Як українські емігранти змусили "Голос Америки» заговорити українською

Вівторок, 21 серпня 2018 01:24 Автор  Микола Тимошик
Оцініть матеріал!
(0 голосів)
Видання "Свобода" Видання "Свобода" Фото - ЦДАЗУ

Нині ми опинилися в дикунській ситуації: пройшовши через три Майдани, і переживаючи нині болі втрат від нової російської спроби зробити нас малоросами, вкотре намагаємося збудувати справедливу державу, хочемо очистити спаплюжену віру батьків, осмислити гіркі уроки історії, виховати дітей патріотами своєї Батьківщини, стати в своєму домі господарями, а не наймитами відомої групи грошовитих здирників-олігархів. Та ба! Чи не всі впливові засоби, які могли б формувати духовний стрижень умисно підкошеної генетично нації, опинилися, немов за чиєюсь невидимою вказівкою, в руках не патріотів, не державників, не порядних людей. Більше того, ворогів української України.
Маю на увазі наше радіо і телебачення — українське за статусом, антиукраїнське за змістом. Саме таким упродовж останніх років, методично й цілеспрямовано, їх роблять ті, у чиїх руках не лише грошові потоки (часто сумнівного походження), а й редакційна політика, контроль над тими ще не до кінця продажними журналістами, кого вони наймають виконувати свою волю.
Протести, заклики, голоси совісті кращих представників громадськості, звернення до владної верхівки, навіть підпали одіозних телеканалів — поки що нічого не допомагає…
Чи всі засоби ми випробували, щоб позбутися явних і прихованих ворогів українства, які перетворили радіохвилі і телеканали, як також і низку вже роздержавлених газет на справжні фабрики брехні, маніпуляцій і зневаги до наших національних святощів?
Досвід української діаспори, який ми вперто не хочемо пізнавати, переконує, що громада, коли вона об’єднана й патріотична, може досягнути більшого й вагомішого.

Українців і прибалтів до уваги не взяли
По завершенні Другої світової війни знахабніла після падіння Берліна Москва на добрій частині земної кулі грубо нав’язувала свої порядки. Як наслідок, у політичних і державницьких колах провідних столиць цивілізованого світу спочатку обережно, а потім на повен голос заговорили про права уярмлених мракобісною комуно-більшовицькою системою народів Східної Європи. Мільйонам розкиданих по всіх закутках світу утікачів із рідних земель, десяткам мільйонів тих, хто вдома опинився під брудним чоботом знову відроджуваної Російської імперії, слід було донести слово правди, подати голос надії, вселити віру в існування справедливості її набуття.
Від осені 1948 року два найбільші й найавторитетніші у світі радіомовники — штатівський “Голос Америки” та британська Бі-Бі-Сі, за фінансової підтримки своїх урядів, одну за одною відкривають у своїх головних офісах новинні редакції мовами тих національностей, які розселені довкола східної брами Європи. Невзабарі з Вашингтона і Лондона виділяють радіочастоти і спрямовують передачі цими мовами на Чехію, Польщу, Румунію, Югославію, Болгарію, Угорщину. Одночасно створюють потужні редакції російською мовою — на Росію.
Серед тих народів, про яких нібито забули, чи яких поставили в незрозумілу й невизначену в часі чергу, опинилися… українці. У незначному кількісно гурті естонців, литовців, латишів та білорусів.
Ситуація не піддавалася здоровому глузду. Найвищі чиновники світу намагалися вирішити найболючіші питання цілого Сходу Європи, в якому Україні з предковіку і за територією, і за населенням належить одне з перших місць, але яку вони продовжували не помічати. Було схоже на те, що відповідальні за долю поярмлених народів не добачали тієї велетенської ціни, яку заплатив український народ і в Першій, і в Другій світовій війні. Більше того, провідні політики світу все ще не усвідомлювали ролі, яка волею історії призначалася саме Україні в забезпеченні існування осібної Європи — вільної на початку від не прогнозованого дикунства кочівників, згодом від тоталітаризму і коричневої чуми російського комунізму.
Неможливо втриматися від закономірного запитання: чи не подібна історична спіраль закрутилася довкола нас і нині, на початку третього тисячоліття?
Та повернімося в кінець 40-х років минулого століття.
Адвокатів України серед чужинців ні в Європі, ні в Америці тоді не знайшлося. За тих умов захисниками її вирішили стати кращі сини і дочки, завдяки яким формувалося непотворне обличчя української еміграції. Слід віддати належне репрезентантам українства в світі в особах представників їхніх громадських організацій у Канаді, США, Великобританії: звернення, комунікати, резолюції, прохання, починаючи від 1947 року, справно надсилали у відповідні інстанції. Однак конкретного результату не було.

Масовий стихійний рух організували німецькі “Українські Вісті”
Ставало очевидним: увагу світової спільноти до несправедливо зневажених світовим радіо українців слід було привертати по-іншому: голосно, потужно, із залученням ширших мас. Першою відважилася розпочати це складне діло редакція газета “Українські Вісті”.
Заснована в Ульмі 1945 року, під проводом першого редактора — видатного публіциста, політика і державника Івана Багряного, вона швидко стала не лише авторитетним джерелом інформації, а й чинником об’єднання світового українства. Секрет її багаторічного успіху (упродовж 55-літнього існування в Німеччині а з 1978-го — у американському Детройті — побачило світ 3398 чисел) вдало означив академік Іван Дзюба: “Послідовна орієнтація на консолідацію всіх конструктивних сил української еміграції, тверда воля до такої консолідації — при непохитності власних принципів і гострій полеміці до всього, що еміграцію роз’єднувало, деморалізувало або звертало на узбіччя й консервувало ізжите, а водночас постійному пошуку згоди”.
На початку лютого 1949 року редакція розпочала добре сплановану, і як згодом з’ясувалося, результативну акцію, яку можна умовно назвати “Рух за українське радіо”.
Початком цієї акції слід вважати підписану криптонімом В. Г. статтю “Що гальмує українські радіопересилання з Америки”, опубліковану в числі від 6 лютого. Серед причин несподівано було названо головну: кволість і безхребетність української громади на еміграції в захисті інтересів своєї вимушено покинутої Батьківщини. До цього були додані дві інші, менш значущі, — байдужість світу до розв’язання задавненого “українського питання” та незнання його суті.
Порушену тему підсилили згодом ще дві аналітичні статті, що за своїм змістом не втратили актуальності й нині: “Від Гітлера — на Схід, від Сталіна – на Захід. Передачі “російського американського радіо” (число від 20 березня) та “Американська “російська політика” і німецький приклад як пересторога” (число від 24 березня).
Паралельно готували текст звернення до українців усього світу, яке мало викликати масовий стихійний рух за домагання радіопересилань зі світових столиць світу українською мовою (опубліковане на сторінках преси та окремими листівками). Публікація в числі від 7 квітня під заголовком “В ім’я справедливости” викликала справжній бум серед українців на всіх теренах їхнього проживання.
Сам текст звернення, яке адресувалося керівництву радіостанцій “Голос Америки” та “Бі-Бі-Сі”, було набрано англійською мовою. Його вирізували, копіювали, переписували сотні й тисячі читачів—українців, ставили під ними підписи цілими родинами та скеровували в поштових конвертах за вказаними адресами. Проявляючи журналістську солідарність, починання ульмівських “Українських Вістей” підтримали редакції українських газет в інших країнах світу. Вони передруковували звернення та закликали своїх читачів до активної дії.
Важко сказати, чи й був ще коли такий епізод однозгідності й одностайності земляків-емігрантів різних політичних поглядів, віку, місця походження на підтримку справи загальнонаціонального значення.
Стихійний рух системно стимулювали інші публікації в “Українських Вістях”. Для прикладу: “Домагаймося “Голосу Америки” українською мовою!” (10 квітня), “Українське радіомовлення – важливий чинник популяризації нашої визвольної боротьби” (21 квітня).

Акцію підсилюють українці Британії
Звернемо увагу на те, як розвивався цей рух у Великій Британії, попри на нестандартну ситуацію у цій справі, яка там склалася.
Лондонська газета “Українська Думка” була серед небагатьох газет української еміграції, яка не помістила на своїх шпальтах англомовного тексту звернення до радіостанцій із метою поширення його за призначенням.
Про причину довідуємося в невеликому матеріалі “Хочемо авдицій рідною мовою”, опублікованому 29 травня 1949 року під рубрикою “Думка читача”. Замітка безіменна, підписана просто — “шахтарі з гостелю Овкейд”. Ось її текст: “В “Українських Вістях” знаходився заклик до українського громадянства домагатися радіопередач в українській мові. Залучений був текст заяв англійською мовою — до “Голосу Америки” та “Бі-Бі-Сі”. З прикрістю зауважуємо, що на сторінках “Української Думки” не появилося нічого подібного, щоб закликало українське громадянство на терені В. Британії взяти масову участь в тім домаганню.
Усім нам дуже боляче, що до сьогоднішнього дня не маємо змоги чути авдицій рідною мовою і тому повинністю кожного з нас є долучити свій підпис до осягнення бажаної мети. Повідомляємо, що українці гірничого гостелю в Овкейд вислали дві такі заяви. Маємо надію, що “У.Д.” помістить нашу статтю, щоб тим прикладом пішли всі осередки в Англії”.
Ось яку відповідь на це звернення помістила редакція газети: “Містимо цей лист мимо того, що він не підписаний; припускаємо, що сталося це через недогляд авторів. На майбутнє міститимемо листи лише тоді, коли вони повністю підписані.
Українська преса Німеччини, йдучи за бажаннями загалу, підняла акцію масових звернень до “Голосу Америки” і “Бі-Бі-Сі” за українськими радіомовленнями. І ми вважаємо цю ініціятиву корисною річчю. Але поскільки йдеться про Бі-Бі-Сі, ця метода не відповідна, і тому ми її не можемо наслідувати. Українські кола в Лондоні поробили в цій справі низку заходів. Ми своєчасно повідомимо читачів про це”.
Така відповідь газети видається чесною, хоча, з відстані сьогоднішнього дня, — не зовсім умотивованою. Як стає зрозуміло із дещо заплутаного пояснення, редакція не відважилася вмістити текст цього звернення через те, що радіостанція Бі-Бі-Сі була в Лондоні і фінансувалася британським урядом. Публікація цього тексту, на її думку, і потрапляє під визначення “метода невідповідна”, бо могла оцінитися британським урядом як публічний заклик нещодавно офіційно прийнятих кількох великих груп українців до незгоди з його рішеннями.
Видається на загал, що в цій делікатній справі редакція вирішила себе просто перестрахувати. Хоча, слід віддати їй належне: саму тему вона не залишила поза увагою. Свідчення такому — публікація в цьому ж числі редакційної колонки під навою “Боротьба за українські радіопередачі”.
Коротко охарактеризувавши тривалу в часі історію нехтування “Голосом Америки” звернень українців, редакція перейшла до аналізу ситуації із радіостанцією країни свого перебування — “Бі-Бі-Сі”. Ось витяг із цієї публікації: “Ще більш цікавить справа таких же передач на терені Великої Британії, де, як відомо, від довшого часу Бі-Бі-Сі теж передає програми на всіх мовах для всіх народів поза залізною завісою, за винятком української і балтійських. Всі індивідуальні й організовані спроби українців у ВБ і за кордоном за ведення українських радіопередач залишилися без уваги. Кілька разів СУБ вносив до Бі-Бі-Сі меморіяли, писали туди і наші робітники. Недавно таку акцію провела німецька українська преса”.
Міркування редакції були переконливими: у той час, як інші народи по той бік залізної стіни і їхні еміграційні скупчення на чужині слухали своїми мовами вільне слово, ні український народ, ні загал українців на чужині цієї змоги не мають. Більше того, українці щодня мусили слухати брехливі агітки з берегів Дніпра, що пересилалися на хвилях всуціль змосковленого київського радіо “для українців за кордоном” і не мати змоги відповісти на цю агітку з Лондона чи Вашингтона вільними голосами демократичного світу.
“Забираючи це слово, — наголошується в редакційному виступі, — хочемо вірити, що вирішальні чинники в Лондоні і Вашингтоні зрозуміють, що не можна повести успішної ідеологічної боротьби з большевизмом без включення в її фронт українського партнера. І саме в той час, коли ця боротьба проти наступаючого звідусіль червоного імперіалізму ведеться на всіх фронтах (а одним із них є боротьба в етері, що саме останньо розгорілася), в ній не може забракнути зброї в українській мові. Не можна-бо ставити України поза рамцями зорганізованого фронту інших народів, а навпаки, треба включати її в перші лави цієї боротьби”.
Публікація закінчується закликом до конкретної дії: “Нам треба переконати відповідні чинники Заходу, що українські радіопередачі тільки б зміцнили велику справу духовної мобілізації поярмлених народів і що саме українське слово на хвилях етеру було б найміцнішою відповіддю на більшовицьку брехню. Бо жоден інший народ не має стільки розказати, як саме український”.
Про твердість наміру лондонської “Української Думки” не стояти осторонь цієї загальноукраїнської акції свідчить і той факт, що в цьому ж числі, для підсилення своєї позиції, вміщується передрук на тему “радійних” домагань українців із американської газети “Свобода”.

Далі буде...

Микола Тимошик,

доктор філологічних наук, професор, журналіст

"Слово Просвіти"

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається