Американський українець Микола Дупляк: “Я увесь свій дорослий вік жив Україною і для України”

П'ятниця, 14 вересня 2018 10:27 Автор  Богдан Залізняк
Оцініть матеріал!
(1 Голосувати)

 

Нещодавно педагог і журналіст, громадський діяч Микола Дупляк, який від 1960 року живе в Америці, відзначив своє 80-річчя. Народився в селі Рудавка Яслиська на Лемківщині, став жертвою каральної акції “Вісла”, здійсненої знаємо ким у 1947 році, а після закінчення Вчительської студії у Щеціні (українська філологія) виїхав, услід за батьками, до США. Є, зокрема, співавтором українських видань, серед яких – “Вісник Таврійської фундації”, час від часу відвідує Україну (остання поїздка була у серпні цього року). Детальніше українські читачі можуть познайомитися з активістом громадсько-політичного життя української спільноти у США Миколою Дупляком у пропонованому вам інтерв’ю. Зазначимо лишень, що відповіді на запитання пан Микола подавав за Харківським правописом.

Розмовляємо – звісно, листовно.

Америка зустріла мене байдуже…

- Пане Миколо, Ви були екзекутивним секретарем Світової Федерації українських лемківських об’єднань, секретарем Крайової Управи організації оборони Лемківщини. То ж прошу розповісти, що Вам вдалося зробити в рамках потужних лемківських організацій?

- Я був секретарем Світової Федерації Лемків (СФЛ). Назву змінено 1993 р. на з’їзді у Львові, а разом з тим – настала зміна в основній політиці організації, зумовлена українсько-польськими добросусідськими відносинами, що склалися після відновлення незалежности Української Держави.

За час існування СФЛ (під головуванням проф. д-ра Івана Гвозди) ми перш за все захищали справу Лемківщини (і лемків) як невід’ємної частини українського материка. Світова Федерація Лемків винесла справу Лемківщини на міжнародну арену: виготовила й вислала петицію до Генеральної Асамблеї ООН, надіслала чимало документів до державних інституцій США в обороні своїх земляків у Польщі. Про лемківську проблему написано в Конґресовому Рекорді США (1977 р.). Лемківську проблему з’ясувала також делегація СФЛ в Державному Департаменті США та в Посольстві Польської Народної Республіки у Вашінґтоні. За час свого існування СФЛ публікувала “Аннали СФЛ”.

Завдяки СФЛ створено Фундацію Дослідження Лемківщини (ФДЛ), що діє й досі. У висліді моєї двадцятилітньої праці, у Стемфорді, Коннектікут створено Український Лемківський Музей, в якому зберігаються пам’ятки духової і матеріяльної культури лемків, архів українських лемківських організацій, бібліотека лемкознавства та УПА тощо.

Важне й те, чого не вдалося або чого СФЛ не вспіла зробити: з різних причин не вдалося їй на власних умовах об’єднатися з прорадянською (чи пак – москвофільською) частиною лемківської еміграції в США. СФЛ не вспіла створити наміченого лемківського дослідного центру в Гарвардському Університеті.

- Чи часто згадуєте своє родинне село – Рудавку Яслиську? Як виглядала та злочинна операція (“Вісла“) наших нинішніх “друзів?“

- Тому, що моє родинне село Рудавка Яслиська в Сяніцькому повіті опинилося в кордонах Польщі, я народився на українській землі – на Лемківщині, яку у висліді Другої світової війни віддали Польщі. То ж я ніколи не жив ані в Радянській Україні, ані у вільній Українській Державі. З рідного села польське військо депортувало нас на польське заслання над Балтійським морем, коли мені було одинадцять років. Ніколи більше я вже його не бачив, хоча хотілось би попрощатися з ним перед смертю.

Операцію “Вісла” пам‘ятаю добре. Це була етнічна чистка на цілому Закерзонні з метою викоренити українців з їхніх предвічних земель на пограниччі з Україною і Словаччиною 1947 року. Відомо ж бо, що зараз після війни до України переселяли українців охочих виїхати з Польщі, а тому, що таких не було багато, почалася брутальна депортація українського населення на Схід з допомогою польського війська та польських банд. Бо люди ховалися і не бажали покидати рідної землі. У багатьох випадках українців прямо вбивали в селі. Одиноким оборонцем українського населення була Українська Повстанська Армія.

Операція “Вісла” охопила тих людей, яким вдалося обминути насильної депортації до України (біля 150,000). Тоді в нашому селі залишилися лише дві сім‘ї. Раннім ранком село несподівано оточило польське військо. Спротиву не могло бути. Нам наказали за дві години зібратись у дорогу, а куди повезуть, -- того не сказали. На один віз багато не візьмеш, а це тим більше, що в сім‘ї було п’ятеро дітей. Немов злочинців, нас під конвоєм везли на залізничну станцію до Команчі, а потім завантажили разом із худобою до вантажних вагонів без дахів. І так ми через два тижні рахували зорі в дорозі у незнане. Зупинялися багато разів. Підозрюваних у співпраці з УПА арештовували і запроторювали до концентраційного табору в Явожні.

На понімецьких землях на Помор’ї нас поселили далеко один від одного, в зруйнованих будинках, яких не хотіли польські поселенці. Засоби масової інформації представляли всіх українців як бандитів і різунів. Продовжувався терор і поліційний нагляд. Упродовж майже десяти років довелось жити без рідної школи, церкви, без рідної книжки та газети. Влада хотіла якнайшвидше нас спольонізувати та затерти сліди свого злочину.

Що ж до наших сучасних польських “друзів“, то дуже раджу не відвертатись від них, бо можуть встромити ніж у спину.

- Чи вдалося Вам запровадити до середньошкільних програм навчання в штаті Нью-Йорк матеріали про Голодомор в Україні в 1932-1933 роках?

- З нагоди 50-ї річниці Голодомору, українці в штаті Нью-Йорк створили ад гок комітет для введення у програми навчання середніх шкіл матеріялів про Голодомор, подібно як це зробила єврейська спільнота щодо навчання про Голокост. Я був членом цього комітету. На жаль, тоді наші зусилля не увінчалися успіхом. Тепер нашу справу продовжує молодше покоління українців з мішаним успіхом.

- Хто Ви більше – педагог чи журналіст? Чи громадський діяч?

- На мою думку, я перш усього педагог, а відтак – журналіст. В українському шкільництві в Америці почав працювати 1966 року. І досі не перестав. 38 років працював учителем і кілька років директором у Школі Українознавства ім. Лесі Українки в Сиракузах, Н.Й. Суспільні науки викладав у середніх американських школах. Тепер виконую обов’язки дорадника Шкільної Ради, тобто – інспектора. До речі, я був першим у штаті Нью-Йорк, хто одержав від шкільної влади дозвіл навчати української мови, російської мови та суспільних наук у державних школах. У громадському житті української спільноти я все був активний.

- Як Вас, 24-літнього хлопця, зустріла Америка?

- Америка була для мене бастіоном волі, свободи та можливостей кращого життя. Одначе, в Америці я відчув себе самотнім чужинцем, якому без знання англійської мови закриті двері до кращого життя. Америка зустріла мене байдуже. Довелось іти на півтора року до праці в текстильній фабриці, а цього я дуже не любив. Перед тим я ніколи навіть на бачив фабрики. Коли б тоді Україна була незалежною державою, я б охоче повернувся на Батьківщину. Америка – гарна й багата країна. Вона – для американців, які своєю працею створили для себе краще життя. Я в ній чужинець і чужинцем буду ціле життя. До нетолерантної Польщі, з якої я приїхав, я не хотів повертатися. Чи не краще було б влаштуватися і працювати у власній Батьківщині і для процвітання цієї Батьківщини? Та, наперед треба було працювати, щоб допомогти здобути Україні волю.

Я хотів продовжувати студії. На це потрібні були гроші і знання мови. Заробивши трохи грошей, я виїхав з Нью-Джерзі на студії славістики в Сиракузькому Університеті.

- Світова політика – річ моральна чи цинічна?

- На мою думку, світова політика – річ цинічна.

- Чи маєте змогу читати такі українські газети, як “Слово Просвіти”, “Літературна Україна”, “День”, “За вільну Україну”?

- Можливості читати українські газети з України у мене є, але читаю їх лише вряди-годи на комп’ютері. Прямо – немає часу на те, щоб перечитувати всю пресу. Крім того, треба передплачувати і підтримувати українські ЗМІ, що виходять поза Україною.

- Чим людині найважче керувати -- тілом, розумом чи душею?

- Це складне питання. Людина повинна керуватися розумом, але саме це не кожному дається легко. По-моєму, таки найважче керувати розумом.

- Як міг Едвард Прус називати митрополита Андрея Шептицького “духовним провідником українських фашистів”? Ким треба бути, щоб вдатись до таких дій?

- Щоб таке говорити про Митрополита А. Шептицького, треба бути або стовідсотковим невігласом, або сліпим україножером, якому ненависть заслонює сонце. Прус був тим останнім.

- Є така думка, що поети і літератори завжди на крок попереду від політтехнологів. А як Ви відчуваєте?

- Я погоджуюся з цією думкою.

- Що в Америці знають про Україну?

- Чимало американців знає багато про Україну, але основна маса знає мало. Вона мало знає й про інші країни. Українська спільнота зробила дуже багато для ознайомлення американців з Україною та українською проблемою. Але найбільше для поширення знань про Україну та український народ зробив факт відновлення незалежности Української Держави 1991 року.

Довідавшись, що ми – українці, нас ображали, називали росіянами, тож довелось пояснювати різницю. Тепер цього немає. Колись призначили посла до якоїсь африканської країни, а він запитав, де шукати цієї країни...

- Який колір Вам до душі – синій, червоний, зелений...?

- Синій і жовтий.

Люблю туристику, гори і море…

- Чи вдалося Вам пізнати ціну Часу?

- Так, чим менше Часу, тим він дорожчий. Залишається щораз менше часу на те, щоб вспіти зробити щось корисне, щоб завершити почате діло.

- Чи пам’ятаєте – як і коли Ви почали дорослішати?

- Таке питання примушує пірнути в глибину молодости. На мою думку, я почав був дорослішати в десять років життя, або ще скоріше. А було це так: підчас війни школу, в якій я почав вчитися, розбила бомба, а вчителя-українця арештували і замучили поляки. Мене почала вчити приватно сестра священика на приходстві. Одного разу через наші села їхав великий відділ польського війська на возах і в розстрільну. Я вперше побачив поляків. Жовніри ввійшли на приходство і відразу почали бити священика та грабувати майно. Я злякався, поклав свою українську книжку та зошит у торбинку і подався додому – там, звідки йшли поляки, а це не було близько. Жовніри лякали мене, що проколють багнетом. Потім жовнір підніс мене і поклав на віз, на якому їхали офіцери. Мене допитували про УПА (якого я досі не бачив), про те, де зустрічається молодь. На все я відповідав, що не знаю. Хоч досі я ще не бачив наших партизанів, але швидко здогадався про що йдеться, і рішив, що, хоча б мене вбили, я б не зрадив своїх.

- Мене повезли до сусіднього села, зсадили з воза, почастували нагайкою і залишили. Наївний, я знову почав іти додому. Коли в кінці села до мене прибігли однолітки, які бачили що сталося зі мною, я вперше в житті голосно кинув прокльон услід польському війську, якого ніколи не переставав боятися. Мені здавалось, що я вже дорослий.

- Чи у Вашому внутрішньому житті багато сонця?

- Tак, у моєму внутрішньому житті є багато сонця, але й без багатьох хмар не можна було обійтися.

- Кажуть: “Жіноча душа – загадка”. А чоловіча?

- З власного досвіду знаю, що чоловіча душа – також загадка. У кожного вона інша.

- Чи поети-романтики покращують світ?

- На мою думку, покращують.

- Олесь Гончар у “Соборі” писав: “Мистецтво, ймовірно, останній прихисток свободи”. То Ви, пане Миколо, правильно “притулились” і до літературознавства?

- Не знаю, наскільки я “притулився” до літературознавства, але добру книжку і літературу я люблю, шаную рідне слово і все життя вчуся, полю мовний бур’ян, що засмічує нашу рідну ниву, а при цьому навчаю інших робити те саме.

- Коли Україна потрапить нарешті в ЄС? Коли стане членом НАТО? І – куди спочатку вступить?

- Не знаю, коли це станеться, але знаю, що повинно статися – чим швидше, тим краще. На мою думку, Україна спочатку вступить до НАТО. Багато чого залежить від української державної влади, яку оберуть у наступних виборах.

- Чим нині живете найбільшою мірою – творчою роботою, хатою чи ідейністю?

- Президент Дж. Кеннеди сказав: -- “Не питай, що держава зробила для тебе, а скажи, що ти зробив для держави?” Про це все треба пам’ятати. Я увесь свій дорослий вік жив Україною і для України. Все хотів зробити для неї щось корисне словом, пером і ділом. Так робитиму до кінця моїх днів. Вдоволення дає мені творча ідейна робота. Духові вартості ставлю вище матеріяльних.

- Як полюбляєте відпочивати?

- Люблю туристику, гори і море. Захоплююсь гірською природою; люблю відпочивати на пляжі в місті Вайлдвуд, Н.Дж., на Флориді та на Багамських, Бермудських і Кайманових островах, на острові Аруба тощо. Дуже люблю морські подорожі.

- Одна кримчанка сказала: “Я знаю і вірю, що українці є моральною нацією”. А що – є нації неморальні?

- Я згідний з кримчанкою. По-моєму, є нації і неморальні. Вони, мов хижаки, все турбують своїх сусідів, крадуть їхнє матеріяльне й духовне майно, вбивають тощо.

- Левко Лук’яненко (нехай з Богом спочиває) завжди проголошував, що Україна – це його життя. А чи багато українців можуть цю тезу повторити за Левком Лук’яненком?

- У мене було доволі багато друзів, які могли цю тезу повторити. Я повторюю її постійно. Важко зрозуміти тих, хто покидає вільну Україну ради кращого куска хліба та йде шукати його по чужих світових смітниках.

- Чи вдалося Вам зустрітися і поспілкуватися з кимось з української влади?

- Так, я мав нагоду зустрітися з представниками української влади в Нью-Йорку, напр.: з послом Анатолієм М.Зленком, міністром Геннадієм Удовенком, а згодом – з послом України до США Олегом Шамшуром та іншими достойниками.

- Коли Москва Путіна дасть Україні спокій? Чи це, взагалі, можливо?

- Так, Москва дасть Україні спокій тоді, коли ми будемо достатньо міцні та мудрі, щоб захистити себе від хижаків. Наївні й безпам’ятні українці “старшим братам” віддали атомну зброю, що тепер забезпечувала б мир на державних кордонах, і розбазарили армію. А тим – повторили столітню історичну помилку своїх предків.

- Чи маєте лад у душі?

- Так, у мене є лад у душі.

- Як Вам вдалося поєднувати зацікавлення творчістю з працею хіміком-технологом у фармацевтичній компанії в Сиракузах?

- Як чужинець, я був щасливий що міг працювати в гарній фармацевтичній компанії, хоч не за професією, та все ж таки після двох років я залишив її щоб попробувати нелегкого вчительського хліба в середньому шкільництві. Практично це була моя помилка.

- Як часто буваєте в Україні, зокрема – у Львові?

- Вільну Україну я відвідав усього п’ять разів. У нашому княжому Львові побував чотири рази. Не можна не любити нашого прекрасного міста.

- Як сприймаєте критику на Вашу адресу?

- Конструктивну критику на мою адресу сприймаю як дружню пораду. Не люблю злобної та підлої критики.

- Яку книжку українського автора Ви щойно прочитали?

- Востання я з приємністю прочитав дуже цікаву книжку авторства Василя Шкляра – “Чорний Ворон”.

- Чи Вам вистачає енергії, чи хотілось би мати її трохи більше?

- Енергії ніколи не досить. Таки хотілось би мати її трохи більше.

- Оригінал першої Конституції України (1710, -- Пилипа Орлика) зберігається в Стокгольмі в королівському архіві. Як Ви думаєте: вдасться нам повернути його в Україну?

- По-моєму, оригінал першої Конституції України (П. Орлика) нам з часом вдасться повернути зі Стокгольму, але з цим не треба дуже поспішати. Документ зберігається у безпечному місці. Є важливіші справи до вирішення.

- Життя людське – коротке чи довге?

- Безперечно, життя людське дуже коротке.

- Як Ви вважаєте, антиукраїнські висловлювання окремих сил нинішньої Польщі – це вплив політичний і фінансовий путінської Росії?

- Антиукраїнські висловлювання окремих сил нинішньої Польщі – не конечно політичний і фінансовий вплив путінської Росії. Поляки упродовж століть нагромаджували в собі антиукраїнську хижацьку лють, а Москва їх, нерозумних, у цьому підтримує і використовує як корисних ідіотів.

- Про що мрієте?

- Мрію про те, щоб моя Україна стала справді українською та сильною державою. Бо як кажуть у народі, – на похиле дерево навіть коза скаче. Хотілось би, щоб наша Батьківщина будувала в себе щасливе й достатнє майбутнє, щоб могли повернутися до неї розпорошені за працею по світах її сини і дочки. Багато чого хотілось би. Є про що мріяти.

DSC 00571Спілкувався Богдан ЗАЛІЗНЯК,

керівник прес-центру наукової журналістики

Західного наукового центру НАН України і МОН України,

член НСПУ і НСЖУ, м. Львів

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається