Дві доби з Президентом. Анталія

Понеділок, 05 листопада 2018 12:01 Автор  Марта Патика
Оцініть матеріал!
(1 Голосувати)

Шість ранку за стамбульським часом, п’ять за київським. Ще темно, але треба, не зважаючи на вчорашню втому, сповзати з ліжка, в душ, та снідати.

Муедзін із мінарета зовсім неправославно виє щось незрозуміле (і як вони так можуть на тверезу голову?), а я йду снідати. Так, свята неділя, і я б із задоволенням краще б збирався на службу у рідному Свято-Миколаївському храмі, але місія є місія. Ніхто не обіцяв, що буде легко.

Чую, як по коридору готеля ворушаться інші члени української делегації. Їм теж сьогодні бігати за невтомним Президентом. Він, до речі, не так далеко від мого номеру, на цьому ж поверсі. І якщо нам важко, то йому потрібно бути ще й мозком та рушійною силою всієї команди.

Отже йду снідати у гарний ресторан з видом на Босфор. Ще темно, але світанок застає мене, коли, не зважаючи ні на що, я намагаюся впихнути в себе хоч щось, бо втома та багаторічна звичка не їсти нічого зранку в неділю невпинно сперечаються з лівою півкулею мозку. Чайки підлітають до вікна та регочуть з мене. Логіка та раціо нарешті перемагають, і я з’їдаю невеличку порцію рису – це вітають перші промені сонця та якісь неймовірно великі ластівки. Скуштувавши горішків та насіння кабака, яке у турків так і називається «Kabak», топаю виселятися.

А потім, в очікуванні Президента, розмовляємо із Rostyslav Pavlenko. Моє головне питання – як, за його думкою, пройде об’єднавчий Собор Української Церкви, чи знов наші (ну не стільки наші, а представники альтернативних патріархатів) не спотворять і не знищать гарну ідею про об’єднання своїми амбіціями та незгодою. Ростислав запевняє, що процесом керує Господь Бог і особисто Патріарх Варфоломій, і якщо заколотники не поважають волю Господа, то як вони зможуть дивитися в очі Патріарха Ойкумени? Собор обов’язково збереться, на ньому буде обраний Предстоятель Української Церкви, і вона отримає своє місце у Диптиху. Перереєстрація церковних громад повинна відбутися, щоби не вводити в оману людей, якщо храм український, то він має так і називатися, якщо неканонічної церкви патріархату альтернативної орієнтації, то це теж має бути відображене у назві. Так що молимося, парафіяни, все буде добре. Ми себе визнали, світ визнав нас, тепер залишилися лише технічні питання.

Президентський кортеж летить по Стамбулу до промзони. Україна налагоджує співпрацю з заводом, який виробляє абсолютно мирні безпілотники, що здатні вражати, самі знаєте кого, зарядами з точністю навіть понижче спини. Кожен «літачок» несе полум’я божої любові для заблудших бурятів, співвідносне силі удару семі легіонів ангелів (тротиловий еквівалент мені назвали, але зауважили, що це тайна сповіді). У подарунок члени делегації отримали по наборчику «зроби сам». Отже, зберу безпілотник та буду використовувати для освячення висотних будинків. До речі, двигуни для цих знарядь Перемоги виробляються у Запоріжжі.

Тепер їдемо до аеропорту і на південь – в Анталію.

От Константинополя до Анталии лететь около 50 минут. За это время необходимо успеть пообедать, привести мысли в порядок и хоть немного расслабиться. Впереди торжественная встреча Президента и официальное открытие Консульства Украины в Анталии, посещение центра культуры украинской общины, еще несколько встреч.

Мраморное море промелькнуло жалким озерцом под крылом самолета, а за ним достаточно быстро и Турция, начало манить к себе Средиземное море, но ах и увы, ни купание, ни отдых на пляже в программе не предусмотрены. Да, про «расслабиться» это я, конечно, перегнул, чай приходилось допивать с заложенными ушами во время снижения «Борта номер один». Быть Президентом – это не делать, что хочу, а жить так, как это необходимо другим и думать про будущие поколения.

Понад 1млн 300 тисяч українців щороку приїздить до Туреччини, а Петро Порошенко – перший Президент України, який в якості Президента відвідує Анталію. Як працює українська дипломатична служба я вчора відчув на собі, коли загубився у Стамбулі, і за годину моє питання було чудово вирішено. При цьому Президентові у дипломатичної служби є можливість не тільки підтримувати роботу у належному стані, але й розширювати свою діяльність.

Президента запрошують урочисто відкрити консульство, але він зупиняється і каже:
– А дайте мені маленьких українців, я буду відкривати з ними! – це все не на показуху, а просто для того, щоби цім дівчаткам та хлопчикам було що розповісти потім, як, власне, і мені. Турбота Президента щира та відверта – такого не зіграти, так можна лише жити.

Фоткаюсь з красивими українками

Туреччини. Благословляю їх на нові костюми, слухаю розповідь про те, що в анталійському музеї є мощі святителя Миколая та іконостас, і туди можна приходити молитися.

В центрі української культури Президента зустрічає також і кримсько-татарська громада. Відбувається щира та відверта розмова, піднімаються питання про оздоровлення дітей з зони ООС. Президент згадує дітей зі звільненої Катеринівки, які не те що не мріяли про Туреччину, вони у школу не ходили, бо навколо були мінні поля. А завдяки державній програмі змогли відпочити на Середземному морі. Також Президентові дякують кримчани, які мешкають в Анталії, та кажуть, що сподіваються повернутися додому, коли Крим знову буде українським.

Після прийняття закону про дипломатичну службу є можливість відкривати Українській Інститут, офіційно почне він працювати з європейських столиць та в Анталії на базі центру Української родини. Бо Український інститут – це в першу чергу люди.

На час перебування в Анталії резиденцією Президента стає готель «Rixos». Сиджу в холі та нікого не чіпаю, а тут повз проходить якесь миршаве чмо. На вигляд – типовий запорєбрік. Раптом він дістає телефон і починає фоткати членів української делегації. Ну фоткає та й фоткає, а виявляється, це Сергій Марков, відомий свинособачий провокатор. Молитва та благодать допомагають його позбутися, а ми чекаємо далі, поки Петро Олексійович дає інтерв’ю провідним турецьким телеканалам.

Слава Богу, визит заканчивается. Писать у меня больше нет сил. Пішов пригощатися шаурмою. Дякую, що читали. Якщо долетимо успішно, то на наступному тижні спробую написати підсумковий пост.

Олександр Дедюхін

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається