Степан Вовканич: «Слід починати з генезису Української Національної Ідеї»

Вівторок, 31 липня 2018 05:19 Автор  Богдан ЗАЛІЗНЯК
Оцініть матеріал!
(1 Голосувати)
Степан Вовканич: «Слід починати з генезису Української Національної Ідеї» Козацькі анекдоти

Нещодавно, 5 липня, на зустрічі-дискусії, що відбулася у Львові, Роман Безсмертний, один з кандидатів у Президенти України, наприкінці сказав: “Нам не обійтися без процедури перезавантаження Української держави. Нам треба сидіти, говорити, говорити, слухати. А ще – й чути… Цю розмову – якою ми хочемо бачити Україну, - треба вести постійно. Маємо отримувати відповідь: яку Україну хочемо будувати?”

Словом, Романа Безсмертного ми почули. А тепер пропонуємо вам, шановні читачі, почути відомого українського науковця зі Львова – Степана Вовканича.

- Пане Степане! Чи Ви раніше бачили п. Безсмертного у Львові?

- Я вдруге бачу його в нашому місті. Перший раз це було, здається, в 2008 році. Тоді він був в уряді Президента Ющенка і приїжджав, аби вручити львів’янам президентські нагороди. Особисто мені він вручив посвідчення про присвоєння наукового звання «Заслужений діяч науки і техніки України». Урочистості відбувалися в сесійній залі Львівської міської Ради в присутності міського Голови п. Садового.

- Чим запам’яталася ця подія і яке враження від тодішнього президентського посланця?

- Запам’яталася не врученням мені того звання, не виступами ні нагороджених, ні гостя з Києва, а словом Патріарха Любомира Гузара, яке він виголосив після вручення йому п.Садовим посвідчення про присвоєння почесного громадянина міста. Цікавим як сам короткий виступ, на жаль, вже покійного нині Любомира, так і схвальною реакцією на нього Безсмертного. Патріарх тоді, як завше, з властивою йому скромністю, сказав, що серед громадян Львова не вважає себе якимсь особливо почесним. Він не приховував й того, що дещо не розуміє сенсу цієї нагороди. Активне при цьому махання гостем головою імпонувало присутнім, щобільше, мене обнадійлило : здається, в уряді Ющенка є мудра людина. Це те, так би мовити, позитивне враження.

- А що – було й якесь інше враження?

- Після нагородження було коротке прийняття в кабінеті Голови міста. З Безсмертним обмінялися думками. У мене в портфелі була книжка «Інформація. Інтелект. Нація», яку я подарував. Він чемно подякував і зацікавлено обіцяв прочитати. Але нині, після того, як він разом з Тимошенко, Гриценком, Наливайченком також достроково розпочав передвиборну кампанію, зрозумів: це все артисти з колишньої команди Ющенка. Хто більше, хто менше талановитий. В Ющенка усіх більше єднала не синергія праці на український нарід, який на Майдані дав їм усім необмежений карт-бланш; не колективне мислення заради поліпшення рівня життя пересічного громадянина, не передвиборні обіцянки, що багаті поділяться з бідними, а особисті амбіції – сісти в найвище в державі посадове крісло. А нині іще єднають одні й ті ж фінансові джерела, продажні референтури, соціологи, технологи, але – не потреби нації. Мені шкода Віктора Андрійовича. Дуже хочеться вірити в мудрість українського народу. Його і нас підстерігають великі випробування і доленосні виклики. Аби бути їх гідними, треба бути не лише почесними громадянами, але й гідними своєї громади і нації назагал.

- Так трапилося, що недавно я мав нагоду спілкуватися з Іваном Дзюбою. Йшлося і про те, що в кожній області, великих містах під орудою столиці можна б створити з числа небайдужих високоморальних людей, спеціалістів високого рівня у профільній сфері діяльності – всеукраїнську інформаційну, духовно-інтелектуальну референтуру з підтримки чинного Президента. На це Іван Михайлович зауважив, що Порошенко сам в стані себе захистити.

- Його не треба захищати, хоча і є за що критикувати. Але не огульно, а визнаючи певні досягнення в: модернізації армії, міжнародних відносинах, євроінтеграційних процесах, починанні боротьби з корупцією, нетрудовими доходами, удосконаленні судової системи тощо. Але. Попри те, досі ми не знаємо, яка суспільство будуємо. Комунікація з народом з цього (і не з цього) приводу – відсутня. Президентські служби (внутрішні і дипломатичні) і світові не доносять сенси сучасної УНІ. Тому програємо в інформаційній гібридній війні Росії. Глобалізацію «дез» гібридної війни не зупинити «стіною Яценюка». Потрібні нові засади ідеології духовно-інтелектуального забезпечення. Ще Юрій Шевельов сказав, що Україну знатимуть у світі тоді, коли вона витворить «нову концепцію доби». Натомість кернеси і добкіни на очах всієї України кувалдою розбивають встановлену всесвітньовідомому вченому в Харкові пам’ятну таблицю. І не тільки їх не притягують до відповідальності, а й – беркутівців, які розстріляли героїв Небесної Сотні. Великих злодіїв корупціонерів – відпускають на волю. Скажете, не президентська це справа. Але за справедливість правосуддя в країні – відповідальний Президент. Він подає кандидатуру Генерального прокурора у ВР.

- Це правда. Але, знаєте, критикувати легко все. А Ви і я – не сьогоднішні. То ж, очевидно, пам’ятаєте таку гру ще з радянських часів: що я б зробив, якби був керівником?

- Зрозумів. Таке запитання задають зазвичай інтерв’юери, коли хочуть зупинити надто говірливого співбесідника. Мене важко розговорити, щобільше: не треба зупиняти, позаяк не можна запідозрити ні в самовисуненні, ні в передвиборному піарі. Я вважаю, що Порошенко на своєму місці. І поки що не бачу обличчя майбутнього лідера нації, якщо навіть Вакарчук, Бобул чи інші славні артисти (і не артисти) доведуть число претендентів до півсотні. Шукаймо справжніх особистостей, генераторів нових ідей, суспільних новацій.

- Власне, знаючи ваші претензії стосовно адміністративно-територіального реформування влади, ідеологічного забезпечення державотворчих процесів, якісних характеристик Президента, їх ціннісних орієнтацій, я просив би приділити більше уваги саме цим проблемам.

- Дякую. Питань утвердження системи ідеологічного забезпечення, світоглядних орієнтацій лідерів я не хотів би торкатися, бо це – окремі теми, котрі вимагають широкого і спеціального викладу. Слід починати з світоглядної матриці таких систем, а саме: з генезису Української Національної Ідеї, визначення її основних складових, трансформування їх в стратегеми національного державотворення, розробки конкретних показників тощо. Якщо чесно і коротко, то це все лежить в Україні – перелогом. Здається, досить успішно задіяна реформа децентралізації влади, зокрема її перша частина – створення об’єднаних територіальних громад, особливо – в плані бюджетної децентралізації. Гроші пішли в громади – вниз, до людей. Однак загальмувала друга частина – створення референтів, єдиний нагляд за роботою виконкомів на рівні областей і районів. А це – вертикаль Президента, вона вимагатиме прийняття Закону «Про референтів», внесення змін до Конституції України. І тут також, як кажуть, і кінь не качався. Я це пов’язую з ослабленням роботи на лише в територіально-адміністративному, а й в ідеологічному планах, у нерозумінні зв’язків між ними. Безумовно, що це все взаємопов’язано і нерозуміння заважає консолідувати націю на єдиних основах і важливих атрибутах: єдина державна українська мова, єдина помісна національна церква, соборна національна ідея тощо.

- Звичайно, якби по всій вертикалі влади запрацювали референти, то і процеси декомунізації пришвидшилися б. Чи не так?

- Звичайно. І в інформаційному просторі України запанувала б національна семіотика. А символічними знаками достоїнств нації, розбудови Української держави, яка, до речі, нікому не шкодить і не претендує на чужу землю, на Хрещатику десятиліттями не стояв би пам’ятник Леніну, який сто років тому розстріляв і Українську Ідею, і УНР. А давно красувалися б монументи авторам слів і музики Державного Гімну України; в Львові – борцям за волю України проти потрійної (німецької, совєцької і польської) окупації, а в Харкові – хоча погруддя автору гасел «Геть від Москви» і «Даєш Європу»! Не згадуватимемо Полтаву, де давно «обустроился» Петр І, а очільники міста лише після Майдану спромоглися «приписати» і заледве поселили анафемованого чужою казенною церквою – Мазепу. Не забороняли б нам вільно йти в люди з тими, кого нація вважає Народними героями. Тільки засліплений ненавистю до України нині не бачить, що українські патріоти йдуть в Європу не тільки з Бандерою, а з багатим досвідом боротьби проти тоталітаризму ХХ і гібридної чуми ХХІ сторіччя! Але важливий не лише факт руху, а іще більше – його темпи. А темпи суспільного розвитку задає синергія нації, консолідована однією ідеєю, спільною метою. Потрібні моральні авторитети, державотворці, а не політикани-популісти. Нема людей! Поки що – нашого ні Вашингтона, ні Макрона не видно. А відбувається успішне зловживання їх іменами великими гуртами кандидатів на найвище в державі крісло. Особливо намагається допомогти сісти в нього «вихідцю із нарада» лише один праведник і то на «112» телеканалі.

- Взагалі інформпростір України вимагає українізації в мовному, контекстному і контектному плані, вибору та запрошення спікерів тощо.

- На це нема ради. У нас чи не кожний телеканал, чи топова газета – мають свого фінансового «покровителя», який іще хоче бути президентом, олігархом. Тому мас-медіа треба спиратися на історичну правду та з соціогуманістично-моральних позицій, тобто – бінарного (двовалентного) захисту прав людини і нації, висвітлювати нинішні реалії, прогнозувати майбутнє національного і світового цивілізованого розвитку. А це означає, що, окрім багато іншого, треба насамперед довести світові сенси УНІ та нинішню боротьбу українців за неї на Донбасі. Довести, що Московія вкрала ім’я в українців-русинів (русичів), по-загарбницькому і не без допомоги колаборантів, яких вона вважатиме малоросами, почала вимивати з-під Києва духовно-інтелектуальний ґрунт, забороняючи українську мову, національну освіту, літературу, традиції тощо в час, коли Європа була напередодні епохи Відродження. І нині Росія на Донбасі воює не за Донбас. Вона не лише хоче знищити справжнього спадкоємця історичного імені, володаря Київської церковної автокефалії, не лише прагне світ зробити – «русскім міром», а вважає, що й «Вселенна должна быть русской»

- Зараз в Україні поширюються ініціативи, аби Росію побавити вкраденого імені, повернувши її справжнє – Московія.

- Анексія Росією Криму, війна на Донбасі підвищують національну свідомість українців, відкривають їм очі на лицемірство «старшого брата», який підступно і несподівано вдарив ножем нам в спину. Левко Лук’яненко, який нещодавно відійшов від нас, згадував, що при підготовці проекту Акта про проголошення Незалежності, 27-річчя якої через місяць відзначатимемо, він вжив вислів – «відновлення державності». Але цю редакцію було відкинуто як таку, що не матиме підтримки в залі ВР. Хоча і зараз не видно підготовки ВР до сторіччя УНР. Може, Ви бачите. Я – ні.

- Дякую Вам, пане Степане, за актуальну розмову.

Спілкувався Богдан Залізняк

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається