, комора та пральня, як кажуть самі Бондаренки. Є балкон, де Ірина влаштувала справжній квітник, і прямо з вітальні вихід на величезну терасу, де можна при бажанні партію в теніс або волейбол зіграти. Тут проходять всі сімейні свята. І тут, здебільшого, проводить свій час Людмила Семенівна, яка не має можливості спускатися крутими сходами на вулицю. Її після відходу з життя чоловіка Ігор з Іриною вмовили переїхати в Аргентину три роки тому. Зрозуміло, що літній жінці така зміна далася нелегко. І за своїм будинком навпроти Критого ринку і подругами, з якими спілкувалася в Кіровограді, вона сумує. А ще скаржиться, що не вистачає їй українських продуктів, ліків і українського колориту. А ось за всіма нашими новинами Людмила Семенівна стежить в Інтернеті, де дивиться українські телеканали і переживає за те, що відбувається в рідній країні.

Бондаренки все прекрасно знають і розуміють. Вони навіть пересварилися з багатьма колишніми українцями – вихідцями з Донбасу і Криму, які просякнуті російською пропагандою. Але наших можновладців Ірина теж не шанує, вважаючи, що вони багато в чому несуть відповідальність за те, що відбувається. А своїм теперішнім життям Іра задоволена. І з захопленням показувала мені, як облаштував своїми руками їхнє житло Ігор, демонструвала фото дітей, з якими цього року вперше відпочивали біля океану в Патагонії, а ще захоплювалася рідним братом, який перебрався сюди майже відразу слідом за сестрою і створив свій будівельний бізнес.

З представниками української діаспори, яка називається «Просвіта», подружжя Бондаренків не спілкується. Якось не виходить. А до пам’ятника Тарасу Шевченку, який у Буенос-Айресі знаходиться в районі Палермо, недалеко від посольства США, куди від будинку Ігоря годину їзди, ми вже з’їздити не встигли.

Аргентинців Ірина називає спокійними, розсудливими, які не особливо піклуються про свій зовнішній вигляд, але вміють і люблять відпочивати і жити в своє задоволення. Працювати вони, як підмітив Ігор, не сильно люблять, в основному віддають перевагу керувати. «Здається, що їм наплювати, що про них скажуть або подумають. Вони можуть їздити на машині, що майже розвалюється, ходити в м’ятому одязі, але радіти життю і всім можливостям, які воно відкриває. У будинку в них повинні бути велика плазма, музичний центр, простенький ремонт і мінімум вишукувань», – каже Ірина.

Але при всій своїй посмішці і добродушності, за словами Ігоря, аргентинці не такі прості, як здаються, і, якщо припече, то не тільки можуть всадити ніж у спину, але ще його і провернуть. Таких точно в надлишку у віжах – бідних кварталах, де житло з картону, по аналогії з бразильськими фавеллами.

Харчуються аргентинці в основному в кафе і ресторанах, але такого поняття, як перші страви, у них немає. Їдять вони іноді традиційний густий іспанський суп з галушками пучеро (основні інгредієнти – баранячий горох (нут), м’ясо (яловичина, свинина, курятина), хамон (сиров’ялений свинячий окіст), копченості (свиняча грудинка і реберця), картопля і різні овочі (морква, гарбуз, капуста, стебла селери, ріпа, кабачки, кукурудза), та й то, коли холодно.

– А на футболі, – каже Ігор, – тут реально схиблені багато хто. Особливо це можна побачити, коли відбувається столичне дербі між «Рівер Плейт» і «Бока Хуніорс», тоді Буенос-Айрес просто божеволіє. А про Мессі місцеві шанувальники футболу кажуть, що він грає на повну силу в своїй «Барселоні», а за збірну нічого зробити не може. Тому він і не користується такою феноменальною до ідолопоклонства популярністю, як Марадона, який приніс своїй країні титул чемпіонів світу. Що стосується останньої світової першості, то вулиці порожніли, коли грали аргентинці, і радість, коли збірна вийшла з групи, була просто неймовірною: всі кричали, дуділи і навіть стріляли. Але, як тільки аргентинці вилетіли, то чемпіонат світу тут закінчився, і до нього практично відразу пропав інтерес.

Якщо ж говорити про українців тієї першої хвилі, за словами Ірини, вони не пропали і не загубилися, а або ж нормально влаштувалися тут, або виїхали в інші країни.

Подружжя Бондаренків востаннє було в рідному Кіровограді в 2015-му, коли забирали маму і провідали батька Ігоря, якому переїхати в Аргентину не дозволяє стан здоров’я. Передаючи подарунок татові, Ігор з Іриною побажали всього найкращого землякам-кіровоградцям і запросили відвідати Аргентину, яка завдяки їхній розповіді стала трохи ближчою і зрозумілішою.

Юрій Ілючек, «Україна-Центр»


Автор дякує за допомогу і підтримку справжнім шанувальникам спорту Сергію Кузьменку, Юрію Гугленку, Максиму Березкіну, Олександру Павленку, Сергію Максимову, Руслану Згривцю, Тиграну Хачатряну, Олексію Олійнику і Юлії Колесниковій.

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається