Про український жіночий героїзм

Середа, 03 жовтня 2018 13:18 Автор  Ніна Петриківська
Оцініть матеріал!
(0 голосів)

Про український жіночий героїзм дуже влучно на початку українського відродження 1880-1890 рр. висловився о. Ярослав Тихій: «Всюди, де важко й небезпечно, попереду були жінки». Священик розвивав цю тезу у своїх проповідях, акцентував на тому моменті, коли розп’яли Ісуса Христа. Апостоли, вражені й налякані, зачинились у скритому приміщенні, боячись можливих переслідувань, і саме жінки-мироносиці, не злякалися, а пішли виконувати те, що вважали своїм обов’язком.


З найдавніших переказів і леґенд докнязівського періоду доходять до нас відомості про прадавнє жіноцтво України: Либідь, сестру засновників Києва, Доброгніву, доньку київського посадника Уліба, княгиню Ірину Аскольдову й інших. Їм були притаманні мудрість і мужність. Пригадаймо леґендарну Роксолану — Настусю Лісовську. Хіба це не героїзм, потрапивши у полон, не стати рабинею, а змусити себе поважати і відігравати важливу роль у політиці. Хіба це не переконлива перемога українського інтелекту над цілим східним світом? Таких прикладів у нашій історії багато. Варто згадати і долю Катрі Гриневичевої. Дівчина, котра виросла у заможній спольщеній родині і до 18-х років навіть не знала української мови, коли усвідомила свою національну приналежність та збагнула всі кривди, які Польща чинила українському народові, постановила собі подальшим своїм життям спокутувати «свій гріх» перед власним народом.

Небачений героїзм проявляли українки в добу визвольних змагань українського народу в період Першої світової війни: Олена Степанівна, Софія Галечко, Ганна Дмитерко й інші. Згадаймо нескорених львівських студенток «Процесу 59-х», котрі гордо зустріли смертні вироки, не плакали, не благали ворога змилуватися, а лише турбувалися, щоб достойно прийняти смерть із словами «Слава Україні!» Це були Ганна Боднар, Наталя Винників, Олена Волошин, Марта Грицай, Ірина Зубач, Володимира Ковалюк, Дарія Коверко, Олена Столяр та інші.

А скільки їх загинуло в Кергійському повстанні. Назавжди в народній пам’яті також залишаться імена Катрусі Зарицької, Богдани Світлик, Галини Дидик, Олександри Паєвської, Олени Кліш та багатьох інших підпільниць, котрі боролися в рядах УПА, а згодом мужньо захищали свою особисту та національну гідність у в’язницях.

До таких героїчних жінок належала і Марія Савчин, визначна підпільниця, провідна діячка ОУН та УПА. Вона народилася 1 жовтня 1925 року в с. Задвір’я Кам’янецького повіту на Тернопільщині в селянській родині. Після закінчення початкової школи вступила до Львівської гімназії. Вчилася надзвичайно добре і 1939-го склала іспити до другого класу. Та в цей час вибухла Друга світова війна.

Незабаром на Західну Україну прийшли більшовики, котрі стали впроваджувати свої порядки. Українці, зокрема в лавах ОУН, стали скріплювати національний дух і готуватися до боротьби за незалежність України. Ще більше посилився цей рух за німецької окупації. Національно свідома молодь під проводом ОУН масово горнулася до підпільної праці. 1940 року Савчин вступила в ряди підпільного юнацтва ОУН у Львові, її призначили надрайоновою Українського Червоного Хреста Перемишльщини і вона повністю переходить на підпільну працю. Відтак бере собі псевдо «Марічка» і стає зв’язковою референтури Служби безпеки у Крайовому проводі ОУН.

У травні 1945-го виходить заміж за Василя «Орлана» Галасу, полковника УПА й обласного провідника ОУН Перемишльської області. Під час затримання 1947 року співробітниками МГБ у Краківському «котлі» втратила кількамісячного сина Зенона. За чутками, його всиновив начальник місцевої служби безпеки Польщі. Перебувала в підпіллі на Перемишльщині, в Карпатах, на Волині та Поліссі. Виконувала складні завдання, займалася рейдами УПА. У липні 1948-го Галасу призначають крайовим провідником Північно-Західних українських земель (Волинь і Полісся). У жовтні того ж року у Василя і Марії народжується син Петро.

1952-го головний командир УПА Василь «Леміш» Кук передає під керівництво Галаси ще Вінницьку та Кам’янець-Подільську області. Але у квітні 1953 року створилася критична ситуація: зв’язки обірвалися, у найближчому оточенні залишилося кілька підпільників. Це спонукало Галасу до переходу на східні терени України, де 11 липня 1953-го його з дружиною й охоронцями схопила група МГБ.

Марія Савчин і Василь Галаса зі своєю дитиноюПодружжя перевезли до київської в’язниці на вул. Володимирській. Керівництво МГБ вдалося до хитрощів вирішили послати Савчин як кур’єра на Захід до США для встановлення контакту зі закордонним представництвом Української головної визвольної ради. Галаса погодився на таку пропозицію, бо безмежно довіряв дружині. Заручниками в Україні залишалися їхні родичі, син, та й він сам. «Орлана» пообіцяли звільнити після повернення Марії зі Заходу.

За таємною домовленістю Василя Галаси з дружиною, Марія мала розкрити плани МГБ і не повертатися в СРСР. Перед від’їздом 1954 року Марії до США їй дали змогу з вікна автомобіля побачити свого шестирічного сина Петруся, якого виховувала двоюрідна сестра Василя на Тернопільщині. Марія і Василь були упевнені, що більше не побачаться. «Орлан» очікував розстрілу, але 1958-го його засудили до десяти років в’язниці. У 1960-х рр. звільнений на волю Василь одружився вдруге й забрав сина Петра до себе.

Марія Савчин виконала свою з місію, розкрила світові провокаційні плани МГБ, скеровані на знищення українських визвольних осередків за кордоном. З 1955 року жила вона у Мілкові (штат Вісконсин). Вийшла заміж удруге за Володимира Пискіра. У другому шлюбі народились діти: Богдан і Лариса. Брала активну участь в діяльності громадських організацій діаспори. Була головою відділу Союзу українок Америки. У жовтні 2002-го стала делегатом VIII Конґресу Світової федерації українських жіночих організацій у Торонто.

Підсумком життя М. Савчин став її геніальний твір «Тисяча доріг», мемуари, присвячені визвольним змаганням УПА. Перегортаючи сторінки цього морально епічного та виховного твору, мимоволі ми наближуємося до тих незабутніх днів неперевершеної стійкості та мужності героїчного покоління, яке переживало неймовірні випробування з колосальною самопосвятою в ім’я ідеї — «Здобудеш Вільну Україну, або загинеш в боротьбі за неї!»

ault1

«Тисяча доріг» — це рідкісний феномен, який засвідчує не лише її героїчне життя. З математичною точністю віддзеркалюючи непрості емоційні події, які увічнюють подвиги, мужність, героїчну мужність українського воїна в рядах УПА. З якою безмежною посвятою та людською гідністю кувалася воля українського народу. З покоління в покоління ніколи нам не забути подвигу наших героїв, котрі відстоювали наше святе право називатися народом. Їхній подвиг — це мірило стійкості, мужності та патріотизму. Секрет «Тисячі доріг» полягає у тому, що це — гімн підпільним збройним силам України, командирам, партизанам, інвалідам та вічна слава українському жіноцтву. Ця книга — не пропаґандистська, а психологічно переконливий і людяний текст, хоч й оповідає він про трагічні реалії людей і становить дороговказ до волі в ім’я майбутніх поколінь. Зрештою, численні рецензії про працю доводять, що Марійка свою книгу писала душею й її вдалося це завдання виконати на відмінно. Лише читачі, не обізнані з кривавою боротьбою 1940-1950 рр. сприймають книгу як фантастичний роман.

Зміст книги ґрунтується на реальних подіях і болісних переживаннях автора. Пригадаймо неймовірну болісну картину «Марічки», коли вона опинилася в у ворожих лапах у Кракові разом із своїм новонародженим сином. Тоді вона підняла складне рішення втікати та залишити дитину. Вистрибнула крізь вікно і дивом утекла від лютих ворогів. Пізніше дісталася до потяга, який їхав із Кракова до Перемишлю, а коли помітила, що за нею стежать, не завагалася і на повній ході вистрибнула з потяга в поле в околицях Ярослава. З невеликими ушкодженнями при покровом ночі дісталася на запланованої нараду УПА в зумовленому місці на Перемишльщині.

Усі ці події в книжці висвітлені дуже докладно з глибокими, вражаючими, важкими деталями. Савчин не боялася писати правду, різні люди ставилися до неї по-різному, навіть у США жінці недовіряли, а вдома ще й могли оскаржити в негідності материнства, що залишила дитину в Кракові. Жінка була свідома, що чекає її довголітня тюрма без дитини, але наважилася на такий крок. Аби збагнути жорстокі вимоги, які поставило їй життя, треба глибинно вчутися в цю подію. Саме з них і склалися карколомні сюжети «Тисячі доріг». Є тут найрізноманітніші пригоди. Скажімо, Савчин розповідає, як утікала від аґентів спецслужб комуністичної Польщі, котрі вже майже «накрили» її у вагоні.

Авторка здатна виходити за рамки так особистих, чи ідеологічних міркувань. Однак залишалася відданою ідеї своєї організації й оминала найскладніші та найсуперечливіші питання оунівської історії взаємин із іншими українськими організаціями. Жертвенну боротьбу націоналістичного підпілля УПА Савчин оцінювала так, що на могилах УПА виросте нове свідоме покоління, яке завершить визвольні змагання.
Так чи інакше, «Тисяча доріг» залишається яскравим, психологічно виразним та емоційно напруженим документом драматичних і кривавих подій середини ХХ ст. Кожна жертва, а зокрема жертва українських героїчних жінок, їхні терпіння за волю України, ніколи не можуть бути забутими усіма поколінням нашого українського народу.

Марія Савчин-Пискір померла 22 квітня 2013 року. Це була одна з останніх провідних діячів підпілля ОУН-УПА. Її похоронили у місті Керґонксон (штат Нью-Йорк).

Ярослав Стех

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається